За повідомленням розвідувальної точки «Іван і Марія». Інформацію про дату нападу Німеччини на СРСР радянський розвідник, чернігівець Петро Гудимович, отримав 21 червня - Соціум - dt.ua

За повідомленням розвідувальної точки «Іван і Марія». Інформацію про дату нападу Німеччини на СРСР радянський розвідник, чернігівець Петро Гудимович, отримав 21 червня

19 червня, 2009, 13:26 Роздрукувати Випуск №22, 19 червня-26 червня

Матеріали, які зберігаються у військових архівах та архівних фондах зовнішньої розвідки, свідчат...

Матеріали, які зберігаються у військових архівах та архівних фондах зовнішньої розвідки, свідчать, що про підготовку Гітлера до нападу на Радянський Союз і про конкретні дати повідомляли багато розвідників, а не лише Ріхард Зорге. У їхніх повідомленнях чітко йшлося про підготовку нацистів до війни і її неминучість. Але Сталін не хотів брати на віру ці дані, вимагав їх переперевірки, обвинувачував розвідників у непрофесіоналізмі, стверджував, що це ворожа дезінформація і провокація. Одним із тих, хто надавав об’єктивну інформацію, був уродженець Чернігівщини Петро Гудимович, направлений у Варшаву напередодні війни.

Варшавська резидентура

Ще на початку 20-х років минулого століття органи держбезпеки України, як і Центр, мали розвідувальну резидентуру в Польщі. Але влітку 1923 року надійшло розпорядження про злиття українського і російського посольств у Варшаві. Відповідно, після реорганізації і резидентура розвідки підпорядковувалася виключно Кремлю. Щоправда, певні «квоти» за Україною на заміщення посад у закордонному представництві все-таки залишалися. У середині 1930-х років вдалося додатково «пробити» посаду помічника резидента, який займався українськими питаннями.

Проте з початком Другої світової війни радянське посольство у Варшаві припинило свою діяльність. Польща була поділена між союзниками — нацистською Німеччиною і сталінським Радянським Союзом. У польській столиці не залишилося жодного співробітника розвідки, втратився зв’язок з агентурою. В інших країнах Європи панувала не краща ситуація. У 1937—1938 роках більшість розвідувальних резидентур було знищено. Їх співробітників відкликали на батьківщину, звинувачували у шпигунській діяльності, розстрілювали або відправляли в табори. Така ж доля спіткала й Варшавську резидентуру. З розрізнених каналів деяка інформація з Польщі все ж таки надходила, але системи в роботі не було.

В умовах посилення загрози нападу Німеччини на Радянський Союз керівництво зовнішньої розвідки прийняло рішення у стислі терміни відновити роботу в Польщі. Саме тоді, за домовленістю з німецькою окупаційною владою, там впроваджувалася посада керуючого радянським майном у ранзі консула. Слід було терміново знайти на це місце в центральному апараті розвідки відповідного співробітника, котрий би володів як польською, так і українською мовами. У Польщі жила чисельна українська діаспора, яку належало активно використовувати для збору інформації про підготовку гітлерівців до війни з СРСР. Шукати кандидата взявся заступник начальника зовнішньої розвідки Павло Судоплатов, який тривалий час працював в Україні.

Зупинилися на кандидатурі 38-річного Петра Гудимовича — начальника відділення в центральному апараті зовнішньої розвідки. Він добре знав оперативну роботу, був досвідченим і самостійним працівником, та й вигляд мав солідний і презентабельний. Ось тільки не був одруженим. Даючи останні установки розвідникові перед від’їздом, Судоплатов сказав:

— Німці категорично не погоджуються виділяти ще одну посаду в нашому представництві. А самому там буде важкувато. Але ми знайшли вихід із ситуації. Дамо тобі помічника, точніше — помічницю. За легендою, ти в нас будеш одруженим. Зараз ми якраз активно підбираємо для тебе дружину, яку пришлемо пізніше.

— Я й сам із цим якось упораюся, — спробував було пожартувати Гудимович.

— Тут питання непросте, — серйозно заперечив Судоплатов. — Для нас головне, щоб годилася на цю роль за діловими параметрами. Адже не тільки в кіно й на прийоми з нею ходитимеш, насамперед — посилатимеш на відповідальні зав­дання. Не хвилюйся, жінки в нас і розумні, і вродливі. Чорнобриву українку не обіцяю, ніколи конкурси влаштовувати.

Фіктивний шлюб

Невдовзі керівництво розвідки зупинилося на кандидатурі Олени Модржинської, що працювала заступником начальника одного з відділень у центральному апараті НКВС і добре знала французьку та польську мови. Олена мала у своєму родоводі польське коріння. У її послужному списку числилися стажування в «Комсомольской правде», робота у Всеросійському товаристві культурних зв’язків із закордоном, у Всесоюзній торговельній палаті на посаді заступника директора. Після десяти років подружнього життя Олена вже рік як була розлучена.

Уважно ознайомившись із її особовою справою, Судоплатов відразу викликав жінку для розмови.

— Керівництво вирішило послати вас на оперативну роботу за кордон, — почав він незаперечним тоном. — У Польщі відновлює роботу наше представництво, туди зараз поїхав наш співробітник. Ви повинні стати йому надійним помічником, а відповідно до легенди — дружиною.

За спогадами самої Олени Модржинської, такого несподіваного повороту в розмові вона не очікувала і була шокована почутим. Бачачи це, Судоплатов додав:

— Не хвилюйтеся, вам тільки доведеться вміло грати роль дружини нашого представника, що не так і складно. Хоча до цього треба серйозно підготуватися, щоб ніхто нічого не запідозрив.

Модржинська спробувала заперечувати — казала, що зовсім не знає цього чоловіка, жодного разу його не бачила, і взагалі тільки-но оговталася після невдалого шлюбу. Аргументи до уваги не було взято. Рішення вже прийняли без неї. Судоплатов швидко перейшов від умовлянь до жорсткої постановки питання:

— Товариш Модржинська, ви не перший рік працюєте в розвідці і мусите розуміти, що є речі, які не обговорюються. Вважайте, що це наказ.

Засмучена Олена написала рапорт керівництву НКВС із проханням не відправляти її за кордон. Але невдовзі її знову викликали й таки переконали в необхідності поїздки. При цьому багато похвального було сказано на адресу її майбутнього «чоловіка». Одну з розмов проводив Лаврентій Берія. У листуванні з Центром Олені дали псевдонім Марія, Гудимовичу — Іван, а розвідувальній точці — назву «Іван і Марія».

Невдовзі «Марія» вирушала у Варшаву потягом «Москва — Берлін». Уночі майже не спала, хвилювалася, не переставала думати про майбутню зустріч. На пероні серед натовпу Олена відразу впізнала його — з відкритою й приємною усмішкою, добрим проникливим поглядом та з великим букетом квітів. Після перших загальних фраз у неї трохи відлягло на серці. Вона відчула, що з цим чоловіком зможе знайти спільну мову.

«Напад планується після завершення польових робіт»

Петро Гудимович за малий відтинок часу встиг зробити досить багато. Насамперед встановив офіційний контакт з усіма потрібними особами німецької адміністрації — представником МЗС Німеччини в Польщі, шефом варшавського гестапо, начальником поліції тощо.

По приїзді помічниці вони вдвох почали відновлення старих агентурних позицій і встановлення нових. Ставку робили переважно на тих, хто мав можливість пересуватися країною і візуально збирати інформацію про передислокацію та розміщення гітлерівських військ, хто працював на залізничному транспорті, був причетний до розквартирування та обслуговування військових частин.

Згодом із Варшави в Центр стала регулярно надходити важлива військово-політична інформація. Розвідники повідомляли, що в самій столиці німців небагато, сюди вони приїжджають здебільшого для відпочинку та розваг. Переважно війська зосереджені ближче до радянського кордону, їх чисельність — близько двох мільйонів, і вона постійно зростає. Різноманітної інформації надходило так багато, що Гудимович почав домагатися дозволу на виїзд у Москву, щоб особисто доповісти про все й висловити свої міркування про перебіг подій.

У березні 1941 року дозвіл було отримано. У матеріалах з історії радянської зовнішньої розвідки у зв’язку з цим згадується, що розвідника прийняв особисто заступник наркому держбезпеки Всеволод Меркулов. Уважно вислухавши обгрунтовану доповідь про концентрацію німецьких військ поблизу радянського кордону, їх приховану передислокацію, реконструкцію шосейних доріг, він зазначив:

— Усе це необхідно ще раз перевірити, щоб не ввести в оману керівництво нашої держави. Ви можете перебільшувати загрозу. Адже в нас із Німеччиною підписано договір про ненапад.

Гудимовичу нічого не залишалося, як повернутися в Польщу і продовжувати збирати докази. Але перед цим із ним зустрівся Судоплатов. Він розпитав про обстановку, ставлення поляків до німців, а насамкінець поцікавився:

— Як почувається Олена Модржинська? Вона з характером, дивися, не кривдь її.

— Не хвилюйтеся, в нас усе нормально, — очі Гудимовича якось по-особливому світилися. — Після повернення на батьківщину клопотатимуся про дозвіл одружитися з нею законно.

Через півтора місяця Гудимович був у столиці Німеччини на зустрічі з куратором, берлінським резидентом радянської розвідки Кобуловим, і доповідав нові дані про німецьку підготовку. З резидентури в Центр надіслали шифровку, на підставі якої склали повідомлення для Кремля. У ньому зазначалися: «Військова підготовка в Польщі ведеться відкрито, і про війну між Німеччиною та Радянським Союзом німецькі офіцери й солдати говорять як про справу вирішену. Війна нібито має розпочатися після закінчення весняних польових робіт. Німецькі солдати стверджують, що захоплення України німецькою армією нібито забезпечене зсередини «п’ятою колоною», яка добре працює на території СРСР».

«Війна почнеться завтра…»

У червні розвідники отримали й відразу ж передали вище інформацію про те, що війна може розпочатися з дня на день. Увечері 21 червня вони зустрічалися в одній із варшавських кав’ярень зі своїм джерелом. Агент заявив, що йому достеменно відомо: гітлерівці нападуть на Радянський Союз завтра. Спроба терміново передати інформацію в Центр була марною — зв’язок уже не працював.

Опівдні 22 червня Гудимовича допровадили в гестапо, де коректно, але настирливо розпитували про його роботу, коло знайомих, із ким він останнім часом зустрічався, куди виїжджав. Про те, що розпочалася війна, Гудимович уже знав, тому очікував для себе найгіршого. Весь тиждень після цього розвідники практично перебували під домашнім арештом. Із групою радянських громадян їх переправили в Берлін, а потім — на болгарсько-турецький кордон, де відбувся обмін на німецьких дипломатів.

Пізніше Петро та Олена працювали в центральному апараті зовнішньої розвідки, беручи участь у підготовці розвідувально-диверсійних груп, закиданні їх у тил ворога та в обробці отриманої інформації. Після того розвідники ще довго прожили в щасливому шлюбі. Фіктивний шлюб незабаром переріс у справжній, і взаємні теплі почуття супроводжували їх до останніх днів життя.

З досьє зовнішньої розвідки:

Петро Ілліч Гудимович народився 20 жовтня 1902 р. у Новгород-Сіверському Чернігівської губернії. Після революції працював у військкоматі, служив у Червоній Армії. 1934-го його було направлено в органи держбезпеки. Закінчив школу особливого призначення (розвідшколу) НКВС СРСР, після чого протягом 15 років працював у зовнішній розвідці. У 1940—1941 роках перебував зі спецзавданням у Польщі як резидент радянської розвідки, передавав важливі дані про підготовку Німеччини до війни проти СРСР. За виконання завдання нагороджений орденом Червоної Зірки. В роки війни займався підготовкою і закиданням у тил ворога розвідувально-диверсійних груп. 1953-го звільнений у запас у званні полковника. Помер у 1993 р.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво