Затонулий собор, або Університетський міф на експорт - Соціум - dt.ua

Затонулий собор, або Університетський міф на експорт

19 червня, 2009, 13:45 Роздрукувати Випуск №22, 19 червня-26 червня

Студентське братство в уявленні школяра ще 20—30 років тому було міфом. Чудово пам’ятаю, як ми, одинадцятикласники, пильно вдивлялися в обличчя студентів, ловлячи відблиски нетутешніх світів...

Студентське братство в уявленні школяра ще 20—30 років тому було міфом. Чудово пам’ятаю, як ми, одинадцятикласники, пильно вдивлялися в обличчя студентів, ловлячи відблиски нетутешніх світів. Університет, у нашому уявленні, мав небесно-блакитне забарвлення, був сховищем таємних знань, всесвітнього добра. Здавалося, він мав навіть запах — запах книжкових палітурок. Так пахли знання. А вже викладачів ми уявляли справжніми небожителями, що випасають стада студіозусів із допомогою якихось сильних пружин. Так колись дизельний двигун становив загадку для сучасників. Там, в університеті, точилися таємні розмови і здавалося, що викладач знав набагато більше, ніж міг розповісти. Світло не від світу цього лежало на його чолі. Лекції запрошених професорів та академіків слухали з тим більшою цікавістю, чим сильніше і яскравіше горіла навколо вченого заграва міфу. Якщо лекцію читали англійською мовою, кожне слово ловили з подвоєною жадобою не тільки вухами, а й очима і навіть начебто ротом, а той, хто пропускав пасаж або два, випитував на перерві в кулуарах зміст сказаного в розторопніших товаришів. Щось постійно коїлося тут, у стінах університету виникала якась оаза розуміння!

У Києво-Могилянській академії досі живий такий міф. Сергій Авєринцев, зійшовши на кафедру, сказав приблизно таке: «Я не можу читати лекцію українською, бо погано володію мовою. Російською читати не буду, не бажаючи образити чиїсь політичні погляди. Давайте я прочитаю цю лекцію англійською». Можна по-різному ставитися до цього сміливого випаду, але зовсім не можна трактувати це як епатаж, несумлінний вчинок ученого й викладача... Отже, Аверин­цев тут-таки перейшов на англійську, заговоривши дуже тихо про дуже важливі речі. Говорити тихо — ще один академічний прийом старого ВНЗ: слово тихе краще засвоювалося, його напруженіше слухали. І це зовсім не секрет. Старі оратори добре знали й уміло користувалися методою негучної мови. Слово тихе було таким самим міфом, як одяг професора, його постава, синтаксис, окуляри... Іншим міфом було говорити цікаво й ставити студентам зав­дання. Я ніколи не забуду першу лекцію професора Георгія Почепцова, яку він читав на першому курсі мого факультету, — «звичайну», здавалося б, лекцію з російської мови. Почепцов вийшов за кафедру й відразу сказав: «Ось завдання для вас на семінар: перекласти російською монолог Гамлета. Тільки майте на увазі: всі наявні переклади мені відомі». Навіть ті, хто не поважав занять і ставився до навчання абияк, ходили на лекції Г.Почепцова з азартом, приходили й студенти з інших факультетів, отож в аудиторії яблуку ніде було впасти. Сиділи на підвіконнях, я це добре пам’ятаю. Навіть кава в університетській їдальні — чашка цього напою на круглому столику — це був міф!

Відтоді минуло всього 15—20 років, але за цей час престиж університету дуже впав, можна сказати — розвіявся як дим. Ідеться саме про міфічний престиж. Замість легендарної Касталії, таємного братства, джерела Іпокрени, чия вода біжить у життя вічне, батьки сучасних школярів набули непосильний тягар, тяжку повинність, пекельний оплот необхідності, який неодмінно треба пройти для того, щоб якось улаштувати дитину в житті. Оплот, який побудований на грошах, керується грішми і не кладе у свою основу жодної іншої ідеї, крім грошової. Такий нинішній університет. Природно, змінилися й самі студенти, які старанно і не дуже відробляють фінанси батьків і не сприймають знання як ключ до таємниці, та й просто глухі до метафізики живого знання... Не хотілося б, аби це звучало як вирок. Мова — про видиму більшість як студентського, так і викладацького кола. Повинність, сірість буднів, ярмо, тяжка карма («це нікому не потрібне, але я мушу через це про­йти») — ось найтяжче, найщільніше, найбільш матеріалістичне, що зберіг університет, цей затонулий собор.

Беручи хабарі, погоджуючись на неофіційну суму грошей як віддяку за навчання, викладачі руйнують університетський міф. Батьки — ті взагалі опиняються у становищі Сізіфа, вони впевнені — й небезпідставно, що зов­сім не знання, не цікавість, не блиск володіння своїм розумом і серцем вирішують життя, а Франклін і Вашингтон. Ні!

Я далекий від того, щоб апелювати до викладачів та керівників ВНЗ: хай ваш гаманець буде гаманцем милосердя, адже саме на вас дивляться й на вас рівняються; якщо не ви, то хто ж? Де там! Це — блюзнірство, бо норма лежить акурат у протилежному ряду, де безкорислива передача знань — запорука і єдиний реалізатор успішності, авторитету, репутації і, в остаточному підсумку, тих-таки грошей. Мова про те, що з університету зникло все, чого не вбирають у себе методи викладання: краса високого знання, утопічність, незадоволеність буттям тощо. Надто багато хто сприймає тепер ВНЗ тільки як щабель у кар’єрі — щоб перейти на інший курс. Мова про те, щоб повернути студентам смак до знань. Залишмо осторонь проблему дедалі більшої демократизації освіти, коли батьки змушені визнати, що сам факт наявності позначки про вищу освіту є перепусткою в успішне майбутнє. «Для чого потрібні знання?» — дивуються вони. Без жодного пафосу ризикну сказати: ні для чого. Можна навчитися робити щось одне — теслювати або падлючити — і прожити з цим усе життя. Але знати — вже знати й прагнути дізнатися щось ще — це просто дуже гарно. Протилежний погляд: «знання — це практично» — є гар згорілого міфу про університет, перегар минулого. Бо відібрали освіту — ногу, на яку ступав, опирався весь суспільний корпус. Людина сучасності в пошуках рівноваги хоче надійної гарантії й заради неї не шкодує абсолютно нічого. Люди витрачають гроші, купуючи гарантію, а треба купувати міф.

Нам знову потрібен міф про університет. Міф не як протилежність правді, швидше, навпаки — як живе свідчення справжності. Хай це буде міф на експорт, хай суспільство заробить на ньому. Не школа, не інститут, а саме університет як універсальна система знань, як братство студентів. Поняття, що добре відбиває не латинсько-британське science, а швидше німецьке wissenschaft, де перша частина слова означає «навчання мудрості».

Цей міф має бути симпатичним, адже є культури, які викликають до себе симпатію саме зав­дяки вдало складеному міфу й рухаються туди, куди вказує сама постановка цієї культури, саме до неї ставлення. У міфу має бути привабливість вища, ніж у мрії. Як зробити навчання в університеті симпатичним?

Мені здається, треба заново впровадити принцип єдності «дослідження і викладання». Тому що інший рід викладання, який зафіксований у нас і прижився, означає передачу незмінного по суті знання, втіленого в працях інших авторів. Креативність, свіжість, оригінальність, новизна подачі не тільки не потрібні, а й найчастіше взагалі небажані. Це йде від Франції та Німеччини епохи Просвіти: ще Кант у Кенігсбергу читав лекції за чужими підручниками.

Натомість треба створювати міф університету такого, який, хоч теж походженням із Німеччини, започатковується реформою Гумбольдта, — університету вільного, відкритого, в якому вчитися цікаво й трохи навіть пригодницьки небезпечно. Це близьке нашій культурі, це те, що вона може без натуги взяти, переключившись із тієї липкої мерзоти, яку тепер, будучи зґвалтованою, вибрала собі за пасовище.

Наша культура дуже стурбована знанням позитивним, справжнім, неілюзорним. Соціальний інститут, здатний виробляти таке знання, матиме величезні авторитет і затребуваність. Це те, що дає нам реальну надію хоч якогось майбутнього.

Причому це суто наша, українська, проблема. Адже найдавніший університет Росії, московський, було засновано 1755 року, тоді як львівські студенти вже у 1694-му від курсу до курсу здобували дедалі цікавіші й глибші знання. Я не кажу про ту ж таки Києво-Могилянську академію, про численні студентські братства, розсипані по Україні в різні часи й епохи; про це знають усі. Інакше кажучи, в нас є традиція такого ВНЗ — не закладу сумнівної якості, що гордо назвався «університет», а того, що дає знання системні й при цьому живі, вироблені у прямому творчому потоці досліджень; що виховує вміння розуміти, але розуміти не що зав­годно, а вибране і з оформленим результатом. Розробити ідеал спільноти з культурними цілями, знаючи, які грубі цілі вміють майструвати паяци політичні, — найважливіше завдання сьогодення. Історична правда тут ні при чому. Це результат свідомого вибору: як ми себе назвемо, так і попливемо.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво