Жінка versus чорношкірий, або Про роль стереотипів в американських президентських виборах

Інтрига така. Оскільки нинішнім президентом-республіканцем американці вже ситі по саму зав’язку, то наступним президентом США, швидше за все, буде демократ. А серед офіційних претендентів на роль єдиного кандидата від демократичної партії провідні позиції займають Хілларі Клінтон і Борак Обама. Як відомо, обидва вони не є «білим чоловіком середніх років», а отже, не вписуються у збірний портрет «типового американського президента», написаний на основі більш як двохсотрічної історії країни. Виходить, що Сполучені Штати у 2008 році, цілком імовірно, очолить дуже нетиповий лідер. А от хто саме переможе — жінка чи чорношкірий, багато в чому залежить від складної взаємодії численних суспільних стереотипів, наявних в американському суспільстві, серед яких на перший план із зрозумілих причин висунулися гендерні й расові.

Гендерні стереотипи і шанси «Білларі»

Попри відсутність реальних кандидатів, соціологи почали зондувати ґрунт на предмет ставлення американців до фігури президента-жінки ще з 30-х років минулого століття. Вже тоді майже третина опитаних позитивно поставилася до цієї ідеї, а відразу ж після Другої світової війни їхня кількість зросла до половини. Найскептичніше була налаштована політична еліта (що й зрозуміло — хто захоче ділитися владою?). Показовим прикладом є стаття, опублікована 1959 року в популярному тоді журналі This Week під характерним заголовком «Чому в нас ніколи не буде жінки-президента». Її автор, ветеран демократичної партії Джеймс Ферлі, почавши за здоров’я (стверджуючи, що жінки мають перевагу порівняно з чоловіками за фізичними характеристиками — такими як витривалість, толерантність до болю тощо — і є рівними з чоловіками за розумом), закінчив за упокій, перелічивши три найпоширеніші на той час гендерні стереотипи. По-перше, жінки не спроможні отримати необхідну підготовку для настільки складної і різноманітної роботи; по-друге, вони більш емоційні та суб’єктивні у своїх рішеннях; ну і по-третє — жінку-головнокомандувача іронічно сприйматимуть підлеглі-чоловіки. На статтю Ферлі негайно відгукнулася його колега по партії і дружина сенатора Морін Ньюбергер, чий «лист про незгоду» вдалося зареєструвати в Конгресі. Повчальною ілюстрацією того, як громадська думка не встигає за змінами в реальному житті, стало її обрання до сенату рівно через два роки після цих подій і внесення до числа перших претенденток на президентське крісло від демократів іще через три.

За часів, коли Ферлі «обґрунтовував» неможливість обрання жінки-президента, із ним не погоджувалися близько 60% американців. Причому чоловіки виявляли більшу толерантність до ідеї президента в спідниці порівняно з жінками, а люди похилого віку порівняно з молодими. Проте з 1960—1970-х років найбільший ентузіазм із приводу жінки біля керма країни стабільно висловлюють самі жінки і молодь. До 80-х років минулого століття на таку пропозицію-запитання в принципі позитивно відповідали вже майже 80% населення, до 90-х ця цифра досягла 90% і продовжувала зростати.

Але якщо копнути суспільну свідомість трохи глибше, то й сьогодні в ній можна виявити стійкі стереотипи, які підривають шанси жінок бути обраними на високі політичні посади. Цим, зокрема, пояснюється різке падіння (до 65%) числа тих, хто позитивно відповідав на запитання про жінку-президента відразу ж після трагедії 11 вересня. Як з’ясувалося, коли увага виборців концентрується на тероризмі і війні, вони хочуть бачити на посаді головнокомандувача країни особистість, яка має якості, що стереотипно вважаються чоловічими (упевненість у собі, наполегливість, агресивність). Водночас виборці перестають цінувати такі якості лідера, як сентиментальність, уміння співчувати, здатність до компромісу. Тобто все те, що стереотипи приписують «типовій жінці». Цікаво, що чим більше «по-яструбиному» налаштована людина, тим сильніше вона схильна бачити в ролі лідера нації тільки чоловіка. Так, серед тих, хто підтримує війну в Іраку, більшість віддають перевагу президенту-чоловікові з переконливою перевагою в 30%, а серед тих, хто виступає проти цієї війни, більшість (із незначною перевагою в 7%) становлять прибічники президента-жінки.

Виходить, що якби Хілларі Клінтон вирішила вступити в президентські перегони в 2002-му або навіть у 2004 році, то в неї не було б жодних шансів. Нині ж — зовсім інша справа. Американці не просто відвернулися від іракської війни — схоже, вони відсахнулися від «яструбиності» взагалі. Більшість опитаних висловлюють бажання, щоб зовнішня політика США стала менш агресивною і більше тяжіла до кооперації, тобто мала якості, які стереотипно вважаються жіночими.

Спритна американська поп-культура вже подбала про те, як звертатимуться до жінки, котра рано чи пізно очолить країну: «мадам президент». Саме так величали актрису Джину Девіс, яка зіграла головну роль у телесеріалі «Верховний головнокомандувач» (і отримала, до слова, за цю роль дві найвищі телевізійні нагороди — «Еммі» і «Золотий глобус»). Вже з’явилася навіть нова модель ляльки Барбі — «Барбі-президент», причому в трьох варіантах зовнішності — не тільки традиційна білошкіра білявка, а й латино- і афроамериканка. А визначаючи потенційно виграшний стиль жінки на вищих щаблях влади, хтось із журналістів уже запустив в обіг слівце «мамізм» — за аналогією та на противагу агресивно-чоловічому «мачизму».

Якщо виходити з не зовсім серйозного (яке, втім, не суперечить фактам) спостереження, що президентські перегони зазвичай виграє найвищий кандидат, то Хілларі Клінтон із її середнім жіночим зростом перемога не світить. До того ж вона аж ніяк не блискучий оратор і в неї немає навіть тіні чоловікової харизми. Зате в неї є сам цей чоловік — її потужна і зовсім не секретна зброя, якою вона активно користується. Типова зустріч із виборцями відбувається за такою схемою: спочатку з’являється улюбленець публіки Білл і влаштовує шоу, за яке не було б соромно жодному з його голлівудських друзів. Поступово він переходить на те, яка молодець його дружина і як він мріє побувати в ролі «першого ледя», тобто «першого джентльмена» (і цей термін поп-культура вже впровадила в активний ужиток). Отут і настає черга Хілларі залізобетонним голосом виголосити відповідні для такого моменту програмні банальності. Коли ж від нудьги народ починає розходитися, ініціативу знову бере на себе екс-президент. Недарма серед усіх прізвиськ, якими нагороджують Хілларі Клінтон акробати пера, найпопулярнішим є «Білларі». До слова, не зайво зауважити, що ідея «президента-сім’ї», президента «інь-ян» глибоко імпонує багатьом американцям. Адже не випадково першими американськими «губернатрицями», обраними в 20-ті роки минулого століття, були дружини і вдови екс-губернаторів.

При цьому було б украй недалекоглядно і несправедливо вважати, що Хілларі виїжджає лише за рахунок чоловікових лаврів. Вона й сама досвідчений і сильний політик, котрий зумів двічі (причому з рекордною перевагою) перемогти противників-республіканців на виборах до сенату (вищої палати Конгресу) від штату Нью-Йорк. Ще з часів, коли вона допомагала організовувати передвиборну кампанію Білла, їй удалося підібрати чудову команду відданих помічників, в якої, до речі, теж є прізвисько (причому самозване) — «хілларі-ленд». Цікаво, що кістяк цієї команди складають жінки — промовиста ознака нового часу. Адже не секрет, що на початковому етапі входження жінок як у велику політику, так і у великий бізнес більшість із них воліють оточувати себе помічниками-чоловіками — чи то бачачи в будь-якій іншій жінці можливу конкурентку, чи то вважаючи, що видатних жінок настільки мало, що ними персонально їхня кількість і обмежується. Ну й не забуваймо, що мало не головна претензія, яку висували «Клінтонші» під час її перебування в статусі першої леді, — це надмірне (на думку критиків) втручання у справи чоловіка. До речі, саме в неофіційному статусі першої леді Хілларі Клінтон розробила план із реформування американської системи охорони здоров’я (яка відтоді потребує ще більших реформ). Тоді «план Хілларі», як мовиться, зарубали, але тепер багато хто сподівається, що вона згадає про нього, прийшовши до справжньої, а не «подушкової» влади. Хай там як, але опитування за опитуванням свідчить, що Хілларі Клінтон є упевненим фаворитом президентських перегонів.

Іронія полягає в тому, що «Клін­тонша» погано вписується в стереотипне уявлення про типову жінку. По-перше, її особистий образ доволі жорсткий, холодний і навіть войовничий. Не забуваймо, що свого часу вона проголосувала за вторгнення в Ірак, чого дехто не може їй пробачити дотепер. А ще більше їй не прощають свідому відмову вибачитися за своє голосування, як це зробили інші конгресмени-демократи, зокрема ще один потенційний кандидат у президенти — Джон Едвардс. Її позиція: «Тоді, на підставі наданої інформації, я вважала саме так». Утім, сьогодні одним з її найпривабливіших передвиборних гасел, які мають позитивний відгук, є обіцянка «негайно повернути наших дітей з Іраку додому» щойно вона виголосить президентську присягу, і, як свідчать опитування, саме з нею в ролі президента більшість американців пов’язують надію на те, що іракська війна закінчиться.

Не менше іронії і в тому, що протягом усієї своєї громадської та політичної кар’єри Хілларі Клінтон багато чого робила для руйнування тих самих гендерних стереотипів, на яких сьогодні може зіграти (і вже грає). Найбільш небезпечним для неї є те, що нинішня «мадам кандидат», на відміну від образу «матері нації, котра всіх улаштовує і всім догоджає», є найбільш поляризуючою фігурою у суспільстві. Ті ж таки опитування показують, що вона стабільно лідирує не лише за позицією «за», а й «проти». При цьому найвідданіші і найпослідовніші її прибічники — жінки, особливо ті, котрі реалізувалися професійно. Проте й найзапекліші противники — теж жінки, переважно літнього віку домогосподарки, котрі живуть у центрі і на заході країни. Цікаво, що серед чоловіків, котрі її підтримують, помітну частку становлять батьки дівчаток.

Расові стереотипи і «неправильний чорний»

Не менш складною і суперечливою є ситуація з расовими стереотипами і їхнім впливом на шанси Борака Обами. Згідно із стереотипним, живим у Штатах і донині уявленням, афроамериканці — це люди малоосвічені, бідні (через власну низьку мотивацію, щоб не сказати — лінощі), схильні до злочинності. «Зерно істини» тут у тому, що середній рівень матеріального добробуту й освіченості серед чорношкірих американців і справді дещо нижчий, ніж серед білих (особливо вихідців з Азії), а рівень злочинності — дещо вищий. Парадокс полягає в тому, що злочинців білих набагато більше, ніж чорношкірих, — насамперед через істотну перевагу загальної кількості вихідців із Європи над афроамериканцями. Проте багато жителів благополучних «білих» районів швидше боятимуться й уникатимуть чорношкірого незнайомця, що заблукав до них, аніж свого брата по расі.

З іншого боку, прояви групового антагонізму рідко бувають тотально і виключно негативні. Набагато частіше вони амбівалентні, тобто — негативне ставлення до «поганих» і позитивне (нерідко демонстративне) до «хороших» представників тих, кого ми в принципі не любимо. Показовим може бути приклад, коли в запеклого антисеміта виявляється близький друг-єврей. Іншими словами, часто трапляється, що стереотипні уявлення про «поганих чорних» («поганих євреїв», «дівок» або «стерв» тощо) сусідять із не менш стереотипними уявленнями про «хороших негрів» («хороших євреїв», «справжніх жінок» тощо). Отже, в очах багатьох виборців Борак Обама уособлює таки «хорошого негра».

І справді, він здобув чудову освіту (закінчив два університети, які входять до списку найкращих вузів країни, — Колумбійський і Гарвард), швидко пройшов шлях від адвоката, викладача і громадського активіста до сенатора (усього лише п’ятого афроамериканця за всю історію цього законодавчого органу і єдиного нині). У нього дуже гарна, правильна вимова без тіні специфічного «чорного акценту», і навіть колір його шкіри не такий уже й чорний. До слова, не слід вважати, що остання обставина — дрібниця, яка не заслуговує на увагу. Маніпуляції із фотозображеннями одного й того самого обличчя, неодноразово демонстрували: чим темніша шкіра людини «негроїдного фенотипу», тим прискіпливіше оцінюють її люди, які належать до інших фенотипів.

Є ще одна важлива обставина, яка зближує Обаму з більшістю американських виборців. Будучи сином білої американки і кенійця, він із повним правом може говорити про себе: «У жодній іншій країні світу моя доля не могла б скластися так, як склалася». І ці слова не викликають ні гіркоти, ні іронії, як могло б бути, якби він народився у сім’ї нащадків рабів, насильно або обманом привезених до Америки. На відміну від своїх попередників — чорношкірих кандидатів у президенти (Ел Шарпон у 2004 році і Джессі Джексон двічі в 1980-х мали репутацію радикалів і статус «лідера Чорної Америки») — Борак Обама успішно позиціонує себе як президент усіх, а не тільки афроамериканців. До того ж він молодий, симпатичний і подобається жінкам, що теж дуже важливо (зокрема, є думка, що саме зовнішня привабливість та «сексапільність» відіграли вирішальну роль в обранні свого часу Джона Кеннеді).

Є в цьому розкладі й зворотний бік: чим краще виходить в Обами роль «хорошого негра» і чим більше в нього прихильників серед білої більшості, тим гірше ставляться до нього брати і сестри по расі. Повчальною в цьому сенсі є історія з недавніми виборами мера в одному з міст «мого» штату (Ньюарк, штат Нью-Джерсі). Тут молодий і прогресивний чорношкірий випускник Єля програв старому в усіх відношеннях меру (до того ж не без підстав підозрюваному в корупції), котрий вдало розіграв проти нього карту «несправжнього чорного». Втім, Обамі навряд чи загрожує остракізм із боку чорношкірих виборців. По-перше, у нього є політичний капітал у вигляді дружини — цілком справжньої афроамериканки (як бачимо, як і його головна суперниця, він не соромиться розігрувати «подружню карту»). Та й сам Обама, на відміну від невдахи з Ньюарка, поводиться цілком як «свій серед своїх», активно беручи участь у житті місцевої «чорної громади», включно із церковною.

Сприяють Обамі і нещодавні позитивні зміни в соціальному кліматі країни. Ідеться насамперед про результати реформи соціального забезпечення, унаслідок якої, зокрема, істотно знизилася кількість чорношкірих матерів-одиначок, які сидять на велфері (соціальній допомозі для бідних), і водночас стало менше білих, котрі, боячись, що чорношкірий президент «відбиратиме гроші в білих, аби віддавати їх чорним», стереотипно вважають, що занадто багато афроамериканців живуть за рахунок дер­жави. Відсунулася в кінець списку нагальних питань і проблема злочинності. А оскільки стереотипи автоматично пов’язують криміногенну небезпеку з афроамериканцями, то ще на одне «протипоказання» стало менше. Коротко кажучи, расова поляризація американського суспільства останнім часом помітно знизилася, зате зросла поляризація релігійна, що теж, до речі, йде на користь Обамі і шкодить Клінтон. Річ у тому, що в очах багатьох консервативно налаштованих білих американців «чорні ліберали», центром громадського життя котрих традиційно є церква, вважаються «не такими вже й лібералами» порівняно з лібералами білими, які мають стереотипну репутацію «безбожників».

Крім того, багато афроамериканців уже встигли пов’язати свій політичний вибір із подружжям білошкірих Клінтонів, які завжди старанно культивували цей сегмент електорату. Тут варто згадати старий жарт лауреата Нобелівської премії з літератури Тоні Моррісон, яка назвала Білла Клінтона першим чорношкірим президентом Америки, оскільки він виріс у південному штаті в бідній і неповній робітничій сім’ї, грає на саксофоні і любить джанк-фуд (дешеву і шкідливу їжу на кшталт гамбургерів із «Макдональдса»).

Як бачимо, було б помилкою вважати, що всі афроамериканці виступають за чорношкірого кандидата в президенти, а всі американки — за президента-жінку. З іншого боку, у майбутніх виборах як ніколи важливо, кому віддадуть перевагу саме ці верстви населення. Нагадаю, що жінки становлять 52% населення США, 54% від числа всіх зареєстрованих виборців і зазвичай 55—56% тих, хто реально йде голосувати. Та й чорношкірі американці обох статей — теж дуже потужна і, як правило, досить згуртована виборча сила. Що ж до соціальної верстви, яка складається з «білих чоловіків», то тут багато що залежить від того, куди поверне результуючий вектор, котрий містить у собі безліч особистих уподобань і забобонів, які й становлять у сумі набір суспільних стереотипів.

Що таке стереотипи і чим вони погані

Соціальна психологія розуміє під стереотипами один із складників так званого групового антагонізму — ситуації, коли члени однієї соціальної групи (наприклад, білі чоловіки) виявляють негативне ставлення до членів іншої соціальної групи (наприклад, до жінок або до людей із небілою шкірою). Стереотипи описують когнітивний (пізнавальний) складник групового антагонізму. Іншими словами, стійкі уявлення людей про типові характеристики типового представника не своєї групи (ну, скажімо, «типова жінка» або «типовий єврей»). Синонім стереотипів — забобони. Тобто щось, що потрапляє до нашої голови ще до того, як ми добре і всебічно подумали й перевірили свої думки на їхню відповідність реальності — зокрема нашим спостереженням і досвіду. Зі стереотипами дуже важко боротися, оскільки за своєю природою вони настільки ж привабливі, як і стійкі. Адже будучи схемами процесу мислення, вони заощаджують наш час і зусилля, а ще Пушкін справедливо зауважив, що люди «ленивы и нелюбопытны»...

Певна річ, стереотипи найчастіше несуть у собі якесь раціональне зерно — інакше б вони не формувалися саме такими, якими сформувалися. Проте якщо копнути глибше, виявиться, що зерно це штучне, яке викристалізувалося під впливом певних соціальних умов у поєднанні із властивими людям недовірою і підозрілістю до незвичного, неблизького, чужого — загалом до всього «не нашого». Головна небезпека стереотипів у тому, що вони заважають нам сприймати людей (і, відповідно, ставитися до них) так, як вони насправді на те заслуговують. Навіть не познайомившись із людиною, ми вже вішаємо на неї груповий ярлик, судимо про неї за належністю до групи, а не за особистими чеснотами і проявами. Іншими словами, стереотипи роблять нас упередженими, збивають із золотої середини сприйняття в бік необґрунтованого позитиву у ставленні до «наших» і настільки ж необґрунтованого негативу у ставленні до «не наших». Не менш серйозний недолік стереотипів полягає в тому, що через них ми недооцінюємо індивідуальні відмінності між членами групи і переоцінюємо відмінності між людьми, які належать до різних груп.

Проте найбільш руйнівним, часом просто катастрофічним є вплив стереотипів, який вони справляють на свої «мішені», насамперед у вигляді так званого «самоздійсненного» пророцтва. Лише небагатьом вдається йому протистояти. Цікаво, що, попри поширеність у нас самого цього явища, термін на його позначення іще не став популярним і загальноприйнятим. А якщо так, то найкраще пояснити його на прикладах. Наведу два, досить типових і важливих. Приклад перший. Дівчинці з дитинства навіюють (батьки, вчителі, масова культура), що вона і техніка — поняття несумісні. У результаті, коли в неї відбувається перший контакт із якимось технічним пристроєм, вона, «знаючи», що в неї нічого не вийде, сприймає будь-які нормальні ускладнення як доказ цієї несумісності, не намагаючись їх подолати (а отже, навчитися), а звертається по допомогу до якогось хлопчика. Приклад другий. Людина похилого віку «знає», що в старості в неї «повинна» погіршитися пам’ять, тому коли з нею трапляється звичайна халепа — забудькуватість, яка може «навідатися» до людини будь-якого віку, вона вирішує, що це вже той самий очікуваний склероз, і починає поводитися дедалі більш неуважно, чому сприяють зрозумілі депресивні настрої. В обох прикладах головним шкідливим чинником є підрив віри в себе і в свої можливості, відмова долати перешкоди та обставини через свою нібито продиктовану природою неспроможність і слабкість.

Лише заради повноти картини додам, що другим складником групового антагонізму є упередження — негативні почуття, які ми відчуваємо у ставленні до того, хто явно «не наш». Як бачимо, на відміну від стереотипів, які належать до сфери мислення (а по суті підмінюють процес мислення застосуванням готових схем і формул), упередження належать до сфери емоцій. І насамкінець: оскільки думки і почуття неминуче виражаються в поведінці — не дивно, що третім складником групового антагонізму є дискримінація, тобто несприятливі дії, спрямовані на членів групи, яких ми «не любимо».