ЗА КИМ ПОДЗВІН? - Соціум - dt.ua

ЗА КИМ ПОДЗВІН?

22 березня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №11, 22 березня-29 березня

Дивно, попри запевнення Центру ім. Разумкова, що вплив церкви на політичні рішення віруючих незначний і про нього навіть говорити не варто, церковна карта розігрується під час виборчої кампанії досить активно...

Глава УГКЦ кардинал Любомир (Гузар)
Глава УГКЦ кардинал Любомир (Гузар)

Дивно, попри запевнення Центру ім. Разумкова, що вплив церкви на політичні рішення віруючих незначний і про нього навіть говорити не варто, церковна карта розігрується під час виборчої кампанії досить активно. Неозброєним оком видно: співрозмовники потребують одне одного, і ми — тобто виборці, як віруючі, так і атеїсти — тут зовсім ні при чому. Принаймні безпосередньо. Що ж вони знайшли одне в одному?

Стосовно політиків, відповідь досить проста. Частина з них чомусь не прислуховується до думки Центру ім.Разумкова і наївно вважає, що агітація тієї чи іншої конфесії відіграє неабияку роль у його долі. Але здебільшого політики не настільки наївні. Вони знають, що в наших умовах, декларуючи вірність тій чи інший «церковній ідеї», вони декларують вірність тій чи іншій ідеї загалом. Краще від інших це вдасться робити, хоч як дивно, комуністам й іншим прибічникам «курсу на схід», а також політикам прямо протилежних поглядів. У тих, хто тяжіє до «центру», із «церковною картою» складається гірше.

Крім того, політичні сили, які «вже пройшли» задовго до початку виборів, прагнуть якнайшвидше домовитися з усіма, хто надалі може стати союзником або навпаки — зокрема з церквою, яку (часом небезпідставно) вважають важливим важелем впливу якщо не на політичні, то на соціокультурні погляди громадян.

А церква не проти підіграти. Ясна річ, вона усвідомлює: її політичні заклики до пастви малоефективні. Однак ієрархи майже всіх конфесій розуміють, що заклики ці вкрай ефективні стосовно держави й окремих політиків. Поведінка церков — це також демонстрація їхньої політичної орієнтації та впливовості. У даному випадку церква виглядає як хороший зразок громадської організації, яка нараховує солідну кількість членів, і неабияк впливає на них. Те, що цей вплив не має найменшого стосунку до прийняття політичних рішень, залишається за дужками. Тих політиків, котрі досі не можуть цього зрозуміти, церковники не переконують. Отже передвиборний час — непоганий момент для церковно-державних компромісів. На найрізноманітніших рівнях — від довгожданого дозволу на будівництво в селі церкви певного патріархату до широкомасштабних церковно-партійних альянсів і навіть цілих церковно-державних проектів.

Церква, що подобається всім. Майже...

Правда, вона подобається навіть тим, хто вважає її своїм «ідеологічним опонентом». Вона символізує «європейський вибір» і саму незалежність із державністю. Вона асоціюється з героїзмом тих, хто зберіг її «в катакомбах», тобто нашим славнозвісним минулим. Вона привела в нашу країну Папу Римського. Її ієрархи ніколи не зриваються на лайку щодо інших конфесій. Правда, симпатична церква? Відразу зрозуміло: її опоненти — це ті, хто проти європейського вибору, проти самих основ державності й демократії, а, можливо, й загалом хорошого тону. Хто ж у такому зізнається? За малим винятком, ясна річ...

Не дивно, що ця церква кинулася у вибори так завзято — це трапляється з усіма церквами, які хочуть бути не просто церквою, а ще й «захисниками батьківщини», заразом підкручуючи, де треба, гайки Священному Писанню, у якому (треба ж, яка прикрість) нічого не сказано ні про патріотизм, ні про націю, ні, що найнеприємніше, про вибори.

Треба сказати, предстоятель УГКЦ кардинал Любомир грає на правильних струнах. Принаймні — душ політиків. Чи прислухається до його слова паства — тим паче така складна як греко-католики? Певне, прислухається, але тільки тому, що ці заклики збігаються з її власними політичними сподіваннями.

Не даючи прямих указівок, як і за кого голосувати (що ви, як можна...), Пастирське послання Синоду єпископів Києво-Галицької митрополії УГКЦ дає цілком чіткі уявлення про те, на що орієнтує ця конфесія своїх вірних «і всіх людей доброї волі». Ні, ви не знайдете тут заклику не голосувати за комуністів і їхніх побратимів, але кілька фраз, мимохіть сказаних про недавнє комуністичне минуле, не залишають сумнівів. Утім, хіба хтось сумнівався в тому, що УГКЦ буде з усіх сил, наскільки дозволить пристойність, протистояти комуністам?

Уважний читач послання синоду УГКЦ, навіть не маючи уявлення про те, що то за конфесія, легко зрозуміє, що вона орієнтує своїх вірних і всіх інших на партії націоналістичного штибу, наче випадково згущуючи фарби, описуючи стан «української творчості, української книжки, української мови», звинувачує владу в непослідовності щодо останньої. І навіть трішки лукавить у рядках про те, що «державна мова не знаходить гідного рішучого захисту й тим створює велике занепокоєння серед народу». Адже добре відомо: позначене занепокоєння ця конфесія може з усією впевненістю констатувати тільки у своєму регіоні, а в інших це «мовне занепокоєння» має прямо протилежні причини. Утім, до них УГКЦ поки що тільки дісталася, тож якнайшвидша українізація цих регіонів була б їй дуже до речі.

УГКЦ чинить досить розумно, не примітивізуючи свої «поради» до прямих указівок «за кого треба», — певне, ієрархи усвідомлюють малу ефективність таких ходів, особливо в умовах специфічної «галицької ментальності». Поради, що даються в посланні, це своєрідні культурно-ідеологічні орієнтири, які не нав’язують, а підтверджують вірність установок абсолютної більшості греко-католиків. Таким чином, кожен із них, прочитавши це послання, може відчути слушність власної позиції і заодно ще раз — ідеологічну єдність зі своєю церквою. І ось уже за рядками цілком мирного послання чітко промальовано контури не названих, але присутніх незримо виборчих блоків...

Незалежно від результатів виборів уже можна сказати, що з УГКЦ доведеться домовлятися — принаймні вона не раз дала це зрозуміти: заявою «Християни й невиплата зарплат» продемонструвала свою соціальну активність, спроможність (і готовність) сперечатися з владою; підписанням меморандуму на підтримку влади в період «касетного скандалу» показала, що з нею можна домовитися. А позаяк вплив УГКЦ на Галичині не порівнянний із впливом будь-яких політичних сил, домовлятися з нею не лише можна, а й потрібно.

І домовлятися почали ще до виборів. У спілкуванні «з главою адміністрації Президента» (зазначте, зовсім не з «лідером блоку «За Єдину Україну») В.Литвином кардинал Гузар нагадав, що держава повинна дружити з церквою, нагадав, що греко-католицька церква — частина «колись єдиної Київської церкви, спадкоємиця Володимирового водохрещення». Тобто піднімалося питання самого статусу УГКЦ, який стане предметом обговорення незалежно від того, хто одержить більшість голосів у парламенті та як відповідно до цього зміниться (або не зміниться) наша «векторність». УГКЦ у будь-якому разі асоціюється з європейським вектором і зовсім не вписується в російський. Проте як «споконвічно українська церква, безпосередня спадкоємиця Володимирового водохрещення» вона залишається актуальною та недоторканною в будь-якому випадку. Більше того, у крайньому випадку в цієї конфесії є можливість задовольнити амбіції частини своїх вірних і здобути власний патріархат, аби вже ніхто не міг закинути, що в них центр «не за тим кордоном». А вже прозорі натяки предстоятеля УГКЦ на можливе єднання «з іншими гілками української церкви» виглядають зовсім миротворно. Чомусь нашим політикам не здається дивним проект об’єднання церков за національною або, ще краще, за державною ознакою. А в наших ієрархів чомусь повертається язик робити такі натяки.

Питання про перенесення кафедри в Київ теж цілком можна буде вирішити, хоч яким виявиться склад нового парламенту (до речі, О.Омельченко відвідав кардинала Любомира майже наступаючи на п’яти В.Литвину), оскільки «це наша споконвічно київська церква». Додайте здатність цієї церкви впливати на поведінку своїх вірних, котрих у регіоні більшість, і ви зрозумієте, наскільки велика зацікавленість у ній. Дуже, дуже позитивний імідж — ця конфесія подобається майже всім (крім комуністів, ясна річ, — але до них уже звикли). Ось тільки «у громадянському пориві» УГКЦ дещо перегинає палицю: твердження, що до участі у виборах кожного християнина зобов’язує четверта заповідь «Шануй батька й матір своїх...» звучить навіть більш натягнуто, ніж «рекомендації до читання передвиборних програм». Хоча б тому, що брати чи не взяти участь у виборах — це питання громадянської волі кожної людини незалежно від віросповідання, а церква такими формулюваннями заганяє своїх вірних у кут, позбавляючи їх цієї волі: не проголосуєш, мовляв, вважай, порушив заповідь. Недобре... Кон’юнктура кон’юнктурою, але не треба перетворюватися на департамент з ідеології, приносячи в жертву Писання. Звісно, так можна ще більше сподобатися політикам (ось наскільки ми віддані ідеалам!), але можна перестати подобатися людям. А що церква з політиками, але без людей? Той самий департамент ідеології... Навіть дивно, що доводиться писати таке саме стосовно УГКЦ — вона ж так подобається всім. Майже...

Церква,
що зберігає мовчання

Митрополит Київський Володимир може дозволити собі вдоволену посмішку. Навіть дві: одну за свою поведінку, другу за одержаний результат. Він довго мовчав. Часом здавалося, що він мовчить тоді, коли цього робити не можна, — ще трішки помовчить, і йому ж гірше... А либонь дочекався. Чи то знав, чого чекає, чи то просто він отакий даос. Фігурально кажучи, ясна річ. Митрополит Володимир продемонстрував, що іноді несамостійність цілком може виглядати як мудрість.

На самому початку передвиборної гонки були сумніви, повернемо ми свій офіційний курс на Москву чи ні. Формально це сумнівно й тепер, але тільки формально. Тому так пильно спостерігали за УПЦ й чекали, що вона скаже з приводу виборів, партій і всього такого іншого. А вона так нічого чітко й не сказала: кілька разів робила мляві заяви про «неможливості впливу церкви на хід виборів», декларувала своє небажання брати участь у настільки суєтних справах тощо. Вона так і не висловила вустами своїх вищих ієрархів (або навіть глав братств) прихильність до тих чи інших сил, так нікого й не назвала «своїм». А либонь запитували не раз. Вона порушувала мовчання лише для того, щоб виплеснути всі свої сили на «електоральні неподобства», які чинить УПЦ КП.

Проте, певне, мав рацію класик, стверджуючи, що «не можна жити в державі й бути вільним від держави». На жаль, усією своєю історією православна церква підтверджує цю тезу. Даний історичний момент — не виняток. Звісно, слова предстоятеля про те, що політики, «котрі переслідують християнські цілі, можуть розраховувати на підтримку вірних УПЦ», можна розглядати як програму дій для священнослужителів і вірних цієї церкви. Але, з іншого боку, ці слова ні до чого не зобов’язують: кожен політик, щось обіцяючи, може розраховувати на підтримку тих, хто зацікавлений у виконанні цієї обіцянки.

Ні, попри олімпійськи спокійне мовчання предстоятеля, УПЦ, хоч як би їй цього хотілося, не виглядає вільною від виборів. Але вже те, що вона виявилася ангажованою нібито не з власної волі, можна вважати перемогою.

«Політичну пасивність» предстоятеля з надлишком компенсують церковні ЗМІ. Ієрархи, котрі розповідають про свої політичні симпатії, за рідкісним винятком, не належать до вищого ешелону — більш-менш виразні політичні орієнтири митрополита Донецького й Маріупольського Ілларіона (на СДПУ(о)) і митрополита Одеського Агафангела (на Російський блок), та й то визначаються вони переважно не за словами самих архієреїв, а за словами й діями їхнього оточення. Певне, священнослужителі цієї конфесії справді одержали суворі директиви про «невтручання». Але церковні ЗМІ в даному випадку мають більшу свободу — вони хоч і «конфесійні», але все-таки ЗМІ. Тож за публікаціями в «Православному віснику», газеті «SOS», на сайті «Православ’я в Україні» можна зробити певні припущення. Серед тих, для кого знаходиться місце на шпальтах цих видань, недосвідчений читач із подивом бачить КПУ. Але це недосвідчений. А ті, хто хоча б зрідка стежить за церковно-партійними відносинами, не міг не відзначити, що саме у виданнях УПЦ з’явилася «покаянна» заява П.Симоненка. Вождь комуністів каявся за зло, заподіяне його товаришами за партією в «минулому житті» країни. Утім, це покаяння поширювалося тільки на УПЦ. Всіляких «ворогів справжнього православ’я» (тобто УПЦ КП, УАПЦ й католиків різних видів) просять не турбувати — вони в старому статусі. Причому ці наміри не залишилися на рівні декларацій — комуністи звикли діяти рішуче: пригадайте їхню активність у справі протистояння візиту Папи або те, із якою готовністю недавно вони визнали справою своїх рук «паперовий замах» на УПЦ КП. Просто «Тарас Бульба» якийсь...

УПЦ не може не оцінити старанність комуністів, котрі кидаються на «ідеологічних супротивників» — УПЦ КП й УГКЦ. Мабуть, це єдина політична сила, настільки відверто віддана «справі канонічного православ’я» напередодні виборів. Президент, що протегує останнім часом УПЦ, так не може. А «За ЄдУ» й загалом поводиться якось дивно — глава партії вів «сповнені конструктивних пропозицій» (якщо вірити прес-релізу УГКЦ) бесіди з кардиналом Гузаром.

Заради справедливості відзначимо, що «За ЄдУ» теж значиться серед «друзів дому», але відносини з ними можна назвати радше обережними — принаймні «на людях». Винятком є лише давній і відданий друг УПЦ — лідер «Трудової України» А.Деркач, котрий ніколи не пропустить нагоди підкреслити свою вірність ідеям канонічного православ’я та єдності православних України, Росії та Білорусі.

Чималу зацікавленість в УПЦ виказує і В.Медведчук, котрому теж знайшлося місце у відповідних конфесійних виданнях. Те, що «ідеї соціал-демократії близькі ідеям християнства», стало загальником в агітації СДПУ(о), а заява Медведчука про «підтримку канонічного православ’я» вказує на ту гілку християнства, із якою наша соціал-демократія шукає «ідейної близькості». А вже опублікована на сайті «Православ’я в Україні» стаття члена політбюро СДПУ(о) М.Пєсоцького «Неправославні церкви в православну не об’єднуються» — це просто «християнський маніфест» партії, що рясніє цитатами з промов митрополита Володимира й митрополита Агафангела і називає УПЦ «найважливішою умовою національної безпеки України».

Також свої симпатії УПЦ висловлювали в різних формах лідери ПСПУ й СПУ: Н.Вітренко у формі активного несхвалення УПЦ КП, а О.Мороз у вигляді зворушливих розповідей про своє «дитинство босоноге», у якому він торкнувся християнської духовності. Утім, інтерес цих політиків до УПЦ радше спорадичний.

Отаке політичне розмаїття юрмиться біля порога УПЦ, з одного боку демонструючи «свій вектор» (а коли вже говорити про церкву з погляду політики — це завжди розмова саме про «вектор»). Митрополит Володимир, справді, може вдоволено посміхнутися: не винен він — вони самі прийшли...

«Наша» Церква

Слово «наша» у даному випадку не присвійний займенник, а партійна приналежність. Хоча її предстоятель — Патріарх Філарет — останні десять років просто в корж розбивається, щоб перетворити це слово в присвійний займенник. Правда, утворилося знову щось партійне.

Треба віддати належне Патріарху Філарету: по-перше, це вже загравання не з офіційною владою, а по-друге, Філарет ще раз усім показав, що він мало не єдиний у цій країні глава церкви, котрий може дозволити собі особисту й активну участь у політичному житті. «Ідеологічний супротивник» може тільки голодно цикати зубом, бачачи, що священнослужителі УПЦ КП балотуються в різноманітні ради, а сам предстоятель майоріє, наче «символ відроджуваної духовності», над золотими банями на плакатах «Нашої України».

Утім, щодо «опозиційності» Патріарха слід зробити певні застереження. Ступінь опозиційності «Нашої України» — більше «зрежисованої», ніж фактичної — цілком його задовольняє. Показово, що, попри всі вмовляння членів БЮТи виступити з підтримкою їхнього блоку, Філарет утримався від таких різких рухів. Адже для нього опозиційність — не самоціль. Йому важливо мати пристойні відносини з тими, хто вже напевне пройде в парламент, а, можливо, й далі. А тут у «Нашої України» шансів більше. Та й люди в ній підібралися підхожі: досить назвати одного з творців УПЦ КП М.Жулинського і «бойову подругу» Л.Григорович — одного з найактивніших членів парламентської групи «Україні — єдину помісну церкву». Ну як тут не взяти участь?

Не може Патріарх не перейматися й долею «Єдності». А надто — долею її лідера. Не слід забувати, що УПЦ КП горнеться до столичних земель — тут у неї основна кількість парафій і основний вага. А ще тут на кошти платників податків активно будуються різноманітні церкви. Звісно, їх не віддають у власність — це мінус, зате питання про «користування» вирішується, як правило, на користь УПЦ КП — а це плюс. Особливо зважаючи на те, що сама УПЦ КП не відрізняється такою будівельною активністю, як УПЦ чи УГКЦ. А навіщо? Досить дружити з мером. Крім того, власність на споруди, тим паче на такі, що мають історичну й культурну цінність, — це відповідальність, отже — клопіт...

Церква, що так активно просувається в політику, повинна бути готова до певних невеличких неприємностей. Приміром, до того, що від неї буде легко абстрагуватися як від церкви. Якщо до початку виборчої кампанії УПЦ КП називали «політичною структурою» глухо й невпевнено, то тепер сумнівів не залишилося ніяких — це радше департамент ідеології, ніж церква. Зручний статус — не треба вирішувати питання з канонічністю... І якщо в 1992—1995 роках на національній хвилі це можна було вважати «прогресивним», то 2002-го це розчаровує та змушує думати, що ця церква завжди була «нашою» тільки в політичному, й аж ніяк не у власне церковному сенсі.

Причому хтось постарався нам це нагадати ще раз, поворошивши «мотлох» 1992 року: нам нагадали про привласнене майно, незаконність проголошення УПЦ КП тощо. Правда, чи то хотіли просто злегка «настрашити» й хутенько «зам’яти», чи то просто не встигли як слід підготуватися — якось невпевнено це все виглядало. Невпевнено виглядав, утім, і сам Патріарх Філарет — здається, він мало не вперше зіштовхнувся з настільки відвертим «наїздом» із боку держави. Утім, як відомо, Патріарх Філарет усе своє національно-свідоме життя більше покладався на політичні (а то й силові) вирішення церковних питань, ніж на канонічне право (а можливо, й не тільки канонічне) чи на церковну дипломатію. І цілі його, як і гасло, як і методи, цілком політичного штибу. І якщо вам здається, що в даному випадку він став на шлях сумнівної успішності, це означає, що ви просто чогось не знаєте. Якщо митрополит Володимир мовчить тому, що посада в нього така, то Патріарх Філарет мовчить тільки в тих випадках, коли це мовчання — щире золото, і лежить воно в його власній кишені.

Церква, яку ми втратили

Не те щоб я зовсім не мала надії на відродження УАПЦ — хотілося б дожити до цього моменту. Хоча б для того, щоб подивитися, на що вона стане схожа. У передвиборний період УАПЦ постала в усій своїй неоднозначності. Можна відзначити її горду неналежність до жодної політичної сили. Це виглядало б цілком гідно, якби не підозра, що їй просто ніхто нічого не пропонував. Ясна річ, це теж вихід — по-доброму, політикам і на думку не повинно спадати підключати до своїх передвиборних ігор церкву. Але це по-доброму. А в нас усе інакше. Можна тільки припускати, як саме виглядала б УАПЦ, якби їй щось запропонували.

Загальної картини ми однаково не складемо. Позицію управляючого справами Патріархії архієпископа Ігоря представлено в цій статті. Позицію в.о. Патріарха митрополита Мефодія було висловлено недавно: «Ми завжди підтримуємо владу». Простенько й зі смаком... Є ще позиції. Приміром, газета УАПЦ «Наша віра» теж запропонувала своєму читачеві змінити граматичний зміст слова «наша», присвятивши цілий випуск особистості лідера блоку «Наша Україна» В.Ющенку. Тут же вказано, що «Патріархія не завжди поділяє думку редакції». Також в активній підтримці блока Ющенка помічено священика УАПЦ Юрія Бойка. Отака багатовекторність від незатребуваності. Причому не політичної незатребуваності — Бог із нею, з політикою. Це звичайна людська незатребуваність. Що набагато сумніше...

Церква, якої майже не видно

Тому, що ми до неї не придивляємося. А дарма — там відбуваються надзвичайно цікаві речі. Центр ім. Разумкова, стверджуючи, що церква не має впливу на політичні рішення громадян, правий, але не зовсім. Церква як структура, як явище, як організація, звичайно, не має впливу. Але глави церков і вищих ієрархів із своїми публічними виступами, заявами чи їх відсутністю — це мала частина айсберга, за яким ми за звичкою зачаровано спостерігаємо. Усе найцікавіше відбувається на рівні парафій, про які ми чомусь не згадуємо. Ось хто працює з виборцями (пардон, із віруючими) впритул.

Навіть не сумнівайтеся — працюють. Причому церковна влада може сама не мати інформації про те, як і кого підтримують їхні парафіяльні священики. Тобто про когось знають, про когось ні. Це вирішується «на місцях». А що робити? Там треба церкву добудувати, там полагодити, там зробити пожертвування на сирітський притулок — зайвим для парафії ніщо не буде. Між іншим, це навіть у Києві можна було спостерігати: приміром, на будівництві церкви на території Жовтневої лікарні якось випало побачити величезний транспарант «Єдність», а на риштованні — не звичайних трудівників-будівельників у ватянках, а відмінно екіпірованих хлопців у київміськбудівських комбінезонах.

Немає підстав думати, що в парафіях це якось інакше. Тільки й того, що працювати з парафіями треба індивідуально, тож це залишається прерогативою кандидатів-мажоритарників. І тут немає ніяких «ідейних» обмежень: кандидат —член СДПУ(о) цілком може знайти підтримку священика УАПЦ тощо. А головне — якщо ти хоч що-небудь зробиш для парафії (чи хоча б пообіцяєш), тобі не відмовлять.

За таким самим принципом розвиваються відносини політиків і протестантських громад. Правда, тут є свої нюанси, що грунтуються на особистих або ділових відносинах. Так, на певну прихильність баптистів може розраховувати БЮТи, оскільки з ними зв’язаний О.Турчинов. Можуть вони розраховувати й на підтримку харизматичних організацій, як уже писало «ДТ», але ці організації частіше працюють або зі своїми «діловими партнерами», або з членами своїх організацій (як це було на минулих виборах). І оскільки вони переслідують частіше ділові інтереси, їх цікавлять кандидати в місцеві ради й на посаду мера. Зазвичай вплив цих організацій на вибори недооцінюють, указуючи, що під цей вплив підпадає не більше 3% виборців. Але, по-перше, цю цифру дещо занижено, по-друге, йдеться про повне й беззастережне підпорядкування цих виборців указівкам глав громад, по-третє, найчастіше ці групи концентруються на певних територіях (виборчих дільницях), що впливає на результати виборів у мажоритарні округи й у місцеві ради. А все інше ці громади не вельми цікавить.

Утім, кандидати, котрі кинулися в парафіяльні церкви свого округу, теж можуть зазнавати ударів долі. Та ще й просто в церкві. Приміром, за повідомленням УНІАН від 28 лютого, у селі Ганнівці Братського району Миколаївської області сталася дивна подія: у церкві, розташованій у приміщенні колишнього магазину промтоварів, під час богослужіння, присвяченого зустрічі з виборцями кандидата в депутати Козловського, провалилася підлога. Депутат у супроводі близько 30 чоловік упав у підвал. На щастя, обійшлося без жертв. А наскільки населення Ганнівців марновірне — покажуть результати голосування.

Церква, якої ми не надбали

Певне, це найсумніше, що сталося з нами. Під час виборчої кампанії ми змогли більш-менш точно визначити, які саме політичні сили підтримують наші церкви й навпаки. Але нам так і не вдалося знайти в цьому церковно-політичному екстазі свого місця. Так і залишилося незрозумілим, яке місце тепер належить теоретично основній — душпастирській — діяльності в нашій політично заклопотаній церкві, що включилася тим чи іншим чином у мишачу метушню навколо влади, настільки захоплюючу, що все інше відсувається на другий план. Так, у церкви є свої «політичні інтереси», не задовольнивши які вона, як пояснюють нам її ієрархи, «не зможе виконувати свої основні функції». А чи може вона виконувати їх у принципі, незалежно від політичної кон’юнктури? Поки що наші церкви за рідкісним винятком не вельми трудяться, щоб довести спроможність виконувати свої прямі обов’язки. У цьому вони мало чим відрізняються від політиків усіх мастей, котрі звикли нарікати на те, що «в них немає умов» для нормальної роботи: лівим заважають праві, УПЦ заважає УПЦ КП, комуністам — греко-католики, майбутньому — минуле тощо. У цій ситуації, погодьтеся, навіть байдуже, чи буде створено Єдину помісну церкву, із ким об’єднається УАПЦ й чи буде УГКЦ на сході України. Це цікаво як черговий політичний хід, який не має стосунку до наших душ.

Доти, поки в нас не з’явиться своя церква — саме своя, а не «наша», «єдина помісна», «споконвічно київська» або якась іще, — не запитуй, за ким подзвін...

Запитання газети «Дзеркало тижня» главам українських церков

1. Як Ви оцінюєте використання слова «християнський» у назвах партій і політичних об’єднань, які беруть участь у виборах? Чи може це залучити голоси виборців до цих партій і кандидатів?

2. Як Ви оцінюєте апелювання до релігійних почуттів, а також використання християнської символіки в передвиборних програмах, гаслах, емблемах, рекламних плакатах тощо? Чи може це залучити голоси виборців?

3. Чи схвалюєте Ви намір священнослужителів, які належать до Вашої Церкви, балотуватися до:

— Верховної Ради;

— місцевих рад.

Якщо схвалюєте, то:

— яка, з Вашої точки зору, їх місія в органах влади;

— як вони повинні (і чи повинні) поєднувати душпастирські обов’язки з представницькими.

5. Чи підтримує Ваша Церква будь-яку політичну партію чи кандидата на майбутніх виборах?

Якщо так, то яку (якого) саме?

6. Чи підтримують священнослужителі Вашої Церкви будь-які партії чи кандидатів на місцевому рівні?

Якщо так, то яких саме?

Глава Української православної церкви Митрополит Київський і всея України Володимир (Сабодан)

1. У використанні слова «християнський» у назвах партій і політичних об’єднань ми не бачимо нічого поганого за умови, що назва відповідає суті, а не є рекламним трюком.

2. У використанні християнської символіки в передвиборних програмах немає нічого поганого, якщо, знову ж таки, це відповідає суті організації. Хоча і в цьому випадку треба знати міру.

3. Єпископат Української православної церкви не братиме участі у виборах. Що стосується священиків, які хочуть балотуватися в місцеві ради, то ці питання вирішують єпархіальні архієреї.

Священнослужителю, як нікому іншому, відомі страждання та надії нашого народу. Тому священнослужитель, на мій погляд, може гідно представляти свою паству в представницьких органах.

4. Місія Церкви полягає не в тому, щоб вести якусь партію або політика до влади, а в тому, щоб вести людину до Бога. Церква в силу своєї природи не може займатися політичною агітацією, адже її чада можуть опинитися по різні боки політичних барикад. Церква має постійно піклуватися про єдність своїх чад, про єдність усього суспільства. При цьому Церква, як і кожен громадянин, котрий вірує чи не вірує, може публічно висловлювати свою думку щодо суспільно значущих питань, а також свідчити про добрі чи лихі справи державних чиновників, політичних партій, рухів або окремих осіб.

5. Священнослужителі не мають права агітувати на користь якихось партій чи кандидатів. Однак православні віруючі, керуючись своєю православною самосвідомістю, звісно, віддадуть свої голоси тим, кому вони вірять.

Патріарх Київський і всієї Руси—України Філарет (Денисенко)

1. На мій погляд, можуть бути християнські партії, які в своїх програмах, головне — в своїй діяльності, користуються християнськими поглядами. Гірше, коли партії використовують в своїх назвах прикметник «християнський» і не мають нічого спільного з цим поняттям. Це аморально. Тому ми проти, коли в корисливих політичних цілях використовуються християнські символи без християнських справ.

2. Думаю, що ніяка апеляція до релігійних почуттів, ні використання християнської символіки в передвиборних програмах, гаслах, емблемах, таке інше, не зможе допомогти суттєво партіям на цих виборах залучити на свій бік голоси виборців. Люди нині вже звертають увагу не на фрази, а на конкретні справи партій, які існують не один рік. Виборці будуть робити свій вибір не з того, що їм обіцяють, а відповідно до того, що кандидати зробили раніше.

3. Наша церква не благословляє священнослужителів висувати свої кандидатури до Верховної Ради України. Щоб працювати в парламенті, необхідно бути фахівцем. Політиками повинні бути професіонали. Священики чи єпископи не мають відповідної освіти, знань. Їх участь у роботі законодавчого органу буде швидше символічною, ніж приноситиме результати для суспільства, держави. Крім того, якщо єпископ чи священик опиниться у Верховній Раді, то обов’язково більше часу приділятиме не церковним справам, до яких вони покликані Богом, а мирським турботам. Що ж стосується місцевих рад, то Церква дозволяє її служителям бути депутатами в органах місцевого самоврядування. Робота на цьому рівні дає можливість не відриватися від церковних справ і навіть вирішувати питання місцевого значення, такі, наприклад, як виділення земельної ділянки під будівництво храму, соціальний захист людей, благодійність. Все це є корисним для Православної церкви та суспільства.

4. Українська православна церква Київського патріархату займає таку принципову позицію: ми підтримуємо всі політичні партії та блоки, що відстоюють незалежність Української держави. Віруючим нашої церкви не можуть імпонувати ті сили, які проти незалежності та готові йти «білоруським» шляхом, відновлювати імперію. Київський патріархат із особливою симпатією ставиться до тих, хто стоїть на національно-демократичних позиціях, відстоює національні інтереси України. Коли ми говоримо про національні інтереси, це зовсім не означає ігнорування інтересів інших національностей, які проживають в Україні, але титульною нацією в нашій державі мусять бути саме українці. Також ми не підтримуємо таких кандидатів, які не стоять на сторожі державних інтересів, а дбають про свої корисливі особисті інтереси, прагнуть потрапити до парламенту, щоб користуватися пільгами, отримати депутатську недоторканність. Хотілося б зазначити, що Українська православна церква Київського патріархату, як помісна церква українського народу, підтримує та благословляє об’єднання політичних партій у потужні партії та блоки. Головною причиною багатьох поразок і невдач українців, як свідчить історія, є брак єдності та консолідації. Недарма в молитві ми просимо: «Боже, нам єдність подай». За нинішніх умов, без створення потужних політичних партій, здатних узяти на себе відповідальність за ситуацію в країні, не може бути політичної стабільності, без парламентської більшості Верховна Рада України не зможе ефективно працювати над законопроектами. Єдність та одностайність у добрих справах Українська православна церква завжди вітатиме. Я як патріарх і як громадянин держави, якому не байдужа її доля, уважно стежу за подіями політичного життя України. Можу з сумом констатувати: існує принаймні дві причини того, що національно-демократичні сили не можуть поки об’єднатися, хоч їхні програми за змістом майже не відрізняються. Першу можна назвати моральною — вона полягає в тому, що партії та конкретні особи не хочуть об’єднатися з особами, які, як вони вважають, замішані в аморальних явищах (це корупція, нечесна приватизація, яку народ охрестив «прихватизацією» й інше). Друга причина пов’язана з національно-демократичним, патріотичним питанням. Деякі політичні сили стоять на далеких від національної ідеї позиціях, які межують часто з космополітизмом. Звісно, що націонал-демократи цього не сприймають і не бачать можливості співпраці з носіями таких ідей. Від цих двох факторів залежатиме можливість утворення більшості у майбутньому українському парламенті.

5. На місцевому рівні не тільки священики, а й прості віруючі нашої церкви як рівноправні громадяни нашої держави голосуватимуть за представників блоків і партій, але й більшість підтримує блок Віктора Ющенка «Наша Україна», бо він ближчий до інтересів Української православної церкви Київського патріархату. Це не означає, що церква не підтримує виборчі блоки «За єдину Україну!», «Єдність». Згадані політичні структури також близькі нам за духом і деякі їх представники допомагали у розбудові єдиної помісної Української православної церкви на місцях. Саме від цього залежатиме рівень нашої підтримки. Вірні УПЦ Київського патріархату голосуватимуть за віруючих кандидатів, які реально сприятимуть духовному відродженню нашої країни.

Керуючий справами Патріархії Української Автокефальної Православної Церкви архієпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісиченко)

1. Декларування своєї прихильності християнським цінностям і включення поняття «християнський» у назву партії безумовно свідчить лише про одне: про збереження досить високого авторитету євангельської традиції в громадській свідомості. Очевидно, для частини виборців слово «християнський» може зіграти роль символу надійності кандидатів і фундаментальності доктрини, за яким пропонується віддати голос. Та досвід попередніх виборів і всі політичні реалії сучасної України показують, що більшість виборців, які позитивно сприймають звернення кандидата до євангельських цінностей, усе-таки здатні проаналізувати відповідність реальних позицій кандидата, партії чи блоку їх деклараціям. У цьому випадку некоректна експлуатація релігійної термінології зіграє протилежну роль, відштовхуючи віруючих людей підозрою в цинізмі чи фарисействі — навряд чи не більш непривабливих рисах, ніж релігійна індиферентність. До речі, про це свідчить досвід християнської демократії в інших європейських країнах, приміром в Італії.

2. У культурі православних країн, на відміну від протестантських культур, традиційно прийнято ставитися до особистої віри з глибокою делікатністю, не виставляючи її напоказ. Тому, використовуючи передвиборні технології західної цивілізації, протестантських країн, де слова «У Бога ми віримо» можуть писати на грошових знаках — для православної людини абсолютно неприйнятне, — кандидати можуть глибоко обманутися у своєму розрахунку на залучення голосів віруючих виборців. Добре пам’ятаю лідера однієї з партій, який заявляв перед пресою: «Я — глибоко віруюча людина». Бідолаха, він і не припускав, що в очах православної аскетики це відразу ставить його поруч із євангельським фарисеєм. Інша справа, що показне демонстрування релігійності може позитивно сприйматися релігійно індиферентними, але традиціоналістськи орієнтованими особами. Це може дати деякий позитивний ефект. Та чого буде більше від цих демонстрацій, важко сказати.

3. Відхід священнослужителя в політику — байдуже, на який рівень — свідчить насамперед про те, що ця людина не знайшла свого місця в сучасній Церкві, не пізнала радості пастирського служіння. У цьому може бути не тільки його провина. Можна шукати причини в хворобах Церкви і суспільства, у соціальній незахищеності священика в посткомуністичному світі, у його боротьбі за існування. Не виключаю, що, якби я жив в окрузі з таким кандидатом, я б голосував за нього. Не виключаю, але не переконаний у цьому. Очевидно, проте, що таку людину мені було б щиро і глибоко шкода. До речі, я радий, що в моїй маленькій єпархії ідеї про балотування на виборах нікому зі священнослужителів не спадали на думку. Хоча спроби схилити деяких із них до такого кроку були.

4. За самою своєю усесвітньою сутністю Церква не може підтримувати одну частину (party) суспільства всупереч іншим. Церква покликана Богом вести до спасіння у Христі весь народ — і владу, і опозицію, і навіть войовничих атеїстів, які лише вимагають більше любові і більше молитви, як і всі хворі люди. Проте Церква в межах своєї учительської місії може вказати, які ідеї суперечать християнській моралі та соціальній доктрині, залишаючи за своєю паствою право здійснювати конкретний вибір. Так, традиційно Українська Автокефальна Православна Церква застерігає від підтримки богоборчих і тоталітарних доктрин, ідеології моральної вседозволеності або комплексів «малоросійства» із його прагненням в орбіту Росії. Та Церква намагається не вказувати конкретно, які партії чи особи бачаться їй носіями руйнівних соціальних ідей. Наша паства має досить високий рівень соціальної та національної свідомості й цілком спроможна самостійно зробити правильний вибір.

5. Можна припустити, що в різних регіонах України існують свої нюанси у відносинах виборчих блоків і партій із православними парафіями. Не виключаю чисто прагматичних аспектів. Це не обов’язково пов’язано з грубим підкупом виборців. Якщо політичний діяч допоміг побудувати церкву чи відремонтував монастир, люди неодмінно запам’ятають це. А як себе хто буде вести у виборчій кабіні — його особиста справа. Одне потрібно жорстко вимагати від священнослужителів: ніхто з них не має права агітувати за будь-яких кандидатів з амвона. До речі, підкажу по секрету: особиста присутність кандидата на богослужінні та його скромна молитва разом із парафіянами мають для вибору віруючої людини визначальну роль.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво