Здивувати Париж і жити далі - Соціум - dt.ua

Здивувати Париж і жити далі

20 січня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №2, 20 січня-27 січня

Вона була в Парижі. Не просто в Парижі — на Осінньому салоні, найпрестижнішій щорічній художній події світової столиці мистецтв, просто виставитися на якому — вже велика честь для кожного художника...

Катерина Косьяненко народилася 1978 р. у Києві. Закінчила Національну академію образотворчого мистецтва й архітектури, навчалася у видатного сценографа Данила Лідера на театрально-декораційному відділенні. Учасниця багатьох Національних художніх виставок, міжнародних пленерів живопису (Україна, Польща, Греція), Московського міжнародного художнього салону (2003). 
 На Осінньому салоні в Парижі (2003) її картина «Покрова» здобула першу премію з живопису.
 Живописні полотна художниці перебувають у фонді Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури і в приватних колекціях (Париж, Лос-Анджелес, Москва, Денвер, Лондон, Київ).
Катерина Косьяненко народилася 1978 р. у Києві. Закінчила Національну академію образотворчого мистецтва й архітектури, навчалася у видатного сценографа Данила Лідера на театрально-декораційному відділенні. Учасниця багатьох Національних художніх виставок, міжнародних пленерів живопису (Україна, Польща, Греція), Московського міжнародного художнього салону (2003). На Осінньому салоні в Парижі (2003) її картина «Покрова» здобула першу премію з живопису. Живописні полотна художниці перебувають у фонді Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури і в приватних колекціях (Париж, Лос-Анджелес, Москва, Денвер, Лондон, Київ).

Вона була в Парижі. Не просто в Парижі — на Осінньому салоні, найпрестижнішій щорічній художній події світової столиці мистецтв, просто виставитися на якому — вже велика честь для кожного художника.

Не просто була — перемогла. Її «Покрова» здобула тоді першу премію з живопису, а паризькі художники і галерейники навперебій умовляли молоду художницю з України залишитися там, у найкращому для творчої особистості місті. Чи все-таки не найкращому?..

Якби ця перемога відбулася в нинішньому сезоні, коли країна з таким ентузіазмом хапається за кожен успіх «наших» за кордоном, ім’я Катерини Косьяненко напевно звучало б у різних контекстах через кому якщо не з Русланою, то вже точно з Ігорем Стрембицьким. Але у 2003-му (до речі, салон тоді був ювілейний, сотий за ліком!) українська громадськість набагато спокійніше ставилася до таких речей, а давати гучні прес-конференції Катерині й на гадку не спало. Паризький вояж був пригодою, вихором вражень, романтичною подорожжю (вона їздила туди вдвох із чоловіком Владом, теж художником) і, за великим рахунком, грою.

«Катерина» (автопортрет, фрагмент), 2005 р.
«Катерина» (автопортрет, фрагмент), 2005 р.

А потім знову почалася робота, творчість, справжнє життя. Проект «Календар», під який Катерина виграла президентський грант, по суті, починається від тієї ж «Покрови»: за ними пішли християнські «Водохреща» і «Золоті яблука (Спас)», язичницька «Ляля», святі (чи не святі?) «Варвара», «Микола» і, звичайно, «Катерина»... А може, ще раніше, від «Тіней забутих предків», над якими Катерина працювала ще студенткою, як у жанрі станкового живопису, так і в сценографічних макетах і навіть ляльках!

«Календар» Катерини Косьяненко в грудні виставлявся у київській галереї «Мистець». Про персональну виставку, яка стала для художниці не меншою подією, ніж паризька перемога, і не тільки про це ми й поговоримо.

— Катю, чи змінилося щось кардинально в житті після Парижа?

— Я побачила надзвичайно прекрасне місто — після цього не могло нічого не змінитися. Не те щоб відкрилося нове бачення світу, але я стала дивитися на нього трішки під іншим кутом зору. А що стосується матеріального боку життя, то, звичайно, посипалося багато нових пропозицій, пошани-замилування і так далі. Але не можу сказати, нібито це якось змінило мене докорінно. Тут інше: стало зрозуміло, що я займаюся тим, чим мені потрібно займатися. Це важливо. Адже творча людина завжди сумнівається: чи те вона робить у житті, чи так робить, що і як робити далі... Після Парижа я нарешті зрозуміла: живопис — так.

— Існує два образи художника: одержимий, завсідник майстерні, гроші періодично з’являються й відразу ж зникають — і такий, який знає собі тверду ціну, постійно в контакті з галерейниками, клієнтами, одне слово — в бізнесі. У якому ви себе швидше впізнаєте?

— Думаю, я належу до третього типу, не схожого ні на перше, ні на друге. Я намагаюся просто працювати, систематично і цілеспрямовано. З київськими галерейниками я поки що не в контакті... З деякими, звичайно, знайома, але не на творчому ґрунті. Проте мене якось знаходять і замовлення, і виставки, і пропозиції. Я роблю те, що роблю, тобто працюю в майстерні, не відволікаюся на промоушн тощо — а цікаві пропозиції з’являються самі по собі. Ось нещодавно зателефонувала дівчина й запросила взяти участь у виставці — знову ж таки, в Парижі! Там готується грандіозна презентація України, і мій проект «Календар», з яким я виставлялася в грудні у київській галереї «Мистець», добре лягає у її концепцію. У цих роботах я саме й намагалася висловити своє розуміння українського, народного: обряди, вірування, костюми...

— Попередня персональна виставка у вас була в Парижі. Тепер ось — у Києві. Якщо порівняти першу і другу?..

— Паризька виставка була дуже камерна, інтимна. Невеличка галерея, і картини я туди повезла не дуже великі за форматом. Там були і роботи, пов’язані з українікою, але я свідомо намагалася відійти від суто кон’юнктурного ходу: мовляв, я представляю українське мистецтво, воно все таке етнічне, французам сподобалося, і я тепер щосили це експлуатуватиму. Ні, на тій виставці були і пейзажі, і портрети, і невеличкі жанрові роботи.

А в Києві я презентувала великий проект під назвою «Календар»: цикл робіт, присвячених календарній обрядовості українців, це був президентський грант, ви, напевно, знаєте. У кожному дні народного календаря я шукала для себе якісь цікаві моменти, ліричні, магічні, якісь ще, у мене народжувалися образи, сюжетні композиції...

Ось, наприклад, довго думала, мучилася: що б зобразити на Катерину? Я була тоді в селі біля Канівського моря, де, до речі, написано багато моїх робіт. На одному з віконець висіло маленьке дзеркало, й одного разу, дивлячись у нього, навіть здивувалася: і чого це я мучусь?

Я писала картини для «Календаря» кілька років, паралельно, звичайно, робила й інші роботи, їздила на пленер, писала етюди... Але все-таки проект охопив досить велику частину життя, і весь цей час я знала, що в мене буде персональна виставка... Коли вона закінчилася, стало трохи не по собі, був такий момент. Але нічого, треба працювати!

— Взагалі-то, до таких речей, як президентський грант, ставлення двояке: мовляв, хто платить, той і замовляє музику. Якщо зовсім чесно: коли задумувався проект, враховувався чинник «актуальності» саме такого напряму?

— Це був саме той випадок, коли я просто розповіла про те, що хочу робити, і мені пощастило. Адже «Покрова», яка їздила в Париж, була написана набагато раніше гранта! Мене дуже давно цікавила ця тема, у мене й диплом в академії називався «Тіні забутих предків». Я спеціально їздила на Закарпаття, щоб подивитися зблизька на все гарне. Мене настільки вразили речі, зроблені руками, народні, прості — і дивовижно майстерні! Я не могла не захоплюватися, це ж витвори мистецтва. Народний костюм — це щось фантастичне. Хочеться дивитися і милуватися. Подумайте, адже кожна звичайна людина в такому ходила! Кожен був одягнений у витвір мистецтва!

І ідея зробити такий проект... Спочатку мені здавалося, що це буде одна робота, потім задумала декілька, а потім почали придумуватися дедалі більше. Коли я подавала документи на грант, то вирішила: якщо так — то так, а якщо ні — я все одно це робитиму, тому що воно цікаве мені самій. Коли вийшло, я здивувалася, мені було дуже приємно, але не було такого відчуття: от, грант, ну тепер я вам зроблю, тільки тримайтеся! Чесно, не було.

— Звідки у вас інтерес до народних мотивів? Усе-таки це досить традиційний на сьогодні напрям. Де ж молодіжний бунт, загальне заперечення, самовираження в якихось авангардистських речах?

— Бунт, напевно, був, просто в іншій формі. Деяких речей я не можу зрозуміти: брутальність, шок — як це, навіщо? Звичайно, там теж є своє уміння, своє мистецтво, але для мене такі речі неприйнятні. Це все-таки трохи різні рівні: мистецтво, яке шокує, епатує, — і те, яке апелює до більш тонких струн у душі. Досі в мене не виникало бажання писати брутальні, епатажні речі. Можливо, колись захочеться, робитиму щось подібне... хтозна... Ні, не буду!

Можливо, це тому, що в мене хороші вчителі були. Моїм учителем був Данило Лідер, ви знаєте?

— Читала навіть, що ви були його улюбленою ученицею. Правда?

— Ну, це, звичайно, журналісти написали. З мого боку підтверджувати таке було б занадто зухвало. Він мій улюблений учитель — це я точно скажу. А як він до мене ставився? Мені здається, що добре, але все одно я не маю права так заявляти.

— Яким він був учителем? Незаперечним авторитетом, якого слухали затамувавши подих, чи з ним можна було сперечатися, дискутувати?

— Він був мудрець. Дискутувати з ним було не лише можна, а й потрібно, тому що в цих дискусіях багато що народжувалося. Мені здається, і йому було цікаво з тими людьми, які все-таки мали свою думку. Але «затамувавши подих» — таке відчуття, звичайно, теж було, і досить часто. Мені здається, духівник, гуру, і повинен викликати такі почуття. Дуже світла особистість. Неймовірно цікаво з ним було...

— У Данила Лідера ви вчилися сценографії і диплом «Тіні забутих предків» захищали за цим фахом. Як склалося далі з цим напрямом у творчості, маю на увазі прикладний аспект, театр?

— Було щось. Миколаївський музично-драматичний театр, опера «Катерина», потім ще один, швидше, білятеатральний проект, але далі воно поки що не пішло. Це трішки не моє. У театрі треба бути твердо впевненим у тому, що ти робиш, треба чітко знати, що тобі потрібно, і дуже цього хотіти. Над спектаклем працює велика кількість людей, і всіх їх теж необхідно переконати: те, що ти собі придумав, — правильно, це буде здорово! Тут потрібна дуже велика сила духу. Зараз мені приємніше працювати на самоті у своїй майстерні. Все-таки станковий живопис — це моє.

— І знову про Париж. Ваше повернення в Україну було не таким тріумфальним, як, за ідеєю, мало стати. Чому не було справжнього резонансу?

— Не знаю. Думаю, який був — такого й досить. Була непогана преса... Я не займалася цим спеціально, та й не дуже сприймала всерйоз.

— А чи не було відчуття: ось, така гарна перемога трапляється раз у житті — і що далі?

— Не було. Правда, не було. Знаєте, коли художник пише роботу, це для нього найбільше життєве враження: він переживає, хвилюється, думає про неї. Коли роботу закінчено, стає якось спокійно, і те, що з нею далі відбувається — виставки, перемоги, премії, — так, це добре, приємно, але це вже не головне. Тому до перемоги на Салоні я поставилася досить спокійно. Я взагалі не відразу усвідомила, яка це глобальна подія, наскільки все це серйозно. Потім було дуже багато журналістів, і я трохи втомилася з незвички...

— Багато журналістів там, у Франції, чи вже тут?

— Там усе це починалося, але, оскільки я спілкувалася з французькими журналістами англійською мовою, мені було простіше: достатньо донести інформацію, хто я, звідки, де навчалася тощо. Головне — домогтися, щоб вони зрозуміли мою англійську, досить непогану, але для французів це чомусь було проблематично. А з нашими журналістами складніше, адже доводиться говорити про дуже тонкі матерії, які зовсім не завжди можна адекватно висловити словами.

— Знову хочеться в Париж?

— Так, хочеться. Сподіваюся, що незабаром поїду. Але спочатку в Карпати! Адже там абсолютно фантастичні витвори народного мистецтва, просто невимовні... А вже потім — у Париж.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво