Язик до Києва доведе. А в Києві? - Соціум - dt.ua

Язик до Києва доведе. А в Києві?

10 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №43, 10 листопада-17 листопада

Про ситуацію з мовами останнім часом не розумує, мабуть, лише лінивий. Відразу зазначу: у цій статт...

Про ситуацію з мовами останнім часом не розумує, мабуть, лише лінивий. Відразу зазначу: у цій статті не нарікатиму на те, що якусь мову пригноблюють, і тим паче не заявлятиму, буцімто одна мова має бути державною, інша — офіційною, ще інша — для вуличних балачок, і тоді відразу всюди запанує добробут. Хочу лише розповісти про те, якими мовами і як послуговувалися кияни в недалекому минулому. Зацікавлений читач дійде власних висновків.

Нікуди не подінешся від того, що розповідь ця — переважно про дві мови, називати які зайво. Стандартна точка зору: українська — рідна для Києва, російська привнесена в Україну Москвою. Насправді не все так просто. Спочатку зовсім не Москва навчала Київ багатьох речей, зокрема мови, а навпаки — що й не дивно, з огляду на різницю у віці. 1882 року, у статті, присвяченій тисячоліттю Києва (ні, це не помилка. Як за наступне століття місту вдалося постаріти на півтисячоліття — це інша історія...), писали:

«Еще прежде (1654 года Киев. — С.М.) дает Москве первых насадителей там просвещения, справщиков церковных книг, устроителей церковных порядков. Просвещение растет, новые силы приливают из Киева...»

Якою мовою Київ навчав Москву? Ані української, ані російської у їх сучасному вигляді тоді не існувало. До того ж те, що називалося Руссю або, на грецький манер, Росією, — це приблизно сучасна Україна (теперішня Росія була відома як Московія). Отже, тодішня «руська» — це мова, якою розмовляли в тодішньому Києві та навколо нього. У збірці віршів українського автора XVIII століття Климентія Зіновієва читаємо:

«О неумеющих богу молитися

Хто не умеет богу молитися,
треба на море тому пуститися.

Там як фортуна ветрная прилучит,
и неумелый молитись научит.

Тогда и грехи свои вспамятает
и в молитвах всех святых изчитает...»

Перетворивши всі «яті» на «е», ми отримали практично російський текст із вкрапленнями українських «хто», «треба», «як» та інфінітивів. Перетворіть «яті» на «i», як це сталося в українській, — і від російської залишиться дієприкметник у заголовку, «тогда» та закінчення дієслів.

У середині 1860-х років вийшло друком перше видання знаменитого словника Даля. У вступній частині до нього є стаття «О наречiяхъ рускаго языка». У ній фігурують слова: «трохи», «досыть», «уперши», «хата», «знайти», «хувать»... Сумнівів, про що йдеться, немає? І дарма. Це тверська говірка російської мови. «Годи», «робить», «що», «добродiй», «добре», «зараз»... Ну, нарешті, вгадали? Знову ні: це вологодська говірка.

Та повернімося до Києва. Тут мав місце зовнішній вплив, про який нині майже не пам’ятають, — із заходу. Київ формально належав Польщі трохи більш як сто років, але і після його входження до складу Російської імперії польська мова в місті вживалася широко. У відкритій знову Першій гімназії, яка 1811 року набула статусу вищого навчального закладу, викладали виключно польською! (Щоправда, вивчалися російська, німецька, французька, грецька й латина.) У Києві користувалися польськими календарями, які друкувалися у Бердичеві, і зберігали гроші в Польському банку, розташованому в тому ж таки Бердичеві...

Серйозні зміни розпочалися за царювання Миколи I, який дуже любив Київ і навіть хотів зробити його третьою столицею імперії. Спонукало до дій і польське повстання 1830—1831 років. Внаслідок заходів, ужитих російською владою, зокрема генерал-губернатором Дмитром Бібіковим, польська мова планомірно витіснялася з київського життя російською. Цитаделлю імперського просвітництва став відкритий 1834 року Університет Святого Володимира. Дозволю собі зазначити, що серед вимог до майбутніх студентів було вільне володіння латиною, німецькою та французькою мовами. Цікаво, скільки відсотків сьогоднішніх абітурієнтів успішно склали б такі вступні іспити, навіть якщо замінити латину англійською?

1836 року (згідно з іншими відомостями, 1834-го) відкрилася Друга гімназія, де викладали вже російською. Утім, ще і п’ятдесят років по тому гість зі Львова Олександр Барвінський ділився враженнями: «З Бульварної перейшов я на Велику Володимирську вулицю і довго йшов, і нарешті побачив... вивіску: «Славянская кофейная». Наближаюся і бачу, що навколо дверей прибито вивіски, на одній написи російські: «Кофе», «Чай» тощо, а на іншій — польські».

Говорячи про русифікацію середини XIX століття, обов’язково згадують горезвісний «валуєвський циркуляр» 1863 року — лист царського міністра просвіти до київського цензурного комітету. Він залишався чинним не більш як два роки (до ухвалення 1865 року закону про пресу), але вкарбувався у свідомість загальновідомою фразою: «Возбуждение этого вопроса (о малороссийской литературе. — С.М.) принято большинством малороссиян с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может...» Представники старшого покоління добре пам’ятають цей риторичний прийом: «На численні прохання трудящих...» (чи просто «Побутує думка...»). Як було насправді? У виданнях позаминулого століття вислови «малороссийское наречие» і «малороссийский (южно-русский) язык» трапляються поперемінно, але другий із часом переважує, і поширюється слово «український». Олексій Павловський 1818 року видав «Грамматику малороссийского наречия»; Михайло Максимович 1841-го — «О правописании малороссийского языка». В уже згаданому вступі до словника Даля згадується і те, й інше. 1861 року Тарас Шевченко опублікував у Петербурзі «Букварь южнорусскiй», а Микола Гатцук у Москві — «Украiнску абєтку». Письмова українська мова на той момент була на стадії формування: нею дуже мало користувалися, по ходу справи експериментуючи з різними системами правопису. Навіть в «южно-русском литературно-ученом вестнике «Основа», який проіснував недовго, статей російською було набагато більше, ніж українською. Царський уряд, звісно, правив своєї. «Емським указом» 1876 року було встановлено суворіші, ніж раніше, обмеження, які включали заборону на ввезення у межі імперії без особливого дозволу «каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых за границей на малорусском наречии» і вимогу, щоб «в произведениях же изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания». Тому в прижиттєвому виданні «Кобзаря» Шевченка написання («кулішівка») майже таке саме, як і сьогодні, а у виданні 1889 року — ріже око: «... Дывлюся, () Мовъ на неби высыть () Святый Кыевъ нашъ велыкый!» Заради справедливості, втім, варто зазначити, що для практичного втілення зовні суворих цензурних обмежень уряд особливих зусиль не докладав. Якщо у вірші того ж Шевченка (який відбув строк за політичним обвинуваченням!) були заборонені пасажі, вони замінялися крапками, кількість яких точно відповідала кількості вилучених рядків, а решта тексту друкувалася. Можете собі уявити, щоб так само чинила радянська цензура?

Формальні обмеження на функціонування української мови було скасовано після відомих подій 1905 року. Наступного року з’явилася перша щоденна українська газета «Рада». Та все кардинально змінилося 1914 року, коли Росія вступила у світову війну. Під заборону на грунті патріотизму потрапило не лише українське й не лише друковане слово: влітку 1916 року двох жителів Києва оштрафували на 10 карбованців кожного за те, що вони... спілкувалися німецькою мовою на вулиці. Заборони зникли лише разом із режимом. Повернувши українську мову на сторінки газет, вирішили підучити публіку читати українською. Коли в середині 1917 року «Киевская земская газета» перейшла з російської на українську, на першій сторінці кожного номера з’явилася така інструкція: «Читайте наше и як ы, i як и, є як йе, е як э, ьо як ё».

22 січня 1918 року Україну було оголошено незалежною державою. Серед ухвалених Центральною Радою законів був закон про державну мову (березень 1918), у якому, зокрема, йшлося: «1. Всякого роду написи, вивiски тощо на торговельно-промислових, банкових та подiбних закладах i конторах повинні писатися державною українською мовою, окрiм iнших мов... при тiм написи українською мовою мають бути на основнiй частинi всього напису, на чiльнiм мiсцi. <...>

3. По всiх торгово-промислових, банкових i т.п. закладах, конторах, якi зобов’язанi давати публiчнi справоздання, мовою в дiловодствi має бути державна українська».

Рада панувала недовго. Її відправили у відставку німці, з допомогою яких до влади прийшов правитель із підзабутим титулом гетьмана. Скоропадський за відпущений йому короткий термін устиг зробити досить багато для становлення Української держави. Відкрили два державні українські університети, Українську академію наук, надрукували силу-силенну українських підручників... У київському побуті, втім, продовжувала панувати російська мова: крім традиції, цьому сприяло те, що місто тоді було заповнене москвичами, петербуржцями та багатьма іншими втікачами з російського «більшовицького раю». Сам Скоропадський, котрий не міг похвалитися вільним володінням українською, трохи пізніше згадував: «[украинский] язык частному человеку приходилось, если он его избегал, слышать лишь в официальных канцеляриях и читать на нем лишь Державный Вестник».

Ретельніше взялася за діло Директорія, яка змінила гетьмана й наказала у триденний термін замінити всі російські вивіски в місті українськими. Втім, вона протрималася ще менше й була повалена більшовиками. Останні на той час уже зрозуміли, що ворогувати з українським рухом недоцільно; до того ж ось-ось мав статися апофеоз пролетарського інтернаціоналізму — світова революція. Звідси заява: «Радянська соціалістична влада не надає жодній мові переважного права на визнання її мовою державною». Київська міська газета друкувалася під подвійною назвою: «Коммунист — Комунiст», хоча відсотків дев’яносто статей писалися російською.

У другій половині 1919 року в Києві панував Денікін, добре відомий як поборник «єдиної і неподільної Росії». Його позиція щодо мовного питання була висвітлена в маніфесті «Населенню Малороссии»: «Объявляю государственным языком на всем пространстве России язык Русский, но считаю совершенно недопустимым и запрещаю преследования малорусского языка. Каждый может говорить в местных учреждениях, земствах, присутственных местах и в суде по-малорусски.

Местные школы, содержимые на частные средства, могут вести преподавание на каком угодно языке. В казенных школах, если найдутся желающие, могут быть учреждаемы уроки малорусского народного языка в его классических образцах и в первые годы обучения в начальной школе... Равным образом не будет никаких ограничений в отношении малорусского языка в печати».

Знову прийшовши до влади «всерйоз і надовго» і включивши Україну як формально незалежну, але по суті абсолютно маріонеткову державу до складу СРСР, більшовики вирішили перехопити ініціативу в мовному питанні. Так народилася політика українізації — яка спочатку, до речі, стосувалася не лише України, а й Кубані та Поволжя. Роботу провели з належним розмахом. У 1932—1933 роках 88,5% школярів України навчалися українською (до 1917 року українських шкіл не існувало в принципі). 1923 року 12,5% примірників газет виходило українською, у 1932 — 91,7%! Щоправда, наприкінці 1932 року пильна партія виявила, що до лав провідників її політики затесалися «прихильники Петлюри та інші буржуазно-націоналістичні елементи». З елементами чинили відповідно; головний ідеолог українізації Скрипник вирішив не чекати, поки по нього прийдуть, і покінчив життя самогубством. Народу, відповідно, роз’яснили, що досі відбувалася «петлюрівська українізація», а відтепер розпочнеться єдино правильна «більшовицька українізація». Минуло ще кілька років. Недоброї пам’яті 1937 року було поставлено вже інше питання. Наприкінці жовтня того року секретарям ЦК ВКП(б) надійшла доповідна записка від завідувача відділу друку і видавництв Мехліса: «О русских газетах на Украине». Він писав: «Ни в одной союзной и автономной республике русская печать не находится в таком захудалом состоянии, как на Украине... В Киеве издаются газеты на немецком, польском, еврейском, болгарском языках. Нет только ни одной газеты на русском языке, если не считать русского издания армейской газеты «Червона армія». Спрашивается: неужели Украина нуждается больше в немецкой газете, чем в русской? Действительно ли польский и болгарский языки распространены на Украине больше, чем русский? Отсутствие в Киеве руководящей русской газеты свидетельствует о политической близорукости ЦК КП(б)У...»

Було вжито заходів. 1936 року російською мовою видавався кожен восьмий примірник українських газет, 1939 року — майже кожен третій.

Найкращими друзями української мови оголосили себе німецькі націонал-соціалісти, які ненадовго змінили більшовиків. У цьому був суто цинічний розрахунок. Ставити українців на один рівень з арійцями ніхто не збирався, але в контекст нехитрої пропаганди (мовляв, «жидо-більшовики» пригнічували вас геть по всіх статтях, і тільки тепер, із приходом німецьких визволителів...) український мотив лягав чудово. От і з’явилася в газеті «Українське слово» належна соціальна реклама: «В Українi — по-українському!» (sic). Та коли виявилося, що редактори газети обстоювали вільну Україну по-справжньому, їх відправили до Бабиного Яру... Стосовно ж мови як такої запал окупантів, напевне, ослабнув. Навесні 1942 року якесь джерело «Г» повідомляло радянській розвідці: «В Киеве раньше говорили только по-украински, а вот уже месяца два как слышишь и русскую речь».

Все інше ми, загалом, пам’ятаємо. У повоєнному Радянському Союзі про українізацію вже не йшлося. Українську мову ніхто не забороняв, але внаслідок змішання населення, розвитку зв’язків між різними частинами величезної країни з’являлося дедалі більше стимулів розмовляти російською. Свою роль зіграло звільнення 1972 року з найвищої посади в республіці Петра Шелеста, якого оголосили «націоналістом». Якщо за Шелеста з’їзди партії та інші республіканські заходи проводили зазвичай українською, то його наступник Щербицький «врахував помилки», і в середовищі номенклатури запанувала російська.

Переважна більшість киян, як і нині, розуміла обидві мови. Маленька деталь повсякденного життя міста: до середини 80-х років назви станцій у поїздах метро оголошували виключно українською. В якийсь момент, вочевидь, надійшла вказівка від керівництва, і тексти переозвучили російською. Потім певний час пасажирів інформували двома мовами, після чого повернулися до української.

1989 року українська мова в тоді ще Українській РСР набула статусу державної, 2000-го сплив строк набрання чинності всіма статтями Закону про мови. Пристрасті не вщухли донині, періодично посилюючись у зв’язку і без зв’язку з поточними політичними подіями — та про це я обіцяв не розумувати.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво