ЯВКА З КАЯТТЯМ - Соціум - dt.ua

ЯВКА З КАЯТТЯМ

9 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 9 серпня-16 серпня

Думаю, навіть цілком унікальна історія має право на місце в газеті і, відповідно, на увагу спільноти лише тоді, коли в ній відбито якісь загальні тенденції, коли за нею стоїть не випадок — явище...

Думаю, навіть цілком унікальна історія має право на місце в газеті і, відповідно, на увагу спільноти лише тоді, коли в ній відбито якісь загальні тенденції, коли за нею стоїть не випадок — явище.

Квіти зла

Убивство було демонстративно зухвалим і безжалісним. Дівчину задушили в неї вдома, ноги зв’язали скотчем, рот заклеїли, а шию обмотали лейкопластирем.

Її звали Наташею. У неї був брат, між ними склалися дуже добрі стосунки, вони бачилися, регулярно телефонували одне одному. Ось і того вечора він багато разів дзвонив, але відповіді не було, розпитав сусідів і лише тоді запідозрив недобре. Викликав рятувальників, вони через балкон потрапили в квартиру й побачили картину — страшнішу не вигадаєш.

Наталія Козачок* була вродливою дівчиною, модно вдягалася, одна винаймала двокімнатну квартиру й платила за неї добрі гроші. Де працювала? Була представницею професії, яка дозволяє не ходити на службу. Щоправда, у постанові прокурора про створення слідчо-оперативної групи від 22 березня 2000 року сказано відвертіше: «Про особистість убитої відомо, що вона працювала повією, мала численні статеві контакти, у засобах масової інформації вміщувала оголошення про надання інтимних послуг». Та, врешті-решт, це особиста справа Наталі, та й загалом, про покійну погано не говоритимемо. Жила-була дівчина, матеріально допомагала батькам, будувала плани, відкладала гроші на комп’ютер, теревенила з подругами по мобільнику, полюбляла за чашечкою кави поміркувати про сенс життя, сміялася — і немає її.

Квартиру було перевернуто догори дном. Усі шухляди шаф витягнуто, розкидано книжки, фотографії та речі...

Через два місяці оперуповноважений карного розшуку Дніпровського райуправління міліції м. Києва Валерій Редик оформив від громадянина Валерія Прильопи «явку з каяттям», у якій той зізнається в убивстві 19 березня 2000 року Наталії Козачок.

Загалом, покаяння вбивці — випадок особливий. Ясна річ, за тверезими міркуваннями, людині, що порушила закон, найрозумніше було б одуматися вчасно й покаятися. Полегшити цим свою неминучу долю і зменшити покарання. Але не дуже полюбляють злочинці приходити з каяттям. Сподіваються перехитрити правосуддя, сховати кінці. А ось Прильопа таки наважився, зрозумів, певне, що рано чи пізно слідчі однаково доведуть його провину.

У «явці з каяттям» докладно, на трьох сторінках, Прильопа повідомив: «19 березня близько 22 години я зі своїм другом Ігорем Тищенком поїхав до Козачок. Виходячи з машини, я попросив Ігоря залишитися на вулиці хвилин на 40—50, а сам піднявся на 4-й поверх до Наталі. Вона відчинила двері... Я запитав, коли вона поверне мені 200 доларів, які позичила 20 днів тому... Вона відповіла, що ніякої розписки не давала, тож ніяких грошей загалом не винна... Я був злий... Наталя почала кричати, що в неї грошей немає і при цьому почала кидати в мене речі, які були під рукою... Я підійшов до неї, схопив її рукою за шию і став вимагати гроші. Вона почала відбиватися й кричати... Сили я не відчував, свої дії не контролював. Душити перестав тоді, коли вона вже не кричала... Я побачив, що Наталя не опритомнює й за інерцією почав збирати речі, до яких торкався: чашки з-під кави, мобільний телефон, карти, альбом із фотографіями — відніс їх у ванну, залив водою й засипав порошком. Після цього забрав гроші, які лежали під диваном: приблизно 120 дол. США і 500 гривень. Також забрав із собою каблучку Наталі, годинник і сережки, які лежали на тумбочці... Після цього я вийшов із квартири, причинив двері й спустився вниз. Вийшовши на вулицю, побачив, що Ігор сидить на лавці, підійшов до нього, сказав, що все нормально... Коли я виходив, Наталя лежала у великій кімнаті... У скоєному каюся, прошу мене дуже не карати... 29.05.2000 р. В.Прильопа (підпис)».

А певно починалося все цілком невинно, навіть романтично. Як написав Прильопа в поясненні: «У період з 2 до 4 лютого я перебував по роботі на ринку «Юність». Виходячи з «Юності» приблизно о 9 годині, я побачив дівчину невисокого зросту, вона була вдягнена в шубу й високі чоботи. Дівчина несподівано підвернула ногу, зламала підбор і впала. Я допоміг їй піднятися, запропонував свою допомогу, зупинив таксі, і ми поїхали до неї додому за адресою вул. Празька, 10... Вона сказала, що її звуть Наталя, згодом я дізнався, що її прізвище Козачок. Коли ми приїхали до Наталі, я допоміг їй дійти до квартири, завів її до передпокою... Наступного дня я їй зателефонував дізнатися, як у неї справи, і вона запросила мене на каву. Після цього в мене з Козачок склалися дружні взаємини. Інтимних стосунків між нами не було...»

30 травня, наступного дня після написання «явки з каяттям», Прильопа в деталях підтвердив слідчому прокуратури Ігорю Лисці свої показання, про що теж було складено відповідний протокол. 1 червня слідчий Лиска за участю прокурора Дніпровського району старшого радника юстиції Анатолія Яковенка допитали Прильопу як підозрюваного. У протоколі наведено багато деталей, яких не було в «явці з каяттям», приміром, «...коли вона перестала кричати, то я побачив на столі моток лейкопластиру білого кольору та обмотав ним її ноги, а потім я навіщось намотав цей пластир навколо рота, робив я це безцільно... Потім, біля будинку, кудись у кущі я кинув телефонний апарат і ключ від квартири. Приблизно через день я йшов парковою зоною та викинув каблучку, сережки й годинник, що належали Козачок...»

Нижче, як і належить, підписи слідчого Лиски та прокурора Яковенка. А Прильопа написав: «Протокол прочитаний, від підпису відмовляюся».

Він терпів, скільки міг

Подальші події розгорталися так. Адвокат Прильопи Микола Олефіренко 8 червня звертається до слідчого райпрокуратури Петра Коваленка з клопотанням: «Мій підзахисний Прильопа розповів мені, що за період його утримання під вартою з 25 травня до нього застосовувалися недозволені методи слідства: його били співробітники міліції, катували, принижували, били в пах, підвішували на наручниках, застебнутих під колінами, завдавали ударів по всіх частинах тіла, надівали презерватив на кийок, який вставляли в анальний отвір, змушуючи зізнатися у скоєнні вбивства. На обличчі Прильопи навколо очей є синці, під очима величезні мішки (наче після набряків). Клопочуся про негайне проведення судово-медичним експертом огляду мого підзахисного Прильопи на предмет виявлення тілесних ушкоджень, визначення їхнього характеру й часу заподіяння. Прошу заборонити співробітникам міліції Дніпровського РУ доставляти Прильопу з ІТУ в райвідділ міліції, де, за його словами, до нього застосовуються фізичні методи впливу, заборонити «розмовляти» з моїм підзахисним без моєї присутності як адвоката».

Аналогічні клопотання адвокат Олефіренко направив начальнику міського бюро судмедекспертизи, начальнику ізолятора тимчасового утримання, прокуророві Дніпровського району, де, зокрема, повідомляв, що «мене як захисника Прильопи протягом двох тижнів не допускають до нього на особисті побачення... думаю, причина відмови в побаченні — наявність у нього свіжих слідів тілесних ушкоджень».

Усі клопотання залишилися без відповіді. Так, можливо, Олефіренко був не досить наполегливим, не стукався в усі двері, відступив перед непробивною стіною, перед круговою порукою, можливо. Але ж і домогтися в нас законності часто дуже непросто. І тоді батько Прильопи запросив нового адвоката — Зою Шевченко.

Хороші люди не полюбляють, коли про них пишуть. Ось і Зоя Карпівна просила в нарисі написати про неї якнайскромніше. Але писати про таких людей треба. Про неї треба писати для того, щоб усе-таки не втрачалася віра в людину і хоча б для того, щоб гарних людей ставало більше.

Зоя Шевченко навчалася заочно на юридичному та працювала, але, як сказав одного разу її викладач: «заочне навчання рівноцінне заочному харчуванню», тож вона перейшла в Київський університет на стаціонар. Мешкала в гуртожитку, одержувала стипендію. За півроку до закінчення навчання вже працювала в.о. слідчого Печерської райпрокуратури, потім — слідчим, старшим помічником прокурора міста. Стаж роботи в прокуратурі — понад 30 років, а вийшовши на пенсію, уже шість років трудиться в адвокатурі. Але головне, Шевченко п’ять років тому вже займалася подібною кримінальною справою і підозрюваного було звільнено.

Зоя Карпівна розповідає: «Тоді в Криму, у Нижньогірську, безсоромність, із якою порушувався закон, буквально приголомшила. Було вбито двох чоловік. А 18-річний львів’янин Денис Жакун гостював у цей час у бабусі, допомагав їй, у вільний час малював. Він випадково біля свого будинку зустрівся з Бочаровим і Ломакіним (котрих потім знайшли вбитими), привітався з ними. Убивати їх у нього не було ані найменшої причини. Але міліція його заарештувала. Перше, що зробили слідчі, змусили Дениса написати: «відмовляюся від допомоги адвоката». Це було серйозне порушення, оскільки при такому тяжкому злочині адвокат обов’язково має бути присутнім при всіх слідчих діях — незалежно від бажання підозрюваного. Коли я, після декількох скарг і дзвінків у Київ, нарешті одержала слідчі документи, то не побачила там жодного доказу провини Дениса. Прийшла до прокурора району з клопотанням про припинення справи. Почула відповідь: «Я сам вирішити не можу». Поїхала до Сімферополя. Прокурор Криму спокійно вислухав і сказав: «Повертайтеся в Київ, а ми згодом розглянемо ваше клопотання». — «Ні, — відповіла, — я нікуди не поїду, поки ви не вивчите всі матеріали справи й не звільните Дениса. Адже він понад п’ять місяців незаконно сидить під вартою». Довелося попсувати нерви не одному начальнику, аби законність перемогла. Юнак потім розповів мені, що його катували, з нього знущалися. Вимагали, щоб зізнався тільки в одному «необережному вбивстві», обіцяли, що одержить умовний строк. Хлопчину зламати було неважко, ось він і обмовив себе. Поїхав, показав, де і як «убивав». А коли я переглянула цей відеозапис, то зрозуміла: показання Дениса не відповідають обставинам убивства, очевидним із матеріалів справи, з експертиз. Адже людина, котра не скоювала злочин, ніколи точно не відтворить його обставин, ніколи — хоч би як його навчали, хоч як йому підказували б. Так було врятовано цього юнака, і справедливість перемогла. Знаєте, у житті завжди більше прокурорів, ніж захисників, людям пожаліти іншого частіше складніше, ніж покарати».

Перше, що зробила Шевченко — зажадала від слідчого Коваленка ознайомити її як адвоката Прильопи з матеріалами й експертизами, які обгрунтовують його затримання й арешт. Одержала відмову. Всі клопотання адвоката, спрямовані на об’єктивне розслідування, на проведення додаткових і повторних експертиз теж було відхилено. Арешти, обшуки, розпізнання, допити, очні ставки проводилися без дотримання правових і процесуальних норм і з благословення керівника слідчо-оперативної групи Коваленка. Приміром, до свідків застосовувався психологічний тиск. Так, слідчі викликали колишню дружину Прильопи Наталію Митько і вимагали, щоб вона підтвердила: увечері 19 березня бачила в Прильопи 100 тисяч гривень. А від знайомої Прильопи Алли Ткачової зажадали, щоб вона зізналася: Прильопа подарував їй золоті сережки. Треба віддати належне цим жінкам — просидівши під арештом дві доби й витримавши кілька допитів, вони не звели наклеп на Прильопу, не погодилися говорити неправду.

А свідок Ігор Тищенко не вистояв перед «доказами» слідчих і підтвердив, що 19 березня приїжджав із Прильопою до Козачок і чекав 40 хвилин на подвір’ї. Його відпустили.

Шевченко направила клопотання Колегії суддів Дніпровського району, де повідомлявся: «Свідок Тищенко показав, що співробітники Дніпровського РУ застосовували до нього катування, фізичний і психічний вплив. Судмедексперт його оглянув і зафіксував наявність тілесних ушкоджень, завданих співробітниками міліції при допитах. Тищенко подав скарги прокурору району на дії співробітників міліції та слідчого Коваленка, котрий застосовував до нього насильство. Але його скарги слідчий Коваленко відхилив і навіть не долучив до матеріалів кримінальної справи».

11 березня 2001 року відбулося засідання суду Дніпровського району. До протоколу було внесено такі показання підсудного Прильопи: «Я не скоював убивства Козачок, я обмовив себе... Заступник начальника райвідділу міліції Гудзь і оперуповноважений карного розшуку Редик вимагали, щоб я написав явку з каяттям. Я відмовився, тоді Гудзь ударив мене кулаком в обличчя і сказав, що це лише квіточки... 29 травня мене знову привезли в РУВС і завели в кабінет Гудзя, де був Редик... Гудзь узяв мене за горло і вдарив у пах. Потім мені зав’язали очі й почали завдавати монотонних ударів у різні частини тіла... Коли мені розв’язали очі, то в кабінеті був тільки Гудзь. Він мене ще раз ударив ногою в пах. І я не витримав, зламався й погодився все написати й підписати. Потім під диктовку Редика я написав явку з каяттям...»

Загалом, про катування, які практикують співробітники правоохоронних органів для того, щоб «вибити» зізнання, говорять у народі давно. Трішки обнадіює лише те, що сваволя людей у погонах перестала бути «державною таємницею», що скінчилася пора замовчування. Нині відбулася «зміна варти» на найвищій прокурорській посаді — можливо, це призведе до змін?

А зміни вкрай необхідні! У січні цього року Харківський обласний суд ухвалив, що держава повинна виплатити 26-річному Роману Бутенку, безневинно засудженому на 15 років позбавлення волі й котрий відсидів майже п’ять років у СІЗО, 74 тисячі гривень за моральні страждання. А либонь були й фізичні страждання. Коли його заарештувала міліція, то він почув: «Будемо бити доти, поки не зізнаєшся». Йому виривали волосся на голові, видавлювали очі, затискали пальці в дверях, били в живіт і в пах, одягали на голову поліетиленовий пакет і затягували його доти, аж поки Роман непритомнів... І він написав те, чого вимагали оперативники.

Точнісінько так в ізоляторі СБУ у Львові співробітники СІЗО били й душили поліетиленовим кульком 28-річного Юрія Мозолу, підозрюваного в 52 убивствах. Юрія замордували до смерті, а через два тижні затримали справжнього вбивцю — Анатолія Онопрієнка.

Думаю, якби людина могла легко переносити біль, розкриття злочинів, яке засвідчує у своїх зведеннях МВС, знизилося б дуже помітно. Однак людина не може стерпіти катувань. Тож і народжуються «явки з каяттям». Якби хтось підрахував усі ці «явки», ми могли б скласти дуже точне уявлення про масштаби застосовуваних у МВС катувань, які маскують сором’язливим формулюванням «незаконні методи ведення слідства».

Наслідки слідства

Як пам’ятаємо, Прильопу обвинуватили в тому, що він убив Козачок 19 березня — саме ця дата стоїть у його «явці з каяттям». А Шевченко в документах справи виявила, що сам огляд трупа відбувся о 1 год. 15 хв. 22 березня й судмедексперти дали висновок: смерть настала за 16—24 години до огляду. Отже, дата смерті Козачок — близько 1 години 21 березня, а зовсім не 19 березня.

Це все змінює. Адже Прильопа 20 та 21 березня гостював у бабусі в Броварах (що підтверджує багато свідків) і в Києві не був. Ну а чому слідчі припустилися такого «незначного» промаху й не вивчили уважно матеріалів експертизи — сказати важко. Але вони перебували у чудовому настрої і на будь-які нестикування або відверті провали слідства просто не звертали уваги. Наче в дитинстві не дограли у війну і тепер із задоволенням це надолужували.

Суд призначив повторну експертизу, яку проводили фахівці вже Республіканського бюро судмедекспертиз. Минуло цілих дев’ять місяців, і нарешті експерти в суді підтвердили попередній висновок: смерть настала близько 1 години 21 березня «від задушення напівжорстким зашморгом, яким могла бути мотузка» (а зовсім не від задушення рукою!). Коротше кажучи, нова експертиза підтвердила «невідповідність обставин убивства тому обвинуваченню, яке було пред’явлено Прильопі».

У постанові Дніпровського районного суду від 30 квітня 2002 року так прямо й сказано: «Досудове слідство неправильно встановило час і засіб скоєння злочину. Обвинувачення, пред’явлене Прильопі, істотно відрізняється за фактичними обставинами від скоєного вбивства і є неприйнятним». Здавалося б, усе, Прильопу можна звільнити з-під варти? Ні, суд уже вкотре за два роки вирішив: «Для встановлення справжніх обставин і часу скоєння злочину необхідно провести додаткові оперативно-розшукові та слідчі дії». І для цього Прильопу, як і раніше, утримують у Лук’янівській в’язниці.

З 25 травня 2000 року і досі...

У багатьох країнах Європи люди, визнані судом злочинцями, місяцями чекають, коли ж нарешті для них звільниться в’язнична камера: немає місць. В Україні роками чекають, коли ж нарешті суд визнає або не визнає їх винними, і сплять покотом, у три-чотири зміни, у нестерпній навіть узимку задусі.

Лук’янівська в’язниця... Офіційно — слідчий ізолятор № 13. Або СІЗО. Останню назву ще недавно навіть згадувати було не можна. А нині — будь ласка.

Той, хто дозволив мені побувати в Лук’янівській в’язниці, поставив тільки одну умову: «Пишіть правду». За гратами й колючим дротом її — скільки хочеш.

Тут виживають тільки сильні духом. Життя, виявляється, — ніщо, чоловіча честь — усе. До цього часто не готові навіть ті, хто був «королем» на волі.

Здорові міцні чоловіки тут часом плачуть, як діти. Декотрі виють від жаху й тусуються біля «годівниці», благаючи «вирвати їх із цього пекла». Тут можна побачити «опущених» биків, що покірно миють підлогу. У них вистачало сили на волі, але забракло духу в ізоляторі.

У камері — жахлива тіснота, вода тече по стінах, стоїть щільний смог, за 5—6 метрів людину вже не видно. Курити дозволено, і курять майже всі. Влітку люди просто задихаються від випарів, диму, спеки. Цього літа — особливо важко. І все треба витерпіти, непохитно прожити добу, тиждень, місяць, рік, два роки...

Погодьтеся, такі «прості» тюремні правила не просто засвоїти навіть бувалому в бувальцях чолов’язі, а юнакові — тим паче. Прильопа вперше опинився в камері Лук’янівки, коли йому виповнився 21 рік. Спочатку було так важко, що намагався накласти на себе руки, розрізавши вени. Але співкамерники допомогли й урятували його. Нині Прильопу утримують у загальній камері, де крім нього — чоловік 40, не менше...

Зрозуміло, ні громадськість, ні газета і її кореспондент не повинні вирішувати питання: убивав Прильопа чи не вбивав. Суд і тільки суд може й повинен вирішити це. Але саме ВИРІШИТИ й поставити, нарешті, остаточну крапку в справі Прильопи.

Та якщо невинну людину протримають два роки за гратами — як же важко їй не озлитися на весь білий світ! І як нескоро загояться на живому людському серці рани й подряпини від брехливого обвинувачення, від фізичного й морального самосуду?

Мабуть, не випадково директор в’язниці в американському штаті Айова Дік Спаєр на запитання українських журналістів, а чи багато в нього тут злочинців, поправив делікатно: «Злочинці — це в суді, а в нас сидять лише нещасні люди...»

Каста недоторканних?

Хотів би відразу наголосити. Були і є в правоохоронних органах люди, котрі чесно, а часом і по-геройському виконують свій обов’язок. Мова не про них.

На жаль, певна частина наших детективів — це не Холмси, не Мегре, не Пуаро і навіть не майори Проніни. Це люди зі збоченими уявленнями про почуття обов’язку, із низьким рівнем професіоналізму, який у них може змагатися хіба що з таким самим рівнем їхньої моральності.

Суспільство вимагає від співробітника правоохоронних органів передусім дотримання закону, але в тому й лихо, що слабкому фахівцеві така вимога не до снаги. Скоєно тяжкий злочин, приміром, убивство: ніяких слідів злочинець не залишив, немає навіть кінчика нитки, за яку можна вхопитися. Тут потрібен високий професіоналізм, а його немає. В отаких умовах і сформувалася серія незаконних прийомів і методів. Передусім такий слідчий прагне кого-небудь заарештувати (ось чому переповнені наші слідчі в’язниці) — чи то перехожий, котрий випадково опинився неподалік місця злочину, чи хтось із знайомих і тим паче недоброзичливців загиблого — тоді вже можна рапортувати про розпочату роботу, а головне, є в кого домагатися, щоб зізнався в скоєнні злочину. Як гірко жартував колись М.Зощенко «Битие определяет сознание. Меня побили и я сознался».

А певно у законі сказано з усією чіткістю: визнання людиною її провини може бути покладено в основу обвинувачення тільки в тому разі, якщо його підтверджено іншими матеріалами, добутими під час слідства. Це в законі. А в суспільній свідомості міцно вкоренилося: «Сам зізнався — чого ж іще».

Проте спочатку треба затримати підозрюваного. І якщо немає жодних доказів його причетності до злочину, то застосовується так званий адміністративний арешт. Це означає, що будь-яку людину можна запроторити на 10—15 діб за постановою суду про адміністративне правопорушення («нецензурно лаявся, на зауваження співробітників міліції не реагував»). А потім, уже в божевіллі камери, людину можна «доводити» до статті. Винність або невинність тут ні до чого.

Так само одного чудового ранку, коли Прильопа й Тищенко поспішали на роботу, до будинку під’їхала машина, Валерію та Ігорю вдягли наручники й привезли в райвідділ. У протоколі зазначалося, що вони були п’яні, нецензурно висловлювалися й чинили опір органам правопорядку. Суд дав кожному по 10 діб. До речі, обидва ці арешти потім (після того, як хлопці відбули строк) міський суд визнав незаконними і скасував.

Наша судова практика доводить, що виправдних вироків при слуханнях справ про тяжкі злочини дуже мало. У найкращому разі суд посилає справу на дорозслідування, але з-під варти нікого не звільняє (як це не раз було з Прильопою). Зрозуміло, що слідчий замість дорозслідування починає латати проколи у власній роботі. А ні в чому не винна людина сидить у жахливих умовах слідчої в’язниці, із злочинцями, і знає, що сидітиме місяці, а можливо, й роки. Вона переконується, що однаково одержить п’ять-сім років, обіцяних їй слідчим. Зате якщо зізнатися... І тут на світ божий витягується стаття закону про переваги щирого зізнання, і настійливо звучать обіцянки: зізнавайся хоча б частково — і підеш додому. Змучена страхом і приниженнями (а може, побоями та знущаннями), людина, зрештою, погоджується — будь-що аби звідси вибратися! І коли потім говорять, що про звільнення не може бути й мови (адже сам зізнався!), це може призвести до самогубства...

Знаєте, не хочеться вірити, що наше життя регламентується не законами, а вдягненими в мундир слідчими. Та коли хтось із них сказав «ні» замість очевидного «так» (або навпаки) — довести протилежне надзвичайно важко.

А якщо поталанить, то правоохоронці ризикують лише зміною крісел. Буває, навіть на вище...

Сьогодні про справу Прильопи нібито забули. У Дніпровському районі новий прокурор і новий начальник міліції. Ігор Лиска, як і раніше, працює в прокуратурі району, але вже старшим слідчим, і займається розплутуванням нових заплутаних злочинів. Валерій Редик став старшим лейтенантом міліції. Іван Гудзь одержав звання підполковника і працює першим заступником райуправління міліції. А слідчого Петра Коваленка з районної прокуратури перевели до прокуратури міста Києва. Він тепер прокурор відділу з нагляду за дотриманням законів при проведенні слідства органами прокуратури. Ростуть люди...

Сумно, що ніхто з них анітрішки не сумнівається у своїй правоті й у тому, що слідство за обвинуваченням Прильопи в убивстві йшло законно. У розмові зі мною вони гнівалися, обурювалися. Воно й зрозуміло, адже на них чекають «неприємні розмови з начальством із приводу якоїсь там статті в газеті», тоді як інші за те саме одержують подяки й заохочення. Їм важко із цим змиритися. Треба ж, як не поталанило!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво