Зберегти добре ім’я в недобрі часи! П’ятнадцять років — за свободу - Соціум - dt.ua

Зберегти добре ім’я в недобрі часи! П’ятнадцять років — за свободу

3 липня, 2009, 13:12 Роздрукувати Випуск №25, 3 липня-10 липня

Будь-який ювілей — достатній привід не стільки для банкету, скільки для того, щоб оглянутися на пройдений шлях, критично оцінити досягнення і помилки, зробити висновки на майбутнє...

Будь-який ювілей — достатній привід не стільки для банкету, скільки для того, щоб оглянутися на пройдений шлях, критично оцінити досягнення і помилки, зробити висновки на майбутнє. Саме цим зайняті дзеркальчани напередодні 15-річного ювілею нашої газети. При цьому тих, хто прийшов у редакцію далекого 1994-го, об’єднують парадоксальні відчуття: усе, пов’язане з виходом першого номера, пам’ятається як учора, а от п’ятирічний і десятирічний ювілеї тижневика, здається, були давним-давно.

У нас іще буде достатньо часу до дня ювілею (8 жовтня) порадитися з читачами про можливі шляхи розвитку газети. А наразі зазначимо тільки, що за цей період на її шпальтах вийшло кілька десятків тисяч матеріалів, виграно більш як сотню судів, отримано низку престижних вітчизняних і зарубіжних премій і звань. На жаль, за цей самий час газета «схудла» наполовину (привіт кризі!).

То чим же жили країна і газета протягом цих 15 років? Чи забезпечувало «Дзеркало» кут відбиття, який дорівнює куту падіння наших президентів, численних прем’єрів і незліченних міністрів? Чи не заплуталися ми в крутих вигинах генеральної прямої нашої держави? Ми попросили знайти відповіді на ці запитання оглядача «ДТ» Вале­рія Дружбинського, забезпечивши його грубезною підшивкою газети. Сьогодні ми публікуємо на 11-й шпальті перші результати його «розкопок».

І ще — «до відома киян і гостей столиці»: кожному, хто принесе в редакцію перший номер газети «Дзеркало тижня» від 8 жовтня 1994 року, буде подаровано річну передплату. От і вам ми загадали перед’ювілейну роботу. Бажаємо успіху!

Як непросто з першого ж номера бути чесною, інтелігентною газетою. Інтелігентним виданням стати (із цією журналістською командою!) зовсім неважко, бо інтелігентність — лише відсутність явної вульгарності, літаючих тарілок, диво-цілителів, гороскопів, чорнухи, екстрасенсів та іншої «масової культури» бульварних газет і журналів. Іще Сковорода вважав, що людина, «яка мислить глибоко й водночас піднесено», неодмінно має «бадьорити владу», вимагати від неї «не бути пупом землі». Така модель існувала здавна. Один засідав у «пупі землі» й городив, не обтяжений інтелектом, що заманеться. Інший же його інтелігентно не схвалював, а то й усіляко критикував, «насмешничал над ним», як казав Гоголь.

Будь-яка влада не терпить кри­тики на свою адресу, наша ж особливо відзначилася в цій справі. Коли вийшов сотий номер «Дзеркала», редакція звернулася до своїх читачів: «Ми чітко усвідомлюємо: у справі розбудови незалежної України незалежна газета так само важлива, як і незалежний громадянин, незалежний власник, незалежна гривня. Оскільки залежне «Дзеркало» — це вже й не дзеркало зовсім, а так — «кімната сміху», в якій можна побачити своє «замовне» відображення: хочеш — зменшене, хочеш — непомірно збільшене...» («ДТ» від 31.08.96).

Газеті вірили, тираж зростав. Відома соціологічна служба USM провела дослідження читацької аудиторії «Дзеркала тижня». На запитання «Яка, на ваш погляд, політична орієнтація «ДТ»? » май­же три чверті респондентів (73,6%) відповіли, що видання нейтрально-об’єктивне («ДТ» від 6.12.97).

Не все було легко й просто. Ось звернення редактора: «Отже, сьогодні ви, шановний читачу, купили в кіоску «Дзеркало тижня» за 30 000 карбованців і, звісно ж, здивувалися: чому так дорого? Згоден, недешево. Але навіть і ця сума не окупить витрат, необхід­них для випуску одного примірника газети. І хоча «Дзерка­лу» не виповнилося ще й півроку, ми з ностальгічним сумом згадуємо перші номери, які коштува­ли по п’ять тисяч. Цілком доречно сказати: «Дзеркало тижня» як дзеркало нашої економіки...» («ДТ» від 1.04.95).

І все-таки економічні труднощі, з якими зіткнулася наша газета (як, утім, і інші незалежні видання), виявилися не головними. Проблема була в іншому. Влада робила все для того, щоб її оточували лише невтомні підлабузники, тобто ЗМІ, що оспівують діяння президента та його команди, а видання, які висловлювали об’єктивний погляд на все, що відбувається, піддавалися жорсткому остракізму.

Газета з перших же своїх номерів писала: «Україну віддано Кучмі в траст, у довірче управлін­ня. Якщо траст лопне, то нарікати доведеться на тих, хто голосував за Леоніда Даниловича, більше скаржитися нема на кого. Сто перших днів його президентства не показали нічого доброго. Зрос­ла інфляція, різко впав курс карбованця до долара... А сам Кучма чудово розповідає, що все гаразд» («ДТ» від 12.11.94).

У ті роки «Дзеркало» не вилізало із судів. Усі позивачі оцінювали свою честь і гідність у суму, сплативши яку, колектив мав би розійтися по домівках, а газету закрити. На видання, що обливають брудом, скарг до суду не подавали. Як сказав один скривджений підприємець: «Їх тільки зачепи — вони вже лайна не пошкоду­ють!». А в газет, котрі поважають читачів і намагаються в кожному матеріалі утримати певну моральну планку, немає відбою від скаржників. Отакий парадокс!

Та ось в «Урядовому кур’єрі» (органі Кабміну) з’явилася стаття «Зелена» тінь свободи слова». У ній «Дзеркало тижня» та деякі інші видання були обвинувачені в тому, що їх нібито за долари і дойчмарки використовують як «потужний рупор антипрезидент­ських атак». Мовляв, непорядні жур­налісти і такі самі органи пре­си «ні за що та ні про що критику­ють і нападають на обтяженого боротьбою за реформи президента».

Газета відповіла: «Чому війна з неугодними ЗМІ, з непокірними журналістами, відверте виштовхування незалежних газет з ринку, наклеп на них стали можливими в нашій начебто демократичній країні? Відповідь, на подив, проста — влада не любить правди про себе. І тому дуже нагадує пушкінську красуню, яка дивиться в люстерко в надії побачити там ну, наприклад, Клаудію Шиффер. Однак «має те, що має» і спересердя б’є люстерком об підлогу: мовляв, не те показує, що хотілося б бачити... Всім уже ясно, що Україна стрімко скочується в безодню кризи, а населення біднішає з дня у день, незважаючи на велемовні програми реформ. Іншими словами, очевидним стає крах реформаторських планів президентської команди та її «капітана» («ДТ» від 6.09.97).

Іще приклад нелюбові влади до нас. Якось було надруковано не зовсім звичний для газети матеріал — велика п’єса, точніше, оптимістична комедія в чотирьох кар­тинах під назвою «Опущена цілина». Автор — наш журналіст Сергій Рахманін («ДТ» від 28.11.98). Дія відбувається в селі Гу­ляй-Законодавче поле та місті Велике Ківі, у будинку Нижньої Ради.

Газета наша, як відомо, виходить у суботу... «Уранці в понеділок головного редактора викликали з приводу «пасквільного матеріальчику» (термін служителя Феміди) до відділу загального наг­ляду Київської міської прокуратури. А вже там чемно, але наполегливо запропонували письмово пояснити: що це за жанр; чому матеріал опубліковано в розділі «Влада»; кого конкретно вивів автор у персонажах п’єси? Та й загалом — хто заснував газету; що за людина цей самий Сергій Рахманін; як матеріал потрапив на шпальту: хто приймав рішення про його публікацію?.. На тридцять сьомий рік це не скида­лося, оскільки редактор вийшов із будинку прокуратури без єдиного синця (та й узагалі — вийшов!). Уже через день міська прокуратура порушила кримінальну справу відразу за двома статтями Кримінального кодексу — 125-ю (наклеп) і 126-ю (образа). Редактора викликали вже до слід­чого відділу — цього разу не для пояснення, а на допит. Напевно, через винятковість справи нашому адвокату не дозволили бути присутнім на допиті, хоча статті, яка забороняє це, в КПК немає... Ось тут і постало запитання: на кого звів наклеп і кого образив своєю публікацією Сергій Рахманін? Хто звернувся з відповідною скаргою до прокуратури? Отаман Кучум? Сотник Полновойтенков? Командарм Симеоненко? Чи, може, це була сестра милосердя Маша Погребенько, прокурорська донька (цей персонаж особливо зацікавив слідчих)? У такому випадку ми готові були вибачитися перед потерпілими. Але ніякої заяви бути не могло, тому що, як і годиться за законами жанру, всі герої фарсу вигадані... Тож до чого всі ці «тілорухи» нашої доблесної прокуратури? Настрахати автора і газету, щоб іншим не кор­тіло? Так начебто час нині не той. І це продемонструвала та жур­налістська солідарність, з якою сприй­няли прокурорський «наїзд» на «ДТ» товариші по перу з «Дня», «Киевских ведомостей», а також журналісти із «суміжного цеху» — телевізійники...» Цей матеріал «від редакції» було надруковано під заголовком «На кому зайнявся головний убір» («ДТ» від 5.12.98).

Ну а в номері від 30.12.98 теж у розділі «Влада» надруковано новорічну фантазію того самого автора «Падав торішній сніг». Багато нових дійових осіб — принцеса Кучумка, Віточка Віцеспікер­чук, Женечка Мрачнюк та ін. Зауважу, сьогодні ці два але­горич­ні фарси (якби вони були опубліковані) читалися б уже з набагато меншою цікавістю, ніж тоді, коли в усіх на вустах були пре­зидент Кучма, прем’єр Пустовой­тенко, перший комуніст Си­монен­ко, прокурор Потебенько, віце-спікер Медведчук, прем’єр Марчук і багато інших політиків, чиї прізвища випадково виявилися схожими на імена героїв цих фантасмагорій.

У «ДТ» від 21.06.97 повідомлялося: «Репортери без кордо­нів» звертають увагу світової гро­мадськості на такий кричущий, на їхній погляд, факт: у 1996 році було вбито трьох журналістів, а злочини не розкрито; торік констатували 12 побиттів українських журналістів невідомими, і теж жодного разу винних не було знайдено. У перші чотири місяці нинішнього року сім українських журналістів зазнали фізичної агресії або погроз, а реакції вла­ди, як личить державі з претензією на демократію, ніхто не почув». Георгій Гонгадзе ще працював...

Читаю пожовтілі сторінки газети і наче знову бачу, як ставали на крило кращі сьогоднішні пера, наша гордість — Сергій Рахманін, Наталя Яценко, Ліда Суржик, Ал­ла Єрьоменко... Особливо цікаво читати перші публікації Юлії Мостової. Вона вже була сильна й ненатужно гостра на язик...

Що робити далі? Та те ж саме — писати без брехні, працювати без халтури, займатися політикою без істерик. Щоб допомогти людям не повторювати колишніх помилок та очиститися від залишків скверни, підозрілості, упередженості, секретності, фальші. А головне — допомогти їм твердо засвоїти істину, що вони не раби і раби — не вони.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво