За рецептами Петра Вайля

Петро Вайль — письменник, журналіст, культуролог, гурман і мандрівник. Людина, яку багато жителів СНД запросто упізнають за голосом. Його називають «співцем російської кухні й радянської комуналки» — і, водночас, «еталоном здорового глузду». Петро Львович був гостем України в дні XIV Форуму видавців у Львові.

— Петре Львовичу, в часи залізної завіси в радіо «Свобода» була особлива місія. Тепер цього немає, у чому нині полягає місія вашого радіо?

— Ну, раніше було простіше — треба було пробитися через глушилки й донести інформацію. Потім, коли настала демократиза­ція суспільства, то справді постало питання, навіщо потрібна така серйозна організація, як радіо «Свобода». Багато редакцій було скасовано в міру того як наставала демократія у певних країнах. Першими зникли польська, угорська й чеська редакції, потім латиська, литовська, естонська й так далі. Тобто виходить, наша робота полягає в тому, щоб пиляти сук, на якому ми сидимо. І що краще ми працюємо, то скоріше ми втратимо цю роботу.

Із перебудовою ми перенесли акцент на аналіз і коментар, корис­туючи тим, що ми, перебуваючи всередині російської культури, не залежимо від російської внутріпар­тійної, внутрікланової боротьби й можемо самостійно коментувати події. А свобода інформації тоді була в повному порядку.

На жаль, ситуація повертається потихеньку на старе місце, оскільки тепер уже й об’єктивної інформації бракує. Людина, яка хоче щось дізнатися всередині Росії, змушена йти в Інтернет, адже телебачення, радіо, крім «Эха Москвы», не дають об’єктивної інформації. Так що — на жаль! — роль нашого радіо зросла.

— Чи є в редакції проблеми з владою — і з тієї, і з іншої сторони? Приміром, у Бі-бі-сі були проблеми по обидва боки — під час війни в Іраку їх пригноблювали за інтерв’ю з експертом з біологічної зброї, а під час сварки Лондона з Кремлем російська влада утискала їх «за компанію»...

— У нас прямих конфліктів немає — ми дуже акуратно працюємо, дотримуємося всіх російських законів. Але є, звичайно, всілякі неприємні речі. Скажімо, тепер короткі хвилі не надто популярні. Із короткими хвилями нічого не можна зробити — вони існують у повітрі самі по собі. А от для трансляції на популярних FM-хвилях потрібен ретранслятор. І фахівець, який з нами працює, йде обновляти ліцензію, а йому там м’яко (або не м’яко) натякають, мовляв, знаєш, давай зав’язуй з цією справою, тобі спокійніше буде. І він так і робить — аби спокійно жити. Отож є таке, на жаль.

Тепер, слава Богу, є Інтернет, і ті, для кого недоступне радіо, можуть нас слухати й читати в мережі. Поки що, звичайно, Інтернет не так повсюдно поширений у Росії, як хотілося б, але розвивається мережа досить швидко. Отже, надія ще й на це.

— А з американського боку? Адже радіо «Свобода», наскільки я знаю, було проти війни в Іраку...

— Ні, жодного тиску ми ніколи не відчували й не відчуваємо. Жодних указівок нам ніхто не дає.

— Ви цікавитеся українською політикою?

— Скажімо так, остільки, оскільки. 2004 року, під час помаранчевої революції, я не міг не цікавитися — цим цікавився весь світ. Тепер менш пильно, але теж намагаюся стежити. От я приїхав до Львова — у Києві інша річ, там майже всюди говорять російською мовою, але тут я з задоволенням переконався, що багато чого в українській мові розумію. Брав участь у круглому столі з українськими інтелектуалами й літераторами — Оксаною Забужко, Тарасом Возняком й іншими — і переконався, що відсотків 75 розумію. Сам-то я говорив російською мовою, а вони всі — українською. Це я до того, що країна мені не чужа. Природно, я виявляю цікавість до вашої політики більше, ніж, приміром, до політики в Узбекистані.

— Ви не раз висловлювали думку, що не варто боятися засмічення мови іншомовними привнесеннями й жаргоном — мова сама себе захистить, що потрібно візьме, а що не потрібно, сама відкине. Це стосується кожної мови?

— Звісно.

— А мов малих народів?

— Справді, тут я поквапився. З мовою великого народу нічого не станеться, а мови малих народів — таке ж надбання, як і архітектурні пам’ятки, що руйнуються, їх треба берегти й реставрувати.

— Вас називають культурологом-практиком. А в кожного культуролога є своє визначення культури. Що розумієте під цим поняттям ви?

— Я б розширив поняття культури до сукупності всієї людської діяльності. Я розумію культуру широко. Культура людських взаємин — це теж культура, причому колосально важлива й невідривна від культури, яку заведено вважати високою. Намагаючись зрозуміти, приміром, літературу італійського Відродження, ви не можете не зануритися в літературний процес того часу, не можете не поцікавитися, які були стосунки в Петрарки й Боккаччо, як вони проводили час... А попутно дізнаєтеся, у яких будинках вони жили, що вони їли, як вдягалися, на чому їздили... Все це конче важливо. Отже, культура справді є сукупність усієї людської діяльності.

— А де б ви самі хотіли жити?

— У Венеції. Це моє улюблене місто. Вперше я побачив його 1977 року й відразу сказав своїм приятелям: от місце, де б я хотів провести останні роки й померти. Це єдине місто у світі, яке не має наземного транспорту. Там немає колеса взагалі, навіть велосипед­ного — або пішки, або по воді. Ве­неція існує в тому ж вигляді, що й у XVI столітті, вона не обростає передмістями й новобудівлями. Це єдине місто, у якому легко подорожувати в минуле й назад.

— До речі, про будинки й людей... Ви якось згадували, що в Пітері й Москві одного «генія місця» визначити практично неможливо — занадто їх багато. Чи не здається вам, чим ближче знайомишся з культурою країни, тим важче визначити одного «генія місця»?

— Ну, звісно. Саме тому, що російську культуру знаю краще, ніж будь-яку іншу, я б не зважився визначати генія. А от стосовно культури французької чи іспанської в мене набагато нижчий ступінь відповідальності.

— А у Львові ви вже намітили генія?

— Для цього, звичайно, треба побільше тут побути й побільше дізнатися. Але так, навскидку, мене дуже цікавить доля видатної оперної співачки Соломії Крушельницької. Це справді дуже драма­тична доля, переплетена з долею міста.

— У одному з ваших інтерв’ю ви казали: для того, щоб взнати культуру країни, треба познайомитися з її ринком. Чи були ви на київських і львівських базарах?

— У Києві був досить давно, вже навіть не пригадаю... А от у Львові був. Пішов зранку на Галицький ринок, але, очевидно, прийшов надто рано. З досвіду знаю, що ринок розкручується години до дев’ятої, львівський, як видно, ще пізніше. У мене о дев’ятій починалися зустрічі, й я прийшов у чверть на дев’яту. Там тільки все починалося, я до пуття нічого й не побачив. Але нічого, ще побуваю!

— Що ви привезете своїм друзям і близьким з України?

— Я вже давно сувенірів не вожу. Купую тільки собі маленьку річ на пам’ять — фігурку або картинку.

Ну а друзям привожу їжу. Ми під це діло вип’ємо, закусимо й обговоримо подорож. Зрозуміло, найбільш передбачуваний хід — привезти шмат сала. Треба ж брати продукти, які переживуть повітряний переліт. Тарілку борщу не привезеш...

— Як ви ставитеся до української кухні?

— Стримано. Втім, як і до російської, — я все-таки люблю кухню середземноморську й ще японську. А кухні Східної Європи мені здаються важкуватими — мабуть, за винятком угорської. Вона стоїть осторонь, вона цікавіша.

Але! В українській кухні є такий шедевр, як борщ. Це справді істинний шедевр, яким треба пишатися, так само, як голосом Соломії Крушельницької!.. Таке ж досягнення культури. Я менше люблю страви з тіста, тому до вареників прохолодніше ставлюся. Проте — поважаю.

— Мої друзі в Америці кажуть, що борщ там дуже складно приготувати — важко дістати продукти...

— В Америці можна дістати все. Інша річ, можливо, буряк там, на смак знавця, не такий, як в Україні, — я в це охоче вірю.

— На Форумі видавців у Львові продавалася книжка «Русская кухня в изгнании», написана вами в співавторстві з Олек­сандром Генісом. Що було найбільш складним — чи найбільш страшним — для вас у процесі її написання?

— І я в своїй сім’ї, й Сашко у своїй сім’ї готуємо самі. Не наші дружини, а ми. І всі страви, згадані в книжці, спочатку ми готували, й не раз. Що тут страшного?

Але от жахлива карма автора кулінарної книжки — це коли приходиш у гості, й малознайомі люди, потираючи руки, кажуть, що зараз тебе будуть пригощати стравами, створеними за твоїми рецептами. І ось ти цей силос жуєш... Адже кулінарія — це не наука, а мистецтво. Хоч би як ти намагався, хоч як дотримувався рецептури — скапостити можна все.

— Чи знайомі ви з українською літературою?

— На жаль, лише в тій мірі, у якій її перекладено російською. Я хоча й зрадів, що розумію українську мову, але не такий самовпевнений, аби думати, ніби зможу прочитати адекватно літературу. Ще статтю в газеті можу прочитати — але не роман і не оповідання. Проте стосовно перекладів — так. Іменами я вас не здивую — це Оксана Забужко, й роман її знаменитий, і чудесна повість «Дівчатка», і публіцистика Юрія Андруховича, у якого виділив би повість «Рекреації» й дуже глибокі й елегантні есе. Цікавий, тонкий прозаїк Тарас Прохасько. Дуже дотепні п’єси Леся Подерв’янського — їх, до речі, я читав в оригіналі. І отака в мене радість останнього часу — Сергій Жадан, у нього й вірші чудові, й проза.

— Російські журналісти назвали вас «еталонним носієм здорового глузду». Як у вас це виходить?

— Як виходить, не знаю, але, безперечно, це дуже приємно. Мені самому в інших подобається наявність здорового глузду. Не люблю ні польоту фантазії, ні надлишкового гротеску в літературі, ні завихрень в особистому житті.

— Як ви підбираєте книжки для читання?

— Ви знаєте, є читання й перечитування. Перечитую певну кількість книжок, які можу розкрити з будь-якого місця. Насамперед це Гоголь і Чехов. «Мертві душі» і чеховські оповідання. А взагалі все менше читаю белетристику й все більше — нон-фікшн. Біографії, мемуари, документальну прозу по тих епохах, які мені цікаві: ХХ століття насамперед. Ще люблю історію. Наприклад, усе про Італію, про Венецію.

— У вас є книжка «Стихи про меня» — про улюблені вірші ХХ століття. А які вірші ХХI століття вам запали в душу?

— Там є вірш Сергія Гандлевського, який, відверто кажучи, трохи заповзає в ХХI сторіччя — він завершує цю книжку. Але все-таки він належить до ХХ століття. У ХХI столітті поки не прочитав нічого такого...

— Коли ви вирішили, що станете літератором, що це ваше?

— Ніколи не вирішував, це сталося саме собою. Я взагалі переконаний, що людина не може управляти найважливішими поворотами у своєму житті. Це все відбувається без її відома.

— Виходить, треба просто зрозуміти...

— Ні, треба просто слухатися. Я навіть не знаю, чого чи кого. Кожен сам розуміє — кого чи чого. Зрозумієш безпомилково.

Життя розумніше за тебе, розумніше, сильніше, цікавіше. Воно саме тебе виведе, куди треба. У це я свято вірю. Принаймні моє життя складалося завжди так. Хоч би що траплялося — біда чи прикрість, — усе повертало на плюс.

Досьє «ДТ»

Петро Вайль — головний редактор Російської служби радіо «Свобода»». Працює на радіостанції з 1988 року. Починав у нью-йоркському бюро, де згодом очолив відділення Російської служби. З 1995-го року живе в Празі: був заступником директора Російської служби з інформаційних, потім — з тематичних програм, вів цикл програм «Герои времени».

Народився 1949 року в Ризі. Закінчив редакторський факультет Московського поліграфічного інституту. 1977 року емігрував у США й працював у різноманітних емігрантських періодичних виданнях у Нью-Йорку. Опублікував безліч статей і есе в Росії й за кордоном.

Автор книжок «Гений места», «Карта родины», «Стихи про меня». У співавторстві з Олександром Генісом опублікував «60-е: Мир советского человека», «Американа», «Русская кухня в изгнании», «Родная речь» та ін. Упорядник і автор післямов до збірок Йосифа Бродського «Рождественские стихи» и «Пересеченная местность», співавтор (зі Львом Лосєвим) книжки «Иосиф Бродский: труды и дни». Лауреат кількох літературних премій.

Автор і ведучий телециклу «Гений места с Петром Вайлем».