Японці-військовополонені в Україні: невідомі сторінки

Зізнаюся, книжку, про яку йдеться, я прочитав із надзвичайно великою цікавістю і якось непомітно для себе. А це ознака того, що автори зі своїм завданням упоралися. Ніби пояснюючи для мене й багатьох колег, чим така цікавість викликана, автори зазначають: досі «не всім професійним історикам… відомо, що в післявоєнний період (починаючи з 1946 року) на території України були розміщені й утримувалися в таборах для військовополонених тисячі інтернованих японців».

Саме час назвати авторів. Це професор, доктор історичних наук Олександр Потильчак, кандидат історичних наук, начальник Національного військово-історичного музею України Віктор Карпов і представник японської громадської організації «Чорнобиль-Тюбу» в Україні Такаакі Такеучі. Книжка з назвою «Таємниці «західного інтернування»: японці в радянських таборах для військовополонених в Українській РСР (1946-1949 рр.)» вийшла цього року у видавництві Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України накладом тисяча примірників.

Невеликий тираж і став для мене головним стимулом для цієї рецензії. Про полонених, які утримувалися в післявоєнній Україні, попри публікації останніх років, усе ще бракує добротних і повномасштабних наукових праць. А вже про японців практично нічого не написано. Тому й наважився написати не тільки про книжку, а й про повідану в ній історію. Тим більше що автори спиралися на архівні джерела з Галузевого державного архіву МВС України, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Російського державного військового архіву, Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації, на спогади колишніх японських військовополонених, надані їхніми родичами, на інші документи, що заслуговують довіри. Усі ці джерела сумлінно описані в першому розділі книжки, а деякі ввійшли в третій - як документальний додаток.

Як японці опинилися в Україні

8 серпня 1945 року народний комісар іноземних справ В’ячеслав Молотов зачитав послу Японії Наотаке Сато заяву про вступ СРСР у війну проти Японії. Частини Далекосхідного та Забайкальського фронтів перейшли державний кордон і заглибилися в територію, контрольовану Квантунською армією. Автори книжки зазначають, що бойові дії в Маньчжурії важко назвати повноцінною війною. Основним різновидом бойових дій радянських військ був марш і зустрічний бій.

Уже 10 серпня імператор Японії заявив про готовність прийняти умови Потсдамської конференції. 14 серпня своїм рескриптом він оголосив про капітуляцію країни. 16 серпня командувач Квантунської армії генерал Отодзо Ямада дав наказ про припинення опору й здачу зброї. До 18 серпня представники радянського і японського військового командування закінчили розробку організаційних заходів процедури капітуляції. Спочатку полонених японських солдатів не планували вивозити на захід.

Тепер треба було вирішувати долю японських військовополонених. Усього було інтерновано 641253 особи. З них 500 тисяч вирішили використати для робіт в умовах Далекого Сходу й Сибіру. Цього вимагала директива Державного комітету оборони СРСР від 23 серпня 1945 року. До речі, вперше текст цієї постанови був опублікований у японській газеті «Іомурі Сімбун» 1992 року.

Реалізувати постанову мали радянські військові спільно з Головним управлінням у справах військовополонених та інтернованих. Інтернованих японців об’єднували в робітничі батальйони по 1000 осіб у кожному. Очолювати батальйони і роти повинні були молодші офіцери або унтер-офіцери. Зокрема, це був командний склад інженерних військ.

Військовополонених розподіляли по господарських галузях. Усього у програмі використання праці полонених було задіяно 15 народних комісаріатів. Японці мали працювати в добувній промисловості, на будівництві нових заводів, портів, військово-морських баз, казарм, військових заводів та об’єктів, а також на військових заводах. І, нарешті, полонені мали будувати нові дороги.

До грудня 1945 року основну масу військовополонених вивезли в табори на території СРСР. У другій половині 1946 року сталінське керівництво вирішило розширити географію праці військовополонених. Раніше їх використовували на будівництві Байкало-Амурської магістралі, у Приморському, Хабаровському, Красноярському та Алтайському краях, у Читинській області, Бурят-Монгольській Автономній Республіці, Казахстані та Узбекистані. Тепер частину японців повезли на захід країни. Так вони опинилися в Україні. Головною причиною цього рішення, підкреслюють автори, була гостра потреба в робочих руках для післявоєнної відбудови народного господарства.

Табори і роботи для японців в УРСР

Перші транспорти з японцями з’явилися наприкінці літа 1946 року. 3 серпня в Запоріжжя на адресу табірного управління №100 прибув ешелон із 1241 полоненим. Потім почали надходити нові партії.

Уже 20 лютого 1947 року на території України утримувалося 5132 японські інтерновані. З них 4859 перебували в таборах, 273 - у спецшпиталях для військовополонених.

Сама процедура перевезення була стандартною. Зазвичай це був ешелон із кількох десятків терміново пристосованих для перевезення людей вагонів, супроводжуваний охоронцями з автоматами, що робив по дорозі нечасті зупинки. Кіуті Нобуо згадував: «Поїзд із 50 вагонів, у якому їхало близько 1500 японських солдатів, вирушив у довгу подорож Транссибірською магістраллю. На озері Байкал зробили зупинку. Ми наповнили бак водою з озера, так у нас з’явилася питна вода.

Забитий людьми наш поїзд… дістався Європи. Подорож, що тривала тридцять довгих днів, закінчилася, і ми прибули в маленьке українське місто Слов’янськ».

Інший інтернований, Мідзусіма Сехей, згадує ще одну цікаву деталь. У його вагоні охоронці не боялися втеч і відчиняли двері вагона.

Протягом 1947-1948 років японців розмістили в стаціонарних таборах п’яти східних областей України: Запорізької, табір №100 в Запоріжжі; Харківської, табір №415 у Харкові; Дніпропетровської, табір №315 у Дніпропетровську; Сталінської, табір №217 у Краматорську й табір №242 у Комсомольську; Луганській, табір №125 у Лисичанську.

У згаданому таборі №100 в Запоріжжі було 15952 військовополонених, з них японців - 1226. У Харкові, в таборі №415, вони становили понад 90% контингенту - 3462 особи. Японські бранці цього табору, що перебував у структурі Головного управління будівництва шосейних доріг МВС СРСР, працювали на прокладанні автомобільної дороги Харків-Дебальцеве.

Заступник начальника Управління харківського табору №415 Іван Пильник, кадровий офіцер НКВС, згадував: «Управління табору №415 складалося з 11 табірних відділень, розташованих у Харкові, Чугуєві, Ізюмі, Слов’янську, Артемівську, а також з кількох десятків табірних пунктів, які були в селах і селищах на трасі Харків-Дебальцеве.

Загалом ставлення до японців з боку адміністрації було лояльним - це не німці! До роботи японці ставилися сумлінно, старанно…»

У книжці відзначено ще одну важливу особливість: у таборах для військовополонених в Україні японці не засиджувалися довго. Переміщення були зумовлені виробничими інтересами.

Узагальнивши, можна виділити основні різновиди робіт, до яких залучали японців-військовополонених: будівельно-відбудовні роботи; будівництво автомобільних доріг; робота на підприємствах вугільної та металургійної галузей; робота в колгоспах. Автори книжки наводять цікаві свідчення самих японців про їхнє ставлення до робіт, які доводилося виконувати.

Спецслужба і японські полонені

Сторінки книжки, що стосуються означеної теми, читаються з особливою цікавістю, а подеколи - з гумором. Як відомо, спецслужба в Радянському Союзі була всеосяжною. Від самого початку полону солдат іноземних армій «опікувала» військова контррозвідка. Не обходила спецслужба своєю увагою й табори, спецшпиталі й робітничі батальйони для військовополонених та інтернованих. Це входило до сфери інтересів оперативних управлінь, відділів і відділень, що існували в структурі Головного управління у справах військовополонених та інтернованих НКВС (пізніше МВС). Як правило, в типовому штатному розписі таборів, табірних відділень, спеціальних госпіталів для військовополонених значилися структури, відповідальні за «невидиму» діяльність. Автори справедливо зазначають, що ця сторінка діяльності комуністичної спецслужби все ще залишається найменш вивченою в історії військовополонених у СРСР.

Проваджувана згаданими органами агентурно-оперативна робота мала на меті виявити серед військовополонених: співробітників розвідувальних і контррозвідувальних органів інших держав; агентуру; військових злочинців; носіїв різних військових таємниць; фахівців стратегічно важливих для сталінського режиму галузей і професій.

Усі зазначені категорії в’язнів негайно брали на облік, допитували, встановлювали за ними постійне агентурне спостереження для збору інформації та компромату. Мовою чекістів це називалося «підобліковим елементом». Паралельно оперативні органи таборів наділялися повноваженнями проводити слідчі дії над військовополоненими, яких обвинувачували у військових, політичних або кримінальних злочинах. Останнім етапом було оформлення слідчих справ і передача їх у військові трибунали, які вирішували долю полонених у закритих судових засіданнях, а іноді й публічно, у так званому відкритому розгляді.

Залежно від кількості в’язнів спецоргани називалися «оперативними відділами» або «оперативними відділеннями». Зазвичай їх очолювали заступники начальників таборів, табірних відділень, спецшпиталів з оперативної роботи. В Україні ці люди часто не були кадровими чекістами. Це, як показують автори, породжувало проблеми, впливало на якість роботи.

Та все-таки головною проблемою була - уявіть собі! - відсутність перекладачів з японської мови у всіх місцях на території України, де утримували військовополонених. Ця обставина, за словами начальника оперативного управління табору №100 в Запоріжжі, «робила агентурну роботу серед японського контингенту практично неможливою».

У липні 1947 року начальник харківського табору №415 повідомляв своєму начальству, що відсутність перекладачів з японської мови була «серйозною перешкодою у проведенні агентурно-оперативних і слідчих заходів». Через це «при веденні слідства не завжди було можливим правильно записувати прізвища, населені пункти та інше, а також проводити якісну роботу з агентурою».

На 1 січня 1947 року в таборах налічувалося лише десять японців-агентів. Заступник міністра внутрішніх справ України повідомляв московському керівництву: «Слід зазначити, що контингенти військовополонених японців… досі не повністю забезпечені належною кількістю агентів через те, що в таборах… відсутні перекладачі японської мови».

Як же чекісти обходилися без перекладачів? Одним із методів було використання агентури, яка складалася з полонених німців для пошуку серед японців тих, хто знав російську мову. Саме цих японців і слід було залучати до агентурної роботи. Іноді це спрацьовувало. Наприклад, у згаданому запорізькому таборі №100 агент-німець під псевдонімом Шторх, повідомив, що полонений на ім’я Наріта Сейхеро (він завідував японською кухнею) передав кілограм рису кухареві - німецькому військовополоненому. Чекісти шантажували Сейхеро. Він погодився співробітничати й назвав 13 японців, які володіли російською мовою.

Не знаючи японської мови і не маючи кваліфікованих перекладачів, чекісти іноді самі вигадували противника. Наприклад, у харківському таборі №415 почався пошук співробітників японського розвідувального та контррозвідувального органу під назвою «Кемпе». Насправді такого розвідувального органу в Японії ніколи не було. Чекісти протоколювали показання колишніх співробітників жандармерії, яка японською звучить як «кемпейтай». На цю помилку харківських табірних чекістів звернули увагу в Міністерстві внутрішніх справ СРСР і розкритикували агентурно-оперативну роботу в харківському таборі №415.

Як показано в книжці, жоден табір в Україні так і не отримав перекладача японської мови. Відомий лише один випадок приїзду перекладача в запорізький табір №100. У червні 1947 року туди прибув демобілізований молодший лейтенант на прізвище Лютий. Однак він вступив до Інституту східних мов і вже у вересні виїхав.

І хоча повний масив документів про агентурно-оперативну роботу з японськими полоненими ще не вивчений, автори обґрунтовано роблять висновок, що вона від самого початку не могла бути успішною. Лише одиниці з п’ятитисячного контингенту були занесені оперативниками в розряд «підоблікового елемента».

Звільнення

Перебування японських військовополонених в Україні закінчувалося репатріацією. Автори зупиняються на цьому питанні, спираючись на доступну статистику. Уже в травні 1947 року для репатріації було відібрано 3612 особи. Проте більша частина цих людей до кінця року в Японію не виїхала. На сьогодні відомо, що в четвертому кварталі (жовтень-грудень) 1947 року репатріювали 897 осіб.

У четвертому кварталі наступного, 1948 року, японців майже повністю було вивезено з території України. Відповідно до офіційної статистики Управління у справах військовополонених та інтернованих Міністерства внутрішніх справ УРСР, у таборах залишилося 29 японців. На початку 1949 року й вони виїхали на батьківщину.

Смертність і місця поховання

Ще одне питання, якого торкаються автори книжки і яке викликає особливі відчуття, це питання про «забуті некрополі». Йдеться про японців, котрі померли в полоні, про місця їх поховань. О.Потильчак, В.Карпов і Т.Такеучі нагадують, що в часи холодної війни родичі померлих полонених та інтернованих не могли приїхати на місця поховання в Радянському Союзі. Інформація про місця поховання та списки жертв була недоступні й радянським дослідникам. Ситуація почала змінюватися лише 1989 року. Тоді СРСР ратифікував додаткові протоколи Женевської конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 року.

В 1943-1954 роках на території Радянської України наявні тоді табори, окремі робітничі батальйони й спеціальні шпиталі для військовополонених та інтернованих здійснювали поховання на 523 створених ними кладовищах. Якщо вірити вцілілим документам, там поховано понад 103 тис. полонених. Серед них були й японці. Їхні сліди є щонайменше на п’ятнадцяти кладовищах п’яти східних і центральних областей України. Перший випадок смерті й поховання японських полонених зафіксовано в документах 13- 14 серпня 1946 року в табірному відділенні №1 запорізького табору №100. Найвищий рівень смертності був у період із жовтня 1946-го до березня 1947 року. За цей час померло 106 осіб, а це фактично половина всіх померлих в Україні японців.

Автори книжки зазначають, що смертність серед японських полонених була нижчою за смертність серед інших національних груп полонених. Чим це можна пояснити? Насамперед тим, що японці прибули в Україну, коли система забезпечення, утримання й трудового використання полонених стабілізувалася. Рівень смертності серед іноземних полонених знизився. Ще одним чинником було те, що табірна адміністрація, господарські керівники й цивільне населення ставилися до японців прихильніше.

За даними кладовищенських книг авторам удалося встановити імена 211 померлих і похованих в Україні японських військовослужбовців. Цифра ця не вважається остаточною і під час пошукової роботи може змінитися.

Отже, з появою цього дослідження відкрито ще одну з невідомих сторінок історії, пов’язану з перебуванням японських військовополонених та інтернованих в Україні в 1946-1949 роках. Дослідники вивчили й інтерпретували багато важливих архівних джерел.

Чи має книжка недоліки? Певно що так. І на один з них чесно вказують самі автори: недоступність багатьох важливих документальних джерел, що зберігаються в російських архівах. Залишається сподіватися, що цей недолік згодом буде виправлено. Інші мінуси пов’язані насамперед із редакторською роботою, що, як, утім, і в багатьох інших наукових виданнях в Україні, залишає бажати багато кращого.

Вітаючи справді цікаву роботу О.Потильчака, В.Карпова і Т.Такеучі, хочеться сподіватися, що її буде продовжено. Це дасть змогу істотно доповнити історію радянського полону в післявоєнний період.