За сотим кілометром - Соціум - dt.ua

За сотим кілометром

16 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №23, 16 червня-23 червня

Статистика безсторонньо свідчить, що у зв’язку з безпрецедентним подорожчанням нерухомості в столиці та інших мегаполісах махінації з квартирами і їх мешканцями входять до розряду поширених злочинів...

Статистика безсторонньо свідчить, що у зв’язку з безпрецедентним подорожчанням нерухомості в столиці та інших мегаполісах махінації з квартирами і їх мешканцями входять до розряду поширених злочинів. Лише торік у країні було зареєстровано 18 тисяч випадків шахрайства у квартирних питаннях. Цінова вакханалія зі столичним житлом призвела до того, що в розряд привабливих об’єктів для незаконного придбання потрапляють і скромні «готельки», і занедбані «хрущовки» мешканців, які з різних причин опустилися. Поле для такого криміналу зоране. ЗМІ повні інформації про незаконно захоплене житло, виселення «в нікуди» людей, котрі там жили, вбивства з метою заволодіння квартирами. У цьому переліку є ще один, важливий, хоча й менш помітний нюанс. Відлуння від розгулу квартирного шахрайства у столиці віднедавна чути й у провінції, яка починається за сотим кілометром від Києва чи іншого мегаполісу.

Відстань сто кілометрів, крім своєї «заокругленості», завжди мала глибинніше, навіть символічне значення. Люди старшого віку пам’ятають, що саме за «сотий кілометр» під час Московської Олімпіади 1980 року виселяли так звані асоціальні елементи — повій, алкоголіків, наркоманів та й просто тих, хто опустився... Щоб поганим своїм виглядом і поведінкою не ганьбили перед іноземцями радянську державу. Тоталітарний режим проводив такі операції «випроваджування» просто й майже відкрито, залучаючи правоохоронні органи до участі в переселенні та «облаштуванні» на місцях неугодних осіб. Та й сьогодні за сотим кілометром від столиці уважне око здатне помітити процеси, які там відбуваються. Серед городян купувати сільські будинки заведено здавна. Чимало київських родин живуть на дві домівки — міську і сільську, перетворивши недорого куплену садибу чи то на дачу для відпочинку, чи то на присадибну ділянку для отримання додаткових доходів. Але останнім часом виникла ще одна категорія новоселів.

…Родичі одного далеко не чудового дня не знайшли в одній із «хрущовок» Києва 90-річну Віру Іванівну К. У квартирі жили інші люди. Причому на законних підставах. Договір про купівлю-продаж був оформлений за всіма правилами, усе в ньому було на місці. Включно з підписом колишньої власниці, засвідченим нотаріусом. Виявляється, до бабусі, яка страждала на провали пам’яті, втерлися в довіру шахраї. Вони допомогли їй виплатити борги за комунальні послуги, довідалися, де заховано документи на квартиру, паспорт. Решта було справою техніки... Махінація, до якої вдалися у цьому випадку, як і багато інших, не вирізнялася оригінальністю. Хіба що бабуся після такої «купівлі-продажу» кудись зникла. І тому родичі не змогли оскаржити в суді незаконну угоду. Беручи до уваги переважні наслідки таких подій, шукали потерпілу не тільки серед живих, а й серед мертвих. Але все було марно. У столиці бабусю не знайшли. Її випадково виявили далеко від мегаполісу, в одному з сіл Вишгородського району. Бабуся жила у старому бараку, сирому і без опалення, спорудженому як тимчасове житло для евакуйованих відразу після аварії на ЧАЕС. У таких самих приміщеннях жили ще кілька жертв квартирних шахраїв, яких, не виключено, теж безуспішно шукали родичі. І це не єдиний випадок. У сусідніх селах ряд порожніх хат теж зайнято колишніми городянами. Було б дуже необачно стверджувати, що ті, у кого життя в столиці не склалося, виїжджають за сотий кілометр завжди з власної волі й лише тому, що там житло, порівняно зі столичним, майже безплатне.

Ці переміщення городян виявилося настільки поширеним явищем, що громади ряду сіл, які потрапили в епіцентр таких процесів, вдарили на сполох. У селі Мала Каратуль Переяслав-Хмельницького району з’явилася пара — Ольга Б. і Володимир К. Доти вони понад 20 років жили в Києві, мали квартиру. Чому залишили столицю і переїхали в сільську місцевість, переїхали саме в це село? За їхніми словами, не вони вибирали місце проживання, за них це зробили «ті, хто забрав київську квартиру». Розповідь цих людей про те, як їх вивезли зі столиці і вселили в не опоряджений сільський будинок, скидається на детектив — із циганами, ув’язненням у підвалах, побоями. Ніякого домашнього господарства вони не ведуть, на хліб заробляють поденною працею на городах місцевих жителів. Постійно сидять без грошей, заробітки невідомо куди щезають. Утім, неважко здогадатися, куди. Як кажуть у селі, переселенці швидше довідалися, де міститься магазин, який торгує горілкою, ніж сільрада, в якій треба було зареєструватися...

Вони виявилися не єдиним столичним «подарунком» Малої Каратулі. Нещодавно тут оселилася сім’я К. — майже осліпла мати із сином. Цих киян ділки, які набили руку на таких операціях, вигнали зі скромної «готельки» після того, як сплатили за них семитисячний борг за комунальні послуги. За скільки було продано їхню квартиру і кому, мати й син... не пам’ятають. Досить добротну сільську хату з цегли їхні «благодійники» купили за п’ять тисяч доларів. Але користі від такої «щедрості» мало. Не пристосовані до сільського життя, до того ж хворі, мати й син не можуть вести господарство. При цьому не отримують допомоги, оскільки в них немає відповідних документів. Ось і живуть новосели на милостиню сусідів і оббивають пороги в сільраді з проханнями допомоги.

— Найсумніше, що сільську раду про такі переселення ніхто навіть не інформує, — обурюється секретар Малокаратульської сільради Ніна Матвієнко. — Ми дізнаємося про це, коли у приїжджих виникають проблеми. А їх у контингенту, що його безсоромно звозять до нас київські брокери, чимало.

Втім, виявилося, що Мала Каратуль не в найгіршому становищі. У селі Лецьки того ж таки Переяслав-Хмельницького району ситуація з «проблемними» переселенцями набагато складніша. Сільський голова Володимир Герасименко вважає, що специфічний інтерес київських брокерів до сіл, віддалених від столиці на сотню кілометрів, виник десь років три-чотири тому, тобто тоді, коли ціна навіть на скромні столичні квартири сягнула позахмарних висот. Надто вже спокусливою виявилася різниця між вартістю столичного й сільського житла. Ось і знадобилися для тіньової комерції навіть зарослі лободою хати. У трьох селах сільради, де живуть півтори тисячі селян (в основному пенсіонери), останнім часом поселили понад десяток вивезених зі столиці сімей. І процес набирає темпів. Оскільки в цих селах продаються ще чотири десятки порожніх хат, чисельність специфічного контингенту вже найближчим часом може зрости в кілька разів. «Сільські голови, — стверджує Володимир Ілліч, — поставлені у складне становище. Люди обурюються, вимагають вжити заходів, протестують проти такого сусідства. Однак заборонити переселення ми не маємо права. Розслідування справжніх кримінально-детективних історій, внаслідок яких учорашні кияни опиняються у глибинці без засобів для існування (нерідко без пенсій і допомоги), — теж поза межами можливостей сільрад».

Дільничний інспектор Роман Погасій добре поінформований про масштаби таких переселень. Згоден, що найчастіше цей процес пов’язаний із шахрайством навколо житла. Та міліції сільських районів доводиться мати справу не зі зловмисниками, які орудують у мегаполісі, а з їхніми жертвами. Люди з понівеченими долями, хворі й старі, не агресивні і завдають головного болю, швидше, не міліції, а представникам сільської влади. Саме останнім доводиться займатися проблемами таких людей за місцем їхнього нового мешкання.

Правоохоронці області не в змозі вирішувати проблеми жертв таких насильницьких переселень, оскільки вони мають справу вже з наслідками злочинів, скоєних раніше і не на їхній території. Їхні ж столичні колеги не виявляють особливої активності з інших причин. Вивезені за сотий кілометр, позбавлені столичної реєстрації люди виходять із зони їхнього впливу. А немає зареєстрованої людини — немає і проблеми. Таким чином, коло замикається. І розімкнути його можна тільки тим, чого нині немає, — взаємодією і співробітництвом столичних та обласних органів правопорядку.

Протистояти процесові складно. Навіть якщо бачиш, відчуваєш, що в ході купівлі-продажу будинку не все чисто, завадити угоді практично неможливо. У кожному разі, думка сільради тут не вирішальна. Її можна не враховувати або ж легко оминути. Скажімо, купують будинок цілком пристойні з вигляду люди, а потім, приспавши, так би мовити, пильність, переоформляють предмет угоди на іншу особу. Якщо ж до долі такого переселенця місцева влада починає виявляти особливий інтерес, то ті, хто купив йому будинок, мають про запас не одну можливість сховати кінці у воду. «Підозрілу особу» відправлять подалі в сільську глибинку, а на її місце селять іншу сім’ю. Сільський голова вважає, що для протидії таким схемам потрібні серйозні заходи. Їх слід відпрацювати з урахуванням того, що роль органів місцевого самоврядування підвищується. І це має стати визначальним. Не можна визнати за нормальний стан речей, що ні сільський голова, ні сільрада в цілому не можуть впливати на те, хто й чому оселяється в селі. Шахраї, яким потрапили на гачок нещасні люди, організовуючи переселення, цілком обходяться контактами з нотаріальними конторами, а представників сільської влади ставлять уже перед доконаними фактами.

У ході вивчення проблеми авторам довелося зіштовхнутися з нерозумінням і навіть несприйняттям жорсткої постановки питання. Мовляв, у такого роду переселеннях нічого поганого немає, все робиться «законно», документи засвідчують нотаріуси. І якщо, мовляв, у цій сфері щось забороняти, адмініструвати, то так можна і до порушення прав людини дійти. Однак не треба проводити складних досліджень. Досить поговорити з «переселенцями», викинутими в незнайоме їм середовище, щоб переконатися: багато хто з них опинився за сотим кілометром не з власного бажання. Отже, тих, хто порушує їхні права, треба шукати не серед селян, незадоволених несподіваним напливом «охочих оздоровитися на лоні природи», а серед криміналітету й «тіньових» ділків, які стоять за такими переселеннями.

Викинуті зі столиці люди — найчастіше не тільки жертви, а й свідки злочинів, розгалуженої системи насильства і свавілля. Через них можна вийти на організаторів квартирно-переселенської каруселі, бізнес на якій, судячи зі зростання кількості жертв, процвітає. І вже напевно ці процеси не на користь селам, віддаленим від Києва на сотню кілометрів, оскільки вони погіршують їхнє становище, перетворюючи їх на соціальні відстійники мегаполісу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво