«За що ж боролись ми з ляхами?» «Московський фактор» на Задніпров’ї в 30-х роках XVII століття - Соціум - dt.ua

«За що ж боролись ми з ляхами?» «Московський фактор» на Задніпров’ї в 30-х роках XVII століття

28 жовтня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №42, 28 жовтня-4 листопада

У переддень Хмельниччини: церковні війни Відносини Польсько-Литовської держави і Московії в 30—40-х роках XVII ст...

У переддень Хмельниччини: церковні війни

Відносини Польсько-Литовської держави і Московії в 30—40-х роках XVII ст. після серії воєн навіть у мирний період перебували в «підвішеному» стані. Так, Кремль не втручався у внутрішні справи Речі Посполитої безпосередньо. Однак опосередковані московські впливи, головним чином через релігійні важелі, були досить сильними.

До їх посилення в «українних» землях Речі Посполитої спричинилося практично все те, що викликало козацько-селянські повстання на Задніпров’ї в 1637—1638 рр. під проводом Павлюка, а пізніше Острянина (Остряниці). По-перше — введення коронним гетьманом Станіславом Конецпольським коронних військ на «лежі» в козацькі оселі на Лівобережжя після Шведської війни (1629 р.). Був то вимушений крок, оскільки уряд держави не знайшов грошей для платні жовнірам — так само, як і козакам. Останнім було ще гірше, бо тих із них, хто був завербований лише на час війни, виписали з реєстру і прирекли, за висловом Михайла Грушевського, «на поворот до безправного становища панського підданого». Розуміючи, що вирішувати проблему платні, крім нього самого, ніхто в уряді не буде, коронний гетьман «збув» злих і голодних жовнірів із коронних земель у край «ціліший та багатший». Таким краєм і була Східна Україна.

Зрозуміло, що жовніри, яким держава не заплатила за кров, пролиту в обороні її інтересів, готові були взяти своє будь-що і в кого завгодно. Розміщуючи вояків у домах нереєстрових козаків, яких Куруківська «ординація» 1625 року позбавляла станових привілеїв, С.Конецпольський спровокував низку конфліктів між ними. Більш-менш стійка польсько-українська рівновага, до встановлення якої стільки зусиль доклав коронний стражник Стефан Хмєлєцький, залишений урядом Речі Посполитої для нагляду за виконанням «ординації», була понівечена безповоротно. Але й жовніри (не кажучи вже про самого коронного гетьмана) виявилися лише заручниками ситуації. Власна держава їх «підставила», зіштовхнувши з іншими своїми захисниками — українським козацтвом.

Фактор другий — упосліджене становище православ’я і релігійна нетерпимість, яка набула особливого розмаху за короля Сигізмунда ІІІ Вази. Введення жовнірів на «лежі» навіювало думки про нібито силове впровадження унії та католицтва в козацьких краях. Соціальний претекст заворушень тісно поєднався з «претекстом ламання віри», яким козаки згодом користувалися для залучення на свій бік простолюду.

Не менш важливим був і третій фактор — незгода між ліберально-реформаторською та консервативною течіями в руському православ’ї. Першу уособлював Петро Могила (з 1627 року — архімандрит Києво-Печерської лаври), другу — Ісайя Копинський, який до 1632 року обіймав митрополичу кафедру в Києві.

Конфлікт ідейний доповнювався конфліктом кар’єрним. Обидва ієрархи церкви претендували в 1631 році на посаду митрополита київського. Спочатку поталанило І.Копинському. Як один із чотирьох єпископів напівлегально відновленої в
1620 р. гетьманом Петром Сагайдачним православної ієрархії, він мав підтримку козаків як «його» людина навіть після смерті гетьмана. Козацький «силовий ресурс» відіграв вирішальну роль у настановленні Ісайї митрополитом, що підтверджує відписка від 29 вересня 1631 р. севського воєводи Степана Стрешнєва в Разрядний приказ зі слів ченців Новгород-Сіверського Спаського монастиря. Вони згадували про репресії поляків проти козаків за те, що ті без їх, поляків, відома поставили на місце покійного Іова Борецького «владыку Лубенского Исаия». «И ныне де, государь, в Киеве только за крестьянскую (християнську. — Ю.Р.) веру стоит адин лубенский владыка Исайя, и козаков запорозких наговаривает, чтоб они стояли крепко за крестьянскую веру». Не задовольняючись цим, І.Копинський, користаючи з несприйняття широким православним загалом реформаторських починань П.Могили, ославив свого конкурента за межами Києва як таємного католика: «А в печерском де, государь, монастыре архимандрит киевский, и тот поддаетца к ляхом в лядскую ж веру, и стоит против козаков заодно с ляхами», розповідали московитам ченці з Новгорода-Сіверського.

Цікаво, що церковні діячі підтримували нормальні стосунки з Московським патріархатом. Але П.Могила був невигідний Москві. По-перше, він залишався лояльним щодо Речі Посполитої, яка надала йому польсько-литовське шляхетство (індигенат) після вигнання роду його батька з Молдавії. По-друге, відновивши втрачені православними Речі Посполитої після Берестейської унії права, замінивши в легалізованій ним православній ієрархії немічних старців, висвячених ще П.Сагайдачним, що називається, «на безриб’ї», П.Могила пішов далі. Йшлося ні багато ні мало — про створення незалежного Київського православного патріархату в Речі Посполитій, пов’язаного з Константинополем лише формальним підпорядкуванням. Ідею цю підтримували як православна духовна й світська еліта, так і король, якому треба було послабити вплив Москви на своїх руських підданих.

Кандидатура П.Могили на патріарха була найліпшою. Ревний поборник «благочестя» — і ворог Москви (одного разу на запитання про ставлення до ідеї союзу Русі з Москвою П.Могила відповів: «За саму таку думку треба на палю садовити»); оборонець прав народу руського — і недвозначний противник козацької сваволі. «Ім’я П.Могили як будучого патріарха ходило по устах», — пише М.Грушевський. Причому навесні 1638 року, незадовго до повстання Я.Острянина, волинський воєвода Сангушко вже навіть поспішив відписати І.Копинському про призначення П.Могили патріархом руським як про буцімто доконаний факт.

Що ж до І.Копинського, то його більш ніж активне москвофільство, як зазначають історики Михайло Грушевський і Дмитро Дорошенко, було вже загальновідомим. Грамота Ісайї від 4 грудня 1622 року московському патріархові Філарету містить цікаві деталі, на які досі чомусь ніхто не звертав уваги. Мало того, що єпископ Ісайя робив реверанси московському цареві як «прибежищу и пристанищу» упосліджених у Речі Посполитій «схизматиків», — він відкритим текстом іменував Філарета «Патріархом Великої і Малої Росії». Тобто визнавав юрисдикцію і зверхність московського патріархату над православними в Речі Посполитій, «скромно» відводячи собі при цьому, як бачимо з підпису, роль «єпископа і екзарха Малої Росії». Чи крився за цією титулатурою проект І.Копинського щодо конфесійного підпорядкування Русі Москві? Не виключено.

Але П.Могила влітку 1633 року отримав від константинопольського патріарха сан митрополита київського і примусив І.Копинського зректися чину. Затим несподівано вирушив до козаків, куди Ісайя втік після підписання зречення. Там він нагадав І.Копинському про всі його зв’язки з Москвою і звинуватив його в державній зраді. Відтак відкрито підтримувати Ісайю, та ще й у розпал Смоленської війни з Москвою, козакам було ризиковано. Ще понад рік тому вони хотіли втопити П.Могилу у Дніпрі за його освітні новації. Тепер козацтво виявилося нейтралізованим; відправивши в їхньому обозі службу й допустивши запорожців до цілування хреста й руки, П.Могила повернувся в Київ переможцем.

Ієремія Вишневецький: ренегат чи патріот?

Однак Ісайя продовжував опікуватися справами Мгарського, Густинського і Ладинського монастирів, які перебували у володіннях небожа П.Могили, князя Ієремії (Яреми) Вишневецького. Там він міг усе ще розраховувати на козаків, які були вороже налаштовані не лише до нового київського митрополита, а й до роду Вишневецьких (дід і батько Ієремії брали участь у придушенні козацьких виступів). Водночас І.Копинський закидає митрополита П.Могилу судовими позовами. У відповідь той із допомогою князя Ієремії відібрав з-під опіки Ісайї Густинський та Мгарський монастирі.

Правда, як засвідчили наступні події, промосковські настрої після цього у монастирях не зникли, попри те, що ігумен Мгарського монастиря Калістрат був людиною П.Могили. Саме ченці Мгарського монастиря виготовляли порох для бунтівників під час повстання Павлюка в 1637 році. Настоятельницею Ладинського монастиря взагалі була рідна сестра І.Копинського. Всі три обителі мали значний вплив на свідомість жителів Вишневеччини, особливо на козаків, тож скинення Ісайї з митрополитства вони сприйняли болісно. Для них Копинський був своїм, «лубенським» владикою, фундатором православного братства (1622 рік) при лубенському Троїцькому соборі. Ієремія, відповідно, — родичем переслідувача їхнього улюбленця, покатоличеним племінником свого дядька з його репутацією «противника благочестя».

Ієремію Вишневецького й досі вважають одним із основних винуватців заворушень 1637—1638 рр., до яких нібито призвели його спроби примусово покатоличити населення краю. Однак його «вина» полягала тільки в тому, що він втрутився у протистояння свого дядька з І.Копинським на боці першого. Уся діяльність князя Ієремії на Задніпров’ї свідчить про те, що він жодним чином не провокував релігійну ворожнечу у своїх володіннях. Так, український вчений Олександр Лазаревський вважає твердження про будівництво І.Вишневецьким католицьких костьолів на Лівобережжі «більш ніж сумнівними», посилаючись на відсутність у відомих йому друкованих чи письмових джерелах будь-яких даних про це. Натомість відомо, що Ієремія неодноразово обдаровував православні монастирі, особливо Мгарський. В одній із грамот, датованій 8 лютого 1636 року, він писав: «Я сам, маючи повагу до отців-законників релігії грецького обряду, які в маєтності моїй, монастирі Мгарському, мешкають… віддаю їм те село Мгар з пожитками, мені належними, до вільного уживання їм на вічні часи». Зрештою, писав вчений, саме княжа опіка давала можливість мгарському ігуменові Калістрату успішно відстоювати Мгарську обитель від тиску з боку ксьондзів-бернардинів і спроб грабунків з боку польських жовнірів.

1631 року (якщо визнати датування відомого листа І.Копинського до молодого князя Ієремії саме цим роком) княжич прийняв католицтво. Враховуючи вагу для Русі роду Вишневецьких, яких досі вважали одними з найстійкіших у православній вірі, ця звістка не могла не стривожити козаків. Чутки про їх нібито майбутнє примусове покатоличення призвели до того, що перша поява князя І.Вишневецького у його задніпровських маєтностях після набуття ним повноліття (десь між 12 і 13 жовтня) розпочалася з неприємностей — козаки відмовилися підтримати намір князя йти у похід на татар.

Відмова та, гадається, була не чим іншим як опосередковано спровокованою митрополитом Ісайєю «реакцією у відповідь». Цим же, на наш погляд, можна пояснити й саботаж козаками наказів Ієремії Вишневецького під час Смоленської війни (1632—1634 рр.). Козаки під час облоги російських міст нерідко мали «сходки й розмови» з обложеними, а штурми були, швидше, «імітацією бурхливої діяльності». Крім того, всупереч наказу Ієремії, вони не пішли під Смоленськ на допомогу королю Володиславу, а обложили Брянськ (до речі, невдало), після чого самовільно залишили театр бойових дій. Ієремія «за то их непослушание велел их грабить и в городы не велел их пускать» (О.Лазаревський), відтак наживши в особі їхнього лідера полковника Якова Острянина смертельного ворога.

Але по тому, як П.Могила домігся поновлення прав для православної Русі, релігійних підстав для заворушень у козаків не було. Та і князь Ярема відзначався неабиякою толерантністю до «грецької віри». Не дивно, що, як зазначає М.Грушевський, із 1632 р. і до повстання Павлюка козаки у своїх зверненнях до короля й уряду Речі Посполитої не висувають жодних вимог релігійного характеру. Але з осені 1637 року в універсалах козацьких вождів до населення знову з’являються заклики до захисту «благочестя». «Дійшла до нас відомість певна і несумнівна, що неприятелі народу нашого християнського руського і віри нашої старожитньої грецької, себто ляхи... ідуть на Україну за Дніпро», — писав один із поплічників Павлюка, Карпо Скидан.

Генеральна репетиція

Що ж до Я.Острянина, то в 1625 році він був у складі козацької делегації на сеймі, яка порушувала питання про затвердження поставленої ще покійним гетьманом П.Сагайдачним православної ієрархії, на той час уже зорієнтованої митрополитом Іовом Борецьким на Москву. Вже це дає підстави вважати, що повстанням 1638 року фактично керували скинуті або ображені П.Могилою церковні діячі кола І.Копинського. На користь цього промовляють і показання ченця Густинського монастиря Пафнутія, зафіксовані в «расспросных речах» путивльської «з’їжджої ізби» 5 червня 1638 року, коли в перебігу повстання Острянина вже відбувався перелом не на користь козаків. Зі слів Пафнутія довідуємося, що екс-митрополит І.Копинський ще у великий піст того ж року, тобто напередодні повстання, писав ігуменам і «братії» Мгарського й Густинського монастирів, «что де одноконечно король польский и паны радные и ляцкие арцыбискупы приговорили на сойме, что в их Польской и Литовской земли православной хрестьянской вере не быть, и хрестьянские церкви поломать, и книги русские вывесть».

Таким чином, І.Копинський, що називається, вчасно і вдало кинув тліючий гніт у сухе сіно. Була то фактично генеральна репетиція Хмельниччини. Але в основі її лежали не тільки і не стільки соціально-національні конфлікти між козацтвом та адміністрацією Речі Посполитої, скільки підводні течії в протилежних таборах руського «благочестивого» духовенства. Козаки, прагнучи захистити свої вольності, виявилися лише сліпими пішаками у грі І.Кописького, метою якого було повернення втрачених позицій. А найголовніше — зрив планів створення самостійного Київського патріархату, і в підсумку — канонічне підпорядкування Москві. Що зрештою й сталося, але вже через кілька років по Переяславській угоді.

Від редакції. Ця стаття є конспективним нарисом автора до книжки «Ієремія Вишневецький. Спроба реабілітації». Книжка має вийти цієї осені у видавництві «Піраміда».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво