Життєва місія Миколи Ковальського - Соціум - dt.ua

Життєва місія Миколи Ковальського

10 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №43, 10 листопада-17 листопада

Серед політично некоректних КВНівських жартів початку 80-х років минулого століття особливо запам’ятався один про періодизацію російської історії...

Серед політично некоректних КВНівських жартів початку 80-х років минулого століття особливо запам’ятався один про періодизацію російської історії. Вона ділилася на допетровську, петровську і дніпропетровську епохи. Йшлося про правління Брежнєва та його земляків. Дніпропетровськ вважався школою кадрів в останні десятиліття існування СРСР, зберіг це реноме і в незалежній Україні. Якщо говорять про дніпропетровську школу, то, крім кадрів, згадують і «засекречених ракетників», але поза фаховим колом професійних істориків мало хто знає про школу істориків-джерелознавців. І якщо перші дві школи працювали ще на Союз, то третя працювала вже на Україну.

Засновником дніпропетровської школи джерелознавців — дослідників історичних джерел та розробників методів їх верифікації й використання — став уродженець Острога, випускник Львівського університету Микола Павлович Ковальський (1929—2006). За більше ніж чверть століття наукової та викладацької діяльності у Дніпропетровському університеті (1967—1994) своїми власними працями та публікаціями своїх учнів він заклав міцний фундамент для подальшого розвитку українського джерелознавства й досліджень з історії України XVI—XVIII століть. Він поставив дніпропетровське українознавство на історіографічну карту України, а Україну — на історіографічну карту тодішнього Союзу. За його працями та успіхами дніпропетровської школи із захопленням і здивуванням слідкували в центрах україністики за кордоном — від «братньої» Польщі до «ворожих» США і Канади. В умовах, коли заняття давньою історією України, а особливо козацькою добою, були фактично під забороною, Микола Ковальський зробив неможливе — створив школу істориків, які присвятили життя дослідженням «націоналістичної» доби в українській історії.

Як згадує академік Ярослав Ісаєвич, «Микола Павлович довів, що і в дуже несприятливих умовах можна було працювати, творити справжню науку. Те, що зробив Микола Павлович, є докором тим, хто виправдовував свою бездіяльність або малу активність посиланнями на несприятливу атмосферу чи навіть загрозу переслідувань... По суті, йому вдалося зробити те, чого не вдалося жодному з тодішніх істориків, і принаймні я не знаю іншого історика, який би виховав так багато сумлінних вчених, які збагачували і збагачують науку новими працями…». Учні Ковальського та учні його учнів працюють у провідних навчальних і наукових установах України та світу. Серед них авторитетні знавці ранньомодерної історії України доктори історичних наук Юрій Мицик, Ганна Швидько, Олег Журба, Віктор Брехуненко, Петро Кулаковський, а також 25 кандидатів історичних наук.

Микола Ковальський народився 19 березня 1929 року в учительській родині. Його батько, Павло Миколайович, закінчив юридичний факультет Київського університету Св. Володимира, але, не мігши знайти роботу за фахом у Другій Речі Посполитій, став учителем. Мама, Лідія Олександрівна Кікець, донька колишнього директора двокласного училища у Шепетівці, пропрацювала вчителькою у школах Волині з 1914 року до виходу на пенсію 1961 року. Родина була інтелігентна, але трималася осторонь від політики. Зате дядьки Миколи Павловича брали у ній найактивнішу участь. Брат батька, Микола Ковальський, перед революцією був активістом українських партій, 1917 року став членом Центральної Ради, працював у її секретаріаті, а в міжвоєнний період очолював у Варшаві Український Центральний Комітет. Він став однією з українських жертв придушеного німцями, за мовчазної згоди Сталіна, Варшавського повстання 1944 року; загинув у Дахау. Брат матері, Ростислав Кікець, після закінчення богословського факультету Варшавського університету був секретарем православної митрополії.

З такою родинною історією в радянській Росії, якщо перефразувати героя «Дванадцяти стільців», жити не рекомендувалося. Ще важче було у повоєнній Західній Україні. Але талановитого юнака тягнуло до науки. Він закінчує з відзнакою Острозьке педагогічне училище, а 1947 року вступає на історичний факультет Львівського університету, де тоді ще викладали дорадянські кадри українських істориків і були не тільки партійні організатори, а й справжні фахівці зі Східної України. Саме в студентські роки з’явився у Ковальського потяг і до давньої історії (сучасна зводилася хіба що до пропаганди чергових постанов партії) і до джерелознавства (адже ніщо може бути більш захищене від неминучої ідеологізації, ніж джерело, — справжній першоатом будь-якої історіографічної побудови). Проте відносна безтурботність студентських років швидко відійшла у минуле. 1950 року студент Ковальський змушений був перевестися на заочне відділення. Зробив це з власної, але не з доброї, волі. Як писав пізніше, «перейшов на заочний відділ з морально-етичних і «методологічних» міркувань». У деталі він не входив, але зазначив, що розповідь про той епізод його життя могла б бути темою «для розкриття або викриття ідейного і політичного терору, який у добу розгулу сталінщини здійснювався супроти західноукраїнської молоді у вузах Львова, насадження енкаведизму, сексотства, зрадництва».

З 1950 року розпочалася дорога Ковальського як викладача. Учням віддавав усього себе. І не мало значення, чи це школярі, у яких молодий педагог був класним керівником, чи студенти, аспіранти або колишні учні, уже доктори, що мали своїх учнів. Таким Ковальський був у школах Острога, у вузах Кривого Рогу та Дніпропетровська, Острозькій академії, де він завершив свою кар’єру науковця і вчителя. На тепле, зацікавлене і завжди щире ставлення до учнів не впливали ні титули, ні посади Миколи Павловича, який на своєму віку був і завідувачем кафедри, і деканом, і проректором.

Головний напрям наукової діяльності Миколи Ковальського визначився у Львівському університеті, де після закінчення історичного факультету він навчався в аспірантурі. Дисертація була про зв’язки західноукраїнських земель із Росією у XVI—XVII століттях — політично «прохідна» на той час тема, яка відкривала двері у ширший світ української ранньомодерної історії. Однак почати вивчати її Микола Ковальський зміг тільки в Дніпропетровську, куди переїхав з Кривого Рогу 1967 року. Джерелознавство, яке в 60-х роках набрало нового дихання і в Москві, і в Києві, стало для нього віддушиною, нішею в якій можна було займатися незаполітизованою наукою. Воно відповідало його темпераменту як науковця, бо мав «слабкість» до бібліографічних та архівних описів. Дніпропетровськ отримав в особі Ковальського переможну комбінацію серйозного дослідника з доброю школою і талановитого, наполегливого організатора науки.

Поступово наукова тематика студентських курсових, дипломних праць та наукової продукції факультету, в якій до цього часу або домінували історико-партійні сюжети, або дослідження з історії ХІХ—ХХ ст., почала змінюватися. Повіяло романтикою домодерної історії, студенти почали читати джерела та праці іноземними мовами. Науковими авторитетами в новій для Дніпропетровська ділянці були не історико-партійні бонзи, а замовчувані або заборонені дореволюційні та закордонні історики. Деякі здивовані викладачі історії КПРС питали: «А де розташовується «Архив Юго-Западной России»?», і дивувалися, коли студенти Ковальського пояснювали, що це не установа, а багатотомна колекція джерел, видана в Києві ще до Жовтня, з якого, як пояснювалося в підручниках, тільки й починалася «справжня історія» України. У колі Ковальського наука була важливішою за ідеологію. Туди тягнулися студенти. Їх приймали в аспірантуру не за дзвінками і блатом. Ковальський вишукував кошти і брав своїх студентів на республіканські, всесоюзні конференції. Київські й львівські колеги-медієвісти із заздрістю і гордістю дивилися на вихованців Ковальського — ще не вмерла Україна, якщо в Дніпропетровську можна було плекати такі кадри. Молоді науковці, зібрані у Гарварді навколо Омеляна Пріцака, також помітили науковий сплеск у далекому Дніпропетровську, який у другій половині 70-х — середині 80-х років, перетворився на найпотужніший в УРСР центр видання наукової та навчальної літератури з історії ранньомодерної України. «Тільки він сам, — писав Ярослав Ісаєвич про Миколу Ковальського у червні 1995 року, — зможе напевне розповісти, скільки зусиль коштувало, щоб видавати через видавництво університету численні книги, присвячені історії України».

«Що це за новий Яворницький у нас завівся?» Ці слова, сказані сьогодні щодо будь-якого історика, можуть сприйматися хіба що як комплімент. Але коли вони лунали 1973 року в стінах Дніпропетровського обкому компартії щодо Миколи Ковальського, то могли віщувати тільки біду. Після примусової відставки Петра Шелеста відбувалися масштабна ідеологічна чистка та полювання на закордонних та доморощених «націоналістів». Сам колишній лідер КПУ був звинувачений в ідеалізації минулого, а історики і, зокрема ті, хто займалися найнебезпечнішою, з огляду на тодішню ідеологію, історією України XVI—XVIII століть, опинилися серед перших жертв переслідувань та репресій. Усунули з посади директора Інституту археології і почали багатолітнє цькування Федора Шевченка, вигнали з інституту історії Олену Апанович та кількох інших «феодалів» — істориків України ранньомодерної доби.

За підтримки земляків у Москві, дніпропетровці йшли у владу в Києві, відточуючи свою ідеологічну зброю на «зачистці» власної області. Перший секретар обкому компартії України Олексій Ватченко виступив організатором кампанії проти колишнього випускника Дніпропетровського університету — автора «Собору» Олеся Гончара. В області відбувся процес над Іваном Сокульським та іншими підписантами листа творчої молоді Дніпропетровська, яких було звинувачено в націоналізмі. Жертвою ідеологічних нагінок стало й дніпропетровське видавництво «Промінь», де вийшла друком книжка Миколи Киценка «Хортиця в героїці і легендах».

Дійшла черга й до Миколи Ковальського. Фатального для української історіографії 1972 року він опублікував українською мовою в російськомовному Дніпропетровську невелику книжку під назвою «Джерела про початковий етап друкарства на Україні». У ній ішлося про діяльність Івана Федорова — темa начебто цілком «кошерна» з огляду на постулат про російсько-українську дружбу, але й саме XVI століття, й використані автором джерела, як кажуть «не внушали доверия». «Тепер ніхто не знає, — писав 1995 року Микола Ковальський, — скільки нервів та переживань мені ця книжечка коштувала, як її не дозволяли публікувати за перевищення аркушату з двох до п’яти аркушів. Як ополчився на мене цензор з Києва «нєкто Молодчиков» за те, що я без лайки назвав книгу І.Огієнка «Матеріали до історії українського друкарства» (1924 р.). Як той же О.Рогов (відомий московський історик. — С.П.), якого я поставив редактором книжки, заявив, чого це друкується українською мовою, її ж ніхто в Москві не прочитає, книжка не буде мати популярності».

У пригоді раптом стало те, що Дніпропетровський університет, з огляду на важливість ракетної проблематики, яку розробляли на технічних факультетах, та завдяки потужним покровителям у Москві, вивели з-під контролю Києва та підпорядкували Міністерству вищої та середньої спеціальної освіти СРСР. Видавничі плани тепер затверджували не спеціально натаскані на боротьбу з націоналізмом чиновники в Києві, а більш ліберальні московські бюрократи, які не вбачали нічого негативного в тому, що в Дніпропетровську активно займалися «отечественной» історією, хай і не надто близького часу. Виходило, що об’єктивно вивчати історію України в Україні можна було тільки за умови екстериторіальності, і такі умови надав внутрішнім емігрантам від історії Дніпропетровський університет.

Коли наприкінці 70-х — початку 80-х років Микола Ковальський вийшов на захист докторської дисертації, у Києві в інституті історії йому відмовили —формально численні монографічні публікації мали гриф навчального посібника. Реально тодішня українська академічна еліта не потребувала і боялася докторів з української історії дорадянської доби. Знову в пригоді стала Москва, і хоча й там були свої недоброзичливці, захист уже визнаного лідера цілого наукового напряму успішно відбувся у Московському університеті 1984 року. Микола Павлович, якому завжди були чужі національна винятковість та упередженість, на все життя зберіг добрі стосунки з московськими колегами Володимиром Дунаєвським, Оленою Чистяковою, Володимиром Автократовим, Ольгою Медушевською, Анною Хорошкевич.

Дніпропетровськ був і до сьогодні залишається позбавленим як архівів, так і бібліотечних фондів з історії України ранньомодерної доби. Школа Ковальського стала такою несподіванкою в історіографії ще й тому, що народилася в джерельній пустелі. І сам Ковальський, і його учні могли творити тільки завдяки добрій роботі міжбібліотечного абонемента університетської бібліотеки та відрядженням до Києва, Львова, Москви та Ленінграда. Допомогло й московське підпорядкування університету. Із загальносоюзного міністерства прямо на університет виділяли місця для закордонних стажувань, чого були позбавлені інші українські університети. З нагоди попрацювати у закордонних (переважно польських) бібліотеках та архівах зміг скористатися і сам Микола Павлович, і деякі з його учнів. Важливою у цих поїздках була можливість встановити наукові контакти, повідомити науковий світ про малотиражні дніпропетровські видання. Вони різними шляхами таки потрапляли за кордон. Їх там читали й шукали зв’язків і з Миколою Павловичем, і з його учнями. Відповідальні за науковий обмін московські та київські чиновники, які ніколи не чули ні про Ковальського, ні про його школу, не розуміли, чому дослідники із Заходу — чи то Франк Сисин, чи Патриція Грімстед Кеннеді — так рвалися до закритого для іноземців Дніпропетровська. Важко було повірити, що їх там цікавили не ракети...

Незалежність України, на яку в зовні непомітний, але свій і важливий для формування української свідомості спосіб, працювала школа Ковальського, дуже неоднозначно вплинула на долю і самого керівника, і його учнів. З одного боку, вийшла з підпілля українська ранньомодерна історія. Її дослідники, що зберегли стандарти науковості та об’єктивності в роки, коли ці риси характеризувалися не інакше, як «буржуазний об’єктивізм», стали визначати обличчя нової української історіографії. Ярослав Ісаєвич став академіком-секретарем відділення Академії наук.

Микола Ковальський звернувся до тем, які йому боліли, зокрема зробив серію публікацій про Дмитра Яворницького, з котрим його колись так небезпечно порівнювали. Напрям, що свого часу майже самотужки розвивав Ковальський, тепер набув загального визнання та державної підтримки. У Києві виник Інститут української археографії (видання історичних джерел) та джерелознавства на чолі з Павлом Соханем та Ярославом Дашкевичем. У Дніпропетровську відкрилася його філія — перша присутність у місті гуманітарних установ Академії наук з часу погрому 30-х років. Але незабаром далася взнаки фінансова скрута, філії почали закриватися, а учні Ковальського перебиратися до Києва. Погіршилася атмосфера в університеті, звідки почали виживати «докторів Ковальського» — частково з ідеологічних (знову звинувачення в націоналізмі!), частково з суто кон’юнктурних та кар’єрних причин.

1994 року покинув Дніпропетровськ і сам Микола Ковальський. Він повернувся до рідного Острога. Повернувся не доживати, а знову будувати на порожньому місці українську науку. У 65 років він став першим проректором з наукової роботи Острозького вищого колегіуму, а потім академії. Своїм науковим авторитетом, знаннями, енергією він сприяв відродженню першої в Україні школи нового типу — волинських Афін. Разом із ним переїхали до Острога троє його учнів. Микола Павлович знову починав з нуля — без фахової бібліотеки, архівів, відповідних умов праці.

Уже з Острога, відповідаючи на запитання Євгена Чернова, свого колишнього колеги по роботі у Дніпропетровському університеті, Микола Ковальський, оглядаючись на пройдений життєвий шлях, зазначив, що майже все життя займався виключно українською історією, «бо на глибоке переконання автора (це він про себе. — С.П.), за нас це ніхто не зробить і не маємо чого віддавати нашу історію на відкуп «іншим»... Без пишних слів скажу — це моя Батьківщина, і як її син маю життєву місію (а для того мені Господь і дав ці роки) зробити в міру своїх не дуже міцних сил і не такого ж сильного здоров’я те, що зобов’язаний за своїм фахом і кваліфікацією. Офіційно ніде й ніколи, здається, цього не виголошував, але це авторське кредо і, Богу дякувати, що є ще сили для виконання цієї місії. Головне, мати послідовників, учнів цієї праці і місії».

Микола Павлович Ковальський помер 5 жовтня 2006 року. На днях — сороковини від дня його смерті. Він помер там, де й народився, — в Острозі, у батьківській хаті, завершивши життєву одіссею, що об’єднала воєдино географічно, історично та культурно віддалені частини його Батьківщини, зробивши її кращою, людянішою та свідомішою себе і своїх джерел. Одіссея скінчилася, але місія триває...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво