«Жага, любов і туга триєдині» До 70-річчя від дня народження Володимира Підпалого

Поділитися
Куди воно іде все без оглядкив історію чи просто у архів. На всьому свій закон,свої порядки, порядки… Безпорядки поготів...
«Атмосфера справжньої родини»

Життя Володимира Підпалого типове для його покоління: холодне, голодне напівсирітське воєнне і повоєнне дитинство; навчання в сільській школі (народився в с. Лазірки на Полтавщині), до якої треба було з хутора Ламахівщина долати три-чотири км в один кінець у супроводі сільських собак (мати тому пошила йому штани із трофейної плащ-палатки); студії в Університеті (1962 року закінчив українську філологію Київського університету); видавнича робота — спочатку в Держлітвидаві («Дніпрі»), а з 1965-го до останніх днів — редактор відділу поезії «Радянського письменника». Редактор він був сумлінний і совісний. Сам спізнав солодкі муки творчості, тому з повагою ставився до чужого слова. Був вимогливим і до себе, і до інших. Поетеса Наталя Кащук згадувала: «Він редагував мою збірку «Переднівок» і своєю делікатністю, безкомпромісністю, вболіванням за Слово перелив мені такий заряд наснаги, що хотілося й надалі продовжити таку співпрацю». Так міг би сказати кожен, чиї книжки редагував Володимир Підпалий: А.Бортняк і М.Влад, І.Гнатюк і Л.Горлач, В.Грабовський і О.Довгий, О.Доріченко і В.Житник, Р.Заславський і В.Іванців, М.Клименко і В.Коломієць, В.Корж і Г.Коваль, С.Литвин і Р.Лубківський, В.Малишко і М.Могилевич, В.Моруга і І.Муратов, Д.Онкович і А.Таран, С.Тельнюк і М.Сом, Г.Чубач і М.Чхан.

Борис Олійник писав: «Сьогодні вже можна сказати, що в наш духовний набуток увійшли книги різних авторів, де скромно петитом зазначено: редактор В.Підпалий. Ми, поети, вважали, що нам вельми пощастило, коли рукопис потрапляв йому на редагування. Над кожною чужою книжкою працював, як над власною…». Відмінним редактором, із природженим естетичним почуттям, із тонким відчуттям слова називав його старійшина поетичного цеху Абрам Кацнельсон. Дивовижним, культурним і талановитим редактором величала його Ліна Костенко. А Петро Засенко якось зізнався, що окремі літстудійці при видавництві «Молодь» комплектували собі бібліотечки книжок поезій, які редагував саме Володимир Підпалий. Вони говорили, що «по тих виданнях можна успішно оволодіти таємницями поетичної грамоти, вивчити глибини живої української мови». А це були: «Синій літопис» і «Серпень душі моєї» Андрія Малишка», «Уроки поезії» і «Древо пізнання» Леоніда Первомайського, «Гранослов» Дмитра Павличка, симфонія «Сковорода» Павла Тичини, книжки реабілітованих Б.-І.Антонича, Є.Плужника, М.Драй-Хмари... Тож недаремно отримував догани «за притуплення політичної пильності». А як гірко переживав Володя, коли настали ідеологічні установки для поетів у брежнєвські часи. Обов’язковими повинні були бути вірші-«паровози» про Леніна, партію, величні будови п’ятирічок, інакше книжку не брали у виробництво. Були і вимоги (по-теперішньому — темники) для видавців. Майже не вживалося слово «Україна» (замінювали — «Батьківщина»), вилучали слово «Бог», герої тодішньої літератури не мали права пити тощо; були й чорні списки — кого взагалі не друкувати… Це пекло Володину душу, та він і в таких умовах намагався щось зробити.

«Наше сьогодення вияскравлює його літературний і громадський подвиг, бо писати такі поезії, редагувати такі збірки, так безкомпромісно, мужньо і щиро підтримувати справжню літературу в 60-ті — на початку 70-х років зважувалися далеко не всі письменики, видавничі редактори. В атмосфері гоніння всього мислячого, прогресивного, в умовах масового цькування талантів, шпіонажу серед людських душ Володимир Підпалий вистояв, навіть підтятий жорстокою хворобою, не зрадив ні себе, ні друзів» — читаємо в анотації (Володимир Біленко) до збірника спогадів «Пішов у дорогу за ластівками», що мав вийти у першому кварталі 1992 року в «Радянському письменнику», але і досі не з’явився. Добре, що хоч вдалося чимало з них у різний час надрукувати в періодиці.

Тодішня влада ставила Підпалому в провину, що «за час роботи у видавництві «Радянський письменник» рекомендував до видавничого плану неприйнятні для нашої ідеології вірші І.Калинця, В.Голобородька, В.Стуса… Готував до друку книжку Ліни Костенко «Княжа гора», зняту потім із виробництва у верстці за серйозні ідейні вади...» (Доповідна записка ЦК Компартії України, 18 грудня 1973 р.). Тут же тодішній завідуючий відділом культури доповідав верховному: «...у публікаціях надавав перевагу інтимній та пейзажній ліриці, елегійним описам природи. В громадянській ліриці — «національним болям» («непробудно спить уся країна, розтринькавши і славу і біду»), історичним «кривдам».

Партійні керівники — «тонкі» здогадливі докопувачі: спочатку у Володі був вірш «По гратах Україну пізнаю…», який був на вустах молоді у тодішні бурхливі роки хрущовської відлиги. Критик Іван Дзюба (нині шанований академік), аби зберегти ці рядки, порадив Володі написати щось про Західну Німеччину. Так з’явилася поема-іронія «Подорож з Генріхом Гейне по Західній Німеччині» із посвятою Іванові Дзюбі. Поема (добряче попсована) ввійшла до збірки «Тридцяте літо» (1967), але, на жаль, без посвяти. Лише тепер при підготовці книжки «Золоті джмелі» посвяту відновлено.

Пригадую, як уперше натхненно читав Володя цю поему. Це було 23 березня 1965 р. У клубі заводу ім. Горького мав відбутися вечір, присвячений Тарасові Шевченку. Зібралося людей багатенько, увесь двір заполонили. Але двері були зачинені, вечір відмінили. Тоді власті таке частенько практикували. Учасники вирішили провести вечір у парку «Нивки» — навпроти. Вів його Іван Дзюба. «З його представлення виступив і Володя зі своїм новим циклом, — згадує мистецтвознавець Вадим Мицик. — У незмінному плащі, він втілювався у свої вірші і найпалкіше був зустрінутий більшістю присутніх. Бо була і меншість — обструктивна група від заводу… Найбільше поету аплодували за «Ілюзію просвіти». Близько року тому, у травні 1964 р., по-злочинницьки було підпалено Центральну академічну бібліотеку (пригадую, як стояв біля бібліотеки Павло Григорович Тичина і плакав. — Н.П.). — Про цю погубу заборонялося навіть говорити навселюд… Уже точилися ножі брежнєвських репресій — і заклик поета, проголошений тут же: «Німеччино! Молю і заклинаю. Отямся! Ще — не пізно! Ще є час!..» потонув у шалі одностайності». Виступав тоді і Василь Стус. Чи не з цього вечора почалися у нього проблеми в Інституті літератури, де він працював.

Із Володею вчинили «делікатно»-підступно. Він тоді працював у «Дніпрі», його запрошували на роботу в «Рад.письменник». Його не відпускали. Наступного дня після вечора Шевченка в парку приходить Володя на роботу, а О.Бандура викликає до себе і каже: «Пиши заяву, бо мене уже своїми проханнями директор «Рад.письменника» замучив». Володя, не підозрюючи лихого, — написав. І тут же кличуть до телефону. Дзвонив Анатолій Трохимович Мороз і просив, аби Володя не писав заяви на звільнення. Володя сказав, що уже написав. Так він лишився без роботи «за власним бажанням». Скільки попоходив А.Мороз у високу установу, аби «там дозволили взяти» ненадійного поета на роботу. Той поручився за нього. Володя дуже шанував свого директора як вмілого, чесного і людяного керівника. З гордістю називав «золотим періодом розквіту видавництва» за директорства А.Мороза. Гордився, що і книжки тоді видавалися найкращі. Наголошував, що на той час А.Мороз робив більше, ніж міг і більше, ніж дозволяли обставини. Не забуваймо, що і в ті страшні для української духовності часи були люди, які чесно і совісно робили добро для рідної літератури і культури.

Якби треба було одним словом охарактеризувати Підпалого, я б відповіла — Любов.

«Треба любити гаряче і багато», — невтомно стверджував він. І уже першим віршем першої збірки заявив про сутність свого покликання:

Якщо життям прийдешнім серце б’ється,

воно й болить з великої любові…

Світлою любов’ю переповнена душа поета до матері,
яка рано відійшла за межу:

Я твій портрет
фіалками вберу,

ти ж так любила
голубі фіалки…

Мене ти вчила правді і добру,

мене до праці
ти привчала змалку…

Якось на поетичному вечорі за цей вірш Максим Тадейович Рильський вдячно поцілував у чоло Володю. Своє недовге творче життя творив він скромний і возвеличений образ матері: «Я з світанком піду на могилу…», «Мамо, було покличеш…», «Вдвох сьогодні посидимо, мамо». І в нашій родині творив культ матері. Пригадую, як доцент запропонував хворому Володі пересадку кісткового мозку. Я згодилася бути донором. Володя запитав лікаря: «А Нілі це зашкодить?» Той мовчав. Володя сказав: «Якщо це єдине, що мене врятує, але хоч на йоту зашкодить Нілі, я відмовляюся, бо мати дітям потрібніша». До останнього подиху спокутував, як сам для себе визначив, — гріх: посоромився перед товаришами поцілувати маму, коли йшов до війська. Більше живої він її не побачив…

«Найбільшою радістю буття для нього була творчість»
(Б.Олійник). «Поезія була вогнем Володі Підпалого, його любов’ю, його життям» (Зіна Тарахан-Береза). Народження поезії було для Володі святом після тяжкої виснажливої роботи душі («Душа не спить — душа і в сні болить»). Бувало йдемо, я щось щебечу, а він: «Ніло, помовч». Я розуміла, що Володя обдумував майбутній вірш. Відчував, коли вірш уже визрів. Цього дня мив голову, одягав білосніжну сорочку, сам любив прибрати на кухні (стола письмового у нього не було), укладав нас якомога раніше спати і працював. Раптом серед ночі будив: «Ану послухай, що написав». І я прокидалася, бо раз не встану, два не встану, а на третій — шукатиме іншу музу, іншу першу слухачку. Бувало так, що Володя писав мало не щодня (ніби мішок розв’язувався), а бувало, що надовго поетичність душі замовкала. Найплідніше писалося восени і в рідному селі. І як не дивно, у тяжкий для нього час. 1968 року у нього боліли ноги (хвороба затятого курця-облітеруючий ендартеріїт). Якийсь «мудрагель» сказав, що йому лишилося кілька місяців. У нас — не лікували, лише ампутували. Друзі дістали якісь американські ліки, Володя попив і, слава Богу, все минулося. Так тоді, за вересень—листопад, написав більш як півсотні віршів.

Плідно трудився він і в останні місяці. Навіть епіграми писав. Останній вірш «До зозулі» написав уже смертельно хворим 19 листопада (помер 24-го):

Земля ця ще моя, мої на ній криниці

і сонце, що над нею, ще моє!..

А 29 червня вивів щемливі рядки:

Коли я умру, замість мене залишаться діти

і турботи щоденні нові і старі;

коли я умру, замість мене залишаться квіти,

і степи України, й висока вода на Дніпрі.

Взяв за епіграф рядки Ліни Костенко. На вечорі в музеї літератури поетеса розповідала: «Я принесла один вірш і читаю Володі «Коли я умру, замість мене залишиться рана…» Вірш написаний не без недооцінки своєї масштабності. Володя вислухав дуже уважно і дуже доброзичливо… Десь днів через два я приходжу, а він так, між іншим, читає свій вірш «Коли я умру…» Ми з ним зустрілися очима, і всі мої планетарні масштаби мені в очах зблякли, і я побачила людину, яка сказала істинніше: «Коли я умру замість мене залишаться діти...» Я викинула цей вірш… Оце так Володя відредагував мене. Він нічого не заборонив, друкуй, будь ласка, а він просто простий рядок прочитав «Коли я умру замість мене залишаться діти». (Виступ Ліни Костенко на вечорі пам’яті В.Підпалого 2 грудня 1993 р.).

Тихою щирою, щемливо-делікатною була його любов до України:

Так боюся, що між куцих речень

крихітку любові загублю…

А його «Тиха елегія» — це своєрідна сповідь перед Україною.

«Коли мене питають: «Любиш ріки,

річки і річечки, і потічки? —

відмовчуюсь: вони в мені навіки,

а для мого народу — на віки…

Коли мене питають: «Україну

чи зможеш ти забуть на чужині?»

Кричу: «Кладіть мене отут у домовину,

Живим!.. Однаковісінько мені…

Це суть Володиної душі: тиха, спокійна, але як заходилося на важливе — повставала. І усі, хто знав Володю, згадують, як він тихий і врівноважений вражав сміливими вчинками.

І досі пам’ятає 90-річний професор Іван Бровко, як у тяжку хвилину Володя підтримав його. Про це він розповів і Євгену Сверстюку, який відтворив цей епізод: «Після автодафе в університетському парткомі навколо доцента Івана Бровка раптом десь зникли знайомі… Осуд, зневага, неслава виросли стіною і лягли на плечі… За «ідеологічним злочинцем» тяглася кілометрова зона відчуження, ніхто не смів переступити ту зону… А навколо кудись ішли люди або сиділи на лавках. Вони здавалися щасливими, спокійними і безтурботними, ніби з іншого світу. Ось навпроти якісь хлопці сидять на лавці. Може й студенти. Раптом один із них устав і попрямував йому назустріч. Невже пересікає зону? Так. Підійшов, привітався, міцно потиснув руку і несподівано обняв і поцілував: «Спасибі вам, Іване Бенедиктовичу, велике спасибі Вам. Тримайтеся!» Сказав — і повернувся назад до хлопців. Це був молодий поет, студент Володимир Підпалий. Своїм дотиком він наче зняв тавро закляття. Усе змінилося, заясніло навколо… Як багато у світі значить сміливий чесний крок — одне просвітлене слово як діяння!»

А поет Гриць Гайовий поділився спогадами про «захалявне минуле»: «Пригадую відкриті факультетські збори комсомолії філфаку, де розглядалися персональні справи звинувачених у «буржуазному націоналізмі» студентів. Після відповідної «проробки» майже всі вони мало не в один голос плакалися: мовляв, виключайте мене з університету, але не з комсомолу, бо без нього я життя свого не уявляю… Щоправда, не всі опускалися до такого приниження. Володимир Підпалий, пізніше відомий своєю мужністю поет-шістдесятник, а тоді студент, здається другого чи третього курсу, слухав-слухав ці покаяння, а потім підвівся, сплюнув і демонстративно вийшов з актової зали під розгублене захоплення присутніх. Одначе його ні з університету, ні з комсомолу не виключили: сміливих і рішучих часом і вороги поважають».

Кажуть, коли любиш по-справжньому, то не знаєш за що. У кожного своя любов. В мою душу Володя входив поступово. Мені подобалося, що він турботливий і розумний. Познайомилися ми в Київському університеті: Володя п’ятикурсник, а я першокурсниця, а точніше — абітурієнтка. Коли вперше випадково побачив мене, сказав: «Хлопці, це буде моя жінка». І довго топтав стежку до мого серця. Пам’ятаю той весняний день 1962-го, коли соромливо вручив мені вірш «Запитання». І досі не можу спокійно читати:

«Чого я ночі нашої боюсь,

чого сказать «люблю тебе» боюсь?..

Люблю за те,

що не така, як інші.

І не люблю,

що не така, як інші…

Для чого запитання навесні?..

Як голос «звідти» сприймаю рядки його «Присвяти»:

Як перший листок гарячий

впаде пташеням із гілки —

не спати всю ніч тобі.

Коли у зимові ночі (вчувається рідний голос —

лишаю сліди тобі.

Чую цей рідний голос, бачу ці сліди. І мені не страшно стати перед ним на сповідь, бо як можу доглядаю його дітей і духовних, і фізичних. Уже без нього видала п’ять збірок: «Сині троянди» (1979), «Поезії» ( 1982), «Береги землі» (1986), «Кожна бджілка — немов лічилка» (1991), «Усе, що в серці виплекав я доброго, належить вам: біобібліографічний покажчик» (2001), «Сковородинські думи» (2002). На підході ще дві — «Золоті джмелі» і «Любов’ю землю обігріти». За життя поета побачили світ: «Зелена гілка» (1963), «Повесіння» (1964), «Тридцяте літо» (1967), «В дорогу — за ластівками» (1968) і «Вишневий світ» (1970). Готується ще «Тиха елегія», «Тут все з дитинства серцеві знайоме».

Бог подарував нам і дочку, і сина. Оля — генетик, кандидат наук, але також пише вірші, має збірочку «Миттєвості» (2000). Андрій пішов шляхами батьків — український філолог.

Теж кандидат наук. І теж має збірочку «Події та невідворотність» (2003). Намагалася і намагаюся зберегти атмосферу нашої родини, яку творив Володя. Він був прекрасним батьком — «сплав ніжності й всерозуміння з вимогливістю і серйозністю». Ось як пише про це літературознавець Михайлина Коцюбинська: «…у цьому домі ти з радістю поринав в атмосферу справжньої родини, таку рідкісну в наш час, на жаль. Тут панувала любов, злагода і взаєморозуміння по всіх лініях і у всіх зрізах… Тут духовне переважало над матеріальним…»

Щаслива, що була поряд із такою людиною. Він був для мене усім: батьком і братом, чоловіком і коханцем, учителем і соратником. Усе, що в мені найкращого — усе від нього — мого друга. Він учив мене смакувати каву і як варити суп; розкрив очі на історичні факти і познайомив із багатством українського красного письменства, особливо того, що заборонялось і не вивчалося навіть в університетському курсі літератури; навчив правильно говорити, відчувати класичну музику і пишатися розмаїттям рідної пісні, яких він знав силу-силенну і любив співати.

Я зобов’язана Володі навіть тим, що працювала в Музеї Максима Рильського. Він дав мені своєрідне благословення. А було це так. Десь днів за п’ять до того страшного дня почав розповідати про своїх друзів і недругів, про свої радості і болі, ніби передавав себе мені. Згадав, як жили на Чорній горі, знімали халупу, де одна стіна — двері, друга — вікно, третя — грубка і лише одна стіна інших сусідів — саме туди ставили доччину коляску; як крав вугілля зі Станіславом Тельнюком на станції «Київ-Московський», що була поряд, а іноді возив від тещі зі Сквири клепки розбитих старих бочок; як примерзала сорочка до вікна і як приловчився з неї вилазити. Але й тоді уміли бути щасливими, бо була молодість, була любов. Із гіркотою згадав, як кегебісти приходили в лікарню якраз перед операцією, говорили страшні речі, залякували, аби лише б наговорив на тих кого знав і хто був під слідством.

І раптом почав розповідати про Максима Рильського, про його виступи. «Нам легше було йти за ним, бо він перший після розвінчання культу особи Сталіна протоптав стежку до справжньої, не декларативної, недописаної, людяної поезії. Згадав, як бережно тримали вони із Володею Плачиндою спілчанський вінок із троянд і винограду на його похороні. А потім почав читати Рильського «Яблука доспіли, яблука червоні…» Особливо наголосив на словах: «Вміє розставатись той, хто вмів любить». Це було ніби прохання Володі — доглядати Слово улюбленого поета.

Я близько 30 років працювала у Голосіївській господі Рильського. Несла людям його слово, його світло. Як було важко спочатку: розповідаю про Максима Тадейовича, а відчувала присутність Володі і рідко яка екскурсія завершувалася без сліз… Тут хочу теплим вдячним словом згадати свого директора, сина поета — Богдана Максимовича — за його науку, за його терпимість, за його поради, за допомогу. Він як справжній друг міг підставити плече у важку хвилину, але й міг порадіти твоєю радістю, що не часто стрінеш в теперішньому житті. Він допомагав мені упорядковувати і зчитувати Володині книжки. Пам’ятаю, як він радів з’яві «Синіх троянд», як ми сигнальний примірник з ним і Іваном Ільєнком, тодішнім заступником з науки, понесли на Володину могилу 20 грудня 1979 року.

Богдан Рильський дуже багато читав і завжди приносив мені, коли натрапляв на матеріал про Володю, найчастіше це були спогади про похорон. Рідко хто із мемуаристів, згадуючи про шістдесятників, обходив цю тему. Це був 1973-й — рік полювання на відьом. Відбулися повальні арешти. І серед них — чимало Володиних знайомих. І влада боялася, що похорон молодого поета (Володі було тільки 37) може вилитися в акцію протесту. До похоронної комісії включили тих, більшість з яких прискорювали Володин відхід, жодного з друзів. Хоча саме друзі добровільно взяли на себе похоронні клопоти, особливо А.Таран, В.Плачинда, В.Бабчук, брати Найди. До пізнього вечора вирішували, чи давати опальному поету місце на Байковому; і ховали, коли уже сутеніло. Не дозволили друзям сказати слово, а Петру Бойку прочитати Володин реквієм «Візьміть мене…». Добре, що Забаштанський, котрий в останні місяці щоденно приходив і скрашував Володині дні, без усякого погодження і дозволу комісії сказав кілька теплих слів прощання. А то офіційний виступ Юрія Петренка, який багато доклав, аби Володі недобре жилося, був би для Володиної душі заважкий.

За християнським звичаєм родина запросила всіх на поминальний обід. Отут чатували — заробляли портфелі — сексоти і наклепники. Ловили кожне слово, мовлене друзями. І тут почалося. Микола Рудь надіслав одразу ж листа тодішньому першому секретареві Правління Спілки письменників України Василю Козаченку. Завдячуючи історику професору В.Сергійчуку, який віднайшов цей матеріал і розсекретив («Молодь України», 1994, 24 листопада), можемо тепер прочитати той донос. Ось окремі цитації: «Після моїх слів жалю дуже коротко сказала слово Костенко. Серед високої похвали на адресу покійника, Костенко досить яскраво підкреслила: «Ця людина з найчистішою совістю жила не в свій час»… «За столом Михайлина Коцюбинська в загальному панегірику на адресу покійника досить чітко і голосно нагадала: «Ніхто не зазнав такої кривди і моральних тортур, як цей великий талант».

«Верхом політичного блюзнірства й облуди була коротка алегорична промова Івана Драча. Ось вона чи не слово до слова: «Дорогі друзі, у моєму селі жив придуркуватий Іван. Він не любив ні пісень, ні музики, а хіба що слухав жаб’яче квакання. І коли йому заважали пісні солов’їв, він починав підкрадатись і ловити їх, скручуючи їм голови. Потім, коли він одружився, від нього пішли тільки глухонімі діти…» Хтось із університетських кинув репліку: І вони стали людоїдами! «Ні,— відповів Драч,— керівниками». По деякій паузі Драч закінчив: «Ось про що нагадала мені трагедія Підпалого»…

Василь Козаченко негайно відніс листа в ЦК. І Щербицький наклав резолюцію: «Прошу внести пропозицію відносно Драча та дати довідку про Підпалого». І тут з’явилася Доповідна записка (цитована вище). Дякуючи науковцям В.Плачинді і Ю.Шаповалу вона теж стала доступна: «26 листопада ц.р. на поминальному обіді в квартирі В.Підпалого член КПРС, письменник І.Драч у присутності Л.Костенко, М.Коцюбинської, С.Плачинди, відомих своєю антигромадською поведінкою і поглядами, зробив заяву непартійного, антисуспільного характеру. Як злобні антирадянські вихватки слід розглядати й окремі репліки Ліни Костенко…» Як же пророче передбачав Володя:

І прийде мить ота, що понесуть

холодний прах мій на холодний цвинтар.

…Чиясь промова буде сумовита.

Хтось перетворить похорон в ясу…

А в когось буде в серці справді сум

такий великий, наче плач трембіти…

Був письменницький партком «Поминальна вечеря у Підпалого». Хотіли виключити Драча з партії, але заступився Олесь Гончар (Іван Федорович і досі пам’ятає важкі для себе дні: зовсім недавно згадував у розмові «В гостях у Гордона»). А мертвому Володі ставили у вину, що до нього на похорон прийшло людей більше, аніж до Корнійчука. Непокоїло, чому багато було студентської молоді? Чому поприїжджали Іван Гнатюк (Борислав), Михайло Клименко (Житомир), Володимир Лучук (Львів). Та це ж друзі його! Колись Ліна Костенко сказала, що не страшно помирати, коли лишаються такі друзі, як у Володі. І справді. Увесь час відчувала підтримку Володиних друзів. Допомогли вони і з пам’ятником. Трішки дали рідні, трішки Спілка (щирим словом хочу згадати головного бухгалтера Літфонду Гната Петровича Майстренка, який щороку віднаходив можливість матеріально підтримати дітей померлого письменника, світла йому пам’ять), а левову частку — друзі, однокурсники і побратими. Збір коштів організували два Володі — Забаштанський і Плачинда. В той час здати гроші на пам’ятник опальному поету — своєрідний моральний подвиг. А як допомагали із влаштуванням замовлення на Янцевському кар’єрі Запорізької області (за переконанням авторів пам’ятника — архітектора А.Корнєєва і скульптора Б.Карловського саме такий ніжний сіро-бірюзово-голубий граніт відповідав сутності і душі і творчості поета ) і доставкою до Києва тодішні Володині друзі — Петро Перебийніс і Володимир Дроб’язко. Цей же Володя Дроб’язко допоміг провести перший вечір Володі — з нагоди 40-річчя на його батьківщині. Це була перша привселюдна згадка про Володю після майже трирічного незрозумілого замовчування. — У чому ж полягала його «вина»? — не могли збагнути ті, хто знав Підпалого. «Він був занадто українським поетом і просто високопорядною людиною», — так відповів Петро Осадчук. Володимир Забаштанський той лазірківський вечір назвав другим народженням Володі. Так почалося його нове творче воскресіння. Стараннями друзів Івана Гнатюка і Івана Драча 1978 року з’явилася перша публікація з рукописної спадщини у журналі «Вітчизна».Турботою і підтримкою Бориса Олійника з його переднім словом вийшли Володині «Сині троянди» — перша посмертна збірка. Завдяки аматорським записам Анатолія Найди збережено чималий пласт віршів, які небезпечно було класти на папір. Воістину друзі — найбільше багатство. Тож недаремно Володя був переконаний, що своїм уважним і добрим ставленням до людей так чи інак допомагає людям вірити в людей. Він вірив, що «ожить на рубежі» йому допоможуть друзі. А ще шанувальники, кому писав своє тихе елегійне слово.

Людина в житті прагне заспівати свою пісню. Володимир Підпалий її заспівав. І вона лине по світу щемкою думою, щедрістю любові та добра, вона живе поміж нас і творить красу душі» (З.Суходуб). І вбачаю своє покликання, аби його Слово жило, аби його Слово відкрила і полюбила молодь. Їжджу по вузах, по школах читаю Володині вірші, розповідаю про нього. Пропагую його творчість, аби вивести ім’я Володі з рубрики «та інші». Пригадується «Голосіївська осінь» — 1972; це був чи не останній прилюдний виступ — він уже ледве говорив; і коли в «Літ. Україні» була надрукована інформація, а прізвища Володі серед виступаючих не було, він з удаваною усмішкою, в якій уловлювалися гіркота і біль, сказав: «Я — в інших»…

Хочу завершити свою сповідь рядками професора із Варшави Флоріана Неуважного, який, до речі, Володю не знав — тільки поезію. Він перший відгукнувся після Володиної кончини статтею «Пішов у дорогу за ластівками» (Наше слово, 1974, № 1): «Підпалий-поет нагадує мені пахуче українське зілля, що, черпаючи енергію від сонця, дарує її пригорщами людям без решти, повністю. Почитаєш вірші Володимира Підпалого — наче криничної води напився. Треба тільки уміти знайти дорогу до криниці, відвести убік кущі, траву, а часом і павутиння лінивства в пошуках джерела, щоб переконатися, яка це чиста, своєрідна і новітня поезія. Треба Підпалого читати й читати». Пом’янімо його тихим словом у ці травневі дні. Хай ця моя сповідь перед читачами улюбленої газети буде квіткою на його могилу!

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі