ЮРІЙ КОЧУБЕЙ: «ПРОФЕСІОНАЛІЗМ ТА ПАТРІОТИЗМ АБСОЛЮТНО НЕОБХІДНІ У РОБОТІ ДИПЛОМАТА!» - Соціум - dt.ua

ЮРІЙ КОЧУБЕЙ: «ПРОФЕСІОНАЛІЗМ ТА ПАТРІОТИЗМ АБСОЛЮТНО НЕОБХІДНІ У РОБОТІ ДИПЛОМАТА!»

6 грудня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 6 грудня-13 грудня

Кочубей Юрій Миколайович — Надзвичайний та Повноважний Посол України, дипломат з понад 40-річним с...

Рукостискання з королем Іспанії Хуаном Карлосом, Мадрид, Іспанія, 1982 р.
50-річчя висадки союзників в Нормандії. Візит українського есмінця «Гетьман Сагайдачний». Руан, Франція, 1994 р.
Рукостискання з королем Іспанії Хуаном Карлосом, Мадрид, Іспанія, 1982 р.

Кочубей Юрій Миколайович — Надзвичайний та Повноважний Посол України, дипломат з понад 40-річним стажем, автор книжок з арабістики та сходознавства, член Спілки письменників України, член Асоціації українських сходознавців, історик-міжнародник, кандидат філологічних наук, викладач Дипломатичної академії при МЗС України, президент Українського товариства зовнішньої політики (з 1998 р.), віце-президент Українсько-французького форуму (з 1998 р.), головний редактор журналу «Східний світ» (з 2000 р.), член редколегій журналів «Всесвіт», «Діалог», альманаху «Хроніка-2000», видавництва «Чорне і біле» (м.Лозанна).

Нещодавно Юрію Кочубею виповнилося 70 років.

«Новая дипломатия, старая дипломатия — это слова, лишенные реального содержания. Если что меняется, то только внешний облик, так сказать, наряд дипломатии. Сущность остается прежней, потому что человеческая природа не меняется. Интересы народов не меняются. Их всегда определяют природа, географическое положение, собственный характер народа. И у наций всегда будет в распоряжении один способ улаживать возникающие между ними разногласия, и слово порядочного человека всегда будет лучшим орудием, каким только может воспользоваться правительство для обеспечения торжества своих идей».

Жюль Камбон, выдатний французький дипломат, член французской «Академии бессмертных»

50-річчя висадки союзників в Нормандії. Візит українського есмінця «Гетьман Сагайдачний». Руан, Франція, 1994 р.

Не слід вважати, що існування ренесансних особистостей — у далекому минулому. І в наші дні поруч з нами є люди, однаково талановиті у різних сферах життєтворчості. Їх мало, їх слід плекати, бо вони складають гордість будь-якої держави.

У цьому контексті згадаємо про представників до недавнього часу закритої та привілейованої касти українських дипломатів. Професіоналів старшого покоління, які пройшли всі кар’єрні сходини від «а» до «я» і спромоглися блискуче реалізуватися в кількох іпостасях. Йдеться про Володимира Скофенка — публіциста, художника, співака оперного діапазону; Віктора Батюка — поета, письменника, перекладача і Юрія Кочубея — письменника, перекладача, історика. На жаль, двох перших вже немає поруч з нами…

Згадуючи ці постаті, хочеться нагадати сучасникам вимоги до дипломатів в Європі кінця XVI ст., записані лордом Гарольдом Нікольсоном: «…Вимагалося знання математики, архітектури, музики, фізики, світського та церковного права, обов’язкове знання латині, грецької, іспанської, англійської, французької, німецької, турецької мов; повинні були мати повноцінну класичну освіту, знати історію, географію, військову справу, поезію; крім того вони мали бути вельможними, багатими й приємними зовні». І в наш час, напевне, майже чимало з цих вимог лишаються цілком правомірними.

— Юрію Миколайовичу, ви прийшли в Міністерство закордонних справ України наприкінці 50-х, за часів «обмеженої дипломатії». Якою була тоді українська радянська дипломатія? Що з тих традицій варто було б зберегти?

— Хочу відразу наголосити, що в роботі дипломата є речі абсолютно необхідні: патріотизм і професіоналізм. Вони йдуть поруч.

Умови для дипломатичної кар’єри у ті часи були непростими…Україна не була незалежною державою. Ми мусили працювати у тіні Міністерства закордонних справ Союзу. Проте, як не дивно, ми, українські дипломати, у той радянський період намагалися бути дуже активними. Ми не сиділи і не чекали, коли ці часи минуть. Ініціативність була нашим гаслом. Ми постійно думали, як зробити, щоб Україна дійсно звучала на міжнародній арені.

Що ж стосується патріотизму… Це, звичайно, може викликати скепсис — як так, у Радянському Союзі — і раптом — патріотизм?! Так, я хочу сказати, що у нас, у Міністерстві закордонних справ, народжувався, якщо хочете, український локальний патріотизм. Працівники галузі зовнішньої політики щодня мають справу з такими поняттями, як суверенітет, незалежність, права народів, права людини. І ми постійно думали про інтереси нашої республіки, хоча вона тоді була «советской».

На жаль, у нинішніх дипломатів не завжди відчутна ця внутрішня переконаність. Багато з них, як я спостерігаю, перетворюються на чиновників. А чиновник — це поганий дипломат! Хай це пафосно звучить, але жити ідеями, працювати на благо держави — це і є специфіка нашої незвичайної почесної роботи.

— Як вам працювалося під пресингом «подвійних стандартів» — чи захищав «радянський імунітет»?

— Ми абсолютно реально розуміли, що таке радянська Україна. Проте дипломат за своєю природою має бути лояльним до держави, яку він представляє. Якщо дипломат не може так себе поводити, то мусить подати у відставку.

Ми, звичайно, вірили, що, наприклад, «американський імперіалізм» треба «міцно тримати». У нас був, так би мовити, антиколоніальний підхід. Але весь час дбали про свою республіку — і це, думаю, певною мірою нас виправдовувало.

— Деякі українські дипломати на свій острах та ризик спілкувалися не тільки з «прогресивними українцями» (так називали емігрантів-комуністів), але й з так званими «українськими націоналістами». Серед таких дипломатів у діаспорі згадують і вас.

— Треба добре усвідомлювати контекст нашої роботи у ті роки. Знати характер режиму, який створював таку ситуацію, коли будь-які контакти з представниками еміграції чітко фіксувалися. Особлива заборона існувала щодо творчої інтелігенції. Але… Ми дружили з дочкою Абрама Маневича, одного з перших академіків Української академії художеств. Вже за часів незалежності вона приїжджала до Києва та подарувала картини батька центральному українському музею.

Коли спілкувалися з українцями-емігрантами, вони могли критикувати наш режим. Я завжди намагався їх зрозуміти, хоча серед нашої діаспори було завжди багато різних політичних спрямувань.

Проте зараз діаспора інколи дратує наших сучасних дипломатів. Як не дивно, вона сьогодні виконує певну функцію контролю, вказує на наші недоліки. Діаспора не нав’язує нам свої ідеологічні поняття, проте вона і зараз продовжує те, що робила протягом всього свого існування,— відстоює інтереси вже виміряної України!

— За часів існування Радянського Союзу ніхто з українців не обіймав таких високих посад в системі ООН, як ви. У 1987 р. вас призначили заступником Генерального директора ЮНЕСКО. Будь ласка, трохи про історію цього високого призначення.

— Це дійсно був прецедент — вперше за радянських часів український дипломат обійняв таку високу посаду. До цього призначення я був заступником міністра закордонних справ України, а водночас головою Національної комісії у справах ЮНЕСКО. Україна дуже активно працювала в цій організації. ЮНЕСКО давала нам можливість прямого виходу до міжнародної громадськості, бо це гуманітарна організація. І якщо є проект вивчення слов’янських культур, то Україну ніяк не можна обминути. Й ми заявляли світові про себе! Організовували виставки, концерти, публікації, потім почали друкувати українську версію «Кур’єру ЮНЕСКО». І нарешті на нас звернули увагу. Коли представник СРСР в керівництві ЮНЕСКО мав вийти на пенсію, постало питання: хто буде наступником? Генеральний директор переглянув багато кандидатів — і, як то кажуть, виникла «криза жанру». І тоді виринула моя кандидатура. Її ухвалили і генеральний директор, і виконавча рада. Таким чином, я став заступником генерального директора ЮНЕСКО.

Але через півтора роки настав момент, коли у Москві зрозуміли, що, напевне, надто багато Україні дали! І почали на мене тиснути, щоб я пішов з цієї посади за конкретні блага: наприклад, очолив певне радянське посольство тощо. Я не погодився. Приїхав до Києва, як раз розпочалася перебудова, зайшов до вищого керівництва, ЦК Компартії України, де знайшов підтримку. Так і залишився на цій посаді до пенсії.

— Сама ваша присутність серед керівників поважної організації працювала на імідж України. Напевно, були моменти лобіювання українських інтересів?

— Звичайно, я дуже обережно лобіював інтереси України. Намагався розширити квоту працівників з України в ЮНЕСКО, і це вдалося. Тоді в цій організації було пристойно представлено Україну — майже 10 осіб. Зараз незалежна Україна не має жодного працівника в системі ЮНЕСКО! Нас витіснено — і це ганьба! Бо йдеться про країну, яка була серед 12 перших платників до бюджету організації.

— Про політичні провокації люди багато знають, на жаль, і з сьогодення. Але були провокації проти дипломатів, які увійшли в історично-політичні хрестоматії. Ви, якщо не помиляюсь, неодноразово були їх свідками і навіть «мішенню»?

— Здебільшого вони існували теоретично. Знаю деякі випадки, коли до наших людей підходили й хотіли увійти в ближчий контакт. Це під час холодної війни! За нами завжди уважно спостерігали, тому про такі контакти слід було доповідати. І коли люди доповідали, для них, як в анекдоті, це нічим хорошим не закінчувалося: їх надовго відлучали від конкретної роботи.

Існувала й суто фізична небезпека, коли кидали вибухові пристрої. Свідком цього я був, на жаль, не раз… Завжди є екстремісти, чиє походження диктує час, політичні ситуації. Але в Америці спонтанних нападів, як в Європі, не було. В США антирадянські ексцеси відбувалися лише тоді, коли дозволяла влада...

А востаннє «жертвою провокації» я став приблизно п’ять років тому в рідній Україні. Одна газета опублікувала інформацію: посол України у Франції попросив політичного притулку, придбав садибу у Парижі та інше. Багато людей, які мене потім зустрічали у Києві, дуже дивувалися, бо, як на їхню думку, я мав бути у Франції. Це була суто провокація! Чим вона продиктована мені достеменно невідомо.

— Ви були першим Надзвичайним й Повноважним Послом України у Франції. Ця держава мала й має сильну проросійську орієнтацію. Як налагоджувалися відносини між нашими країнами? Які перспективи вони мають сьогодні?

— Працювати послом незалежної України у Франції — це нелегка робота. Враховуючи те, що з кінця ХІХ ст. Росія була для Франції дуже важливим союзником у протистоянні проти Німеччини та Австро-Угорської імперії. І республіканська Франція закривала очі на те, що коїлося у Російській імперії: всі демократичні ідеали забувалися, коли йшлося про власні інтереси.

І зараз Франція значною мірою залежна від російського газу. Хоча це нібито ніде не афішується.

Незалежність України у Франції сприйняли неоднозначно. Звичайно, проголошення незалежності — це реальність, але внутрішнього переконання у французької еліти, яка виховувалася на ідеалах «единой и неделимой» Росії, не було. І хоча Європа вже не така, якою була на початку ХХ ст., все одно стара карта світоподілу присутня в їхньому мисленні. І ще, хто виховував цю еліту? Хто в них були професорами у вищих навчальних закладах? Колишні російські дипломати, колишні російські білі генерали, які виховували французьку молодь відповідно до власних ідеалів.

Досить відомою є фраза Жіскара д’Естена про те, що Україна для Росії — як для Франції район Рон-Альп. А це суто французька провінція, де немає навіть нацменшин… Французи сприймали Україну як провінцію Росії. І тільки почувши, що ця «провінція» за розміром така ж, як Франція, і має майже таке ж населення, починали думати: напевне, не так їх вчили…

Крім того, існує сама специфіка Франції: в них діє принцип республікалізму — меншин не визнають, всі вважають себе французами. Значить, українці — сепаратисти, а це має негативний відтінок…Такий підхід глибоко схований у підсвідомості. Тільки наші конкретні дії можуть змінити їхній спосіб мислення, чим я і займався як посол. Передусім було поставлено два завдання: просвітницька діяльність і налагодження економічних відносин. Коли я вручив вірчі грамоти Президенту Міттерану і зробив прес-конференцію, перше питання, як не дивно, було таке: на чиї гроші ми купляли будинок посольства? Те, що ми самі купили за власні гроші, справило враження! Пропаганда з Москви, що незалежність України — явище тимчасове, мала силу.

Франція є важливим чинником для нас у просуванні в Європу, отже, нашим політикам і дипломатам слід приділяти належну увагу цій країні.

— Над чим, як на вашу думку, слід зосередитися для того, щоб Україна не виступала у ролі «розмінної монети» у міжнародній політиці?

— Це дуже важливе запитання. У ситуації, що склалася зараз, ускладнення виникають через те, що українська зовнішня політика здійснюється несистемно. Наприклад, у політиці Росії щодо України все чітко спрямовано, все працює на одну мету… У нас щось робиться, а щось не робиться…

Нашою метою має бути зміцнення Української держави, забезпечення її суверенного розвитку. І дипломати тут мають відігравати велику роль. Як на мою думку, ми весь час трохи запізнюємось. Виникла проблема обхідної труби — а де ми? Ми повинні були передбачити і такий варіант, застосувати запобіжні заходи, щоб європейці не поспішали грати проти інтересів Української держави. Зрозуміло, що Європа не може допустити, щоб її громадяни чекали на початок опалювального сезону зайвих кілька тижнів, тому що зацікавлена у гарантованому надходженні газу через газотранспортну систему (ГТС) України з Росії.

На цьому фоні ведеться компанія підриву довіри до України. Звідсіля й відома пропагандистська операція — «Украина крадет газ!». Україні ж треба протиставити об’єктивну відкриту інформацію. Нині йдеться про долю ГТС України. У цьому зв’язку хотів би нагадати історію Суецького й Панамського каналів. Ці величезні споруди приносили казкові прибутки іноземцям, які володіли ними, а населення Єгипту та Панами було й досі лишається серед найбідніших. То ж варто двічі подумати перш, ніж втрачати контроль над нашою ГТС. Причому для України це має не тільки економічне, а й політичне значення. Не можна допускати, щоб це вирішувалось «камерно»! Такі питання загальнонаціональної ваги повинні розглядатися публічно!

А що стосується нашого прямування до євроатлантичних структур, то тут треба переходити від декларацій до дій. І ніхто нас з Європи не викине, бо ми знаходимось в Європі, а не в Євразії. Інша річ, що нас можуть прийняти до певної організації, а можуть не прийняти... Проте, якщо ми будемо жити за європейськими стандартами, то буде і відповідне ставлення до нас.

Зовнішня політика — це не гра на дрібні гроші, це дуже серйозна справа, що вимагає виваженого і цілеспрямованого державницького підходу. І про це маємо пам’ятати!

А для дипломатів завжди є робота. І ще раз хочеться наголосити, найважливіше в ній — професіоналізм і патріотизм!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво