З києва до Чорткова і назад... - Соціум - dt.ua

З києва до Чорткова і назад...

6 листопада, 2009, 14:16 Роздрукувати Випуск №43, 6 листопада-13 листопада

Думка крутиться довкола благословенних днів юності, яку радянська школа та приписане до неї КДБ н...

За кермом думається найкраще — безвідносно до того, сам ти в машині чи хтось збоку від тебе заводить зіпсуту платівку про погоду та жахіття останнього часу. Дорога дає право не чути і думати про своє. Вона вимагає уваги і максимальної концентрації на головному. Попереду — моя рідна Волинь, тож думка крутиться довкола благословенних днів юності, яку радянська школа та приписане до неї КДБ намагалися засмітити дурнею про Павликів Морозових і списаними як під копірку оповідками про безсмертний подвиг радянських партизанів. Дубенських школярів пройняти цим було практично неможливо — надто зналися на альтернативній інформації. Батьки й діди розповідали їм про інших партизанів і про інших, аж ніяк не херувимоподібних, комуністів.

Першу мою зустріч з отими іншими пригадати важко. Пам’ятаю тільки гостре відчуття чогось забороненого і відчайдушного. Згодом колишній офіцер СБ і активний учасник Кенгірського повстання 1954 року Федір Хвиль розповів мені цікаву історію про здибанку кількох десятків упівців у Рівному. Після смерті Сталіна багато їх поверталося додому. Були неодружені, відносно молоді, загартовані партизанським минулим і таборами. Зашугані КДБ жителі Рівного були подивовані й налякані, коли ця ризикова компанія влаштувала в центральному парку міста гульню зі співами повстанських пісень. Міліцію, яка намагалась їх угамувати, вони розігнали, а міліцейський «бобик» спалили, після чого розчинилися в темряві. Тоді жодного з них так і не змогли заарештувати. Згодом усі звільнені з таборів повстанці опинилися під міцним ковпаком КДБ та пильним наглядом сексотів. На відстань відвертої розмови вони підпускали не кожного. А проте була в мене одна цікава зустріч у Луцьку. Десь у квітні 1982 року заїхали з батьком в гості до його старого табірного друга пана Адама. Чарка, безконечні спогади і ледь стримувані сльози, коли заходилося про загиблих товаришів. Адам був високий, під два метри, чолов’яга. Мав веселий і водночас гострий погляд. Ним він тримав на відстані сексотів і слизьких кадебешників. Останні залюбки ремонтували свої авто в єдиній на весь Луцьк приватній Адамовій майстерні. Жодних скидок він їм не робив. Отож вони влаштували йому «піар-акцію» в міській газеті. Надрукували розкішне фото з власних архівів: ліс, Адам у добротному кожушку з тризубом на шапці та автоматом через груди. Нижче — дешева статейка про негідника, який знущався з власного народу. Автор — якийсь місцевий письменник. У такий спосіб так звані літератори частенько заробляли собі на хліб із маслом. Нині дехто з них депутатствує та професійно любить Україну. Розповідь про свій арешт Адам приперчив сарказмом: «Узяли пораненого, кинули в кузов «студебекера», накидали зверху важкого залізяччя. Дві години, доки везли в Луцьку тюрму, десять автоматників тримали палець на спусковому гачку. Очей не зводили. Я всерйоз переживав за їхні штани…» Адам справляв враження людини з виструнченим хребтом і зухвалою зневагою до гебістів та їхніх «шісток».

Були, щоправда, й інші зустрічі. Приїхав одного разу в Дубно такий собі Данило. В УПА він був ройовим. Воював добре, чекісти зачитувалися його особовою справою. В таборі цього упіста ламали довго, вперто, але безуспішно. Коли завершувався один строк, додавали наступний. Безконечні схиляння до співпраці результату не мали. Аж поки не трапився йому розумний опер. Він зумів-таки намацати слабинку в зеківській душі — або на волю, де жінки, добра їжа, ресторани, власне помешкання, або до скону сьорбати баланду та нюхати камерну парашу... Відсидівши двадцять п’ять років, Данило купився на добрий хавчик та осяйні перспективи. Під наглядом КДБ рушив Україною налагоджувати старі зв’язки. Його стараннями кілька людей повернулися в табір за антирадянську агітацію та пропаганду. В Дубно вояжер навіть деколи смітив грошима, заходив до нас із коньяком та ностальгійними спогадами про буремні роки. Його доволі швидко розкусили і поставили перед дилемою — або ніж в серце, або двадцять чотири години на те, аби зникнути з міста. Більше я його не бачив і нічого про нього не чув.

Мій шлях у Галичину лежить через Дубно. На під’їзді до міста дорога повертає на Луцьк. Тут, якраз на повороті, встановлено пам’ятник розстріляним німцями чекістам. Стилістично щось подібне до хрестоматійного Альоші: військовий ніжно притискає до грудей дитину. Зворушлива картина. Правдива ж історія набагато прозаїчніша. У червні 1941-го, коли перші бомби впали на аеродроми, промислові об’єкти Рівного та залізничний вузол у Здолбунові, чекісти почали розстрілювати напаковану під зав’язку дубенську в’язницю. В одиночних камерах там сиділо по сорок арештантів. На початку пєрєстройкі про цей розстріл мені розповіла жінка, якій дивом удалося вижити. Гуркіт зброї, зойки, лемент... Гаряча кров з-під дверей камер витікала прямо під ноги енкаведистам. Розстріляти всіх в’язнів не встигли. Вдарила оунівська боївка. Втікаючи від бандерівців, розстрільна команда напоролася на німецьких мотоциклістів. Якраз там, де пам’ятник...

На виїзді з міста — католицький монастир бернардинців. Якраз сюди, згідно з текстом Гоголя, син Тараса Бульби Андрій через підземний хід приніс обложеним полякам мішок із хлібом. Вони, до речі, цьому літературному герою поставили пам’ятник. Більшовики його знищили, залишився тільки постамент, на якому місцеві дядьки полюбляють розкласти рибку до пива. На початку дев’яностих рухівці розкопали монастирські підземелля і знайшли там останки розстріляних. Величезні підвали були під стелю завалені трупами. Тодішній мер міста Едуард Шубін разом із начальником районного КДБ вночі підняв солдатів дубенського гарнізону і звелів вантажівками вивезти останки на сміттєзвалище. Там бульдозерист-алкоголік, отримавши копійку на остограмлення, перемішав кістки зі сміттям. Тоді, ще по свіжих слідах, я бачив кілька десятків прострелених черепів, фрагменти дитячого й жіночого одягу, людське волосся та всипану гільзами гвинтівки Мосіна підлогу підземелля. Дубенський мер лишив по собі ще один слід. Якраз за монастирем бернардинців — автовокзал. Збудував його Шубін на старовинному єврейському кладовищі, решту якого віддав під барахолку. На жаль, Дубно в цьому сенсі не кричущий виняток, а частина всеукраїнського посткомуністичного маразму.

Мармус

Виїхавши з Дубно, беру курс на Тернопіль, звідти — на Чортків, де маю зустрітися з Володимиром Мармусом. Він у розпал брежнєвського застою створив підпільну організацію. 22 січня 1972 року Чортківське КДБ мало серйозні неприємності. Над радянськими установами хлопці розвішали жовто-блакитні полотнища, а на стіни понаклеювали листівки антирадянського змісту. Підривників радвлади швидко вирахували. Усіх їх поглинув ГУЛАГ. Володимир Мармус як організатор «бандугруповання» дістав найбільший строк. У таборах Мордовії він провів одинадцять років. На під’їзді до Чорткова зателефонував пану Володимиру. Зустрілися в центрі міста в затишній кав’ярні.

Володимир Мармус
Володимир Мармус
— Кінець п’ятдесятих позначений особливим тиском комуністичної ідеології. Разом з тим від старших людей я багато чув про повстанців і збройні сутички, — розповідає пан Мармус. — Добре знав, де які бої відбувалися. Ми шукали криївки, переймалися духом і легендами того часу. Снували чутки, що десь у дрімучих Карпатах досі діють повстанці. Словом, були легенди, в які хотілося вірити. Вірилося, що колись зміниться міжнародна ситуація, і в Україні знову почнеться визвольна війна. Поволі ми дозріли до ідеї створення підпільної організації. Найшлося поміж нас дев’ятеро хлопців, які готові були присягнути на вірність українській справі. Пішли на галявину, де колись були бандерівські криївки, запалили свічки і присягнули перед святим образом. Першу акцію задумали провести 22 січня, в День соборності України. Написали гасла, на кшталт: «Ганьба політиці русифікації», «Свободу українським патріотам». Виготовили п’ять прапорів і багато листівок. Була зима, агітки погано прилипали. Клеїли їх в центрі Чорткова, біля шкіл, не оминули й Палац культури та «найгуманніший у світі» радянський суд... Розгорнули жовто-блакитні прапори над критим ринком, будинком лісгоспу, кінотеатром та поблизу педучилища. Спробували і на флагштоку райкому партії замість червоного прапора наш почепити, але не могли добре закріпити. Листівки писали плакатними перами, щоб можна було на віддалі прочитати.

— Якою ж була реакція влади?

— Всю молодь приперли до стінки: хто де був, кого і де бачив?.. Наш товариш Степан Сапеляк, перед тим як утекти до Львова, зробив грубу помилку — зайшов до родички. Кадебісти її допитали, і вона сказала, хто до неї приходив. Сапеляка затримали, проте через якийсь час відпустили. Він одразу прийшов до мене. «Степане, ти розумієш, — питаю, — що привів хвоста? Не думаю, що тебе так просто відпустили». У нього вдома був мій зошит, у який я записував заборонений фольклор — повстанські пісні тощо. Наступного дня вдосвіта у Сапеляка був обшук. Через тиждень прийшли до мене. Так помалу всіх нас і визбирали. Доки влада розкручувала справу, ми просиділи в підвалах тернопільського КДБ вісім місяців.

— Можете поіменно назвати товаришів по справі?

— Було нас дев’ятеро: я, мій брат Микола Мармус, Микола Слободян, Андрій Кравець, Микола Лисий, Петро Вітій, Володимир Семків, Петро Винничук і Степан Сапеляк. Сімох засудили до позбавлення волі, а двох — неповнолітнього Вітія і найстаршого з нас, Лисого, — не судили... Таким чином кадебісти хотіли нас дезорієнтувати, посіяти сумнів, страх... Лисого відпустили, мотивуючи тим, що він був з бідняцької родини, а ми, як сказав на суді прокурор, синки куркулів... Мені дали шість років таборів і п’ять років заслання. Решті — від чотирьох до восьми років. Ми з братом відбували покарання на Уралі. Інші хлопці в Мордовії, декому пощастило познайомитися зі Стусом і Чорноволом, які досиджували свій перший строк. Я зустрічався зі Світличним, Глузманом, Калинцем. Але мене вабило до вояків УПА, тоді їх там сиділо кілька десятків. Багато з них уже померли, а з Верхоляком і Симчичем досі підтримую дружні стосунки. Більшість упівців мали строк 25 років. Відбували його від дзвінка до дзвінка.

Спілкувався я і з прибалтійськими «лісовими братами». Були до мене прихильні, навіть пробували своєї мови навчити. Згодом, після ліквідації таборів у Мордовії, мене перекинули на нову — уральську зону. Але з тридцять п’ятим табором, де залишився сидіти мій брат, підтримував зв’язок.

— Яким чином?

— Цілком легальним способом. Рідним закон дозволяв листуватися. Ми з братом винайшли шифрограму. Влада не могла знайти ключ, але розуміла, що листи з потаємним змістом. Пам’ятаю, полковник КДБ казав мені: «Припиняйте ті штуки, бо дорого вам обійдуться». Нас постійно психологічно обробляли — мовляв, досить уже сидіти, ви були молоді, потрапили під вплив, напишіть покаяння, і вас помилують. Ніхто на те не йшов... Навпаки, ми часто організовували акції протесту — голодовки і таке інше... Згодом брата перевели у тридцять сьому зону, і зв’язок перервався.

— Кажете «психологічна обробка». Наскільки мені відомо, в тій справі активну участь брали «українські радянські письменники».

— Були такі. На жаль, прізвищ не пам’ятаю. З-під їхнього пера виходили опуси на кшталт «український буржуазний націоналізм у руках світової буржуазії». Кадебісти показували нам ті книжечки, де висміювалась українська еміграція. Іноді привозили нещасних, які з примусу погодилися на співпрацю. Був, наприклад, лікар з Тернополя. Агітував за радянську владу. Свого часу його взяли на гачок, він зламався, але коли не було зайвих вух, казав нам: «Хлопці, я мушу...» Майже кожна область повинна була спорядити якусь делегацію на чолі з кадебістом. З Тернопільщини часто приїжджав такий собі Утиря. Їздити до нас почав лейтенантом, а закінчив майором. Ніхто з тими агітаторами не задирався, але й не вівся на їхню балаканину.

* * *

З Чорткова мій шлях проліг через Олеськ. Маленьке затишне містечко, про славне минуле якого подорожнім розповідає твердиня на самотній горі заввишки приблизно п’ятдесят метрів. Її спокій досі бентежать червоні кавалеристи з 1-ї кінної Будьонного, які ще з 1975 року «зависли» в стрибку над дорогою. Мешканці Олеська монумент цей називають просто — коні. Свого часу славні будьонівці у дворику Олеського замку пиляли на дрова безцінні скульптури Пінзеля. У 1939-му на його території стояла дивізія генерала Власова, який через два роки вже героїчно захищав Київ, а навесні 1942-го в ранзі командувача 2-ї ударної армії потрапив у полон. Під час Другої Світової там розмістили військові склади. Замок з небуття і руїн відродив академік Борис Возницький. Нині там філія Львівської галереї мистецтв. У центрі Олеська — скромний камінь із написом: «Тут, в кінці сорок четвертого року від рук НКВС страчені (через повішання) два герої ОУН—УПА Олег та Василь. Слава Україні. Героям слава».

Перед від’їздом зайшов на Олеський цвинтар. Лежать там польські жовніри, вояки УПА, січові стрільці... Є навіть кілька обелісків воякам Червоної армії. Сира земля всіх їх примирила...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво