Закон збереження прекрасного. До 100-річчя поета Тетяни Волгіної - Соціум - dt.ua

Закон збереження прекрасного. До 100-річчя поета Тетяни Волгіної

22 липня, 2011, 14:21 Роздрукувати Випуск №27, 22 липня-13 серпня

Велика річка бере початок зі струмків і річечок — велика література немислима без зусиль талантів різного ступеня обдарованості, темпераменту та душевної культури.

Велика річка бере початок зі струмків і річечок — велика література немислима без зусиль талантів різного ступеня обдарованості, темпераменту та душевної культури. У творчому процесі ХХ століття жіноча лірика — особлива сторінка з широким регістром голосів: від потужного, енергетичного крещендо до справжньої сповідальності. У поетичному буклеті несхожих індивідуальностей поезія Тетяни Волгіної (1911—1981) полонить свіжістю польових квітів. Вона писала для дітей і для дорослих про дітей. Поет, автор казок, якому адекватно відкривалися душа і психологія дитини, кожним образом, кожним рядком обдаровує читача своєю щирістю й душевною теплотою. Довгим життям поезія Волгіної зобов’язана досконалості техніки її письма й принциповій відсутності кон’юнктурних тем.

Леонід Вишеславський — метр російськомовних поетів, які працювали в Україні, рецензуючи посмертну книжку Т.Волгіної, витлумачив один з її віршів як творче кредо:

«Не пытайтесь в строке бравурной­

скрыть душевную пустоту,

Не вышагивайте на котурнах —

чтоб заметили за версту.

У поэтов есть гордое право —

людям сердце свое отдавать.

Им не страшно,

что может слава

ненароком и запоздать».

Гучної слави в житті Тетяни Волгіної не було, але постійною, незмінною була й залишається увага до її поетичних одкровень з боку читаючої публіки. Прості сюжети, майже побутові замальовки її поетичних новел торкали душевні струни багатьох. Читачі у віршах Т.Волгіної знаходили й донині знаходять втілені в місткому, афористичному слові-образі власні глибинні переживання, здогади й думки. Адже не випадково й по тридцяти роках фізичного небуття Т.Волгіної її поезія залишається затребуваною, видається. На вір­шах для дітей, покладених на музику А.Філіпенком, виховані цілі покоління: від тих, кого сьогодні називають «дітьми війни», і до малят, народжених у неосяжних просторах СРСР уже в ХХІ столітті. Син Т.Волгіної — її єдиний спадкоємець — безперервно відповідає на прохання про видання пісень у Москві, Петербурзі, Болгарії, Німеччині, Канаді. Хіба ж це не визнання цінності поетичної індивідуальності Тетяни Волгіної?

Не помилився в молодому авто­рі мудрий Максим Рильсь­кий, коли, ще не будучи знайомим з Т.Волгіною, переклав українською мовою і опублікував в «Комсомольце Украины» (1937 р.)­­ її «Балладу о пове­шенных детях». (Сюжет — безчинство фалангістів в Іспанії).

З почуттям подяки ввійшла в дім М.Рильського Тетяна Іллів­на у товаристві Вадима Івановича Охрименка. Говорили про щось і з’ясували, що в різний час усі троє навчалися у школі на вулиці Великій Підваль­ній (колись вулиця Науменка). Максим Та­дейо­вич зауважив: «Це оз­на­чає, що в нас у всіх була єди­на alma mater… Тільки ви вчилися вже в радянський час, а ми з Вадимом — у дореволюційній гімназії».

У своїх спогадах про Мак­сима Тадейовича Т.Волгіна писала: «Хоч би де Рильський з’яв­лявся, його завжди оточували люди. Навіть додому зі зборів він повертається в галасливій компанії літераторів… Я і зараз немов бачу неквапливий хід вулицею Леніна: у центрі Максим Тадейович з розпухлим від рукописів портфелем, а навколо — Копиленко, що іскриться веселощами, бездоганно коректний Ушаков, задумливо-тихий Сосюра, юний Микола Шпак… Кость Герасименко, Смілянсь­кий».

Прийнявши Тетяну Волгіну в коло своїх підопічних, Максим Тадейович уважно стежив за розвитком таланту поета і перекладача й зовсім не випадково ­рекомендував її Олександру Твардовському в групу перекладачів, коли в Москві готувалося до видання зібрання творів Т.Шевченка російською мовою. «Одного разу Рильський викликав мене до себе й запропонував мені перекласти російською мовою поему «Наймичка». Від несподіванки я обімліла», — згадувала Т.Волгіна. — «А ми з М.М. Ушаковим впевнені, що ви чудово впораєтеся, — відказав Максим Тадейович. — Ось вам текст і чотири томи Грінченка: сідайте й працюйте, часу не так уже й багато».

Усе, сказане у віршах і прозі Тетяною Іллівною, вирізняється точни­ми деталями, з яких, як у мозаїці, складається панно — ­уза­­галь­нена картина. Т.Волгіна, ­на думку М.Рильського, О.Твар­довсь­кого, К.Чуковського, Л.Више­славського, та й кількох поколінь читачів, для кого вірші писалися, мала особливу прозірливість у виявленні зерна того чи іншого сюжету і навіть його надзначимості. Ця Поезія здатна закохати читача в предмет, описаний у сюжеті, чи зненавидіти щось не варте любові. У віршах немає пихатості, ефектної де­коративності, тут живе вірність життєвим спостереженням, пиль­ність­ духовного бачення, задушевність голосу і, звичайно ж, майстерність поетичного ремесла. Усе це було основою професійної підтримки М.Рильського. Були й потаємні мотиви взаємної симпатії метра української культури і молодої поетеси — спільність польського дворянського коріння, обидва походили від шляхтичів.

Мати Т.Волгіної — з роду Толвінських, вийшла заміж за полковника царської армії Іллю Волгіна. У радянський час, боячись за життя рідних, родоводи, подібні цьому, багато хто намагався стерти з пам’яті, не кажучи вже про документи. Але не родина Рильського і не Волгіних. У взаємному недоговорінні — умовчанні «про це» жила незрима, але міцна струна єдності. Крім того, їх зблизила радісна подія: 1939 року у В.Охрименка та Т.Волгіної народився син Євген. Максим Тадейович зголосився бути хрещеним (таємним) батьком. А 21 листопада 1940 року В.Охрименка не стало — його, кореспондента газети «Правда», якийсь анонім, який тероризував письменника нічними дзвінками, попередив про арешт. Нерви не витримали — куля пройшла навиліт.

Та до трагічного дня був іще рік: у лютому 1939 року Рильський організував творчий вечір Т.Волгіної у Спілці письменників. Майже через півстоліття в рецензії на книжку Т.Волгіної «Зем­ная ось» (1983) Леонід Више­с­лавсь­кий напише: «Мені добре за­пам’ятався один передвоєнний день, коли Тетяну Волгіну приймали до Спілки письменників. З якою переконаністю, якою глибокою лю­бов’ю до її поезії говорив Мак­сим Тадейович, який виступив на тих зборах! А як гаряче сприяли Ми­кола Асєєв і Олек­сандр Твардовський виходу її першої книжки в Москві!». Дев’ятого січня 1941 року О.Твар­довский писав: «Шановна това­ришко Волгіна! Микола Асєєв передав мені Вашу книжку віршів. Я ще раніше познайомився з нею, але зараз читав її як працівник видавництва. Вірші промовляють самі за себе, — вони чудові. Книжку, звичайно, видаватимемо». Лише війна, яка незабаром почалася, не дозволила здійснитися цим планам.

Війна. Вона понівечила долі, відняла життя цілого покоління, подібно геологічній катастрофі, зруйнувала життя, яке здавалося непорушним. Т.Волгіна згадувала: «З перших же днів війни у Спілці письменників організовують письменницькі бригади для виступу перед військовими частинами, які вирушають на фронт. Я опи­няюся в бригаді, яку очолює Рильський». А далі був жорстокий шлях евакуації. «И поют на тысячу ладов двери — уходящим на прощанье», — написала тоді Т.Волгіна, передчуваючи гіркоту розлуки з багатьма назавжди. Пізніше Микола Асєєв завважить цю пронизливо промовисту деталь, яка так точно позначила розрив теплих людських зв’язків.

Повернення до Києва у серпні 1944 року було тяжким: велику квартиру Волгіних зайняли служби НКВС, жити ніде, на руках син, а без житлоплощі й прописки немає права на одержання хлібних карток… Допомога, як і колись, прийшла від М.Рильсь­кого. Він просто прописав її та її сина на свою житлоплощу. Він цінував Тетяну Іллівну за стій­кість, вит­римку й делікатність у, здавалося б, нестерпній ситуації, а особливо — за не згаслий у ній дар поезії.

«Город мой, земля моя родная,

Близкая, как матери лицо!

Киев мой! Я каждый дом твой знаю,

Каждый камешек и деревцо…»

(1943 р.)

Тетяна Волгіна — киянка, закохана в місто каштанів, у його культуру, друзів, які створили культурну атмосферу Києва. Вірш «Лавка букиниста» пронизаний цією любов’ю:

«Напротив Оперы когда-то

был балаганчик меж домов…

…В лавчонку ту за книгой редкой

порой Довженко заходил…

Снежок обтопав на пороге,

еще здоров и невредим,

сюда —

с корпункта на дороге —

спешил Охрименко Вадим.

Покончив к вечеру с делами,

блистая ранней сединой,

здесь над поблекшими томами

склонялся Рыльский в день иной».

Нарешті, завдяки підтримці друзів, побут якось налагодився, си­на влаштували у дитячий садок, Тетяна Іллівна знову занурилася в поезію. Уже в 1947 ро­ці у видавництві «Радянський письменник» побачила світ збірка її віршів «Земля желанная».

Її шлях у літературі подарував читачеві блискучі переклади Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, В.Сосюри та інших українських поетів російською мовою. Її версію шевченківської «Наймички» Рильський в Україні, Твардовський у Москві кваліфікували як шедевр мистецтва перекладу.

25 років зі сторінок журналу «Барвінок» сяяла світла усмішка її поезії для дітей. Успішним був її досвід оперного лібретиста у співпраці з композиторами К.Данькевичем, А.Філіпенком, М.Аркасом, М.Завалишиною, С.Добровольським та іншими.

Її гуманна, доброзичлива, але й вимоглива Муза радісно і самовід­дано служила українській культурі. Творчість Тетяни Вол­гіної, пройшовши через горнило безжалісної зміни часів, затребувана й сьогодні.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво