Земні орбіти «ракетного зубра» - Соціум - dt.ua

Земні орбіти «ракетного зубра»

15 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №35, 15 вересня-22 вересня

У сузір’ї вітчизняних ракетобудівників Олександр Максимович Макаров посідає особливе місце. Спо...

Космодром Плесецьк.
 Випробування бойового залізничного ракетного комплексу РТ-23 (SS-24)
 
Космодром Плесецьк. Випробування бойового залізничного ракетного комплексу РТ-23 (SS-24)

У сузір’ї вітчизняних ракетобудівників Олександр Максимович Макаров посідає особливе місце. Сподвижник Сергія Корольова, Михайла Янгеля, Володимира Уткіна пройшов шлях від мастильника річкового пароплавства до керівника перших у країні автомобільних підприємств, від зека сталінських таборів до директора ракетного гіганта, продукція якого впливала на політичний клімат планети.

Олександр Макаров опинився на передовій ракетно-ядерного протистояння СРСР—США. Брав участь у створенні всіх чотирьох поколінь бойових ракетних комплексів, від першої корольовської «одинички» до знаменитого «Скальпеля»
(SS-24) — першого і єдиного у світі «ракетного поїзда».

Найбільшою заслугою Макарова та його соратників став мир на планеті Земля, завойований неймовірними зусиллями і нелюдським напруженням (переможців у ракетно-ядерній війні немає за визначенням).

З ім’ям Макарова пов’язаний революційний шлях перетворення ракетних комплексів стратегічного призначення на космічні носії світового рівня («Космос-1», «Інтеркосмос», «Циклон-2», «Циклон-3»), а також створення «Зеніту» — носія XXI століття.

Його ім’я присвоєне державному підприємству ВО «Південний машинобудівний завод», на центральному майдані якого відкрито пам’ятник легендарному директору. У Дніпропетровську встановлено погруддя двічі Героя Праці на майдані його імені. Засновано золоту медаль імені Макарова за видатні досягнення в техніці. Напередодні 100-річчя від дня народження патріарха вітчизняного ракетобудування постановою міськради вулицю Більшовицьку перейменовано у вулицю Макарова, на його дітищі — Палаці спорту «Метеор» — встановлено меморіальну дошку. Напередодні ювілею відкрито пам’ятник Олександру Макарову на його батьківщині, у станиці Цимлянська. Указом Кабміну від 12.09.06 р. ім’я О.Макарова присвоєно Національному аерокосмічному центру освіти молоді України.

Урочистості відбувалися 12 вересня нинішнього року. Працюючи в оборонній промисловості, Макаров у всіх своїх автобіографіях зазначав дату народження — 12 вересня 1906 року. Саме ця дата фігурує в усіх енциклопедіях, довідниках та публікаціях.

І ось цікаве уточнення. Проглядаючи церковні метричні книги, завідуюча Цимлянського міського загсу Любов Альнікіна знайшла актовий запис № 83 1906 року.

ДАТА, МІСЯЦЬ, РІК НАРОДЖЕННЯ: 6 вересня 1906 року.

ІМ’Я: Олександр.

БАТЬКИ: міщанин Максим Ілліч Макаров і законна дружина його Єлизавета Григорівна Макарова. Православні.

ВОСПРИЄМНИКИ (ХРЕЩЕНІ): міщанин Василь Сергійович Кожевников і парафіянка Антоніна Миколаївна Міняєва. Православні.

ХЛОПЧИКА ХРЕСТИВ 13 ВЕРЕСНЯ 1906 РОКУ НАСТОЯТЕЛЬ СВЯТО-МИКІЛЬСЬКОЇ ЦЕРКВИ СВЯЩЕНИК ОЛЕКСАНДР ЗНАМЕНСЬКИЙ.

Церковні документи — головне свідоцтво про народження, тому уточнюємо: Олександр Максимович Макаров народився 19 вересня (6 вересня за ст. ст.) 1906 року.

У запропонованій публікації подано невідомі сторінки життя та земні орбіти «ракетного зубра» (багатолітня дружба Олександра Макарова з тренерами і футболістами, його величезний внесок у розвиток спорту — тема окремої статті).

Дніпропетровськ називають містом на трьох пагорбах. Задля справедливості варто було б уточнити, що один із цих пагорбів займає Південмашград. Житловий фонд колишнього ракетного гіганта — найбільший у Дніпропетровську. Це кілька заводських селищ, величезні житлові масиви, на території яких споруджено понад 400 житлових будинків! Дітище Олександра Макарова Південмаш — це фактично місто в місті з усією інфраструктурою: магазинами, школами, дитячими комбінатами, спортивними майданчиками, кінотеатрами. Макарова часто називали «великим будівельником». Олександр Максимович уточнював: «Великим будівельником був Володимир Андрійович Красников, я в нього ходив у помічниках. Палац культури, стадіон, плавальний басейн — це його творіння. Ми задумали і почали будувати заводський домобудівний комбінат. Треба раз і назавжди вирішити проблему житла, а далі — будуватимемо місто. Майте на увазі, житло завжди було, є і буде в ціні. Нам треба думати про майбутнє — не завжди ж Південмаш клепатиме зброю».

Макаров і його колеги розуміли: гонка озброєнь не може тривати до нескінченності. Вся земля вже начинена ракетами, день у день їх з’являлося дедалі більше, вони ставали дедалі потужнішими й прицільнішими...

Остання розробка Південмашу не стала винятком. Це була не просто ракета, яка наганяла на всіх жах. Ракетний монстр у цехах Південмашу готували до відправки на полігон, де мали відбутися льотні випробовування.

Усі бойові ракети, як правило, мали захисний колір — колір хакі. Новий ракетний комплекс був густого чорного кольору — справжнє чудовисько, що його американці згодом назвали «Сатаною». І річ тут була не в кольорі — у характеристиках! Це ж треба було створити таку диявольську машину, якій не страшний навіть ядерний вибух. Під час ядерного нападу ракета залишається неушкодженою, вона здатна долати зони ядерного вибуху, пилових хмар, не страшні їй ядерні випромінювання — всі системи надійно захищені і в будь-якому разі виконають політне завдання. До цих характеристик ішли болісно довго. Під час льотних випробувань потрібно було підтвердити закладені рішення.

Перший пуск призначили на 21 березня 1986 року. 200-тонна махина під дією потужних газів вилетіла з транспортно-пускового контейнера, встановленого у високозахищеній шахті. Все відбувалося за відпрацьованою схемою. У польоті мали запуститися маршові двигуни ракети, але вони не запустилися... Ракета впала в шахтну пускову установку. Колосальний вибух!

Дні і ночі працювала аварійна комісія. З’ясувалося, підвела апаратура управлінців. Міністр загального машинобудування був розлючений. Нове керівництво Військово-промислової комісії метало громи і блискавки. Оборонний відділ ЦК ухвалив рішення посилити партійний контроль за якістю і надійністю створюваних виробів. Молодий генеральний секретар порадив зміцнювати зв’язок науки з виробництвом, наполегливо домагатися виконання рішень історичного XXVII з’їзду КПРС, який узяв курс на прискорення науково-технічного прогресу. Вказівки його, як завжди, були «цінними», але результати виявилися плачевними. 21 серпня 1986 року. Другий пуск. Відмінно відпрацював перший, але підвів другий ступінь... Знову невдача.

Ось такий несподіваний «подарунок» отримав Макаров напередодні свого 80-ліття. Він чудово розумів: ракети падали до нього, падали при ньому, напевне падатимуть і після — випробування для того й проводяться, щоб визначити «больові точки» ракети, відпрацювати всі її системи, довести їх «до дзвону» і тільки після цього здати новинку замовникові. Головою Макаров усе розумів, але кожна невдача залишала рубці на серці. Коли хтось думає, що створення ракетно-космічної техніки — це злітна смуга до високих нагород і звань, глибоко помиляється. Це важка, виснажлива праця, безсонні ночі, болісний пошук рішень...

В історії Південмашу не було випадку, щоб виготовлені на заводі ракети «не навчили літати». Бували складні ситуації, критичні моменти, але зрештою ракети починали літати. І ця полетить. Неодмінно полетить!

Почався пошук не лише невдач, а й «стрілочників». Уже точно встановили причину і другої аварії, вона сталася не з вини заводу-виробника. Але, доповідаючи Горбачову, найзручніше було списати невдачу на директора заводу — постарів, «не ловить мишей»... Генсеку подобалося, коли сварили й відправляли на пенсію старих, навіть тих, хто міг би ще послужити країні. Дивуєшся, якими разючими здібностями володіла чиновницька номенклатура — вмінням уловлювати найтонші коливання в поглядах і пристрастях вождів, чітко вибудовувати систему поведінки, при якій «патрон» завжди має рацію...

Макаров, який звик усе життя працювати (виробничий стаж 64 роки!), не міг і не хотів нікому кланятися. «Епоха Горбачова» з її «перебудовою», «новим мисленням», непередбачуваним майбутнім прискорила рішення Олександра Максимовича піти на заслужений відпочинок. Макаров був ще сповнений сил і енергії, фізично міцний...

Важко перелічити все, зроблене Південмашем для благоустрою і розвитку Дніпропетровська. Діорама «Битва за Дніпро», театр опери і балету, нове приміщення аеропорту, центральний стадіон «Метеор», найбільший в Україні універсальний видовищно-спортивний палац, Палац водних видів спорту, нові мости через Дніпро — все це стало візитною карткою Дніпропетровська. Олександру Макарову одному з перших городян присвоєно звання «Почесний громадянин Дніпропетровська» (28 червня 1978 р.).

Іван Лях, голова виконкому Дніпропетровської міської ради народних депутатів (1974—1981 рр.):

— О.Макаров відіграв видатну роль в історії Дніпропетровська. У тому, що наше місто стало одним із найгарніших міст України, велика заслуга Олександра Максимовича. Згадуються урочистості на стадіоні «Метеор» на честь 200-річчя Дніпропетровська. Яким яскравим, барвистим було це видовище! До свого ювілею місто змінилося, погарнішало, з’явилися нові житлові масиви Перемога, Тополя, Червоний Камінь... Величезну роль у їхній забудові відіграв Південмаш.

Місто швидко росло й розвивалося. Особливо гостро постала проблема транспорту. Ставку зробили на швидкісні трамваї. Почали вивчати пасажирські потоки — місто стало мільйонером. Ось тоді схилилися до думки будувати метрополітен. Підключили проектні інститути, визначили основні напрями ліній метрополітену. Потрібно було отримати добро «згори». Звернулися до В.Щербицького, він підтримав нас, але попередив: «Незабаром до вас приїде генеральний, із ним і вирішуйте». У вересні 1979 року на свою батьківщину приїхав Л.Брежнєв. Ми вручили йому червону стрічку і посвідчення №1 Почесного громадянина Дніпропетровська — вирішили підсолодити наше прохання щодо метро. «Ось настане ваша черга, — відповів Брежнєв, — і будуйте».— «Та ми ж не доживемо...» Тут і Щербицький підключився: «Місто-трудівник, місто славних традицій». Загалом, переконали генерального, що метро Дніпропетровську потрібніше, ніж іншим. «Підготуйте лист», — сказав Брежнєв. Тут йому перший секретар обкому партії Є.Качаловський вручає лист. «Ну, ви даєте... », — зауважив Брежнєв і підписав клопотання про будівництво метро в Дніпропетровську.

У СРСР першочергове право на будівництво метро мали столиці союзних республік, міста-герої, «мільйонники». Києву метро «дісталося» за рангом стольного граду. Харкову пощастило як колишній столиці, решта міст України про таку розкіш тільки мріяли.

Про один із головних аргументів на користь будівництва метро в Дніпропетровську розповів О.Макаров. У розпал «холодної війни» за кордоном опублікували карту найважливіших військових об’єктів СРСР, по яких планувалося завдати атомних ударів. До переліку міст-мішеней потрапив і Дніпропетровськ — союзний центр бойового ракетобудування.

Тодішні системи протиповітряної оборони не завжди виявлялися ефективними й надійними (згадаймо польоти Пауерса і Руста), до того ж Дніпропетровськ містився майже на прикордонні величезної країни. Перевага віддавалася штучному укриттю, і чим воно було глибше, тим вважалося надійнішим. Зупинилися на метро глибокого закладання. «У роки війни москвичі теж ховалися в метро, — зазначив Брежнєв, — ви правильно розумієте суть проблеми».

Того ж 1979 року Рада Міністрів СРСР затвердила, а ЦК КПРС доручив Держпланові, Міністерству шляхів сполучення і Міністерству транспортного будівництва СРСР вирішити всі питання спорудження метрополітену в Дніпропетровську. Прискореними темпами проводили розвідувальні роботи, кращі організації Москви та Харкова розробляли проект. 15 березня 1982 року Рада Міністрів СРСР ввела дніпропетровський метрополітен до титульного списку найважливіших будов країни.

У Дніпропетровськ потягнулися тунельники з Кривого Рога, Харкова, Західного Донбасу. На найважливішу будову країни «перекидалися» будівельники Байкало-Амурської магістралі та Далекого Сходу. Лише інформовані люди розуміли, що це була не просто висота, а один із таємних об’єктів країни. Із серпня 1959 року Дніпропетровськ став закритим містом. Щоб зберегти цей статус, старанно приховувався факт народження у Дніпропетровську мільйонного жителя. (Відповідно до міжнародних норм, усі міста-мільйонери відкриті для вільного відвідання іноземними громадянами. — Авт.)

Відкривати Дніпропетровськ на початку 1980-х ніхто не планував. Південмаш розпочав виготовлення четвертого покоління ракетних комплексів стратегічного призначення — найпотужнішої у світі і невразливої ракети SS-18 та першого у світі «ракетного поїзда» SS-24. З огляду на особливу таємність робіт, відпала потреба пояснювати, чому периферійний обласний центр будує метро раніше, ніж вишикувані в чергу столиці союзних республік. Усі таємні об’єкти країни, як правило, будували швидко й ґрунтовно. Передбачалося, що і дніпропетровський метрополітен стане до ладу у якомога більш стислі терміни. Однак сталося непередбачуване: 10 листопада 1982 року найвищий покровитель відійшов у кращий світ ...

Втративши потужну підтримку, поступово почало вгасати і будівництво дніпропетровського метро. Після «п’ятирічки пишних похорон» на партійний престол зійшов уже не хворий, не престарілий, а молодий генсек. На третьому місяці бурхливої діяльності Михайло Горбачов разом із першою леді країни вирішили своєю присутністю ощасливити жителів «столиці застою». Ото раділи південці: нарешті метро набуде «прискорення», а головна «ракетна кузня країни» почне перековувати мечі на рала.

Раніше південмашівці, утилізуючи бойові ракети, перетворювали їх на мирні космічні носії. У період конверсії ракетникам було велено робити установки для розрізання мила, ковбасні шприци, розробляти маргаринові лінії — загалом, зайнялися виробництвом «прасок» і «калош». «Праски» виходили дорогими, майже як ракета, «калоші» — скидалися на гусениці самохідних пускових установок.

Спостерігаючи горбачовську «перебудову», Макаров дійшов невтішного висновку: якщо процес ітиме так і далі, країна може залишитися і без ракет, і без калош...

15 жовтня 1986 року наказом міністра загального машинобудування Олега Бакланова створено науково-виробниче об’єднання «Південне», до складу якого ввійшли КБ «Південне», ВО ПМЗ, ПМЗ і Дніпропетровська філія НДІТМ. Макаров зібрав свої особисті речі — поздоровні адреси, фотографії та листи, тепло попрощався з усіма, пішов, як він уточнив, займатися улюбленою риболовлею, читати книжки, дивитися телевізор і просто... відпочивати. Новим генеральним директором Південмашу призначили 48-річного Леоніда Кучму. Нове призначення ставило перед собою відразу кілька цілей: Кучма добре знав проблеми заводу, мав відновити порушений останнім часом зв’язок «КБ — завод», провести обґрунтовану реконструкцію складальних цехів під випуск нових ракетних комплексів. Його енергійність, рішучість імпонували багатьом, в організаційних здібностях — ніхто не сумнівався.

Об’єктивно кажучи, якби Леонід Кучма прийшов на завод, яким керував посередній директор, йому було б у тисячу разів легше. Він став директором заводу, який навіть за світовими стандартами вважався гігантським, і цим підприємством протягом чверті століття керувала людина рідкісних організаторських здібностей, колосальної працездатності, вроджений розум якої дозволяв досягти того, що ракетним китам і не снилося. Його називали «ракетним зубром», «патріархом вітчизняного ракетобудування», він був соратником С.Корольова, М.Янгеля, В.Будника, В.Глушка, М.Пилюгіна, В.Макєєва та інших корифеїв вітчизняного ракетобудування.

Реалії були такі: загальновизнаний авторитет О.Макарова якщо й не працював проти, то й не допомагав новому директору.

Того ж самого дня, коли було призначено Л.Кучму генеральним директором Південмашу, отримав призначення і керівник НВО «Південне». Ним став В.Уткін. Повна назва його посади була така: генеральний конструктор — генеральний директор НВО «Південне», начальник і генеральний конструктор КБ «Південне».

Олександр Максимович згадав: підготували подання на М.Янгеля як на генерального. Михайло Кузьмович відреагував миттєво: що це дасть? Яка від цього буде користь? Пропозиція відпала сама собою. М.Янгель, як і С.Корольов, увійшов в історію не генеральним — головним конструктором. Але які це були головні! Які особистості! Всім генеральним головні!

Хоч би чим займався на пенсії Макаров, хоч би що робив, думки постійно крутилися навколо заводу: як рідний Південмаш? Як новий директор? Молодець, замінив Соколова Андрєєвим — тепер на заводі буде тямущий головний інженер. Як новоспечене НВО? Яка від нього віддача? Виявилося, чисельний склад НВО — всього кілька чоловік і жодного фахівця з економіки... Як можна так працювати? Такого неподобства Афанасьєв ніколи не допустив би.

Думки й запитання роїлися, мов бджоли, тільки жалили болючіше. Щоб відволіктися, Олександр Максимович умикав телевізор, але дивитися було нічого — «бойовики» і «порнуха»... Перебудова в дії — готується нова зміна... Горбачов роз’їжджав, виступав, закликав до «нового мислення»... Макаров вилаявся — «пробазікає країну»...

Наприкінці 80-х — на початку 90-х уся струнка й монументальна піраміда військово-промислового комплексу СРСР упала, як картковий будиночок. Заскочені зненацька, не навчені працювати в умовах ринку, непідготовлені до конверсії військового виробництва, з космічних висот кинуті напризволяще, ракетобудівними, за командою «організатора і натхненника всіх перемог», почали розробляти агрегати для приготування і розрізання... мила.

Як мовиться, «прийшла біда — відчиняй ворота»: космічних носіїв почали замовляти в десятки разів менше. У вересні 1990 року на космодромі «Байконур» вибухнув «Зеніт», повністю зруйнувавши один зі стартових комплексів. КБ «Південне» і Південмаш опинилися в критичній ситуації...

Повною несподіванкою для всіх, і особливо для О.Макарова, став перехід генерального конструктора В.Уткіна до Москви. З його від’їздом штучно створений некерований, неповороткий мастодонт під назвою НВО «Південне», який нічого не дав не ні КБ, ні заводу, припинив існування. Олександр Максимович намагався щось зрозуміти в діях Уткіна і не знаходив чіткого пояснення. Уткін як був, так і залишився для Макарова загадкою.

Із принципових питань О.Макаров міркував категорично, не визнавав компромісів. Він бачив багато в житті. Його шлях — це дорога завдовжки майже сто років. Народився на початку століття, ще в царській Росії, понад 70 років жив і працював за радянської влади, бачив, як ця влада завалилася і на її уламках народилися нові держави. Незалежність України сприйняв як належне: «Народ вирішив — тому й бути. Тут я живу, тут мій дім, моя сім’я — отже, це моя країна».

Вдома Олександр Максимович поводився тихо, жив скромно, не так, як деякі директори. Відпочивав у заводських пансіонатах, жив у заводському будинку. Багато людей дивувалися: ну навіщо йому, директору найбільшого у країні заводу, депутату Верховної Ради СРСР, потрібно було ходити... на ринок?!

Олександр Максимович пишався своєю родиною. Син і дочка закінчили фізико-технічний факультет Дніпропетровського університету. Син Олександр пішов по стопах батька — став ракетобудівником, створював рідинні і твердопаливні двигуни.

Любима дочка Олена все життя була відмінницею — школу закінчила з золотою медаллю, університет — із червоним дипломом. Захопилася теорією і прикладною наукою. Працювала в КБ «Південне» у Михайла Кормильцева — займалася гравітаційною стабілізацією літальних апаратів, співпрацювала з науково-дослідним інститутом, керівником якого був академік Келдиш. Потім перейшла (чи переманили?) у науково-дослідну лабораторію міцності і надійності ДДУ. Аспірант, науковий співробітник із маленьким сином на руках — це портрет Олени тих років. Чоловік — Ігор Ларіонов, провідний спеціаліст у галузі міцності, начальник відділу КБ «Південне».

З 1983 року Олена Ларіонова — завідуюча діагностичною галузевою лабораторією голографії. Через рік померла мама, всі турботи про батька і свою родину взяла на себе дочка.

Діти пропонували батькові переселитися до них, певний час Олександр Максимович жив у дочки, але нікого не хотів обтяжувати особистими проблемами. У нього склалися свої уявлення і свій спосіб життя.

«Розумієш, мені вже вісімдесят. Усе в мене є, — Олександр Максимович коментував своє становище, — потрібна лише дещиця. Вранці — чай із ковбаскою, ввечері — чай із сирком. Обідав я в заводській їдальні або на базі футболістів. Там догляд відповідний. Можу проконсультуватися у лікарів, поміряти тиск, прилягти відпочити. Повний комфорт». Саме тут, у Придніпровську, на базі футбольного клубу «Дніпро» почалася зворушлива і захоплююча історія двох самотніх людей.

Заводський пансіонат «Діброва» зазвичай закривався восени. Так було й 1985 року. Завідуючій їдальнею «Діброви» Ганні Болдирєвій запропонували ще попрацювати на базі футболістів: хлопці, мовляв, вас знають, для них ви як футбольна мама (в однієї з трьох дочок Ганни Матвіївни чоловік — воротар «Дніпра» Володимир Пільгуй. — Авт.) Ганна Матвіївна працювала і жила на базі футболістів. Коли туди приїжджав директор Південмашу, його оточували піклуванням і увагою, лікували народними засобами задавнений бронхіт.

У грудні 1985 року рідні та близькі Олександра Максимовича відзначили роковини смерті Алли Дмитрівни, з якою він прожив понад 50 років!

Минула зима. Настала весна. Олександр Максимович позбувся бронхіту, якось підтягнувся, помолодшав. Напередодні свого ювілею мав просто чудовий вигляд, ніхто не дав би йому й 70, не те що вісімдесят!

Навесні 1986-го сталася подія, про яку дізнався згодом. Виявляється, тієї весни Олександр Максимович запропонував Ганні Матвіївні руку й серце. Вона з гумором розповідала цю історію: «Отримала я пропозицію і запитую: «Олександре Максимовичу, яка ж я вам дружина? У мене батько на рік молодший за вас — 1907 року народження. І до того ж — як на це подивляться діти? Мої й ваші...».

Олександр Максимович не марнував часу. У відрядженні розшукав Ірину — старшу доньку Ганни Матвіївни, москвичку. Зустрівся з нею й каже: «Я приїхав просити руки вашої мами». Іра, звісно, сторопіла від такої пропозиції, але потім оговталася: «Як мама скаже, так і буде. Ми не проти».

Приблизно через тиждень по приїзді з Москви Олександр Максимович зателефонував на базу футболістів, попросив Ганну Матвіївну причепуритися, накрити стіл на п’ять осіб. Усе приготували швидко, за вищим розрядом — на базі звикли до несподіванок і прийому найвищих гостей. Незабаром під’їхала директорська «Волга». Вийшли Олександр Максимович, його помічник Микола Вознюк, із ними незнайомі жінка й чоловік. Прямо з порога Олександр Максимович ошелешив Ганну Матвіївну: «Щоб нам по ЗАГСах не штовхатися, я вирішив прямо тут усе оформити».

Працівниця ЗАГСу відкрила книгу реєстрації актів громадянського стану, запитала, яке прізвище носитиме Ганна Матвіївна. «Макарова», — відповів за неї Олександр Максимович. Ось такою була ця неординарна людина на роботі і справжнім чоловіком в особистому житті.

Ретельно зберігаю плівки та фотографії з 80-річчя О.Макарова, коли до нього на базу приїхали його діти, внуки, родичі, соратники, друзі. Було ще кілька телевізійних інтерв’ю, цікавих зустрічей із різних приводів. О.Макаров взяв участь у відкритті виставки «Дніпропетровськ — Космос» 12 квітня 1991 року. Тоді вперше було оприлюднено участь Південмашу і КБ «Південне» у реалізації ракетно-космічних програм. Дніпропетровці вперше дізналися, за які заслуги Макарову встановили бронзове погруддя у місті (тепер — майдан Макарова).

Потім був ще один великий ювілей — 90-річчя Олександра Максимовича. Того дня відкрили перший і єдиний у всьому СНД Національний центр аерокосмічної освіти молоді України. В урочистостях брали участь президент України Леонід Кучма, посол Росії в Україні Юрій Дубинін, колишні міністри загального машинобудування Сергій Афанасьєв, Олег Бакланов, генеральні конструктори Володимир Уткін, Юрій Семенов, Станіслав Конюхов, льотчик-космонавт-2 Герман Титов, генерал армії Юрій Яшин, відомі вчені, керівники заводів, НДІ, герої, лауреати, керівники міста та області. На відкритті аерокосмічного центру виступив О.Макаров.

Урочистості транслювали всі канали телебачення, відзначаючи видатну роль патріарха вітчизняного ракетобудування Олександра Макарова. На адресу ювіляра надійшла маса поздоровних телеграм, у тому числі від президентів України, Росії, Казахстану, Академії наук України, Державної думи Російської Федерації, міжнародного екіпажа космічного комплексу «Мир», головних і генеральних конструкторів, керівників НДІ, НВО і заводів, космодромів Байконур, Капустин Яр, Плесецьк.

Мені особливо запам’яталися кілька останніх зустрічей. Відбувалися вони в новій, відремонтованій квартирі за адресою: Комсомольська, 68 (на цьому будинку відкрито меморіальну дошку О.Макарову. — Авт.). Кожна з цих зустрічей так чи інакше стосувалася медицини. Олександр Максимович готувався до операції з видалення грижі: «Відзначу день народження і зроблю операцію».

Було багато консиліумів «робити — не робити». Олександр Максимович погодився на операцію. Вона пройшла успішно. Після операції Олександра Максимовича перевели в реанімацію. Дочці і Ганні Матвіївні дозволили відвідати хворого. Він усміхався, навіть жартував. Ввечері у хорошому настрої Олександр Максимович заснув. Більше він не прокинувся. Лікарі констатували смерть 9 жовтня 1999 року від серцевої недостатності на 94-му році життя.

Коло земного життя Макарова замкнулося.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво