Здоров’я, влада та секрет Полішинеля - Соціум - dt.ua

Здоров’я, влада та секрет Полішинеля

20 серпня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 20 серпня-27 серпня

У влади — мертва хватка. Скільки людей із прекрасними, здавалося б, здібностями гнулися й ламалися в її залізних обіймах, деформуючись під впливом високих крісел у довічних моральних потвор...

У влади — мертва хватка. Скільки людей із прекрасними, здавалося б, здібностями гнулися й ламалися в її залізних обіймах, деформуючись під впливом високих крісел у довічних моральних потвор. А однаково хочеться вірити, що людина, навіть видряпавшись на самісіньку верхівку влади, залишиться на висоті, бо дорожитиме довірою та любов’ю тих мільйонів, котрі внизу...

«Наш вождь — найдужчий вождь у світі!»

Усі радянські лідери від Леніна та Сталіна до Черненка мали в молодості відмінне здоров’я. Сама боротьба за владу вимагала від них величезної енергії та зусиль: хворим і слабким місця в цій боротьбі не було. Ну а система, котра замикалася на одній людині, пред’являла чималі вимоги до фізичного й інтелектуального здоров’я лідера. З іншого боку, людина, яка піднялася на вершину, не тільки могла, а й повинна була залишатися при владі до кінця свого життя, якщо не ставала, як Хрущов та Горбачов, жертвою «особливих обставин». Однак до будь-якого лідера неминуче приходять старість і хвороби, але однаково треба наставляти партію й народ завжди, навіть із лікарняної палати, а то й зі смертного одра. Але при цьому пропагандистський апарат переконував, що зі здоров’ям вождя все гаразд, він бадьорий, а «вікна його кремлівського кабінету завжди світяться за північ — це він натхненно працює над тим, щоб народ і країна жили краще». Не хочеш думати — вір. І вірили...

Про хворобу та смерть Леніна написано багато. І офіційна історія його хвороби, і матеріали комісії, створеної спеціальною постановою секретаріату ЦК КПРС 1970 року (після появи на Заході книжки Макса Фрейзера «Ленін — сифілітик»), і пізні дослідження одностайні: у Леніна був атеросклероз мозку.

Однак видані у Відні нотатки лікаря Леніна Франца Гетьє повідомляють, що вже 1903 року у вождя світового пролетаріату були перші ознаки страшної хвороби. Повернувшись із Парижа (куди він з’їздив на тиждень) у Лондон, Ленін виявив по всьому тілу висип, котрий його сім’я прийняла за оперізувальний лишай. У його порівняно молодому віці такий лишай протікав би інакше, повторювався б... А тут від змазування йодом висип став болючим і згодом зовсім зник.

І водночас, зазначають фахівці, точно діагностувати сифіліс через сто років дуже важко, бо його симптоми схожі з симптомами багатьох інших хвороб — не випадково, мовляв, сифіліс називають «великим імітатором».

Але... Якщо вже протягом тривалого часу (1913 року і 1918—1923 років) Ленін уживав сальварсан (препарат, розроблений для лікування сифілісу), то сам цей факт, мовляв, цілком підтверджує діагноз. «Річ у тім, що сальварсан має такі серйозні побічні ефекти, настільки руйнує печінку та нирки, що просто так призначити його пану Ульянову не могли. Лікували сифіліс, поза всякими сумнівами», — пише в «Біографії Леніна» учений-венеролог Роберт Каллаген. Він же наводить ще один аргумент: знаменитий невролог і психіатр Володимир Бехтерєв «у зв’язку зі специфічним характером хвороби тов. Леніна» рекомендував у січні 1922 року препарати проти сифілісу.

Прибічники «венеричної недуги» вважають, що до 1915 року в Леніна вже був так званий третинний сифіліс, який протікає особливо: перед повною деградацією особистості він несподівано дає бурхливий спалах активності, творчого підйому. У Леніна цей період припав саме на 1917—1918 роки (невже революція стала наслідком його хвороби?!). Ну а з 1921 року настав спад, і особистість стала стрімко деградувати.

9 березня 1923 року в Леніна стався удар, або, кажучи сучасною мовою, третій інсульт. Лікарі констатували параліч правих руки та ноги, затьмарення свідомості та повну втрату мови. З Німеччини та Швеції запросили фахівців із неврології та гематології, котрі разом із відомими російськими медиками провели лікування хворого в кілька етапів. На осінь стан Леніна поліпшився, йому читали белетристику, він вислуховував деяких відвідувачів, замінюючи слова жестикуляцією. «Володя вивчив уже шість простих слів і намагається з їхньою допомогою спілкуватися з навколишнім світом», — писала Надія Крупська заступникові голови раднаркому Льву Каменєву 26 вересня 1923 року.

А «Правда» в цей час писала: «Ілліч бадьорий, як завжди, багато жартує. Хоча лікарі заборонили йому говорити про політику, він однак у курсі всіх справ, довго розмовляє з соратниками, котрі приїжджають до нього, і завжди палко з ними сперечається».

У листопаді Ленін зміг уже рухатися («Нарешті В.І. сказав першу фразу з трьох слів. Яке щастя!!!»). Побував у Горках на дитячій ялинці, навіть у Москві — у Кремлі. Близькі сподівалися на подальше поліпшення, тому смерть Леніна ввечері 21 січня 1924 року була для них несподіваною.

Остаточний вердикт про причину смерті Леніна медицина так і не винесла. Це міг бути крововилив у мозок, інсульт, виснаження, сифіліс або спадковий церебральний атеросклероз, від якого помер його батько Ілля Миколайович.

Сталін у дитинстві та юності переніс віспу й туберкульоз, але роки поневірянь і заслання зміцнили його здоров’я, що й дозволило йому без особливих проблем із лікарями напружено працювати до шістдесяти років. Війна надломила його. Почав розвиватися склероз судин мозку, боліла голова, часто підвищувався кров’яний тиск. 1949 року Сталін переніс інсульт, що супроводжувався частковою втратою мови. Близько семи місяців Сталін не з’являвся в Кремлі. Навіть на святкуванні свого сімдесятиріччя він сидів мовчки й не підвівся, щоб подякувати тим, хто виголошував промови на його честь.

Крововилив у мозок, що стався в нього в ніч на 2 березня 1953 року, захопив усіх зненацька. Смерть Сталіна 5 березня здавалася й для партії, й для народу несподіваною, як смерть безсмертного Бога. Люди звикли любити Сталіна. Але ніхто не знав, чи любив він їх...

Найвідоміший терапевт член АМН СРСР професор Олександр М’ясников писав згодом: «Довгі роки в поведінці Сталіна виявлялася втрата орієнтації — що добре, що погано, що корисно, а що шкідливо, що припустимо, що неприпустимо, хто друг, а хто ворог... Він таїв свою хворобу, уникав медицини, він боявся викриття. У Сталіна під час розтину знайшли осередки розм’якання мозку дуже давнього походження. Щодо діагнозу, то він поставлений великою групою наших світил і повідомлений особисто
М.С.Хрущову усно — ніяких подібних паперів ми тоді не наважилися підписувати. Діагноз такий: гіпертонічна хвороба, атеросклеротичний кардіосклероз, нефросклероз, а також хронічна посттравматична хвороба головного мозку, особливо його лобово-тім’яної області справа. Посттравматична субатрія лівої верхньої кінцівки (сухорукість) внаслідок нейротрофічних порушень правої тім’яної частки головного мозку. Посттравматичний психоподібний синдром на тлі фізично та психічно ущербної особистості з поступовим переходом в епілептовидну асоціальну форму психопатії. Коротше, ми сказали М.С., що 31 рік половиною світу правила психічно неповноцінна й дуже хвора людина». Як то кажуть, МОЗ попереджає: медицина безсила.

Хрущов правив країною десять років, і весь цей час демонстрував світу надзвичайну енергію й залізне здоров’я. Працював по чотирнадцять-шістнадцять годин на добу й майже не відпочивав, а розслаблювався лише на полюванні, де, втім, теж був невтомний. Вісім місяців на рік проводив у поїздках по країні та світу. Його доповіді на пленумах і з’їздах партії тривали по три-чотири години, і він лише іноді зазирав у папери, що лежали перед ним. На одному із з’їздів він прочитав дві доповіді підряд, відстоявши на трибуні з сорокахвилинною перервою понад вісім годин...

Ніколи не лежав у лікарні. Молодим у шахті він потрапив під обвал і після цього випадку в плечі все життя сидів уламок вугільної породи, котрий лікарі хотіли витягти. Але Хрущов не дозволив.

Він був єдиним із лідерів, котрий і в сімдесят років не знав проблем зі здоров’ям. Але він став єдиним із радянських вождів, кого відправили на пенсію «у зв’язку з похилим віком і станом здоров’я».

З жовтня 1964 року Хрущов жив на дачі під Москвою, трудився городництвом, диктував мемуари й... переніс три інфаркти. Четвертий його доконав.

Моє покоління ще років тридцять тому зробило для себе надзвичайне відкриття — нами правлять живі люди. Так-так, саме так. Зовсім не небожителі, кращі з кращих, а такі ж, як і ми, грішні, — із прогалинами в освіті, вихованні, а часом і дикції. І звісно, з різним здоров’ям. Уся ж міць пропагандистського апарату партії була, по суті, спрямована на підтримку ілюзії про вічність і непорушність чергового вірного ленінця.

Якщо 1966 року Брежнєв вважався найдужчим членом Політбюро (йому виповнилося шістдесят), то з лютого 1975 року після перенесених інсульту та інфаркту в Кремль повернувся вже інвалід (він два місяці не міг вимовити жодного слова, а параліч м’язів обличчя нічого не залишив від колишньої вроди). Став підозріливим і недовірливим, постійно мучився безсонням і протягом багатьох років змушений був щовечора приймати подвійну дозу снодійного. На початок 80-х Брежнєв уже не міг пересуватися без допомоги охорони, тексти його промов ставали дедалі коротшими, із них виключали довгі та складні слова. Він уже погано орієнтувався в подіях і проблемах.

Девід Логан, один із секретарів президента США Джиммі Картера, написав восени 1980 року: «Брежнєв на зустрічі з нашим президентом протягом години сидів, судомно тримаючись руками за підлокітники крісла, мовчав, обличчя було нерухоме, погляд спрямований у нікуди. Було зрозуміло, що причина криється в серйозних порушеннях мозкового кровообігу. Брежнєв мовчав, а його помічник говорив від його імені, переконував, пропонував, сперечався».

Улітку 1981 року в Брежнєва сталися ще один інсульт й інфаркт, але досвідчені реаніматори знову повернули його до життя. У «кремлівці», за свідченням академіка Євгена Чазова, жартували з цього приводу: «Брежнєв довів, що найдорожче для людини не саме життя, а його збереження».

7 листопада 1982 року Брежнєв приймав парад на Красній площі, привітав демонстрантів. А через три дні помер під час сну —зупинилося серце.

Андропов мав силу-силенну проблем зі здоров’ям ще задовго до того, як очолив країну. З тридцяти років хворів на діабет, у п’ятдесят два роки переніс інфаркт, у п’ятдесят п’ять (після поїздки з Олексієм Косигіним у Ханой для участі в похороні Хо Ші Міна) захворів на сальмонельоз, який дав ускладнення на нирки, а в шістдесят три роки (після поїздки в Афганістан) переніс тяжку форму «азіатського грипу». Віктор Чебриков згадує: «Коли ми проводжали його в Москві в аеропорту, він легко вибіг по трапу в літак. Коли ж повернувся через кілька днів назад, він не зміг навіть самостійно зійти вниз. Його спускали на ношах, він марив, був непритомний... Мене до нього лікарі пустили лише через два тижні. Якби не знав, що переді мною Юрій Володимирович, я б його не впізнав: усе обличчя було вкрите жахливою коростою. Пересувався він із трудом».

На початку 1982 року консиліум лікарів діагностував у Андропова тяжке ураження обох нирок. Крім того, у вересні 1982 року на відпочинку в Криму він застудився, і на спині утворився великий гнійник, який ніяк не загоювався. Операції теж не давали результату. Почався сепсис — зараження крові. Лікарі робили все можливе, навіть двічі приїжджав Майкл Рубін — найкращий у США фахівець із хвороб крові.

На цьому нещастя, котрі переслідували Андропова, не закінчилися — додався інфекційний міокардит. От уже воістину: що довший діагноз, то коротше життя, що залишилося. У березні 1983 року відмовили нирки, й Андропова підключили до апарата «штучна нирка». Десять місяців він управляв країною з лікарняної палати за допомогою листів і записок, по телефону й через помічників. Він уміло створював враження швидкого одужання, і, крім лікарів, ніхто в країні не знав істинного стану речей. У середині січня 1984 року він знепритомнів, а 9 лютого помер.

Ставши лідером партії та країни в 72 роки, Черненко був не лише тяжко хворою людиною, але практично — непрацездатним. Склеротичні зміни легень, емфізема й астма, серцева слабкість у зв’язку з перенесеними трьома інфарктами — все це не дозволяло повноцінно працювати. Він не міг жити без кисневого апарата, збагачене киснем повітря постійно надходило в його кабінет і спальню. Всю весну 1984 року Черненко провів у лікарні. Влітку лікарі відправили його в Кисловодськ, але йому не пощастило — захворів на пневмонію. Лише пізньої осені Черненко повернувся у Кремль.

У січні 1985 року він знову ліг у лікарню. А в цей час у країні та за кордоном поширилася чутка про смерть генсека. На засіданні Політбюро було вирішено показати його по телебаченню. Одна з палат клінічної лікарні набула вигляду виборчої дільниці, й Черненко з трудом укинув в урну бюлетень із виборів у Верховну Раду РРФСР. 7 березня при нових декораціях Віктор Гришин вручив Черненкові документ про обрання його народним депутатом. Це було тяжке видовище, і ніхто не здивувався, що через три дні, тобто 10 березня 1985 року, Черненко помер.

Будь-яка влада порочна. Але компартійна — особливо. Відразу зібрали пленум ЦК, на якому генсеком одностайно обрали Горбачова. Цікаво, що з дев’ятнадцяти промовців на пленумі, котрі говорили прекрасні слова про Горбачова, ні в кого не знайшлося (навіть заради формальної пристойності) теплого слова про нещасного хворого старого. Начебто його ніколи й не було. А минуло ж лише двадцять годин після його смерті!

Керівники минулих років викликають двоїсте почуття. З одного боку, всі вони були людьми, обтяженими недугами. З іншого, коли в пресі публікували медичний висновок про смерть, що займав добру половину газетної шпальти, залишалося тільки захоплюватися мужністю людини, котра керувала країною, попри численні болячки.

Страшні зовні — добрі всередині?

Мій колега Юрій Рост розповів, як інтелігентний парижанин привів його на стародавню вуличку свого прекрасного міста, показав рукою на непримітний будинок, який охороняли двоє поліцейських, і сказав неголосно: «А тут живе наш президент». Потім він голосно запитав охоронця: «Месьє президент удома?» Поліцейський відповів чемно: «Ні, сьогодні месьє вечеряє у друзів».

У нас же... Ми начебто досі дивимося той знаменитий фільм, у якому на явочній квартирі звучить запитання: «У вас продається слов’янська шафа?» І відповідь, уже з анекдоту: «Ні, шпигун живе поверхом вище». Народна мудрість! У нас усе повивають таємницею, на всьому лежить флер таємності. А потім ці держтаємниці й суперсекрети одразу ж стають відомі всім. Євген Шварц писав: «У нас такі таємниці — нарегочешся». До речі, п’єса, з якої взято цю цитату, називається «Голий король». Іноді намагаються сховати навіть безневинне й очевидне. А потім раптом кидаються до журналістів і щось спростовують, доводять, підтверджують... А народ однаково хоче знати (а головне — знає!), чим живуть його обранці, що роблять поза трибунами й мікрофонами, кого (крім політиків) люблять і кого (крім політиків) ненавидять, що їдять і п’ють...

Радянська пропаганда завжди доводила, що Ленін був затятим непитущим. Крупська писала: «Бувало в Парижі сяде з робітниками, замовить маленький кухоль темного пива й увесь вечір пробалакає про насущні завдання с.-дем. руху». Але тепер виявилося, що в цей самісінький час Ленін любив і червоне вино. «Володимир Ілліч зовсім зіпсувався, — скаржилася в листі матері його сестра Анна. — Замість молока п’є к’янті». Більш того, він пив вино й потім. Коли 1994 року квартиру-музей Володимира Ілліча перевозили з Кремля в Горки, серед експонатів виявили десять «меморіальних»... пляшок з-під доброго кагору.

Сталін віддавав перевагу грузинському коньяку, а також сухому домашньому вину, причому любив розбавляти його холодною водою. В останні роки життя вождь пив дуже слабке, міцністю не більше чотирьох градусів молоде вино «Маджарі», котре називав соком.

Хрущов любив випити. Це за його часів у меню всіх кремлівських застіль неодмінно включали горілку з перцем. Причому випити Микита Сергійович міг багато, але як істинний вихованець сталінської школи контролю над собою не втрачав. Любив Микита Сергійович під час своїх поїздок по країні посидіти за столом і з простими людьми, досягаючи під хмелем небувалої рівності й невідомого непитущим братства.

Брежнєв любив зубрівку, а також молдавські вина, до яких приохотився ще в Кишиневі. Застілля Леонід Ілліч починав незмінною фразою: «Жизнь прекрасна и удивительна, если выпить предварительно».

Черненко в останні роки життя краплини в рот не брав, але раніше, за спогадами Володимира Долгих, «міг запросто хлопнути склянку спирту й дуже любив це робити».

Андропов ще за два роки до смерті міг випити невеликий келих вина «Молоко коханої жінки». Але легенда розповідає, що 1956 року Андропов, у той час посол в Угорщині, на спір з угорським керівником Яношем Кадаром «прийняв на груди» чотири склянки горілки без закуски. А 1983 року, коли Андропов почав «боротьбу за трудову дисципліну», на радянських прилавках з’явилися пляшки з невигадливою назвою «ВОДКА» (народ розшифрував це слово так: «Вот Он Добрый КАкой»). Справді, ця горілка була дешевшою, ніж за часів Брежнєва.

Горбачов досі вживає алкоголь украй рідко й у мізерних кількостях, але, на відміну від Єгора Лігачова, ніколи не був маніакальним непитущим.

Путін п’є мало й, судячи з усього, це росіянам дуже до душі. Щодо Єльцина та Кучми, то вони як люди старого номенклатурного гарту пити люблять і вміють. Щоправда, російська преса всякий раз із натхненням і непідробленою радістю наводила приклади того, як «чужий» президент пити не вмів, однак пив. Дуже вже хотілося, щоб «свій» виглядав молодцем і в усьому своєму таланті, зрозумілому простій людині. Ну що тут вдієш, коли душа просить ананасів у шампанському, а організм все одно вимагає горілки й тільки горілки! Люди ж поблажливі до цієї слабості лідера й навіть уважають її проявом істинно народного духу.

Перейдемо до харчування. Судячи з тритомника «Спогади про В.І. Леніна», вождь пролетарської революції, певне, живився святим духом, бо жоден із соратників не згадує про улюблені страви Ілліча й навіть про те, що він узагалі щось їв.

Сталін любив щі, печеню й деякі страви кавказької кухні.

Хрущов віддавав перевагу борщам (усі, хто пише про свої зустрічі з Микитою Сергійовичем, згадують наваристі борщі, якими завжди пригощали в хрущовському домі).

Брежнєв страшенно любив в’ялену ряпушку (це риба така).

Андропов і Черненко дотримувалися суворої безсолевої дієти, причому Костянтинові Устиновичу в останні роки лікарі заборонили їсти ще й м’ясо, рибу, яйця й домашній сир.

Горбачов любить кашу. У своїх книгах й інтерв’ю він неодмінно повідомляє: «І на сніданок, а то й на обід їм кашу. Я сам її й готую. Щоправда, з «Геркулесом» метушні більше — треба замочувати, дати йому години дві набухнути. З гречкою простіше — двадцять хвилин і готова. Їв кашу й коли був генсеком. І до того. Я й тоді не любив усяких ласощів».

Єльцин, за словами Наїни Йосипівни, «любить абсолютно все й до їжі байдужий, але якщо на столі є пельмені, завжди з них починає й ними закінчує обід».

Кучма, судячи з його інтерв’ю, як справжній українець любить сало з прорістю.

Іміджмейкера викликали?

А що ми взагалі знаємо про свого Президента, крім цього його уподобання? Адже Леонід Данилович десять років був не просто главою нашої держави, а завдяки настирному телебаченню став буквально членом кожної української сім’ї, бо щодня входив, як то кажуть, у кожен дім. Скільки промов, скільки зустрічей і поїздок, скільки потрібної й непотрібної інформації... А скільки «цінних указівок» усякий раз давав Президент під час поїздок по містах і селах! А скільки до кожного його «ходіння в народ» вимито вулиць, накатано асфальту, пофарбовано парканів, потиньковано стін і вивішено прапорів, щоб він зміг переконатися, що життя змінюється на краще, а добробут неухильно зростає (кажуть, що до візиту Президента в одну з дніпропетровських лікарень навіть завезли дужих хворих)!

А скільки слів промовлено про самого Леоніда Даниловича за цей час! Та й сам він далеко не мовчун. І ми навіть співчували йому, спостерігаючи, як привселюдно він болісно вчився говорити українською, не сміючи перейти на російську. І хоча саме по собі навчання мови, безумовно, похвальне, як похвальною є взагалі всяка праця, проте Президент, який на очах електорату навчається говорити, справляє все ж трохи дивне враження: ніби решта проблем, крім філологічних, в Україні вирішені. Сьогодні філологічні успіхи в наявності, а от інше... (Соромно перед нащадками. Їм уже нічого буде розкрадати.)

Кучма називає себе демократом. А демократ, як відомо, це не той, хто приходить до влади демократичним шляхом, а той, хто цим шляхом іде. Однак до того самого дня, коли ЦВК закінчила реєстрацію кандидатів у президенти, чимало людей були впевнені, що Кучма, всупереч усім своїм запевнянням, піде-таки на третій строк. Тепер, уже не беручи участі у виборах, він все одно хоче їх виграти...

Він примхливий і непередбачуваний, уміє віртуозно перекладати відповідальність на інших і пояснювати власні промахи підступністю ворогів. Коли Кучма був прем’єром, усі невдачі пояснювалися протидією Кравчука. Коли вступив у боротьбу за президентське крісло, ворогами стали націоналісти. Коли став Президентом, у протидії реформам обвинуватив комуністів, а останні роки у всіх бідах з ненаповнення бюджету, інфляції, безробіття тощо винна опозиція, і тільки вона.

Він видав дві свої книжки. Вони, зрозуміло, написані професійно, жваво й багато розповідають про Кучму-ракетника, Кучму-політика, але, як зауважив англійський філософ Девід Юм, «навіть коли починаєш писати коротку автобіографію, то все одно дуже важко говорити про себе без марнославства».

Так, ми трохи однобоко знаємо людину, котра протягом десяти років була майже членом нашої сім’ї. Може, у цьому винна не тільки вона?

Сьогодні можна з повним правом констатувати, що оточення Президента навіть не намагалося боротися з Кучмою-людиною (з усіма його вадами) за Кучму-Президента і Громадянина. Власне, таке оточення й не могло працювати по-справжньому. Воно нездатне показувати істинний час, а просто метушливо вгадує, який момент доби хоче побачити Президент на циферблаті. Певне, сповідає принцип усіх угодників і підлесників: «Не піднімай чарку вище від голови шефа»...

Саме ці люди обставляли його поїздки по країні пафосно й по-купецьки бундючно — килим біля трапа літака, хліб-сіль, дівчата-красуні в національних костюмах... Невже організатори всієї цієї нібито всенародної любові не розуміли, що з нашої телеглядацької пам’яті ще не вивітрився, наприклад, урочистий приїзд Брежнєва в Баку або поїздки подружжя Горбачових по зубожілій на очах країні?..

Це завдяки старанням свого оточення Президент часто виглядав так, ніби надів костюм, що побував у хімчистці (смак, як і розум, що тонший, то помітніший). Телекамери теж старалися на повну силу, і ми постійно бачили Президента насупленим, дратівливим і сварливим. Він посміхався вкрай рідко, а весь час лише керував у своїх старих традиціях. А навіть 30 років тому, навіть за всієї зашкарублості тодішньої пропаганди, іміджем глави держави займалися серйозно. Приміром, книжки Брежнєва було видано 60 мовами, але кожна мала свої фотографії, у тому числі й на обкладинці. На французькому примірнику Брежнєв із сигаретою в руці пив каву, на шведському — був у сорочці без краватки, на японському — стояв на березі моря з вудками, у чоботах...

Гарно виглядаєте, пане президенте!

Виявляється, і в новітній історії незалежних держав здоров’я їхніх президентів — одна із найстрашніших таємниць влади. Бережуть цю таємницю свято, дужче, ніж усі військові секрети разом узяті. Звідси чутки та плітки... А президент же не належить тільки собі. Від його здоров’я залежить, можливо, життя всієї країни.

У Штатах простіше. Кандидати в президенти проходять найсуворіший медконтроль. Результати публікують у пресі. Станься в Росії щось подібне, Борис Миколайович, приміром, ніколи б не став батьком нації... Адже до відомої операції, котру вже не можна було приховати чи зробити таємно, Єльцин переніс п’ять (!) інфарктів.

А як повелася влада? Вона зажадала від редактора газети звільнити карикатуриста, котрий намалював Єльцина, котрий лежить на операційному столі й питає лікарів: «Якісь дивні у вас прізвища — товариші Добейко й Окочурін». Хоча потім виявилося, що й самому Єльцину, й Акчуріну, котрий оперував його, карикатура сподобалася (американський професор Дебейкі її, мабуть, не бачив). Ну а Сергій Ястржембський постійно вигострював свою прес-секретарську майстерність в умовах безкінечних президентських хвороб. Від брифінгу до брифінгу він повторював слова про міцне президентське рукостискання з такою незворушністю, що воно (рукостискання) й справді стало чимось на зразок символу, котрий так чи інакше приховував істинний стан справ. Чи брехав Ястржембський? Звісно. При цьому перетворюючи неправду на гру. «Я знаю, що ви знаєте, що я брешу. Але спробуйте впіймати мене хоча б на слові», — ніби казав він усім своїм виглядом, із властивою йому дотепністю видаючи ще одну порцію офіційної інформації.

Якщо запитати сьогодні на прес-конференції про здоров’я президента Росії, то, швидше за все, дадуть відповідь: Путін здоровий на 120%, а може, й більше. Усе дуже просто: народ досі любить рабство й кумирів, і з цим, напевне, нічого не вдієш. Тож незабаром уже не лише оточення президента, а й уся Росія почне носити годинники на правій руці...

Коли плітки й пересуди старіють, вони стають міфами. Наприклад, усі 10 років існує міф про те, що в Леоніда Даниловича були найсерйозніші проблеми зі щитовидкою (після Чорнобиля ця біда в багатьох), і він її лікує й досі. Кажуть також, що у нього давня виразка шлунка, котра, мовляв, виникла не від того, що він їсть, а від того, що з’їдає його. Відомо, що 1997 року народний депутат, психіатр доктор меднаук Ніна Марковська заявила, що наш Президент потребує серйозного медобстеження, мовляв, у нього «щось схоже на порушення пам’яті. Не може ж просто так людина в один день казати одне, а наступного дня — зовсім інше». Ясно, що «ці політичні нападки» залишилися без уваги...

Усі ці роки не було жодного офіційного повідомлення, котре підтверджує чи спростовує ці чутки та плітки. І от 17 листопада минулого року Кучму було госпіталізовано у «Феофанію», і вперше привселюдно на прес-конференції повідомили, що в результаті клінічного обстеження було поставлено діагноз «гостра кишкова непрохідність на фоні спайкової хвороби», котра вимагала термінового оперативного втручання. Що й було зроблено. «Тепер стан хворого хороший, він бадьорий і рветься до роботи. Нічого не вдієш, такий характер!»

Однак, дивлячись по телевізору цю прес-конференцію, обізнані в медицині люди дивувалися: чому головний фахівець із таких операцій мовчить, а головний уролог (ще більший спец, але вже в іншій галузі!) відповідає на всі запитання, більше того, він, виявляється, і робив операцію...

Через місяць Президент поїхав до Німеччини на курорт Баден-Баден, і знову поповзли чутки, в яких взяла участь вже й закордонна преса. Тепер чимало людей стверджують, що в Німеччині Леонідові Даниловичу зробили ще одну операцію, мовляв, цього разу справді урологічну, але почувається він дійсно добре. Цікаво, скільки ж лікарських помилок покрито лікарською таємницею?

А творення міфів не припиняється. Вже кажуть про те, що один із кандидатів у президенти переніс операцію в зв’язку з варикозним розширенням вен, у іншого — проблеми з хребтом, третій ще недавно лежав з інфарктом...

...Ех, добре було раніше! Можна було возити Черненка по Кремлю в спеціальному візку (сам ходити він уже не міг), але при цьому переконувати країну, що лідер здоровий, активний і по кілька діб працює на комунізм. Нині часи інші. Джерел інформації додалося, телекартинка стала чіткішою, мікрофони дедалі ясніше передають мовні нюанси, а Інтернет, гадюка така, просто всемогутній і всюдисущий... От і час кінчати дурити людям голови й почати казати їм правду, лише піднімаючи цим авторитет і довіру до влади.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво