Юрій Макаров: «Я не вестиму програму «Перший мільйон» - Соціум - dt.ua

Юрій Макаров: «Я не вестиму програму «Перший мільйон»

3 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №21, 3 червня-10 червня

Ця людина — не просто обличчя телеканалу «1+1». Юрій Макаров — його інтелігентне обличчя. По суті, він єдиний телеведучий в українському телепросторі, який має саме такий рафіновано-інтелігентний імідж...

Ця людина — не просто обличчя телеканалу «1+1». Юрій Макаров — його інтелігентне обличчя. По суті, він єдиний телеведучий в українському телепросторі, який має саме такий рафіновано-інтелігентний імідж. Утім, імідж — щось за визначенням штучне, отже інтелігентність Макарова навряд чи можна зводити до цього поняття. Проте в нього це професіональне. Саме в цій унікальній якості — стрижень авторських проектів Юрія Макарова: «Телеманія», «Мій Шевченко», «Документ»...

За законами комерційного телебачення інтелектуальні авторські програми ніколи не виходять у прайм-тайм. Проте заради них ми готові досидіти допізна, навіть якщо завтра нам дуже рано підводитися. Адже ми теж як-не-як хочемо почуватися інтелігентними людьми.

— Юрію Володимировичу, розкажіть про програму «Документ». Як вона виникла та через які причини досить сильно трансформувалася її концепція?

— Коли Сергій Буковський закінчив фільм «Війна: український рахунок», перед нами постало питання: як показувати документальне кіно на телебаченні? Ми почасти (слава Богу, що лише почасти) повторюємо еволюцію московського телебачення. У Росії документалістика вже давно активно пішла на телеекрани, і вона себе комерційно виправдовує. Інша річ, що ця документалістика все-таки трохи специфічна. Російське суспільство з приходом Путіна відчуло імпульс консолідації навколо «царя». І документальні жанри виявилися задіяні в процесі обговорення базових цінностей імперського порядку в російському суспільстві.

Я не назвав би це чистою пропагандою, це був, як мені здається, добровільний порив. Проте це давало підстави очікувати, що й українська документалістика може мати такий самий успіх на телебаченні. У нас був документальний фільм, який ми хотіли показати якнайвиграшніше, тому що там сказано важливі речі, викладено чимало фактажу, невідомого широкій публіці, розставлено акценти, які не є загальним місцем.

Коли через два-три місяці показ закінчився, постало питання, що робити з програмою далі. В Україні документальне виробництво дуже скромне, і в недалекому майбутньому, думаю, менш скромним не стане. Проте є, скажімо, Бі-бі-сі, що славиться своїми документальними проектами, є російські серіали виробництва Ren-ТV, було трохи фільмів київської студії «Контакт»... Ми вирішили зробити програму інструментом промоушна документального кіно, довести розмову до того ступеня артикульованості, який дозволяє цей формат.

А далі потихеньку почалося переакцентування. Стало зрозуміло, що аудиторія статистів не потрібна, аудиторія учасників дискусії некерована — це взагалі проблема нашого культурного простору: люди не вміють публічно викладати свої думки. Ми відмовилися від аудиторії й додали телемости. Тут у мене виникла власна амбіція. Ми — я переконаний і готовий це відстоювати — не знаємо своїх інтелектуальних авторитетів. В Україні на очах лише кілька інтелектуалів: Мирослав Попович, Сергій Кримський... а далі треба думати! І моя особиста амбіція полягала в тому, щоб у парі чи трійці з провідними гуманітаріями з Росії, Франції, Голландії, Данії, Америки виступали наші культурологи, філософи, історики, мистецтвознавці, фахівці в більш вузьких галузях, — і глядач отримував би підтвердження своїм підозрам, що в Україні теж відбувається якесь інтелектуальне життя.

— Як довго, по-вашому, може жити авторська програма? Коли ви переходите з одного проекту на інший, це пов’язано з об’єктивними показниками на кшталт падіння рейтингу чи вам самому стає нецікаво?

— Якщо ми перебуваємо всередині телебачення як бізнесу, те, що цікаво тобі самому, нікого не має хвилювати. Взагалі втрата інтересу — показник слабкого професіоналізму: Опра Уїнфрі веде своє шоу вже багато років, і їй дотепер чомусь цікаво! А в нас півтора-два роки пропрацював на проекті — і вже нецікаво. Це твої проблеми! Я чітко відчуваю, коли мене засмоктує рутина, але гірше те, що це відчуває глядач. Так, це позначається на рейтингах.

Проблема в іншому: на таких жанрах у нас у принципі не може бути високих рейтингів. Рейтинги можуть бути на розслідуваннях з оприлюдненням сенсаційних даних: «Подвійний доказ» має фантастичні показники для ток-шоу. Якби сьогодні були черги, ви почули б там обговорення пенсії міністра внутрішніх справ Білоконя і суми його вихідної допомоги, що пролунали в програмі. А власне дискусія про сенс життя — вона сьогодні не дуже цікава нашому глядачу, треба з цим змиритися.

І слід розуміти, що рейтинг півтора відсотка — це під мільйон чоловік! Яке друковане видання має мільйонну аудиторію? Мало це чи багато? З погляду рекламодавця, звичайно, мало. З погляду суспільного резонансу як такого — теж мало: наступного дня після «Документа» у чергах точно не обговорюють долі батьківщини. Та з погляду впливу й корисності — так, думаю, це впливає, і це корисно.

— Чому вас більше не видно в «Сніданку»? Оскільки літературних програм у нас на телебаченні практично немає, багатьом вас дуже не вистачає.

— Ну, це не була власне літературна програма, це були культурні новини... Останній формат «Документа», який нині пішов на канікули (сподіваюся, не вічні), теж містив у собі культурні новини. Були набрані люди, які робили ці новини, і вони навіть кілька разів вийшли. Та я дивився динаміку: саме на них глядач ішов із нашої кнопки. Отже, це було неправильне рішення.

По суті, ми ж займаємося не своєю справою: у стабільній телевізійній ситуації культурні програми роблять або суспільне телебачення, або державні канали. У Франції, хоч як дивно, є інтелектуальні програми на комерційних каналах. Однак це пов’язано з особливостями самовідчуття французів: їм подобається почуватися інтелектуалами. Французька літературна академія існує з 1625 року, і стільки ж — традиція поваги до цієї справи, її важливості та престижності. Тому вони такі передачі дивляться. Там заповнені всі ланки соціокультурного ланцюжка: тиражна якісна преса, інтенсивне культурне життя, неформальне середовище, де все це обговорюється і рефлектується. І телепродукт — усього лише одна із цеглинок «лего», які вставляються в загальну конструкцію.

А в нас усе це атомарне, не зчеплене між собою та малочисленне. І такий телевізійний проект не може мати великої аудиторії. Тому його місце в якихось резерваціях, а не на каналі, який претендує на лідерство в телепросторі. Та ми, «Плюси», все-таки ці програми робимо. У чому є й прагматичний аспект. Авторські програми мають бути ідентифікаторами каналу для масового глядача: «1+1» — це не просто «Настя» чи «Нянька», хоча з комерційного погляду і той, і інший серіал просто блискучі. Та глядач має ідентифікувати наш логотип із чимось іншим, зі своїм власним життям.

Звичайно, вони йдуть не в праймі... У праймі може йти «Велике прання». Та ми ж не ставитимемо його, слава Богу! А «Документ» може йти в пост-праймі чи взагалі пізно вночі. І то довелося відправити «Документ» завчасно на канікули, оскільки наші рейтингові показники скромні. Та нічого, дасть Бог, у вересні повернемося з новими силами й спробуємо переконати глядача в тому, що це все-таки потрібно та цікаво.

— Роки два тому ви дебютували як письменник. Коли я прочитала «Культурный слой», то подумала, що Юрій Макаров — та людина, яка могла б зробити в Україні літературний проект, аналогічний Борису Акуніну: легке читання для інтелігентних людей. Далі буде?

— Не буквальне продовження з тими самими героями, а взагалі, в принципі, я дуже розраховую, що буде. У мене в комп’ютері нова повість, і я її точно закінчу. Однак пишу, у принципі, важко. І не володію тим ступенем внутрішньої організованості, щоб після виробничого дня відразу швидко перебудуватися, відволіктися, зануритися в інший світ... Не виходить. Я взагалі не збирався цим займатися! «Культурный слой» вийшов як якесь баловство — та я відчув майже через тридцять років письменницький кайф!.. Я усвідомлюю, що це не дуже хороша література, не шедевр, але це мило, напевно. Не соромно. Я можу собі це дозволити і, напевно, дозволятиму.

Тим часом у мене в «Фоліо» вийшла книга, збірник нарисів, який я робив для «Женского журнала». Видавець Олександр Красовицький переконав мене, щоб вона була названа заклично: «Секс и город Киев». А не «Письма к незнакомке», як називався в журналі цей цикл: «Ну, розумієте, Моруа — це неенергетично...» Там ще така яскраво-червона обкладинка, а на ній такий зарозумілий, гордий Макаров! Це смішно, загалом, і я як людина з розвиненою самоіронією розумію, чого це варто. А водночас — чому б і ні?

— Нещодавно бачила сюжет про одного популярного російського телеведучого, який був змушений з інтелектуальних авторських проектів перейти на розважальне ток-шоу. Ви припускаєте можливість такого повороту у своїй кар’єрі?

— Що означає «змушений»? Ніхто не в змозі змусити людину займатися тим, чого вона не хоче. Я можу припустити, що йшлося про Володимира Молчанова. Він був одним із перших, хто показав можливості телебачення в нашій країні, коли ще не було «тарілок», люди не виїжджали за кордон, він до певної міри розсунув обрії. Та в тому, що його програми перестали бути цікавими, винен передусім сам ведучий. Або він не цілком це розуміє, або ж лицемірить.

Що ж до мене, я точно знаю, що цікавий на своєму майданчику, у дуже вузькому діапазоні. У радянських «Известиях» була така рубрика: «Разговор с интеллигентным человеком». От у цьому я сильніше за багатьох. Та якби я став вести програму про колір і форму ліфчика — притому, що в мене може бути своє розуміння стосовно цього, — я був би слабеньким. Навіщо ж підставлятися та лізти в ситуацію, де я уразливий? Тому я не вестиму, скажімо, програму «Перший мільйон», хоча вважаю, що це цілком гідне заняття для телевізійника. У мене це вийде гірше, ніж в інших. А те, чим я займаюся, вважаю, у мене виходить краще, ніж у багатьох.

— Олександр Роднянський в інтерв’ю «ДТ» сказав: йому соромно за те, що відбувалося на каналі під час виборів. Не запитую, чи соромно вам. Та знаю, дуже багато мислячих людей у той час вирішували для себе складні моральні дилеми. Як ви тепер оцінюєте свої тодішні рішення?

— Для мене канал — це не місце роботи. Це спільне життя з близькими мені людьми. Яке обернулося престижною й дуже цікавою роботою, популярністю, непоганою зарплатою, службовою машиною та іншими привілеями. Та це все виникло як побічний продукт. Ми спочатку були друзями, а потім стали співробітниками. Тому піти і грюкнути дверми через те що «Плюси» забруднили свій білий одяг... Для мене відпочатку так питання не стояло. Звичайно, мені було страшенно соромно й неприємно, але я розумів, як ми до цього прийшли, я був безпосереднім свідком, як Льоші Роднянському і Вові Оселедчику буквально викручували руки. Я не міг сказати: хлопці, я іду й зберігаю свій білий одяг, а ви продовжуйте в цьому перебувати.

По-друге, заради справедливості треба сказати, що та цензура на каналі стосувалася головним чином ТСН. Авторські програми жили в досить привільному режимі. У мене на «Документі», зокрема, був один момент, коли ми посперечалися з продюсером із приводу того, вирізати чи не вирізати фразу нашого гостя з приводу нечесних виборів. Це було ще наприкінці вересня — початку жовтня, ніякої конкретики та особливої крамоли там не пролунало. Я простежив, щоб фразу не вирізали. У мене в самого є внутрішній редактор, кидатися на амбразури — не моє амплуа. Та почуватися зовсім вже ідіотом теж не хочеться. Я сказав: свого часу я досить довго працював в умовах цензури (це було з 1980 по 1987 рік, в урядовому інформагентстві «РАТАУ»), і більше у своєму житті під цензурою не працюватиму. Якщо таку практику приймуть на програмі, я не вестиму її. Я не робитиму гучних заяв, не грюкатиму дверми, я просто піду, і нехай садять у кадр людину, яка з цим згодна. Це був єдиний конфлікт. І мене зрозуміли.

Так, ми в «Документі» займалися проблемами, що тоді були не «на часі» і, відповідно, замовчували ті проблеми, що були «на часі». У цьому сенсі так, неприємно. Та робити якісь відверто мерзенні речі мені, слава Богу, не довелося. І говорити те, чого я не думаю, теж, слава Богу, не довелося. Якби я працював на ТСН, була б колізія дуже серйозна. І не знаю, як би повівся. Хотілося б сказати: нізащо, ніколи в житті!.. Та чорт його знає.

— Які проблеми, по-вашому, нині «на часі»? З чого ви розпочнете після канікул «Документа»?

— Шляхом проб і помилок ми вичленували те, у чому, як кажуть маркетологи, наша «унікальна торгова пропозиція». Все-таки ця програма має бути про культуру. По-перше, тому, що такого продукту зовсім мало, а те, що є, виходить у маргінальний ефірний час. По-друге, я цілком упевнено почуваюся в цій тематиці, у мене як у журналіста й публічної людини є свої міркування з даного приводу. А якщо це культурна програма, то вона має прив’язуватися до певного інформаційного приводу. Приводів уже досить, не треба висмоктувати з пальця. Що таке Болонський процес стосовно лікарів: ви підете лікуватися до бакалавра медицини? Чому директора музею, який відкрив там кафе, віддадуть під суд? Чому кількість видавництв в Україні не збільшується, а де-факто зменшується, і українська книжка перебуває в гетто? Подивимося, які інформаційні приводи будуть у серпні, і вийдемо з цим. А проблеми є, куди не тикни.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво