За рік до виверження Ельбрусу - Соціум - dt.ua

За рік до виверження Ельбрусу

19 жовтня, 2007, 12:48 Роздрукувати Випуск №39, 19 жовтня-26 жовтня

Шукач фумарол — Щодня сейсмостанції реєструють у Приельбруссі поштовхи до трьох балів, а іноді трясе й по кілька разів на день, — каже Іван Сердюков, присьорбуючи чай із чашки з силуетом двоголового Ельбрусу...

Шукач фумарол

— Щодня сейсмостанції реєструють у Приельбруссі поштовхи до трьох балів, а іноді трясе й по кілька разів на день, — каже Іван Сердюков, присьорбуючи чай із чашки з силуетом двоголового Ельбрусу. — Вже виявлено чотири локальні точки підвищеної температури. Всі чотири температурні плями розташовані на розламах земної кори. Це підтверджують знімки з космосу.

Ветерани альпінізму, приїхавши на 60-річній ювілей українського табору «Ельбрус», знаходять тривожні точки на саморобній кар­ті. Карта скопійована з німецької, яка провисіла на «Притулку оди­над­цяти» ледве не до сімдесятих.

— Спостерігаються не лише температурні стрибки, але й рухи земної кори.— Сердюков грає розклепаним гаком із німецьким клеймом, щоправда, без свастики. — Над проблемою працюють чотири інститути Російської академії наук: геології, географії, фізики Землі та геофізики.

Для патріархів одеського альпінізму ворожий гак не дивина. Вони не тільки гаки знаходили, але й німецькі консерви. Перші збо­ри українських альпіністів стартували в 1946-му з руїн будин­ку відпочинку працівників культури БАКСАН-РОТФРОНТ — своєї бази в УРСР тоді ще не було.

— Отут, під язиком Великого Азау, я знайшов фумаролу, проталину. Утворилося ціле озерце поталої екологічно чистої води, — Сердюков показує точку на карті. Пакує до рюкзака американські датчики, проводи, самописи. Завтра він потягне 15 кілограмів цього добра на Ельбрус до Скель Пастухова й вище.

Іван Іванович Сердюков — доцент єдиної в РФ кафедри надзвичайних ситуацій Кабардино-Балкарського університету. Ветера­ни шанують Івана Івановича за те, що він людина не лише науки, але й гір. У період з 1991-го по 1992-й, коли табір втратив статус україн­ського, відставний ракетник Сердюков був директором табору «Ельбрус». Сусідні бази пустували чи й зовсім були занедбані, а «Ельбрус» квітнув наметами. Перекладними діставалися сюди ентузіасти з Києва, Одеси, Харкова, чиїми руками цей табір упоряд­ковувався, доглядався й розвивався від пам’ятного 1947 року.

— Коли ж прогнозується виверження Ельбрусу? — запитую навпрямки.

— Циклічність вулканічної активності в районі — приблизно 100–101 рік, — відповідає спокійно. — Період визначено за відкладеннями попелу з Ельбрусу у Волгоградській області. Тому виверження або локальний викид очікується приблизно через рік. Навіть якщо станеться танення льодовиків, змете багато селищ, зміниться клімат у регіоні.

Натягає рюкзак і шльопає в бік Ельбрусу.

Тиснява на Ельбрусі

На кінцевій станції третьої гілки ельбруської канатки «Мир» стовпотворіння. Групи пробираються рядком до фундаменту «Притулку одинадцяти». Одні ковзають у кросівках, інші стрибають з гори на титанових «кішках». По льодовику, виїдаючи вимоїни й оголюючи тріщини по флангах, несуться потоки поталої води, але народ не здається, пре з напором.

— Кур-р-рва-а-а! — кричить знесилений хлопчак із Кракова. Автор до нього «сів на хвіст», легше підійматися слід у слід. «Ра­траки», схожі на трактори важкі гусеничні снігоходи, носяться туди-сюди, розмелюючи натоптані в снігу ланцюжки слідів. За 450 доларів «ратрак» доставляє інтуристів, минаючи схожий на ярмарок «Притулок одинадцяти», чи не до сідловини, де вони непритомніють, оскільки в поспіху й нетерпінні не пройшли східчастої акліматизації. Безтям­них еменесівці строплять, як на лісоповалі, й тягнуть спочатку нижче, потім вантажать до «ак’ї», пластмасових ночов, — оживлення поставлене на потік.

Наші «сніжні барси», не змирившись зі старістю, ощадливими крочками тупотять до Скель Пастухова. А їм в обличчя вихлопи «ратраків» — дим у чистому та ще й розрідженому повітрі особливо шкідливий. Майнове розшарування досягло вершини Ельбрусу.

Багатих іноземців лякають роздуті банки, й вони їх викидають. А наші підбирають і використовують, пенсильванська тушкованка ситна, сам покуштував. Банки ж здуваються від розрідження.

Проте, незважаючи на вихлопи й метушню, дует відважних одеських панянок у складі Валентини Семенюк і Віри Митюхіної благополучно досяг Західної, підконтрольної МНС, вершини Ельбрусу. Валентина Семенюк підкорила Ельбрус дуплетом, тобто двічі за сезон, причому з інтервалом у тиждень. Останнє сходження було шістнадцятим.

Одеський слід на Шхельді

Ветерани на тлі гір
Ветерани на тлі гір
Дехто із одеських ветеранів не ступав на крижаний купол Ельбрусу років двадцять, інші й того більше. Журилися, що 16 серпня 1998 року згорів «Притулок одинадцяти».

Вони також були студентами, коли в 1947-му їхали стовпити свою територію. З Києва добиралися товарняком тижнів зо два, на відкритій платформі розбили намети, там же стояла полуторка. Везли абсолютно все: лопати, сокири, будматеріали. Коли радіатор полуторки перегрівався, воду доливали з Баксану. Вода, до речі, в цих краях м’яка, її, джерельну, й нині заливають в акумулятори.

Жили на морені, постеливши під намети гілля. Раніше тут було від­стояне озерце, й тому дошкуляли комарі. Курс у єдиній наявній стаціонарній будівлі читав викладач київського інституту фізкультури Михайло Тимофійович По­гребецький, глибоко інтелігентна людина, член географічного товариства СРСР. Найчастіше підготовку альпіністів доручали людям науки. Погребецький першим піднявся на початку 30-х років на Хан-Тенгрі. Спускалися через суміжну китайську територію: експе­диція ще й уточнювала у важкодоступному районі держкордон. У війну Погребецький носив військову форму й навчав навичок альпінізму бійців в Алма-Аті. Се­ред наставників на Адил-Су був боєць із того підрозділу, який знімав із вершини Ельбрусу німецький прапор зі свастикою, піднятий командиром роти єгерів дивізії «Едельвейс» капітаном Грос­сом. Ділилася майстерністю з новачками й одеситка Хана Саулов­на Лернер, вона в 30-ті брала участь у памірських експедиціях легендарного Олексія Блещунова. Лернер була в складі бюро секції альпінізму при одеському спорткомітеті.

Після занять осушували болото, корчували пні, скочували валуни, звільняючи горизонтальний майданчик для майбутнього табору. Серед піонерів українського табору ціла колонія одеситів: Віктор Ліфшиць, Ілля Люцин, Валентин Циркович, Олег Санін, Борис Британов.

— Годували пристойно, — згадує Борис Архипович Британов. — Переважно варили кашу, але ласували й лендлізівськими консервами, беконом, югославським морквяним джемом. Як добавка на вечерю виставлялася каструля манної каші, залитої киселем. Адже тільки в 1948-му скасували картки.

Замість спальних мішків спочатку використовували конверти для поранених. Наприкінці курсу небо затягло, дощило, й Погребецький запропонував Британову залишитися на другий цикл, ще на 20 днів, коли відпрацьовувалася методика викладання. Після закінчення циклу Борис Архипо­вич «зробив два перевали за дві доби», дістав звання інструктора й надовго пов’язав свої відпустки з табором «Ельбрус». З 1947-го до 1963-го регулярно вибирався сюди на два-три місяці. За професією він верстатобудівник, проте тоді строго виконувалася постанова, підписана Йосифом Віссаріоновичем, відповідно до якої інструкторам альпінізму виробництво було зобов’язане надавати двомісячну відпустку без утримання. Як вагітним жінкам.

Гаки б робити із цих людей

У 1961-му Британов виконав норму майстра спорту. Чому вождь народів, великий друг моряків, авіаторів, пестував тепер ще й альпіністів?

— Щоб за допомогою високогірної селекції відтворити генерацію людей, котрим органічно потрібне подолання на грані можливостей, — міркував інструктор із сусідньої турбази «Шхельда». — Таким аполітичним погані думки до голови не лізуть.

За висновками інструктора випливає, що пільги дарували, аби із цих відчайдухів робити гаки з вушком, котрі скелелази вбивають в тріщини для страховки.

Здається, все ж наставник із «Шхельди» погарячкував. Мину­ла війна показала, що підготовка радянських гірських загонів лишала бажати кращого, не кажучи вже про екіпірування, пенькові мотузки на десять душ тощо. На ногах вмерзлих у лід Марухського льодовика трупів були обмотки, в багатьох переламані щиколотки, поранені просто клякнули, не дочекавшись допомоги. «Найкра­щий друг альпіністів», зваживши на протяжність гірських кордонів шостої частини суші, вжив заходів для масового розвитку військово-прикладного виду спорту.

У важкі роки регіональним профспілкам на розвиток альпінізму відпускалися кошти, і чималі, використовувалися вони за призначенням — часи були суворі. Альпіністи ж, своєю чергою, вдячно називали безіменні вершини на честь товариств та організацій. Відтоді є в Приель­бруссі піки Профспілок, «Локо­мотив», перевал ВЦРПС і гора Фізкультурник.

Мешканці таборів доплачували всього по 17 карбованців за путівку, решту витрат брали на себе галузеві профспілки та спортивні товариства. Нинішнього року на зборах у таборі «Уллу-Тау» кожен із сорока одеситів вик­лав по 350 доларів. Воно й зрозу­міло, за реєстрацію треба сплатити 25 доларів в еквіваленті й двадцять інст­рукторові — за кожне сходження. З інструкторами списуються заздалегідь. Учасникам пощастило, що в цьому таборі курс навчання безкоштовний, інакше витра­ти б зашкалили за 500 «зелених».

За півстоліття українська шко­ла інструкторів зростила цілу пле­яду інструкторів і майстрів. У 1953-му вперше й відтоді назавжди був зачарований тамтешніми красотами одесит Едуард Вайс­берг. Уже понад сорок років майстер спорту Едуард Миронович Вайс­берг приїжджає щорічно на збори, де всерйоз, а не формально, благословляє на сходження групи. Індивідуалізму не визнає принципово: невраховані маршрутно-кваліфікаційними комісіями горді одинаки так само невраховано й пропадають.

Кажуть, «чорні альпіністи» потім бродять ущелинами без страховки, мертвим страхуватися пізно. Тільки за офіційними даними, торік на Ельбрусі загинуло 28 осіб, так що рятувальникам роботи невпрогорт. Для порівняння: на всіх гірських системах СРСР щорічно гинуло в середньому 18 спортсменів.

Золотий пісок радянського альпінізму

Якщо Гімалаї називають найбільш високогірним стадіоном, то Приельбрусся у Велику епоху визначали як полігон альпіністів, пройшовши який, можна було замахнутися на семитисячники Паміру та Тянь-Шаню. Після підкорення п’яти радянських семитисячників присвоювалося звання «Сніжний барс». Барс здобував право мріяти про Гімалаї. Можливість зарахування до закордонекспедиції була меншою, ніж, скажімо, виграш електробритви «Харків-2» за всесоюзною лотереєю.

Але все ж таки путівку до великого спорту українським альпіністам давало Приельбрусся з конкретною географічною прив’яз­кою до навчально-методичного центру «Ельбрус», розташованого на злитті коротких гірських річок льодовикового походження Адил-Су та Шхельда.

— Українські медалі починалися звідси з 1983 року, — каже Мстислав Горбенко, одесит, старший тренер національної збірної України.

Підготовлена ним команда українських альпіністів весною нинішнього року, підтвердивши свій високий клас, піднялася без кисневих апаратів на вершину Гімал-Чулі, восьмитисячника в Гімалаях, пройшовши вперше в історії світового альпінізму проблемну північно-східну стіну.

Всі учасники останньої гімалайської експедиції також починали з табору «Ельбрус».

— Він був і залишився на 95% українським табором, — підкреслює Валентин Симоненко, голова рахункової палати України, президент альпклубу «Одеса». — Потік спортсменів з України, не розпещений сніговими піками, не зменшився.

— Ці перевали та льодовики политі кров’ю і потом українських альпіністів, — нагадує Володимир Моногаров, професор, доктор наук, який багато років очолював Федерацію альпінізму України.

В останніх липневих навчально-тренувальних зборах в Уллу-Тау брало участь 40 одеситів. Пробним захмарним каменем, як і раніше, залишилася вершина Гумачі — «Хоч плач, хоч кричи, відведуть на Гумачі».

Орієнтир — рукомийник

У 1952-му український НТЦ «Ельбрус» змінив господарів і був перетворений на табір «Шахтар». Передача його заможній профспілці працівників вугільної промисловості (міністерство тоді перебувало в До­нецьку) позначилася благотворно, помітно збільшилася територія. В 1958-му через реорганізацію ВЦРПС табір знову перейменували на «Ельбрус».

Нині на воротах табору написано: «ТОВ «Навчально-методичний центр «Ельбрус» ВАТ «Ка­бар­балальпініст». За чутками, 15% акцій належать профспіл­ці Кабардино-Балкарії, 10% — профспілкам центрального апара­ту, решта — Фонду Держмайна РФ. За іншими чутками, землею вже володіє директор табору.

— Чому б українським профспілкам не взяти певну участь у господарюванні, придбавши частину акцій? — заїкнувся один із місцевих господарських керівників. — Адже була б взаємна користь.

Старожили ремствують, що база не розвивається, тільки підтримується по змозі. Згоріла столова, побудована альпіністами, де харчувався Британов, зникли ще кілька будівель. Трапезують же тепер у приміщенні навчальних класів, де альпіністам-початківцям читали обов’яз­ковий 20-денний курс теоретичної підготовки. Спасибі новій владі, що територію не розбазарила, що на місці колишньої морени не стовпляться ударно елітні термітники.

Але умивальник за критим спортзалом розкурочено, не працює. Проте орієнтуються чомусь саме на це непрацююче джерело. Коли пояснюють, як пройти, неодмінно прив’язуються до водопроводу:

— Ви знаєте, де кран?

Так зазвичай в Одесі пояснюють: «Ви знаєте, де оперний театр?»

Шизофренія в барокамері

Прецеденти підписання міждержавних угод «Про визнання права власності однієї держави на території іншої» траплялися в новітній історії. За вісім кілометрів від НТЦ «Ельбрус» розташований Міжнародний центр астрономічних і медико-біологічних досліджень при президії Академії наук України. Українсь­кий центр стовпив у 30-ті київський академік Микола Миколайо­вич Сиротін. Тоді ж нагледіли й майданчик для астрономів на висоті 3150 метрів, де нині розміщений український телескоп із двометровим дзеркалом, один із найбільш високогірних у Європі. До обсерваторії тепер справжнє астрономічне паломництво.

Колектив станції в барокамері
Колектив станції в барокамері
Українські вчені спостерігають зміни на клітинному рівні, які відбуваються в умовах високогір’я, і дослідження їхні видаються взагалі революційними. На­приклад, на висоті понад дві тисячі метрів проростають... кровоносні судини-капіляри. Загаль­новідомо, що серед горців більше довгожителів, але водночас у них роз­вивається імунодефіцит, довше гояться рани. Ще за Сиротіна на станції успішно лікували цукровий діабет, астму, шизофренію.

— Завдяки наполегливим діям двох Академій — РФ та України — вдалося просунути ідею створення міжнародного центру, — каже заступник директора з наукової роботи Володимир Портниченко.

Боротьба за два захмарні гектари обсерваторії, два прибережні, найбільш ласі, гектари з барокамерою та 16 соток довгобуду в селищі Ельбрус тривала без малого три роки. Незважаючи на те що російські колеги були кровно зацікавлені у взаємовигідному науковому тандемі, місцеві судові інстанції затято не хотіли визнава­ти право власності однієї братньої держави на території іншої. Ви­тримали 16 судових розглядів, вони проходили на фоні почастішан­ня нападів на російські маяки в Криму. І лише у червні 2006-го було ухвалене рішення апеляційного суду РФ на користь України. Якби цього не сталося, то під час демонтажу від українського телескопа вартістю 18 мільйонів гривень залишилися б «дрова».

— Центр витримав 16 перевірок контрольними органами, починаючи від «Котлонагляду» до ФСБ, і, напевне, шістнадцята не остання, — каже директор Українського центру Володимир Тарадій.

Серед добровольців, що їх замикали в барокамері центру, було дві команди, які націлилися в Гімалаї: України, на чолі зі старшим тренером національної збірної Мстиславом Горбенком, і Краснодарського краю. Хлопці разом і на пам’ятній фотографії, яка висить у лабораторії. Чим не приклад розумного співробітництва?

...Зрозуміло, захоплених людей в державі завжди вистачало, але варто брати до уваги й міжнародне визнання досягнень. Причому не позавчорашні, присмачені голосіннями про втрачене, а свіжі відомості.

Ледве не стратегічним туристським ресурсом є білі плями на карті держави Непал, їх залишилося мало, і багато експедицій облизуються, дивлячись на ці незаймані піки. У Королівстві нетоптані «кішками» височини бережуть, як кажуть, на чорний день. Ще в 2000-му Мстислав Горбенко та Валентин Симоненко набачили з вертольота нескорену класичну вершину з неприступною стіною. У 2006-му, нарешті, було добуто згоду від його високості короля Непалу династії Бхавандра: українцям таки дарували «білу» вершину. А між тим, для високогірного Непалу це те саме, що розкупорити нафтову свердловину. Чим не визнання?

Конституція та національне надбання

Нині у світовому альпінізмі намітився явний ухил у бік індивідуалізму, скелелазіння в калошах по красноярських стовпах, а пляжний колективний волейбол не в пошані. Тому й ремствує старший тренер національної збірної України Мстислав Горбенко, що «вкоротилася лава запасних». А з другого боку, дошкуляє технічний альпінізм. Наприклад, у Франції гаки в скельні стіни вбито з розрахунком трьох типорозмірів: «Ікс- ель» і так далі, як шмотки. Тільки примірся, і вперед!

Що далі? Будемо запрошувати китайських інструкторів, не схильних до вірусу індивідуалізму? Але наші, доморослі, поки виростають за невигубним законом генетики, вони сухорляві, за свій рахунок мотаються у Форос на тренування, поки Америка бореться з ожирінням. І спасибі за цей генетичний експеримент товаришу Сталіну.

Ці люди — національне надбання, як телескоп поблизу Чеге­та, і тому, відповідно до статті Конституції України «Про національне надбання», на цю виняткову обставину треба зважати. І фінансувати цілеспрямовано. Для очевидної користі держави.

Навряд чи варто оскаржувати приналежність морени, посилатися на старі формуляри профспілки працівників вугільної промисловості, що в Донець­ку — претензії тільки порушать крихкий баланс взаємин. Але дружити щиро, конструктивно, щедро, послідовно з дирекцією нинішнього ТОВ «Ельбрус» конче потрібно. В одній перевіреній десятиліттями зв’язці продовжувати першопроходження, адже по «білій плямі» пробираємося, тому що навіть коли є страховка, «пурхати» вкрай неприємно, це вам підтвердить будь-який альпініст, котрий зривався.

Коли автобус «неоплан» брав зво­ротний курс на Одесу, кияни, які прижилися по бідності поруч у наметовому таборі, втирали сльози.

Хазяїн сезонної харчевні Ельбрус Муратович помахав услід із сараю-кухні. На фронтоні було написано: «Краще гір можуть бути тільки горці». Ще, мабуть, підкорювачі гір, голови яких обсипані сивиною, як горді піки долини Шхельди.

У розрідженому повітрі, крім проростання судин, відбувається невивчена поки доктором Порт­ниченком кристалізація душі, очищення. Кристали зовсім інакше іскряться в розрідженому сяючому повітрі. Табірний пес Джек, розштовхуючи грудьми юніорів, втискується в шеренгу на шикуванні, а потім проводжає групи на маршрути.

Перед П’ятигорськом мигнула криклива реклама й поруч слоган: «Краса гір врятує світ». Від абсурду.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво