ЗАЧАРОВАНІ БЕРЕСТОМ

Зі своїм майбутнім чоловіком, Валерієм Вовченком, Олена познайомилася на першому курсі педагогічного інституту. Вони жили в одному гуртожитку, часто зустрічалися на студентських зборах, вечірках. Стриманий, небагатослівний юнак спочатку не справив на неї особливого враження: на курсі навчалося багато талановитих, цікавих людей. Майбутні педагоги співали, грали на різних інструментах, писали музику, вірші... Усе змінилося, коли одного разу вона побачила в руках Валерія шматок бересту. Юнак водив по нерівній, сучкуватій корі пензлем, як по полотну, створюючи надзвичайно гарний малюнок. Це так вразило Олену, що вона вирішила ближче познайомитися з симпатичним студентом. Не минуло й року, як вони побралися. І сьогодні обоє переконані: саме берест допоміг їм помітити одне одного і з’єднати долі.

У гуртожитку всі однокурсники знали кімнату подружжя Вовченків: її прикметною особливістю було безліч різноманітних виробів із березової кори. Щоправда, були вони не дуже вправними, зате прикрашали студентський побут. Після навчання молодята повернулися до рідної Білої Церкви, стали працювати у місцевому професійно-технічному училищі. Олена керувала хоровим колективом, Валерій викладав трудове виховання, інформатику, креслення. Хлопці натовпом ходили за новими вчителями. Особливо подобався їм Валерій: в училищі завжди бракувало чоловіків, а тут раптом з’явився молодий, енергійний, та ще й майстер на всі руки! Обоє повністю занурилися у викладацьку діяльність, а про своє «берестяне хобі» тимчасово довелося забути. Незабаром народився їхній первісток, Богдан. Малюк з’явився на світ недоношеним, важив менше двох кілограмів. Прогнози лікарів не втішали, молоду матір готували до найгіршого. Та Олена не хотіла здаватися і нікого не слухала. Прохала медсестер пропустити її до сина, який лежить в окремому боксі, годинами стояла поруч і вмовляла його: «Ти — мій Шварценеггерик, ти — мій Ван Дамм, ти — найдужчий, найміцніший! Ти впораєшся, тримайся, моє малятко!» Богдан вижив, але не забарився ще один удар: лікарі поставили хлопчикові діагноз «дитячий церебральний параліч». Хлопчик міг ходити, але права рука і нога діяли погано, реакція залишалася уповільненою. Щоб доглядати за сином-інвалідом, Олена закінчила курси медсестер, сама робила йому масажі, загартовувала. Роботу довелося залишити: постійні заняття з дитиною забирали всі сили і час. Щоб забезпечувати сім’ю, Валерій вечорами підробляв ще й охоронцем. І в ті скрутні часи руки її, ніби самі по собі, потяглися до коробки в якій, лежав берест. Сам доторк до березової кори заспокоїв, зняв стрес і втому. Колись Олена лише дивилася, як малює чоловік, тепер виникло бажання зробити це самій. Якщо вдавалося викроїти кілька годин нічного сну, використовувала їх, щоб опанувати секрети ремесла.

— Берест мене ніби зачаровував. Адже кожен шматочок кори неповторний: різна фактура, колірна гама... Я могла подовгу дивитися на них, повертати так і сяк— і раптом крізь сучки, плями й шорсткості чітко проступали обриси церкви, дивовижний звір чи обличчя людини, — згадує Олена. — Берест сам диктував мені той чи інший малюнок. Залишалося кількома дотиками пензля доробити картину. Та це виявилося не так просто: звичайні фарби тут безсилі. Вони не трималися на корі, просто скочувалися краплями, а від малюнка не залишалося й сліду. Купити спеціальні матеріали тоді не було можливості, тому ми майже весь рік експериментували з різними фарбами, змішували їх, намагаючись знайти оптимальний для бересту склад. Хоч як дивно, тяжкі умови лише розохочували нас, спонукали до фантазії: ми перечитали безліч спеціальної літератури про цей промисел, познайомилися з кількома місцевими майстрами, які допомогли порадою. Помалу засвоїли різні технології розпису.

Тривалий час творчий процес відбувався на кухні: іншого вільного місця у квартирі Вовченків просто не було. Молоде подружжя жило разом із мамою Валерія. Звичайно, затісно, особливо коли з’явився другий син, Роман. Родичі мужньо терпіли сміття від кори, пилюку, та все-таки інколи дивувалися: «Чи варто витрачати стільки часу й сил на речі, які не приносять доходу?» На свої вироби подружжя Вовченків довго дивилося як на хобі, щедро роздаровувало їх друзям та знайомим. Їм навіть на думку не спадало спробувати їх продати. Працювали просто для задоволення. Все вирішив випадок: кілька картин Валерія потрапили на виставку до Німеччини, де їх відразу купили. А замість гонорару молодим авторам привезли... ящик соків! Вони дуже зраділи такому подарунку, адже вітаміни тоді були в дефіциті, та й не по кишені. Потім знайома, яка працює в художньому салоні, вмовила їх показати свої роботи. Подружжя дотепер згадує, як уперше одержали гроші за дві продані картини. І купили на них найнеобхідніше на той момент — два кілограми яблук та підодіяльник. Але найголовніше навіть не в грошах: обоє пишалися, що їхню працю оцінено. Невдовзі їх стали запрошувати на виставки не тільки в Україні, а й за кордоном.

— Я довго сумнівався, чи варто залишати роботу в училищі й повністю занурюватися у творчість, — каже Валерій. — Усе-таки викладацька діяльність дає якусь стабільність, до того ж мені дуже подобалося працювати з дітьми, я вважаю себе педагогом за покликанням. Та, з іншого боку, у нас обох майже не залишалося часу на творчість, а праця берестяника дуже копітка... Всі мої сумніви розвіяв епізод у Твері — там відбувалася виставка моїх робіт. До мене підійшла бабуся і попросила дозволу просто доторкнутися до картини. Довго стояла, приклавши до неї долоні. А потім сказала: «Спасибі тобі, синку, після твоїх картин я роздумала вмирати. Захотілося жити далі». Люди тягнуться до наших робіт, оскільки тут поєднуються природа і творчість. Саме тому наші картини їм близькі й зрозумілі. І я вирішив зосередитися на бересті.

Не буде перебільшенням сказати, що третина життя сім’ї Вовченків минає на природі. Нещодавно їхні сини, Роман і Богдан, написали у шкільних творах, що ходити до лісу — сімейна традиція. По-перше, необхідно запастися сировиною для картин. А знайти потрібне дерево — справжнє мистецтво. Насамперед, ніколи не можна знімати кору з живої берізки! Дерево має впасти й пролежати, як мінімум, рік, тоді прошарок між корою та деревиною перегниває, і берест легко зняти. Зрозуміло, саме подружжя Вовченків дерев не рубає — шукають повалені, зрубані. У цих пошуках обходили вже всю Київську область. Як правило, спочатку на розвідку вирушає Валера, він ходить швидко, дружина за ним не встигає. Може бродити лісами не одну добу й не втомлюватися, навіть забуває про час. Інколи повертається глибокої ночі, щасливий, і повідомляє: «Знайшов цікаве дерево, завтра йдемо дивитися разом!» Обом трапляється в день проходити понад десять кілометрів. Та це дрібниці, якщо тривалі пошуки закінчуються успіхом і вони знаходять «своє» дерево. Буває, кора дуже гарна, фактурна, але вогкувата — тоді чекають кілька місяців і періодично «відвідують» дерево, розмовляють із ним: «Здрастуй, берізко! Чи не час тобі до нашої майстерні? Ні, кора ще не висохла, треба почекати. Що ж, прийдемо пізніше. До побачення, берізко».

— Найважче для нас — бачити, що кору зрізано з живої берези, — зізнається Валерій. — Це як ніж по серцю! Навіть для найгарнішої картини не можна примушувати страждати дерево. Природа не терпить неповаги до себе.

Спершу подружжя підписувало свої роботи «Олена і Валерій Вовченки». Але нині працюють самостійно. У кожного свій стиль. У Валерія — більш прагматичний підхід: зазвичай він уже в лісі, знімаючи берест, чітко бачить картину, яку намалює на ньому. А Олена емоційніша, може кілька місяців допитливо вдивлятися у вигадливий візерунок на корі й фантазувати — що ж краще зобразити. Одного разу побачила обличчя дворічного сина Романа... Її обурює те, що багато хто ставиться до кори як до звичайного сувеніра. Берест має й самостійну художню цінність. Олена показує мені кілька шматочків кори. На одному — темні цятки, як маки на городі. На інших — березневі коти з довгими хвостами, старе дерево білого кольору. Виявляється, ці малюнки — не рукотворні, саме такий вигляд мала кора, коли її знайшли. Природа сама створює дивні візерунки. Буває, «художньо» попрацював жук. Бувають сучки розміщені настільки своєрідно, що з їх поєднання чітко проступає контур коня з розпатланою гривою. В Олени зібралася вже ціла колекція таких «нерукотворних малюнків» на бересті. Їхня простота, щирість заворожують.

Серед найпалкіших шанувальників творчості Олени і Валерія дуже багато дітей та підлітків. Вони завжди з задоволенням реагують на незвичний природний матеріал. До речі, не лише на виставках. Олену часто запрошують вести художні гуртки в школах, училищах. Робота з природними матеріалами пробуджує фантазію і допитливість, тренує окомір. У бересту особлива енергетика, яка знімає головний біль, дає заряд бадьорості. Цілком можливо, що і її сину Богданові допоміг берест: нещодавно його самопочуття поліпшилося до такої міри, що лікарі навіть вирішили зняти групу інвалідності. Богданові зараз уже дев’ять років, разом із Романом, який молодший за нього на рік, вони навчаються в одному класі звичайної школи, мають непогану успішність. Щоправда, Богдан усе ще кульгає, до того ж права рука погано працює. Та хлопчик навчився писати лівою рукою. Його заповзяття і працьовитість — від батьків. Хоча ні Олена, ні Валерій ніколи не читали дітям моралі, просто обидва сини з дитинства бачили, як батьки ставляться до своєї роботи. Вони постійно в пошуку, постійно експериментують: то покривають берест фарбами, то змінюють колір, знімаючи з кори прошарок за прошарком. І можуть говорити про неї годинами.

Матеріально цій сім’ї й тепер живеться нелегко. Їх не оминули тяготи побуту, проблеми зі здоров’ям близьких та інші біди. І все-таки в їхній невеличкій квартирі панує надзвичайна атмосфера творчості, оптимізму, любові та віри у власні сили. Олена і Валерій із надією дивляться на підростаючих синів: можливо, в майбутньому вони продовжать їхню справу. А чому б і ні? Адже колись були цілі династії майстрів — художників, скульпторів, чинбарів, ювелірів. Вони берегли традиції, секрети ремесла, відгранювали його століттями. Можливо, з їхньої легкої руки і в Білій Церкві з’явиться нова династія художників-берестяників.