Юрій Винничук: «Кохання, потяг до самогубства, кохання, кохання і кохання!» - Соціум - dt.ua

Юрій Винничук: «Кохання, потяг до самогубства, кохання, кохання і кохання!»

14 жовтня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №40, 14 жовтня-21 жовтня

Можливо, в іншому місті все склалося б інакше. Але у Львові неможливо бути письменником і не мати навколо себе міфологізованої аури, власної легенди...

Можливо, в іншому місті все склалося б інакше. Але у Львові неможливо бути письменником і не мати навколо себе міфологізованої аури, власної легенди. Принаймні Юрію Винничуку, досліднику легенд Львова, кнайп Львова і не тільки, цього не вдалося.
Кажуть, що він, чи не єдиний з українських письменників, живе виключно на гонорари з власних книжок. Не треба заздрити: це легенда. Ще кажуть, що він — гроза жіноцтва, особливо дуже молодих панянок, яких він спочатку зваблює, тоді зраджує, а потім ще й перетворює на літературу. А тут можна й позаздрити: у Винничука молода красуня-дружина і десятимісячне дитятко. Також подейкують, ніби він програв у судах купу грошей за позовами на в’їдливі статейки у газеті «Post-Поступ» такого собі Юзьо Обсерватора. Теж неправда: адже хай весь Львів знає, хто підписується оцим псевдо, довести це неможливо.
Новий роман Юрія Винничука «Весняні ігри в осінніх садах» презентували як «найочікуванішу книжкову прем’єру року»: автор таки змусив читачів зачекати, дописуючи, редагуючи і комбінуючи докупи (вперше у своїй практиці на комп’ютері) окремі розділи, які вже були «засвічені» в часописах і встигли когось обурити, а когось зачарувати. Хоча, здавалося б, кого зараз зачаруєш і обуриш звичайною еротикою? Втім, автор знає, що робить, стверджуючи, що усе це — геть усе! — відбувалося з ним насправді. Вірити? Хто його зна. Це Винничук. Це Львів…
А ще, знаєте, були такі часи, коли Юрій Винничук надсилав свої фантасмагорійні рукописи до радянських редакцій, що всі як одна відмовлялися його друкувати. Ось у таке повірити дійсно складно. А доведеться.
— Юрію Павловичу, якось мені потрапила до рук збірка ваших оповідань і повістей, видана у серії «Перша книжка автора». І я щиро здивувалася, підрахувавши, скільки вам було на той час років — не двадцять і не тридцять. Як так сталося?
— Бо раніше подібні речі взагалі не друкували. До тієї збірки увійшли твори, написані у сімдесятих роках. Свого часу я пропонував їх у різні часописи, але звідусіль мені ці тексти повертали. Я навіть дивуюся, бо деякі оповідання спокійно можна було б надрукувати і за тих часів, але ж не виходило! Цю книжку я здав до видавництва «Радянський письменник» у 1985 році, проте вона ще довго там крутилася: звідти знімали то одне оповідання, то інше, а потім з’явився дуже гарний редактор, Григор’єв, він багато у ній поновив, навіть деякі речі, що, я думав, уже ніколи не підуть.
— Як же ви від тих фантастичних і фантасмагорійних оповідань перейшли до «суто львівського детективу», маю на увазі «Діви ночі»?
— «Діви ночі» я теж почав писати у 1979 році. Переходу як такого для мене не було, оскільки в мене взагалі фантасмагорійне мислення, я не пишу нічого реалістичного, окрім тих випадків, коли пишу про самого себе. В мене є два автобіографічні, а отже, реалістичні твори: «Діви ночі» і оцей новий, «Весняні ігри в осінніх садах», — вони про мене. А все решта… Ну не можу я писати повністю реалістичний твір, щоб там не було чогось такого містичного, потойбічного… Щоправда, у новому романі, який я хочу тепер писати, спробую від цього відійти. Тобто, там буде містична тема, але в основному він все ж таки не буде фантасмагорійним.
— У творах більшості львівських письменників, і у ваших особливо, простежується занурення у суто львівську тематику з явним розрахунком на «своїх», які зрозуміють більше, ніж решта. Це робиться свідомо? Навіщо?
— По-перше, більшість моїх читачів мешкають в Галичині, і я завоював їхню прихильність насамперед краєзнавчими книжками про Львів: «Легенди Львова», «Кнайпи Львова». А крім того… Та ні, я не спе­ціально це роблю, просто, чесно кажучи, я не знаю, як живуть інші міста, бо практично не виїжджаю зі Львова. Був у Києві, в деяких галицьких містах, подекуди за кордоном… Але я не можу писати про Київ, я його абсолютно не знаю.
— А як сприймаються ваші суто львівські твори за кордоном, чи виникають «труднощі перекладу»?
— Нормально сприймаються. Деякі мої твори, в яких я використав галицький діалект, перекладаються так само з використанням діалекту тієї мови. Наприклад, хорвати переклали за таким принципом моє оповідання чорного гумору «Ги-ги». Зараз «Мальва Ланда» перекладається сербською та німецькою мовами. Перекладачі до мене звертаються за поясненнями, бо у романі трапляються словечка, яких вони не знають і не можуть знати: в «Мальві Ланді» дуже багато слів, що я сам їх повигадував: назви різних істот, рослини і таке інше. Вони намагаються це знайти, бачать, що у словниках нема, — то я їм спеціально повиписував ті слова. Звичайно, без контакту з перекладачем такі речі видавати неможливо, треба обов’язково узгоджувати певні моменти, щоб у книжці потім не було дурниць. В Андруховича принаймні був такий випадок, коли слово «совок» переклали приблизно як «лопатка».
До речі, нещодавно і росіяни, видавництво «Восток-Запад», купили права на переклад «Дів ночі», «Мальви Ланди» і «Весняних ігор».
— Ваша «фірмова» еротична тематика з’явилася у ваших творах не так уже й давно. Це «сивина в бороду, біс у ребро», чи безвідмовна «фішка» для приваблення читачів, чи що?
— Еротика в мене, думаю, не зовсім така, як в інших письменників. У «Мальві Ланді» вона пародійна, там нема жодного не спародійованого сексуального акту: головний герой спить із якимись чудиськами, аж у кінці він таки знаходить нормальну дівчину, а до того спілкується з різними частинами її тіла, які живуть окремо. А в «Дівах ночі» еротики дуже мало, хоч це і роман про повій, я майже не описував там еротичних сцен. Тільки в останньому романі «Весняні ігри» багато еротики. Власне, така тема цього роману: кохання, потяг до самогубства, кохання, кохання і кохання. Це роман-спогади, отже, тут не можна говорити про «біс в ребро» стосовно мене нинішнього, бо я там згадую те, що відбувалося десять років тому.
— Ви якось казали, що ваші твори першою читає і редагує ваша дружина. Як вона ставиться до таких речей? Як вона їх редагує?
— Вона деколи вказує мені, що, на її думку, недобре. Я деякі місця у «Весняних іграх» повиправляв, бо дружина сказала мені, що це занадто брутально. Вона каже: «Це несмачно, несмачно…» І справді, я погодився з її думкою, бо інколи дещо переборщував. А я все ж таки хотів, щоб оті мої еротичні сцени були «вилизані», гладенькі, без брутальності і не мали в собі присмаку, власне, порнографізму.
— Втім, ви, думаю, не без задоволення вмістили в анотації до цієї книжки відгук Романа Іваничука щодо «брудних порнографічних екзерсисів Винничука». Хочеться шкандалю?
— Та він уже кілька разів у різних виданнях наїжджав на мене і на Покальчука! Це була ідея видавця, він сказав: «Давай дамо в анотацію!» Він вважає, що це може викликати у читача якесь особливе зацікавлення. І заодно ми отак пос­тібалися з самого Іваничука.
— Ваші стосунки з видавцем швидше комерційні чи швидше дружні?
— Дружньо-комерційні, звичайно. Я отримую в нього гроші, але ж він так як мені, нікому більше не платить, і це завдяки нашій дружбі. Василь Гутковський, власник «Піраміди», має свою друкарню, власний папір, завдяки чому в нього дешевше виходить собівартість книжки.
— Раніше ви з «Пірамідою» досить активно «відкривали молоді таланти». Зараз відійшли від цього? Чому?
— Ні, ми не відійшли. Проблема в тому, що ці книжки дуже тяжко продаються. Ті книги, які «Піраміда» видала в серії «Коронація слова» за результатами однойменного конкурсу, майже не продаються. Ми хотіли, щоб вони були видані у м’якій палітурці, але «Коронація» наполягла на твердій. Ми все ж таки видали паралельно деякі книги у м’якій, то вони розходилися краще. «Коронація слова» не є такою маркою для читача, яка б його привабила, тому що читач розуміє: це дебюти, це автори-початківці, які не мають великого досвіду, отже, чи варто це читати? Але, звичайно, молодих авторів видавати треба, і кілька їхніх книжок на рік у «Піраміді» буде. Просто цього року склалася ситуація, коли вся техніка у друкарні оновлювалася, і фактично видавництво почало працювати тільки на початку літа. Дуже багато проектів, які ми планували, зависли, в тому числі навіть деякі мої книжки, які я підготував до друку.
— А як справи з проектом щодо екранізації «Дів ночі»?
— Там довгий час тривало узгодження так званого синопсису, короткого змісту фільму, постійно щось уточнювалося, зі студії надходили нові пропозиції… А зараз я не знаю, як там справи, бо на «1+1» змінилося керівництво. На їхньому сайті написано, що проект цей у роботі, але… Поки що ніхто не давав мені команди писати сценарій.
— Тепер важко знайти в Україні письменника, якого не було б чути у журналістиці. Кажуть, ваші «Львівські обсервації» дуже популярні у місті. Юрій Винничук і Юзьо Обсерватор — одна і та ж людина? Взагалі, журналістика для вас — це суто гроші чи є ще якісь мотивації?
— Це й одне, і друге. По-перше, звичайно, гроші, а по-друге — деякі речі, наприклад, краєзнавчі, я часто спочатку друкую в газеті, а вже потім вони виходять книжкою. Це мене стимулює до написання отих матеріалів про Львів, бо я знаю, що маю відписатися кожен четвер і кожну суботу. Якби я писав тільки книжку, то міг би дозволити собі розслабитися: один день нічого не написав, на другий відволікся на щось інше, — а тут я знаю, що мушу це зробити. І таким чином в кінці року назбирається книжка. Так що це для мене досить важливо. А Обсерватор… Знаєте, я б його вже кинув, нуднувато стає це робити, але ж читачі не дають!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво