З СОТНІ ЛІЛІПУТІВ ГУЛЛІВЕРА НЕ СТВОРИТИ - Соціум - dt.ua

З СОТНІ ЛІЛІПУТІВ ГУЛЛІВЕРА НЕ СТВОРИТИ

18 січня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №2, 18 січня-25 січня

Якось одного передноворічного дня в мене вдома пролунав телефонний дзвінок. Незнайомий чемний жі...

Якось одного передноворічного дня в мене вдома пролунав телефонний дзвінок. Незнайомий чемний жіночий голос відрекомендувався співробітницею якоїсь соціологічної служби — назви, на жаль, не пригадаю — й люб’язно попросив відповісти на кілька запитань. Спочатку поцікавився, які я знаю українські політичні партії. Принаймні, хоч за назвами. У мене під рукою був мін’юстівський перелік — готував статтю на замовлення одного зарубіжного видання. І я почав шпарити їх за алфавітом. Співбесідниця спочатку виявляла завидне терпіння. Гадаю, про існування багатьох партійних ліліпутів-аутсайдерів вона й не підозрювала. Спочатку, не виключаю, їй було навіть цікаво. Але вже десь наприкінці третього десятка не витримала. І перейшла до головного запитання. За яку партію чи блок, мовляв, я віддав би свій голос, якби вибори відбулися сьогодні. І ось тут уже і я замовк. Розгубився. Адже, по суті справи, мені запропонували гру втемну.

Чи не жарт — зробити вибір із понад ста партійних клонів, які фігурують у тому переліку... Та й чи партії вони всі? Іноді здається, що в своїй більшості це скоріш клуби за бізнес-інтересами. От і спробуй вибрати ту, що цілком відповідала б моїм пристрастям. Повною мірою це стосується й нових блоків. Їй-богу, завдання непосильне. Що про них відомо, крім назв? Хіба що лідери. Та й то найчастіше в зв’язку зі скандалами, пов’язаними з їхніми іменами. Чим гучнішими, тим більше на слуху ім’я. Ось, мабуть, і все. Усі як один вони «за народ». Виходить, і за мене. А як же інакше? Хто ж тоді, якщо не народ, не ми всі, підемо на вибори. На жаль, але вони, за найрідкіснішими винятками, однотипні. Навіть за найменуваннями. Тим більше нині замість колишнього красномовства серед партійних бонз у моду ввійшло публічне важке мовчання й незрозуміле мукання. Піди розберися в їхніх відмінностях. Поміркуйте самі, одних лише Рухів нині налічується цілих три. А скільки ще всіляких партій соціалістичних, соціал-демократичних, комуністичних, «зелених», республіканських, християнських, демократичних і т.п. Ні за що не полічити. Сам дідько ногу зламає, спробуй він у них розібратися. Правда, досвідчені аналітики, проте, здається, за певними мікроскопічними ознаками знаходять якісь відмінності. Гадаю, головним чином, фінансові. Та ще за тим, хто за ними стоїть. Чиї інтереси вони відстоюють. Про це час від часу повідомляють нас. Але хто сприймає ці сентенції всерйоз? Нам же продовжує здаватися, що нас, стріляних горобців передвиборних баталій, на полові партійних декларацій і обіцянок начебто б вже й не провести.

Але річ тепер навіть не в цьому. Чи має насправді значення комплекс відмінностей усіх цих гіпотетичних своєрідностей, коли невдовзі відбуваються масові межпартійні парування? Коли змішалися до купи коні, люди. А залпи тисяч рекламних знарядь злилися в безперервне виття. Забувши про проголошувану раніше ними самими самодостатність, цинічні політпролази в прагненні роздобути жадані депутатства пускаються берега. Сплітаючись в екстазі очікуваної перемоги в тераріуми пулів «однодумців», вони демонструють нам певну політичну ірреальність. Усі без винятку обіцяють: коли, мовляв, прийдуть до влади, то небо негайно засяє алмазами, а земля відразу стане найродючішою. І це при тім, що саме в цій владі вони вже не раз побували в різних іпостасях. І виконавчій. І законодавчій.

Ще задовго до оголошення парламентськими герольдами передстарту виборного дербі розпочалися масові партійні перегони за позапартійними лідерами. Самі партії — компоненти блоків — почали катастрофічно втрачати свої й так маловиразні обриси, перетворюючись на певне умовне поняття. Усі найгучніші, найперевіреніші, здавалося б, часом «бренди» втратили будь-який сенс. Хіба що лише зберегли певну примарну видимість. Партійні бонзи виявилися готовими лягти під кого завгодно, аби прошмигнути в заповітну п’ятірку впритул до «ведучого», що має начебто пристойний громадський рейтинг. Нехай навіть і дутий. Сподіваючись під його егідою «хоч опудалом, хоч тушкою» прослизнути на жадане парламентське крісло. А там хоч трава не рости. Чотири роки безбідного життя гарантовані. Та й заділ на благополучне майбутнє можна буде зробити.

Створюються величезні братні блокові могили безликостей за інтересами. Монументальним пам’ятником над ними водружається лідер. На черзі новинка. Тепер, з’ясувалося, замість корпоративного найменування блоків фігуруватиме вже ім’я самопроголошеного лідера. Іменні блоки так і стануть називатися — «блок Ім’ярек». Така собі міжпартійна приватизація. Скромненько, але зі смаком. Наймані політтехнологи, переважно зі сторони, старанно намагаються «накачати рейтингом» лідерів-приватизаторів, аби створити тісним п’ятіркам жадаючих депутатства, котрі лежать під ними, видимість привабливих перспектив. Правда, при цьому чомусь забувають, що мильні пузирі, як і повітряні кулі, не можна роздувати нескінченно. Ну а в разі невдачі — адже всяке може статися — кумира можна зробити цапом-відбувайлом. Піддати його остракізмові. Нехай невдаха плаче...

Якщо ж уважно придивитися до цих ситуативних об’єднань, то перше, що впадає в око, — їхня декларативність. Поняття «правий», «лівий», «центрист», не кажучи вже про «правоцентристів» і «левоцентристів», зведені нанівець. Геть-чисто втрачають своє істинне значення. Партійні програми, якщо вони бодай формально наявні, перетворюються на щось пластично-безрозмірне. Останнє нагадує безбарвну мутнувату рідину, яку можна залити в будь-яку посудину. І партія відразу набуде необхідної форми. Безбарв’я цих партійних рідинноплинностей можна і змішувати. У найрізноманітніших пропорціях. І виробляти з ними те саме. Ефект ідентичний. Тут уже навіть Гафія Тихонівна з гоголівської «Женитьбы» в своїх бажаннях спасувала б.

Одні нарікають себе пропрезидентськими. Наївно вірячи, що їм, і лише їм влада відкриє зелене світло й розбіжиться забезпечувати свою перевагу, а отже, тим самим, і тепличні, адмінресурсні умови проходження в депутатство. Інші — опозиційними. Складаються вони, як правило, із скривджених владою невільників безчестя, свого часу вельможних сановників, відвертих демагогів, шатунів-перебіжчиків і колишньої партноменклатури, що не знайшла собі місця в новому житті. Не блоки в них, а тимчасові союзи скривджених аутсайдерів. Політичних карликів, витиснутих реаліями життя на соціальне узбіччя. Їхня ідеологія, головним чином, грунтується на принципі — насолити якнайбільше владоможцям. Ці клани на догоду зубожілому натовпу проклинають владу, пускаючись при цьому берега. Погрожують повстаннями на виборчих дільницях, побиттям виборчих комісій. А після своєї перемоги (в якій не сумніваються) як мінімум обіцяють показові позасудові процеси над олігархами та владними чиновниками з наступними масовими засланнями на уранові рудники й у проклятий історією ГУЛАГ. При цьому наївно вірять в ентузіазм протестного електорату. Ото й усе.

Примітно інше: їхня єдність — не більш як видимість. Примітивна імітація. Якщо і збережеться до 31 березня, то неодмінно розвалиться трохи пізніше. І партії розтечуться по своїх посудинах, щойно замаячіють зміни надій чекань успіху на реальність комфорту парламентського кондиціонера. Тим більше формалізована фракційність передбачає апробовані «фракційні» доходи. Тут уже ставка більша, ніж життя. До того ж, як відомо, тарифікація депутатських послуг уже чітко відпрацьована попередніми скликаннями Рад. А всі нинішні міркування про створення коаліцій потужних партійних структур у парламенті, про гіпотетичну більшість і меншість перетворяться на систему випробуваного часом клонування партійних фракцій і ситуативних змов. Виявляться черговим блефом. Або фарсом. Це вже як кому більше подобається називати. Адже всі теперішні об’єднання в пули, якщо хочете, у блоки, відбуваються за принципом «кожній тварі по парі». Але, як відомо, навіть із сотні ліліпутів Гуллівера не створити. А синдром вождизму в Україні — категорія історична, генетична. Полічіть, скільки нових фракцій навиникало в попередніх Радах. А скільки спочило вічним сном? Адже нині без очевидної вигоди нічого не відбувається. Отож, не будуватимемо ілюзій. Поживемо — побачимо...

Перегони за лідерами стартували. Марафон розпочався. Чекати залишилося зовсім недовго. Уже розставлено на шляху руху пункти рекламного підживлення. У кого вони виявляться досконаліші й вигадливіші, покаже фінал. Хто зійде з дистанції чи першим досягне фінішу, покаже час. Фаворити чи «темні конячки». Ставки зроблено. Тоталізатор запущено. Перегони розпочалися. Адже нині рік Коня. Темної конячки...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво