«ЖИЛА. ЛЮБИЛА. ПЛАКАЛА. СМІЯЛАСЬ» НА ПОЧАТКУ КВІТНЯ МИНУЛОГО РОКУ НЕ СТАЛО ВІДОМОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСЬМЕННИЦІ І ГРОМАДСЬКОЇ ДІЯЧКИ ГАЛИНИ ГОРДАСЕВИЧ.

«За синім обрієм розтану»

Того весняного дня, після роботи, син Богдан знайшов її — доти, начебто, й цілком здорову —…паралізованою на підлозі кухні. Незручно лежала і дивилася на нього тривожними сухими очима. Мовчала: мову відібрало. Лише полегшено зітхнула: дочекалася!

«Швидка допомога», як водиться, з’явилася не так уже й швидко. У лікарні не було належних умов. Лише оббігавши «високі» кабінети, Богдан домігся, аби матір перевели у пристойніший, привілейований медичний заклад. Однак було вже пізно.

Галину Леонідівну Гордасевич особисто знали у багатьох редакціях. У неї був значний письменницький доробок. Її любив читач. Та лише у кількох київських виданнях («Літературна Україна», «Я, ти, ми», — здається, й усе) з’явилися статті-некрологи.

Гортаю «Аргументы и факты» і радію за російську актрису Наталю Гундарєву та її вболівальників. У Гундарєвої та ж хвороба, що була й у Гордасевич — інсульт. Однак її своєчасно оточили увагою, мало не усім миром «витягали з того світу». І вже протягом багатьох місяців регулярно інформують читачів про перебіг хвороби. На щастя — втішний.

Якби ж то і ми, українці, так само трепетно ставилися один до одного, ну принаймні до кращих серед нас. До тих, хто таки присвятив усе життя своїй країні. Галина Гордасевич точно — з них. Можливо, це подовжило б її, вщерть виповнене творчими задумами, життя. А жити вона вміла, не марнуючи жодної миті. Про що іще почули б ми з тих мудрих велемовних вуст?

«Я — одна з вас»

«Моя біографія така ж, як у всіх, хто народився і виріс на західноукраїнських землях», — писала Галина Гордасевич у плакаті-листівці кандидата в народні депутати напередодні минулих виборів. Депутатом вона, на жаль, не стала. Але про себе розповіла — скупо й вичерпно. Отож, за браком місця, просто наведу зміст тієї листівки:

«Мій дід, Олександр Гордасевич, священик, арештований у 1941 році, загинув на Соловках.

Мій прадід Павло Хомчук, учитель, інтернований поляками, потім відбув три роки в Бухенвальді, але вижив.

Моя баба, Марія Хомчук, учителька, померла молодою і похована на Личаківському кладовищі.

Мій батько, Леонід Гордасевич, священик, був переслідуваний усіма режимами: польським, «першими совєтами», німецьким, арештований в 1946 році, провів на Колимі 23 роки.

Моя мама, Олена Хомчуківна, в юності писала вірші, які в 1930 роках публікувала в львівській періодиці».

Чи кожен з нас має такий незвичайний родовід? Що знаємо про власних предків хоча б у третьому коліні? Чи намагаємося зрозуміти ті часи, коли вони жили? Чи впливає це на наш сьогоднішній світогляд?

Галина Гордасевич цікавилася, вчитувалася, розпитувала. І аналізувала. І узагальнювала. Відтак мала свою громадянську позицію. (Якби ж вона була у кожного з тих, хто живе в Україні. Тоді нинішні вибори, справді, нарешті розставили б усе по місцях).

«Я після закінчення семирічки поступила у педучилище в м. Острозі на Рівненщині і відразу потрапила під нагляд МДБ по підозрі у зв’язках з повстанцями, через півтора року арештована (за два тижні до свого сімнадцятиліття) і засуджена на 10 років «за сочинение националистических стихотворений».

Зауважмо, їй було лише 17. Була відірвана від сім’ї — мати ледь перебивалася з хліба на воду з молодшою донькою. То старша, живучи на квартирі, мусила самотужки дбати про себе. Навряд чи у неї, «дочки ворога народу», на чужині були близькі друзі. Ще юна, незахищена, самотня... Чим могла вона зашкодити тодішньому режиму? На що він сподівався, штовхаючи цю дитину у сумнозвісні гулагівські «політичні університети»? Чи потоне, чи випливе? Випливла.

«Після смерті Сталіна мені зменшили строк на дві третини. Вийшовши на волю, я завербувалася на Донбас (бо іншого виходу не було). Розвантажувала вагони з цементом і щебенем. Клала асфальт на дорогах, пресувала труби на труболиварному заводі в Макіївці. Одночасно навчалася у вечірній школі, після закінчення якої поступила на вечірнє відділення політехнічного інституту».

Напружмо фантазію, уявімо худеньке дівча на тих непосильних, чорних, безперечно, чоловічих роботах. А воно ж мріяло про кохання, сім’ю. І тут не склалося… Молода, недосвідчена, безпорадна розривалася між дитиною, роботою, навчанням. За тим усім недогледіла сина, не порятувала від дизентерії. Немовлятко померло. Як вижила тоді? Як за рік наважилася народити Богданка? І піти від його батька, бо «близький по серцю, та зовсім чужий по духу». А він же кохав свою Галю все подальше життя.

Про це в листівці — ні півслова. «У середині 1960-х я стала членом літературного об’єднання «Обрій» в Донецьку, з якого вийшла ціла плеяда відомих письменників: Василь Стус, Василь Захарченко, Леонід Талалай, Анатолій Гарматюк».

Ото — так просто: з робітниць у письменники? Та ні, були пошуки: навчання на заочному відділенні культосвітнього училища за спеціальністю «режисер народних театрів» і робота в друкарні (уже ближче?), літоб’єднання часів хрущовської відлиги та навчання (заочне ж) у Літінституті ім. М.Горького в Москві. Був удалий творчий дебют: перший поетичний збірник Гордасевич «Веселки на тротуарах» став одним з кращих серед українських видань за підсумками 1966 року. І було листування з ув’язненим в якутських таборах В’ячеславом Чорноволом, знайомство з Іваном Світличним, Аллою Горською, Євгеном Сверстюком. А відтак — покарання: у 1968 у видавництві «Донбас» знімають з виробництва підписаний до друку рукопис нової збірки поезій Галини Гордасевич, через три роки вже у київській «Молоді» знищують верстку наступної книги. Донецькі письменники влаштовують таку обструкцію «цій затятій націоналістці і бандерівці», що до Спілки письменників України її, автора трьох надрукованих поетичних збірок та двох прозових книжок, приймають аж через 17 років.

Читаємо далі: «У 1988 році, з початком національного відродження, я включилася в громадську діяльність: була одним з організаторів на Донеччині Товариства української мови, Руху, «Меморіалу», Демократичної партії України, була делегатом усіх установчих з’їздів, обиралася до проводу.

В 1990 році переїхала до Львова. Написала за роки незалежності України півтори сотні публіцистичних статей, що були опубліковані по всій Україні, а також в діаспорі. В цих статтях я аналізувала економічну, соціальну, політичну, національну ситуації в Україні, діяльність Верховної Ради та окремих її депутатів: Петра Симоненка, Олександра Ткаченка, Олександра Мороза, Володимира Марченка, Наталі Вітренко та ін.

Вважаю, що я добре орієнтуюся в ситуації, яка панує в Україні. І маю конкретний план своєї роботи у Верховній Раді».

У плані йшлося, зокрема, про захист жінок, дрібних та середніх підприємців, власне, прав людини; про національне відродження та розвиток культури. Досі актуально!

Знайомство: заочне і очне

Ми мали б познайомитися ще замолоду, коли обидві працювали на тодішніх «задвірках журналістики», у системі об’єднання «Укрпобутреклама»: я — заради того, щоб мати можливість виховати сина; вона — аби, не відсиджуючи «від і до», мати більше можливостей для літературних студій. Під час «фронтальної перевірки» місцевого донецького комбінату я як представник республіканської організації хотіла зустрітися з усіма його редакторами. Кіногрупа зібралася у повному складі, а з двох редакторів-газетярів з’явилася тільки одна. Друга телефоном перепросила: мовляв, має багато зустрічей із замовниками — терміново готує до друку добірку оголошень про роботу хімчистки, перукарні та ательє з ремонту взуття.

— Та не чіпайте ту дивакувату Гордасевич, — порадив директор комбінату.

Я й не чіпала. Її добірку побачила вже у Києві, надрукованою в газеті. У звіті для міністерства вже вкотре відзначила хорошу роботу редакторів з Донецька: чудове володіння мовою, свіжість погляду, оригінальність сюжетів. Власне, роботу Гордасевич, з якою ми там розминулися.

Якось в редакцію жіночого журналу, де я працювала, прийшла струнка білява жінка із по-дитячому широко відкритими очима і приязною усмішкою. Представилася:

— Я Галина Гордасевич. Не скажете про долю моїх віршів? Надіслала ще в січні...

А невдовзі надіслала добірку призабутих народних батьківських ігор з немовлятами «Черебряйчики», власні казки, опісля — бесіди з дівчатками-підлітками, «Листи до сина»... Супроводжувала твори цікавими листами.

Що вражало — її вміння працювати і готовність писати на будь-яку тему. Промайнуло у нашій розмові ім’я неординарної особистості, львівської поетеси Наталі Давидовської — і це стало приводом для роздумів Галини Гордасевич про стосунки між митцями, власне, між людьми. Оголосили десь (чи не в Австралії?) конкурс на коротку повість про яскраву жіночу долю — Гордасевич за ніч написала її й переймалася тільки тим, як (грошей завжди бракувало) і на яку мову перекласти цей твір, щоб його «там» змогли прочитати. Конфесійна ворожнеча в Україні лягла в основу повісті «Ноїв ковчег», прототипами героїв якої стали її батьки, знайомі та вона сама. Писала швидко, легко і цікаво. Здавалося, що просто розмовляє з читачами.

Щедро роздавала (розносила по редакціях) вірші та оповідання, критичні літературознавчі замітки, актуальні публіцистичні статті. Чи вдасться тепер їх зібрати?

Її діяльність була на диво різноплановою. Редагувала — від першого і до останнього номера — часопис «Поклик сумління», вела літературну сторінку у журналі «Демократ», була членом його редколегії та редколегії журналу «Тернопіль». Готувала радіопередачі про маловідомих письменників, часто виступала на львівському, рідше — на київському радіо. Вміла зацікавити аудиторію, гарно розповідала, майстерно декламувала. При Будинку вчителя організувала клуб інтелектуалів «Лілея», де збиралися львівські педагоги, поети, художники...

Та, звісно, основна діяльність Гордасевич — письменницька, точніше — поетична. Відрадно те, що зрештою її таки було гідно поціновано: Галина Леонідівна стала тричі лауреатом літературного конкурсу «Шістдесятники» та двох премій — імені Олександра Білецького в номінації «Критика» та імені Валерія Марченка — в галузі публіцистики.

У різних видавництвах вийшли друком понад 30 її книжок. Останнім часом це були й два історичні твори: «Степан Бандера — людина і міф» та «Нескорені берегині» (про українських героїнь, які, стійко зносячи знущання різних окупантів, виявляли справжню мужність і чинили спротив). Вона писала з особливим напруженням, по 18—20 годин щоденно, до повного виснаження. Ніби відчуваючи наближення своєї критичної днини.

Наша... сваха

Здавалося б ця іпостась аж ніяк не в’яжеться із образом гордовито-стриманої Галини Леонідівни, яка, за свідченням її Богдана, «близьких подруг не мала і взагалі була дуже самотньою людиною».

Якось, повернувшись з відрядження, я застала свого чоловіка в лікарні. Інфаркт. Уже вдруге. А я ж збиралася незабаром знову навідатися в Донецьк: домовилася на тоді славнозвісній фабриці іграшок про призи для переможців редакційного конкурсу «Гумор в коротких штанцятах». Про які іграшки могло йтися, про яке наступне відрядження? І тоді літредактор Наталя зголосилася з’їздити до Донецька, тим паче ніколи там ще не була. Споряджаючи її в дорогу, про всяк випадок дала їй телефон Гордасевич: якщо треба, вона допоможе. Наталка ж зателефонувала до Галини Леонідівни прямо з вокзалу. Та одразу ж призначила їй побачення — на одному з засідань «Просвіти». На тих зборах Наталя познайомилася з Дмитром Павличком, сином Василя Стуса (чим донині пишається) і своїм майбутнім чоловіком, директором найпершої донецької української школи, Леонідом Г. Ми з Галиною Леонідівною були запрошені на весілля. Я там побувала. А Гордасевич не змогла — щойно перебралася до Львова, ще не влаштувалась.

А десь за рік по тому, як я овдовіла, Галина знову навідалася до Києва. Зателефонувала. Попросила зачекати її. Я все одно мусила б затриматися: новий позаштатний фотокор мав принести знімки до нашого спільного матеріалу. Пили чай. Запросили до столу й його. А коли пішли мити чашки, Галина Леонідівна лукаво зауважила:

— Ви хоч помічаєте, він же очей з вас не зводить.

І прохопилася:

— Мені саме такі чоловіки і подобаються: високі, гостроокі, іронічні.

Я придивилася, справді... Тепер той фотокор — мій другий чоловік. З легкої Галининої руки.

Добре мати хороших нащадків

З Богданом Гордасевичем я познайомилася невдовзі по смерті його матері. Незагоєний біль ув очах, тихий голос:

— Ми маму поховали, як вона хотіла, на батьківщині, в Крем’янці, що на Тернопільщині. Відспівали її в тій же церкві, де малятком хрестили. Над могилою я прочитав мамин заповіт:

Коли помру, —
колись-таки помру, —

Хоч вірю,
що це станеться нескоро, —

То дайте спокій сивому Дніпру,

Де кручі і високі осокори.

На Личаківський також
не несіть:

Там надто пишно і,

до того, тісно.

Ні-ні, не хочу!

Навіть не просіть!

Сказала так —

хай буде нині й прісно.

На цвинтарі малому схороніть,

Де хрестики і написи наївні.

Нікому йти туди не бороніть

Нехай то будуть кози або півні.

Вони зчиняти бійки мастаки,

І я малою трохи їх боялась.

Ага, ще напис напишіть такий:

«Жила. Любила. Плакала.

Сміялась».

Цей заповіт Галина Гордасевич склала чотири роки тому, коли ховали Оксану Сенатович. І нікому його не показувала. Окрім сина.

— Тепер, — сказав мені Богдан, — чого не доробила мама, повинен доробити я.

За освітою він педагог, за фахом — журналіст, за покликанням — дослідник. Насамперед — материної спадщини.

— Мама була на підйомі, як то кажуть, на злеті. Багато працювала. Ми разом почали видавати серію невеликих тематичних збірочок її поезії — цілу книгу вибраного нині видати нереально — історичної, патріотичної, ліричної (окремо веселої та сумної), жартівливої... Сім видали. Мені залишилося вісім.

Подарував кілька збірок і мені. Знайомі вірші з незнайомими посвятами: видатній діячці української діаспори з Канади, письменниці Лесі Храпливій-Щур; сонячному голосу з українського радіоефіру, журналістці Еммі Бабчук...

П’ятнадцять збірок і п’ятнадцять відкриттів для юних читачів, п’ятнадцять ще й в такий спосіб увічнених Галиною Гордасевич жіночих імен наших близьких і далеких сучасниць.

Буквально через день по її смерті у журналі «Дзвін» вийшло друком «Соло для дівочого голосу», автобіографічна повість-спогад про пережите в таборах. Уже не побачила. Не судилося Галині Леонідівні побачити й вимріяної нею та Богданом сімейну газету «Ластівка» — забракло коштів... Хвалити Бога, є ті, що здатні поцінувати справжню творчість. Так публікацію книжки-есе «З сімейного альбому» профінансувало керівництво львівського науково-виробничого об’єднання «Автонавантажувач». А документальна повість про Степана Бандеру побачила світ завдяки керівникам Львівського державного аграрного університету, де свого часу навчався цей борець за незалежність України.

Чи допоможе хтось синові Галини Гордасевич видати решту її творів?

… Росте-підростає у Львові мала Соломійка, улюблена онука Галини Леонідівни. Дуже схожа на бабусю. І зовні, і потягом до поезії. У свої сім років вже друкується. Її продовження?!