Якщо тобі плюють у спину – отже, ти попереду! - Соціум - dt.ua

Якщо тобі плюють у спину – отже, ти попереду!

8 серпня, 2008, 13:00 Роздрукувати Випуск №29, 8 серпня-15 серпня

На психотерапевтичному прийомі: Василь, 45 років: — Відчуття, що все, що у мене могло бути в житті, вже відбулося… але так чогось бракує, що тоскно прямо… Тільки коньяк попускає ненадовго...

На психотерапевтичному прийомі:

Василь, 45 років: — Відчуття, що все, що у мене могло бути в житті, вже відбулося… але так чогось бракує, що тоскно прямо… Тільки коньяк попускає ненадовго.

Марина, 25 років: — Мені мама постійно каже: «В мене у твоєму віці вже були сім’я, діти, робота, а ти нічого не можеш домогтися».

Олена, 5 років: — Я така погана. Щоразу, коли мені кажуть: «Ти така розумна, така гарна», — у мене всередині якийсь чоловічок кричить: це неправда. Я інша!

Іван, 30 років: — І, знаєте, найстрашніше, що вона в мене не вірить. Коли я не бачу впевненості в очах дружини, я втрачаю власну віру. І вже нічого не хочеться.

Знаєте, з яким запитом зараз найчастіше приходять клієнти на прийом? Із одним із видів депресії. Найпоширеніший сучасний вид депресії — відсутність сенсу життя. Багато людей, добравшись до меж зовнішнього простору, освоївши соціальний пласт, реалізувавши фінансові мрії — впираються у край. У межі свого світу. І далі ходу немає. Можна йти лише всередину, всередину себе. А там — незвідана територія, а там страшно. І завдання в ній невидимі. І провідників нема. І звичний спосіб мислення вже не допомагає. У такому стані ми шукаємо спеціалістів-провідників. І кожен спеціаліст, кожен провідник, може привести тільки туди, де бував сам. У самому понятті «психологія» можна заглиблюватися в «логос» і досліджувати раціональну частину, а можна — в «псюхе», душу, і розмірковувати, і досліджувати свою глибинну, підсвідому територію. Звісно, ідеально, коли таке дослідження й усвідомлення йдуть паралельно. Тоді людина може інтегрувати своє раціо й інтуїціо, своє інь і янь. І прийти до гармонії. Але для таких досліджень потрібна сміливість. І потрібна велика віра...

Вже кілька років діє форум, де я, на жаль, не дуже регулярно, але все ж таки відповідаю на запитання. Одне з останніх запитань було від мами маленької людинки: «Як же не боятися робити помилки?» Така це важлива тема — помилки.

Ми з раннього дитинства всотали страх перед помилками. І тепер для нас кожна помилка — непоправний крок. Знаєте одну з причин, чому багато дітей, та й дорослі, залипають у телевізорі й комп’ютері? Коли ми непорушні, коли вся активність і відповідальність на зовнішньо-
му об’єкті — ми не робимо помилок, ми в безпеці. А потреба в безпеці, як і потреба в пізнанні, і потреба в любові, — це базові потреби людини.

Якщо ми себе картаємо за якісь помилки, якщо ми засмучуємося з приводу того, що сталося колись (тобто ми перебуваємо в минулому), — ми забираємо енергію з теперішнього і знеструмлюємо наше майбутнє. Якщо ми їх сприймаємо як досвід — тоді вони стають фундаментом нашого успіху. Вони стають платформою нашого теперішнього. Нашого саме ЦЬОГО ЧАСУ. Вслухайтеся у слова «цей час». Правда, вони схожі на слово «щастя»? Якщо ми тривожимося про майбутнє — ми теж не в теперішньому моменті і теж забираємо в себе можливість Цього часу-Щастя. На форумі я писала: «Будь ласка, помиляйтеся з радістю, всміхайтеся своїм помилкам, вони мають бути. Доки ми живі — немає нічого такого, чого не можна було б виправити або трансформувати. Коли ми боїмося помилитися, ми насправді боїмося не самої дії, а оцінки цієї дії». До речі, коли ми виховуємо наших дітей, ми розділяємо оцінку дії й оцінку самої дитини. Ми можемо сказати: «Мій любий хлопчик зараз зробив неправильно», а не: «Ти — негідник, знову все зіпсував».

Упевненість — це те, що «у певності», «у віри».

Довіра — те, що «до віри»

Що таке оцінка? Це випробування нашої впевненості, випробування нашої віри в себе.

То у що ми віримо взагалі? У що в собі ми віримо? Те, у що ми віримо, стає для нас реальністю....

Щоразу, коли хтось у ранньому дитинстві нам щось про нас казав, наприклад — «хороша дівчинка, розумний хлопчик, яка відповідальна людинка»; або — «який незібраний, який неакуратний, який тупий», — ми вірили в це, всотували ці слова як програму, вони начіплювалися на нас, мов ярлики. Кожна зовнішня оцінка викликає у нас дві можливі реакції — або ми приймаємо її й намагаємося щосили виправдати, або ми їй опираємося. На все це витрачається величезна кількість психічної енергії. Ми щосили намагаємося бути хорошими, щоб не втратити любов (а любов, як відомо, базова потреба людини). Або розчаровуємося в собі та в світі, і нам уже все одно. Пригадуєте, напевне у вас у школі були приклади, коли здібні хлопчаки, розчарувавшись у своїй здатності вчитися (підживлювати ярлик «розумний»), зовсім пускалися берега. До 30—40 років ми накопичуємо таку кількість ярликів, таку кількість очікувань від нас, що перестаємо відчувати себе — справжніх, перестаємо відчувати, чого ж насправді нам хочеться. Колись я вирішила скласти список своїх бажань. Є одна з психологічних практик — написати 101 справу-бажання, без якої не можеш померти. Дуже непростим це виявилося заняттям. Назбиралося бажань 50. Коли я замислилася: а чи всі бажання «мої»? Чи всі з цих 50 пунктів справді мені потрібні?.. Моя внутрішня відповідь шокувала — серед цих 50 пунктів не було жодного, який відбивав би мої власні потреби, бажання душі. Там були очікування-бажання батьків, там були очікування-мрії чоловіка, сина, друзів... Там було підживлення ярличків — відповідальна, добра, розумна, турботлива тощо.

А найважливіше ж наше запитання: чого я хочу? Що потрібно для розвитку моєї сутності?

Я не дуже вірю в тренінги особистісного зростання. Їх тепер дуже багато на «психологічному ринку». Чому не вірю? У нас є дві потужні структури — Сутність і Особистість. Особистість — це та наша частина, котра носить наше ім’я, та частина, котра навчилася адаптуватися, це те, що заповнене очікуваннями інших людей, те, що носить на собі всі ярлички, про які йшлося раніше. Це частина, як правило, нашого віку. Це наша первинна ідентифікація. Вона вчиться надягати маски на себе і нав’язує маски іншим. Якщо особистісне зростання — це зростання саме цієї особистості — то це призводить до ще більшої маніпуляції. Маніпуляції нами і нашої власної маніпуляції іншими. Добре, якщо ми це усвідомимо. Сутність — це наше ядро, це те, що в нас, віримо ми в це чи ні, від тієї ж таки псюхе-душі. Ми сумуємо за цією нашою частиною, вона рветься з нас. Якщо тренінг особистісного зростання спрямований на відчуття сутності — тоді ми з’єднуємося зі своїм «Я» і виходимо на власну нову орбіту. Якщо спрямований на розвиток особистості — ми стаємо більш адаптованими серед таких самих особистостей і продовжуємо рухатися по колу. І продовжуємо боятися помилок. Сутність не боїться — вона знає і вірить.

Всі люди у світі поділяються на два великих типи — мрійники і переможці. Мрійники перебувають у пасивному стані. Вони тільки хочуть щось мати. А переможці готові діяти: вони щось роблять, вони готові пробувати, готові помилятися й рухатися вперед. Всі наші успіхи приходять за схемою: бути — робити — мати. Якщо я хочу щось мати, я починаю щось робити, а щоб щось робити, я спираюся на якісь свої риси. Свої власні. На риси, в які я вірю і які мені допоможуть прийняти можливі помилки як досвід. Я часто запитую себе: хто я зараз — мрійник чи переможець? Я рухаюся за рамки кола чи ходжу по колу? Про це ми говоримо з багатьма клієнтами на прийомах.

Колись, коли я наважилася піти у свою приватну практику, абсолютно власний напрям, я жахливо боялася відповідальності, критики, жахливо боялася оцінки. Знаєте, що мене врятувало? Дуже проста фраза: ЯКЩО ТОБІ ПЛЮЮТЬ У СПИНУ — ОТЖЕ, ТИ ПОПЕРЕДУ. Правда, чудово? Помиляйтеся, будь ласка, і рухайтеся вперед. Завжди, коли ми вчимося ходити, ми падаємо і все валимо на своєму шляху. Але ж навчилися! Перш ніж ми зустрінемо того Єдиного, ой як напомиляємося. Але без цих помилок ми не зможемо оцінити Його, правда? Ура помилкам!

Нещодавно вийшла друком моя друга книжка. Писала я її для дітей цього дивного, незвичайного покоління. Дітей, котрі й книжок не читають. Для дорослих книжок про психологію, про душу, про внутрішні процеси написано багато, для діток, на жаль, — ні. Мені так хотілося, щоб ця книжка стала провідником між світом дорослих і світом дітей. Вона незвична і виходить за коло, за рамки. Я наполягла на виданні у твердій палітурці, наполягла на колірній гамі книжки. Перші читачі виявилися жорсткими логіками й критиками, вони казали: «Невже ти думаєш, що це комусь потрібно, що це хтось читатиме? Це нудно й безглуздо. Тільки гроші витратила... » Саме тоді, коли я ладна була зовсім засмутитися, товариш прочитав мені притчу: «Чоловік ішов берегом і раптом побачив хлопчика, який піднімав щось із піску й кидав у море. Чоловік підійшов і побачив, що хлопчик піднімає з піску морських зірок. Їх було так багато, що берег був ними всіяний, здавалося, на тисячі кілометрів.

— Ну й навіщо ти це робиш? Навіщо ти кидаєш цих зірок у воду?

— Якщо вони залишаться на березі до завтрашнього ранку, коли починається відплив, вони загинуть.

— Але ж це нерозумно, поглянь — тут мільйони морських зірок. Ти все одно не встигнеш. Твої спроби нічого не змінять!

Хлопчик підняв зірку, на секунду замислився, кинув її в море і сказав:

— Ні, вони змінять дуже багато... для цієї зірки».

І перший «дитячий» відгук про книжку вже перекрив усі сумніви. Ця книжка, все, що з нею пов’язано, багато чого мене навчили. Якщо хоч одна людина, одна «зірка» від спілкування з нами всміхнеться, ясніше погляне на світ, стане трохи багатшою, впевненішою — наша душа, наша сутність буде нам, особистостям, вдячна.

А тим, хто плює нам у спину, ми можемо сказати «спасибі» — що означає «спаси Боже».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво