Життєвий ринг Дюли Чокнаді

Олімпійське гасло «Швидше, вище, сильніше», безумовно, є непоганим кредо і для звичайної людини.

Чоловік, про якого піде мова, мабуть, ніколи не переймався тим, аби залишити для нащадків добру згадку про себе. Проте й тепер його пам’ятають не тільки родичі, а й старожили Мукачевого. Почувши ім’я Юлія (Дюли) Чокнаді, одразу починають розповідати про легендарного боксера-силача. Колись під час недільних боїв на міському стадіоні його просили потримати суперника ще хоч раунд, бо видовища не вийде. Кажуть, що саме він винайшов той спосіб виробництва лиж, яким (хоч і під брендом Фішера) й досі відома Мукачівська лижна фабрика.

У бою між родиною
і боксом останній завжди йде в нокаут

Майбутній боксер ріс у бідній родині. Уже в 13 років пішов учитися ремесла до майстра-столяра, бо старий Чокнаді хоч і заробляв, та все пропивав. Столяр узяв хлопця до себе на два роки, та після навчання молодий Юлій не зміг знайти роботи. А боксом цікавився з дитинства, та й природа нагородила неабиякими фізичними здібностями.

Він тоді дружив із цирковим силачем Фірцаком, відомим на арені як Кротон. Зі своєю трупою той об’їздив чи не весь світ, показуючи богатирські трюки. Він розповідав про закордонні пригоди й одна особливо запала Юлію в душу.

Якось в Америці на заводі Форда Кротону сподобалася машина, але вона коштувала забагато навіть для гаманця знаменитого циркача. Він і спитав Форда: «Така мала машина, а чому ж така дорога?» На що той відповів: «Якщо її зараз із заводу винесеш, то забирай задарма!» Фірцак попросив кусень полотна, загорнув у нього щедрий подарунок, звалив на плечі і виніс на вулицю.

Після цих розповідей зацікавленість Юлія силовими видами спорту помітно пожвавилась. Чому б і собі не зайнятись, скажімо, боксом всерйоз? І душа до того лежить, і прибутки можуть неабиякими виявитись! Тож він самотужки розробив графік тренувань: двічі на тиждень бігав до села Гать і назад (це разом 30 км ) для того, аби розвивати легені, а мускулатуру нарощував за допомогою саморобних груш та снарядів.

Ті вправи зробили з нього справжнього гладіатора, дехто навіть вважав Дюлу Чокнаді загрозою славі Фірцака. У 30-ті роки минулого століття в Мукачевому практикували поєдинки силачів, такі собі недільні видовища в центрі міста. Часто на них виступала пара Фірцак—Чокнаді. Перший чіпляв мізинцем віз із брухтом і тягнув його через площу до драмтеатру. Там уже чекав Чокнаді, брав у зуби спеціальний пристрій, яким і тягнув воза на вихідну позицію. За кілька хвилин Кротон повертав Юлію «подарунок», доставляючи його на власній шиї, а потім той з возом на мізинці вертався на сторону Фірцака.

Тоді у Мукачевому в сучасному приміщенні Будинку офіцерів два рази на тиждень збиралися боксери-любителі. До них приєднався й Дюла Чокнаді. Він придивлявся до техніки боксерів. Згодом, коли Юлія призвали до Чехословацької армії, це допомогло йому стати там чемпіоном у важкій вазі.

Повернувшись з війська він сім разів ставав чемпіоном Підкарпатської Русі. Та скільки не запрошували виступати за Чехословацьку збірну з боксу, не погоджувався, оскільки наполягав, щоб у контракті було зазначено: Юлій Чокнаді — угорець. Так він і лишився в Мукачевому.

У 30-ті роки потроху шукав можливості перейти в професіональний бокс. Проводив бої і в Празі, і в Берліні, але щоб рухатися далі, потрібен був добрий менеджер і купа грошей. Аж ось чемпіон світу 1932 року у важкій вазі німець Шмеллінг пропонує провести пробний бій у Празі, звісно, таємно. Таке собі знайомство з перспективою влаштування двобою за чемпіонський пояс. Зустрілися. Чокнаді боксував десять раундів з десятком різних спортсменів у присутності Шмеллінга та його менеджерів. А після такого «знайомства» німець-чемпіон сказав: «Ти ще дуже молодий для чемпіонського титулу. Я тебе поки не викликаю на ринг».

Востаннє, коли випала нагода ввійти в світовий бокс (його запросили на Олімпіаду 1936 року), Юлій відмовився сам: у нього вже була сім’я. А він завжди казав, що коли на ринг виходять родина й бокс, останній йде в нокаут.

Після цього почалася вже інша історія Дюли Чокнаді — мукачівського фабриканта.

Від чемпіонських титулів до грифа «куркуль»

Маючи навички столярського ремесла, Юлій Чокнаді розпочинає будівництво нової меблевої фабрики. Проте конкуренція на цьому ринку жорстка, тому незабаром і виникає ідея виготовляти ще й спортивний інвентар. Юлій Яношевич вирішує виготовляти лижі. В Закарпатті їх тоді робили в примітивний спосіб: дошку, для того, аби вона загнулася на кінці, гріли над бочкою. Недовго думаючи, Чокнаді їде у Фінляндію та Швецію, де виробництво лиж нібито було на сучаснішому рівні. Хотів запозичити технологію, але, на його подив, там застосовували той самий спосіб. Коли Юлій повернувся, то за одну ніч придумав свій, набагато продуктивніший, конвеєрний спосіб виготовлення лиж.

Перше велике замовлення — на 5000 пар лиж — дістали від німецьких офіцерів. Замовник прийшов на фабрику, приніс гроші і подарунки для робітників, аби заохотити працювати швидше й якісніше. Сказав, що лижі обов’язково повинні мати високу якість, інакше доведеться відповідати за кожного постраждалого через них солдата.

Коли ж згодом виготовляли першу партію для червоноармійських солдатів, прийшли на фабрику керівники, замовили. Пізніше забрали лижі, і ні про які гроші навіть не згадали. На запитання Чокнаді, чим людям за роботу платити, розгнівались: «Какие деньги? Еще поговори — заберут, белых медведей пойдешь кормить!» Юлій Яношевич поскаржився знайомому в міськвиконком. Той поговорив з генералом Петровим, і до суботи вони таки заплатили 30000 «червінців». Щоправда, суботнього ранку, коли дружина як завжди пакувала гроші робітникам у конверти, а син повинен був опівдні їх рознести за адресами, до будинку фабриканта під’їхала машина. Люди з червоними зірками на формі наказали взяти гроші, Чокнаді повезли до вищого керівництва, де порадили зробити «чудовий» внесок: у місті планували встановити пам’ятник воїнам-визволителям. Довелося перерахувати гроші як добровільну пожертву.

— Про те, що нашу сім’ю переслідували саме через зв’язки з німцями, ми не знали. Лише у 1993-му, коли після смерті батька минуло 14 років, я натрапив на довідку в архіві м. Берегового, де зазначалося про ті 5000 пар лиж для німецької армії. Доти ніхто нічого не пояснював. Саме через це ми стали куркулями, хоча ніякої землі не мали, — зітхає син Юлій, вірний батьків літописець. Він переповідає цю історію вже вкотре, наводячи документальні підтвердження гірким словам, але й досі розповідь ведеться нелегко. Шана до батька у нього надзвичайна. Юлій-молодший каже, що завдяки йому у свої 68 не курить і не вживає спиртного. При цьому зауважує, що батько дітей ніколи не бив, мав довідку ще з боксерських часів, яка забороняла застосовувати силу: міг убити.

— Фабрику меблів та спортінвентарю Юлія Чокнаді зареєстрували в січні 1944 року. На батька працювало близько 50 осіб, він платив їм 250 пенге на місяць (на той час стільки коштувала корова. — Т.К.). За працю на приватних підприємствах тоді пенсії не отримували, тому він кожному робітникові пообіцяв за 25 років сумлінної праці купити будинок замість пенсії. У місті всі знали ціну слова Чокнаді, тому на фабрику йшли охоче. А перед Першим травня батько завжди збирав робітників і казав: завтра День праці, весни. Далі просив кожну жінку прийти на годину раніше, а чоловіків — узяти із собою виделки. Зранку в той день кололи двох кабанів. Коли люди поверталися з демонстрації, м’ясо вже було готове, на них чекав довгий стіл, на одному кінці якого стояла бочка з вином, на протилежному — з пивом, а посередині — з горілкою. Витрати брав на себе господар. Чотири роки так велося, і щоразу приходили з міськвиконкому та міліції, допитувалися, за які кошти то все робиться. Не вірили, що батько пригощає, казали, що в Радянському Союзі такого бути не може.

Водночас боксу Юлій так і не покинув: тренував в орендованому приміщенні молодих хлопців. До речі, з непоганими результатами: його вихованці Тиберій та Рудольф Осуські стали чемпіонами Радянської України, а Василь Брижак — чемпіоном Радянської армії.

Якось із міськвиконкому переказали Юлію Яношевичу, що сам Сталін забажав оформити кабінет за допомогою рук мукачівських столярів.

— Тато погодився. В Мукачеве вислали літак, крім батька, ним вилетіли кілька робітників з фабрики. Вони міську владу не підвели, якісно попрацювали, а коли поверталися, то Сталін моєму татові ще руку потиснув: «Якщо будуть якісь проблеми, звертайтеся». І дав телефонний номер. Щоправда, за ним неможливо було додзвонитися.

Хоча невдовзі він би, може, й порятував. Керувати власним підприємством за часів правління компартії було утопією, і репресивний механізм почав діяти. Юлію Яношевичу дедалі частіше нагадували, що в Радянському Союзі не може бути безпартійних директорів фабрик. Проте носити партквиток у кишені він би ніколи не погодився. Про це знали мукачівські керівники-активісти.

— Куркулями ми стали в 1953 році, 15 вересня. Мій батько подав скаргу, та це не допомогло.

Розпорядженням №345 міськвиконкому Чокнаді вважався розкуркуленим. Від нього забрали підприємство, дім на території фабрики, банківські рахунки. Сім’я фабриканта мусила тіснитися у однокімнатній бабусиній хатині. Жили з того, що продавали якийсь час старі родинні прикраси.

Пізніше добрі люди допомогли знайти роботу, але гриф «куркуль» не давав життя. Нагляд був настільки нестерпним, що довелося забути про виробництво художніх меблів, якими він славився все життя, а про спортінвентар і поготів. Уже наприкінці життєвого шляху Чокнаді обробляв дерево удома. Він виготовляв прості шафи та ліжка для селян до 1971-го: в той рік потрапив в аварію, після якої не володів уже руками настільки, щоб працювати з деревом. Помер у 1979 році.

Син довго добивався реабілітації, але відмовили, бо над родиною Чокнаді не було суду. Звертався навіть у Страсбург, але не вклався у визначені законом терміни. Згодом таки добився у суді відшкодування вартості будинку, де колись жив з батьками, але грошей так і не отримав.

— Батько мав великі плани, — говорить Юлій Юлійович. — Перед приходом радянської влади він уклав договір про оренду земельної ділянки довжиною в кілометр і шириною 200 метрів під забудову нової фабрики. Йому завжди казали: не радій, що прийдуть «руські», вони від тебе першого все заберуть. Не вірив, говорив: чому вони мають забирати, він нікого своєю працею не тіснить і нікому поганого не робить. Коли червоні заходили в Мукачеве, то пішов за місто з квітами їх зустрічати. А вже пізніше, коли бачив, що коїться, казав: не люди в тому винні. Все відбувається під всевидючим оком диктатора. Але довго це тривати не може, бо така держава не має основи. Країна багата, а керівників нема…