ЗА ХАТИНОЮ ДЯДІ ЧУБА

Пастушу літівку під горою Гемба, на межі лісу та полонини, перетворив у притулок для любителів активного зимового відпочинку Василь Мигович з Мукачевого. Він кандидат у майстри спорту з альпінізму та перший (у парі з Сергієм Долинаєм, теж мукачівцем) чемпіон України зі скі-альпінізму. Мукачівські скі-туристи (від слова скі-тур) проводять на снігових просторах полонини Боржава майже всі вихідні. До них приєднуються кияни на чолі з майстром міжнародного класу з альпінізму Віктором Грищенком. Зимову відпустку тут проводить і провідний тренер Держкомспорту Григорій Чуб. Учасники громадської організації «Дитячий альпійський рух України» назвали цю літівку «хатиною дяді Чуба» — за аналогією з відомим літературним твором.

У час березневих шкільних канікул ми вп’яте зібрали дітей на всеукраїнські ігри «Золотий льодоруб». У цей час в горах не буває великих морозів, внизу тепло, а на полонинах ще багато снігу. Як правило, вже немає загрози снігових лавин. Зранку твердий наст дозволяє легко сходити на вершини, а ближче до обіду він розм’якшується, і ним добре спускатись на лижах або сноубордах. Це входить до програми ігор, разом із будівництвом снігової хатини — іглу (наголос на букві «і»), зав’язуванням вузлів на швидкість, гірськолижним та сноубордним слаломом.

Водять дітей на вершини досвідчені інструктори з альпінізму: ігри іграми, а гори — це дуже серйозно. Пересвідчитись у цьому довелось учням уманської школи. Після екскурсії по Львову вони заїхали на «Золотий льодоруб». Прибувши до села Подобовець, розмістились «на хаті», з господарями якої дружили ще з минулого року. Спортивну програму узгоджували з керівництвом змагань. До того фатального сходження, про яке повідомляли телебачення і преса, вони опанували гірськолижну техніку, катались на сноубордах під наглядом досвідченого інструктора, сходили на вершину Гемба.

Хмарилось, але уманці рвались на сходження, — перебувати в горах їм залишалося недовго. Інструктор Людмила Славінська на прохання школярів повела їх на вершину Великий Верх. Шлях туди абсолютно безпечний, проходить по широкому, не крутому північно-східному гребеню. На вершину зійшло понад сорок дітей (були також кияни та львів’яни) і о 15 годині розпочали спуск. До базового табору добралися б за півтори години. Неквапом. Два керівники з уманської школи чомусь вирішили не йти вниз з інструктором, а з шістьма дітьми подалися ще на сусідню вершину Гемба, мотивуючи тим, що там нібито кращий сніг для спуску на лижах. Від Великого Верху до Гемби 4 кілометри по широкому південному гребеню. Ці широкі снігові поля і підвели горе-мандрівників: без компаса в суцільному тумані знайти вершину практично неможливо.

О 22 годині до нас зайшов уманський вчитель Л.Кирилюк і повідомив, що групи все ще немає з гори. За якихось півтори години телефоном вдалося зв’язатися з Василем Миговичем, членом громадського рятувального загону в Мукачевому. Телефони інших відомих нам рятувальників не відповідали. Василеві не довелось багато пояснювати, він зрозумів усе з першого слова: «зникли...» О другій годині ночі нам уже телефонували з Мукачевого та Ужгорода, з підрозділу Міністерства надзвичайних ситуацій, і повідомили, що виїхала автомашина з рятувальниками. Ніч у дитячому альпійському таборі була безсонною, але й на пошукові роботи не виходили, адже нічого не видно: ліхтарів та спеціального рятувального обладнання немає.

Далі все — як у фільмах про рятувальну службу: радіостанції, вертоліт, досвідчені альпіністи на лижах (тих-таки скі-турах), особистий контроль з боку міністра, начальника Міжгірської міліції, представника райдержадміністрації. Були задіяні для пошуків лісники та міліціонери двох районів. Прибули рятувальники з Воловця. Силами альпійського табору сформували групу із старшокласників і під керівництвом інструктора теж вирушили на пошуки.

Група, що зникла, знайшлась сама десь о 13 годині біля водоспадів Шипіт. Вони заблукали в тумані, вночі спустились до зони лісу (куди — не змогли пояснити), розпалили вогнище і так до ранку зігрівали дітей. Наступного дня своїми слідами знову зійшли на гребінь і цього разу спустилися вже в нашу долину.

Тепер трохи «якби». А якби хтось із дітей вночі зламав ногу чи, ще гірше, — якби щось сталося з керівником? Що змогли б зробити самі діти? Страшно уявити, але, на жаль, у Карпатах багато хрестів та могил туристів, які загинули. Тут-таки на Боржаві чотири роки тому загинув у лавині майстер спорту з альпінізму Сергій Ляхімець, а нинішнього обірвалось життя двох туристів із Києва. Цього разу минулося. Ніби нічого особливого не сталося з групою (якщо не брати до уваги опіків на руках та переохолодження дітей), і рятувальники були на висоті. Але чи варто ризикувати дитячим життям? Звичайно, ходити в гори не заборониш. Однак як може вчитель без відповідних знань і досвіду вести в тумані дітей на пошуки пригод?

Мало бути викладачем фізкультури, біології тощо, треба суворо дотримуватись «Правил горосходжень», затверджених Федерацією альпінізму, та узгоджувати їх хоча б з такою організацією, як «Дитячий альпійський рух України». Адже ми залучаємо до цієї роботи професійних інструкторів з багаторічним стажем. Наші правила написані не федераціями, а кров’ю тих, хто загинув у горах за 214 років існування альпінізму як спорту.

Вважаю, що громадські організації, причетні до роботи з дітьми, повинні мати серйозну підтримку від державних структур: Управління у справах сім’ї та молоді, Держкоммолодьспорттуризму, Міністерства освіти, Міністерства надзвичайних ситуацій. На жаль, Картографічне управління не хоче продати нам навіть карту тієї частини Карпат, де ми ходимо в походи (раніше посилались на заборону Москви, а зараз на вказівку Києва, бо карти — це нібито військова таємниця).

Із коштів, що виділяє держава на підтримку програм дитячих та молодіжних громадських організацій, слід виділити хоча б трохи на придбання радіостанцій, необхідного рятувального спорядження, оплату лікаря та інструкторів для роботи з дітьми не лише під час сходження, а й протягом року в місцевих осередках. А «хатину дяді Чуба» слід перебудувати та перейменувати на високогірний рятувальний притулок, де можна заночувати за кепської погоди. У Карпатах такі хатини мають бути під кожною горою. Вартість їх невисока, а життя та здоров’я врятувати вони зможуть багатьом.