«ЯКЩО ТИ САМ СОБІ НЕ В’ЯЗНИЦЯ»

Поділитися
Закінчення. Початок у №12. 25 января 1983 Слава Господу нашему Иисусу Христу! Добрый день Вам, дорогая моя мамо!..
Надія Иванівна Сокульська — мати поета
На передньому плані сем’я Сокульських: Іван, Орина, дочка Марієчка

Закінчення. Початок у №12.

25 января 1983

Слава Господу нашему Иисусу Христу!

Добрый день Вам, дорогая моя мамо!

Получил оба Ваши письма. Хорошие, обстоятельные письма пишете. Орыся так не умеет.

Отметил, мамо, как мог в этих условиях, день Вашего рождения, во всяком случае, помнил о нем. Печально было читать мне, что остались Вы без воды в доме. Должно быть летом следует сделать совершенно новый подвод воды в дом... Не думаю, что это так уж дорого будет стоить. Легко, скажите, делать это мне здесь, в мыслях! Ничего, мамо, не печальтесь очень, даст Бог, может и раньше возвращусь я к вам, и не будет тогда наш дом, как Вы пишите, сиротеть без хозяина!

1983 Январь

(г.Чистополь)

...Даремно вважаєш ти, Орисе, що листопад—грудень дуже печальні, тривожні місяці року... Але ж є в нас і вище бачення, завдяки йому проникаємо за видимість, і бачимо, що ні світле у світі, на радості життєвої не зменшується й тоді, коли дні такі короткі. Хіба ж не так, любо моя? І при непогоді та хмурості листопада—грудня ми більше цінуємо домашній затишок, теплоту людських стосунків. Тоді ми йдемо в себе і знаходимо світло в собі самих: світло, літо і простір! Бо ж саме наше існування є не що інше, як світло.

...Будь спокійна за мене, Орисе, є Бог над нами! Сподіваємося на його милосердя й ласку!

...Людина тут! Ні, тут її немає!

Лиш путь її, конечна куца мить.

І над чолом — висить, як меч, питання...

Як вічно — в тиші! Як далеко — жить!

25—26.01.83.

Чистополь.

...Решил было писать вам только по-украински — так обнадежило меня то, что письма и на украинском отправлялись... Но, как оказалось, они шли к вам очень долго, и вам даже пришлось «подталкивать» их в пути (делать соответствующие запросы). Хорошо сделали, что уведомили меня о получении их телеграммой...

Буду писать, как и раньше, поочередно, одно — на русском, второе — на украинском. Все-таки больше надежды на то, что на русском будет приходить быстрее...

...17 января имел своеобразный сюрприз: получил три еще сентябрьских письма, два ваших (№№ 12,13) и одно — от карпатского нашего дедушки.

...Благодарю за фотографии. Получил все. Себя на портрете хоть и узнал, все же его с большой натяжкой можно назвать портретом. Скорее всего, это живопись на определенную тему. Дело в том, что мне совершенно не свойственно такое крайнее напряжение во время мышления. Изображенный на портрете как бы «выдавливает» мысли из себя, генерирует их. Я же почти не владею искусством размышления, мое амплуа: слушать мысли, которые разлиты всюду, ловить их в полете. Во время стихов я скорее расслабляюсь, нежели напрягаюсь. Напряжение же скорее будет мешать, тогда ты не сможешь свободно следовать за мыслью, которая течет сама по себе. Не посчитайте это за выговор Опанасу (Заливахе. — Авт.), знаю, что это общая манера его живописи: довольно вольное обращение с изображаемым. Это он распространяет и на портреты. Не так ли?

6 лютого 1983 р.

Аж не віриться, що це вже я на українській землі, дихаю рідним повітрям. Пройшло ніби й небагато часу, а я вже встигнув скучити. На під’їзді до Харкова вдалось побачити тополі, ніде нема таких тополь, як на Вкраїні.

З радістю визнав рідний краєвид: вільно спадаючі і так само вільно йдучі вгору схили, річка, село. Здавалося б, одна й та ж Земля — планета від Казані до Харкова, аж ні, чується, що це таки земля іншої якості, іншої барви! В чому вони, флюїди України? На всьому зрима печать тиші, м’якості, ліризм. На тому, як стоїть кожна хата (у віночку садка) видно, що вже Україна. Кожен схил, кожен вибалок, кожне дерево — все говорить: Україна!

А сьогодні на прогулянці відчув не смак — інше повітря. А над головою — цілком відмінне небо (хоч і зимове). Не таке, як над Татарією. Не ті кольори, і хмари так вільно линуть лише в нас на Україні. Це справді так, чи це лише моя ностальгія підказує мені все це?

Сподіваюсь, що відразу ж по приїзді мені дадуть офіційне «положенное по режиму» побачення, дуже хочу бачити вас усіх. Сподіваюсь, що якихось два чи й три місяці матиму можливість пересилати вам листи почастіше і пошвидше. Принаймні не будуть вони так довго мандрувати до вас, як з Татарії.

13 лютого 1983

Дніпропетровськ.

Я вже тут зовсім недалеко од вас, по цей бік Дніпра. Про це ви, мабуть, вже знаєте. Так, ніби повернувся додому, хоч, звісно, це ще далеко не дім.

...Неділя! Здавалося б, чому б нам не бути разом (на відстані простягнутої руки!) в цей день? Що роз’єднує нас? То що вдіємо, тут обставини сильніші за нас і диктують нам свої умови. Та й поїздка моя сюди — так близько до Вас — не є розважальною, багато кардинальних питань чекають свого невідкладного вирішення. Скільки ще треба передумати і вирішити так, щоб потім не пошкодувати. Основний орієнтир для мене в цьому ти, Орисе, знаєш який: триматися правди «всім серцем своїм, всією силою своєю, всім розумом своїм».

13.03.1983.

Дорога моя матусю!

Ніколи не називав я Вас так, матусею, але побачивши обличчя Ваше, так густо змережане зморшками (в тому й моя вина, що їх так різко побільшало!) не можу звернутися до Вас тепер інакше! Як на моє враження стали і меншою, і беззахиснішою, майже як Марічка. То таки правда, що старість вертається в дитинство, і нема в цьому либонь нічого поганого, тільки печально, печально...

20 лютого 1983.

Все перебуваю під враженням від побачення з вами. Таким я видавався собі неоковирним та незугарним в близькості вашій! Тюрма таки накладає на тебе певну свою печатку. І це вже треба скільки часу, щоб я асимілювався «волею», вами — акліматизувався в цілком відмінному від тюрми світі. Таке було враження, ніби бачу вас із вашої ж глибини, вашого єства. І таке світло падало на мене од вас, що аж тривожно було за вашу красу, вашу жіночнісь. Адже все найкраще в усьому світі завжди під загрозою. Молюсь перед Господом, аби не лишав нас своєї опіки, своєї великої ласки!

17—22.03.83.

Признатись, вже не маю того оптимізму, з яким їхав сюди. Реальність завжди не така, якою ми собі уявляємо. Принаймні не так райдужно дивлюсь я тепер на це все. Я таки невиправний «ідеаліст», вірю в те, що сам собі надумаю. Хай до того й нема достатніх (реальних!) підстав. Мабуть, я таки лише поет і більше ніхто.

А із заявою ви, мамо, явно поспішили. «...В последнее время у меня возникла надежда, что сын мой может возвратиться ко мне значительно раньше. Он понял ошибочность своего поведения и своих действий, искренне раскаивается в том. Я верю, что больше таких ошибок в своей жизни мой сын не допустит. Хочет поскорее вернуться к семье, к своей малолетней дочери (ведь он сам вырастал без отца!), исполнить свой сыновний долг по отношению ко мне. Теперь я уже престарелая женщина и нуждаюсь в помощи и внимании.

За заслуги перед Родиной я награждена правительственной наградой, орденом Трудового Красного Знамени. Как мать очень прошу вас внимательно отнестись к дальнейшей судьбе моего сына, а, следовательно, и к моей личной судьбе. Чтобы моя старость была успокоенной.

Прошу вас еще раз рассмотреть дело моего сына с целью смягчения ему наказания (до уже отбытого им срока).

Сокульская Надежда Ивановна.

Неділя. 3 квітня 1983.

...(Мамо) Мені поспішили доповісти, що бачили тебе із сльозами на очах. І то — в зв’язку з тим, що як тобі доповіли, «з великими труднощами йдуть справи». Не піддавайся тим наговорам! Не думаю, що те відповідає дійсності. Я все зробив, що от мене залежить, тепер, як я розумію, слово за ними. А тобі ж говориться те, думаю, для того, щоб ти на мене більше «тиснула».

Неділя. 10 квітня. 1983.

Обіцяйте мені бути спокійними (у всьому покладаймось на волю Божу й ласку над нами!). Думається мені, що принаймні гірше, ніж було, дотепер не буде. ...Вибачте мені, але в Чистополі я таки більше відчував себе вдома, ніж тут. Бо дім — це, мабуть, перш за все, спокій і тиша, визначеність. А тут ні того, ні іншого...

17.04.1983.

Неділя.

Вчора вперше відчув, що скучив за татарською музикою (тягучими східними мелодіями) і навіть за звучанням татарської мови (почув по радіо татарську пісню). До всього, бачиться, звикає чоловік. Хоч тут, мабуть, не лише звичка. Татарія — сторінка в моєму житті, якої вже не вирвати, як сторінку із щоденника. Хай і через тюрму, а таки поріднився я з татарами. Мою велику зацікавленість до народів, для мене ж бо кожен народ — таємниця духу. За кожним стоїть непізнавана таїна. Кожен народ — це, перш за все, невідома духовна суть. Отакий я «іст»!

1.05.1983. Неділя.

...Склав оце докупи, що відсидів тепер і що відсидів тоді, вийшов чималий термін: 7,5 літ! Може, досить мені тут тюрмуватися (грати в тюрму і у в’язня)?

5.05.1983. Четвер.

Дніпропетровськ.

...Бути б мені професіональним філософом, тим, що он які опуси видають, так ні ж, подався в поети. Виходить, що втік від своєї «законної» долі.

Щодо результатів своїх «гастролей», щоб там не було, настроєний оптимістично. Може, він телячий, цей оптимізм, але зі мною тут стільки вже попрацювали, що я вже й сам бачу: в тюрмі мені й справді нема що робити! Не для мене вона, і я не для неї, пора нам розійтись.

17.07.83. Чистополь.

Пишу вам не відразу по приїзду, бо хотілось було списати «Марієчкин вірш», написаний дорогою. У нас тут цього року майже карпатська погода, щодня дощ. Отож і я маю такі собі периферійні Карпати!

Зоря на північ неба...

Далеко ж як іти!

Мовчать довкола тебе —

Світи, світи, світи.

Зоря на північ неба,

На вічність всю одна.

Прощально впали верби...

Задуми глибина.

Зоря на північ неба...

Як вічно їй — самій!

Як мало в світі треба,

Щоб мати все! Амінь!

15.08.1983 р. Чистополь.

Я познайомився з публікацією в газетах Дніпропетровська. Там думки Гамольського. Моїх слів там немає.

3.10.83 р.

Запитуєш, чому я в Казані? Хай це вас аніскільки не тривожить: «следственный изолятор». Все одно, в якій тюрмі сидіти, тобто за якою адресою пробувати. Тим більше, що мені тут не гірше: спокій, спокій, спокій. Тим більше, що мені тут справді багато треба що передумати, переорієнтуватися. Сам на сам побути, щоб ніхто не заважав. Ніхто і ніщо. А тут для цього ідеальні умови.

29.10.83 р. Чистополь.

За цей час стались деякі зміни, на побачення до мене вже не можна приїздити. Сподіваюсь, що про це вас вже повідомлено — адміністрацією. На всяк випадок, для певності, пишу це і в листі — побачення можемо мати тепер лише після 26-го грудня (не раніше!).

Оце, здається, і написав все, що хотів сказати. Покоротшали, як бачите, мої розмови, мої листи. Про що, справді, писати?

Листопад 1983 р.

Почуваюся я добре. Дай Бог, що і надалі так давалася мені моя неволенька — наше спільне випробування.

18.01.84 р.

м. Чистополь

Добрий вечір, мамо!

16 грудня дістав од Вас аж три листи відразу. Серед них і той, що написали в Казані. Я й не знав до цього часу, що Ви були так близько од мене. Шкода, що даремно їхали в таку далечінь.

Пишете мамо, що хата наша конче потребує господаря, що треба ремонтувати. Що я можу сказати? Хіба що те, щоб на мене не розраховували, а рішали те якось своїми силами. Бо хто його знає, коли мені судилось вернутися додому!

16.02.84 р. м. Чистополь.

Плохой с меня стратег оказался! Не хотел, видите ли, отдавать должного реальной реальности, намереваясь превозмочь ее своей поэтической иллюзией. Теперь, с расстояния времени, над этим могу уже и поиронизировать вместе со своим сокамерником: «С поэтом такое случается».

10.03.84 р.

Сьогодні у мене таке враження, що розлуки межи нами, по суті, й не було, ми її таки долали і долаємо: ти, я, Марієчка. Хіба ж не так? А ще подумалось (як альтернатива попередньому), що літа летять так швидко, і нічого не дають затриматись біля тебе. Як у Шевченка, забирають усе з собою!

Таке життя, такий світ — проминаючі. І в цьому велика сакральна мудрість, що її не вміщує наш розум — у проминанні світу і нас у ньому. І днів, літ для нас викроєно, либонь, рівно стільки, скільки необхідно.

1.04.84 р. Чистополь.

Есть и у меня некоторые мысли относительно методики преподавания в школе, которые, может, тебе, Орысе, как педагогу будут интересны.

...По-моему, учеба стала бы намного эффективнее, если бы главное внимание уделялось т.н. фундаментальным дисциплинам (язык (языки), математика, украинский), а с остальными дисциплинами только ознакамливать. Прежний, только качественный принцип обучения (побольше дисциплин и фактического знания) себя не оправдал. Может, следовало бы обратиться к опыту бывшего когда-то гимназического принципа: в первую очередь научить пути и возможности приобретения знаний, заинтересовать или, чтобы во всю свою дальнейшую жизнь человек, на основе приобретенного в школе, мог учиться.

2.04.84 р.

Добрый день, мамо!

Это у вас там уже весна в разгаре. Сколько работы ждет на Ваши руки!

У меня же здесь, как знаете, весна мало чем отличается от зимы: те же камеры, те же занятия. Как Вы бы сказали, сушу себе голову всякой всячиной: читаю премудрые статьи в журналах, изучаю понемногу английский язык и т.д. Иногда дискутируем с Григорием, нельзя же ведь без разговоров. Это и весь круг моих здешний занятий.

А время идет, уже и четвертый год проходит. Как и Вы, понимаю, полагаюсь на волю Господа: будет так, как должно быть.

8.04.84.

Не хвилюйтеся за мене, ні в які крайнощі я вдаватись не буду. Я тут дуже спокійний, мамо, аж занадто спокійний.

Кажеш, твоє ім’я тільки названо, але й цього вже забагато, і цього я йому не подарую. (Йдеться про статтю Л.Гамольського «Покаяние», опубліковану в газеті «Днепр вечерний». — Авт.).

22.04.84.

У мене ж тут все, як і раніше. Потроху звикнув тут і здається мені, що ніде кращої тюрми не буде, як тут, в Чистополі.

13 травня 1984 р.

Прийшла нарешті весна й до нас, не весна, а відразу літо. Аж не віриться, що це вже знову — літо! Які його прикмети в мене? Павук наснував павутиння на гратах і вже либонь жде на мух. А в неділю та й будніми вечорами знову подає свій голос печальна татарська гармошка. Такий глибокий і далекий смуток в її голосі — ніби весь простір зауральської Азії протягується тим голосом. Сумний та печальний — безконечний!

...Звичайно, я волів би бачити тебе усміхненою, але хай буде на світлині те, що є. Настрій не замовляється! В певні хвилини людині до лиця саме печаль (а то й сльози), а не усмішка. Словом, я вважаю, що людина має «право» і на печаль. А коли подумати над долею в світі, то впродовж всього свого життя їй таки більше личив би плач, а не сміх. І коли ми сміємось, то хіба не тому, щоб не плакати? Колись, я навіть пропонував альтернативну назву людини серед інших істот: не «homo sapiens», але «людина, що плаче». На закінчення посилаю вам вірш Р.Кіплінга власного перекладу.

5.06.84 р.

01.07.1084 р.

Оце аж в кінці червня дістав Ваші листи (обидва разом), що писали їх ще в квітні. Серед літа читаю про те, яка там у вас весна! Радий дізнатися, що у вас там все гаразд, що не хворієте, помалу господарюєте. Ні «помалу» до Вас, мабуть, не підходить. Ви ж не можете не бігати, стільки сили і навіть через силу.

24 червня 1984 р.

...Чим далі віддаляється день нашого побачення, тим більше відчуваю, що було воно для нас дуже і дуже недостатнім. А надто для Марієчки. Хотів би знати її враження. Ясно, що не дало їй наше побачення того, що вона від нього ждала. Важко бути татусем через скло і найефективніше використати ті куці дві години. Рівно ж важко бути і люблячим чоловіком — через скло. Тобі я також не сказав нічого з того, що хочеться сказати тепер.

13.07.1984 р.

...Тринадцятого в мене день народин, але не відзначаю його і навіть чаю не варив (останній був заварений 7-го) — рядовий, звичайний День народин!

І чи обов’язково має бути теляча радість з того, що ти — народився? Скоріше навпаки, се має бути день роздумів, суму і підсумків.

Не сумував, не підсумовував, але цілий день читав, думав про вас.

22 липня 1984 р.

«...Світ тому й пізнається (безконечно!), що непізнаний до кінця, до крайньої точки».

29 липня 1984 р.

У мене ж все, як і раніше, — без пригод. Обійшлося цього літа без канікул, «гастролей» і т.п. Сиджу тихо і смирно, лише час від часу озиваюся заявами в деякі інстанції. Щоб не забували.

19 серпня 1984 р.

...Я не змінив своєї позиції. Змінилося лише моє ставлення до дніпропетровців, що обманули мене. І це вияснилося, що формальної «помиловки» бути не може, можлива лише справжня (законна), а воно обов’язково передбачає визначення своєї вини — вини в скоєнні злочину. А на це, звісно, я не міг погодитись як тоді, так і тепер. Бо ж «антирадянщина» причеплена нам Шкондою (слідчий КДБ. — Авт.) без ніяких на те законних підстав, просто так йому захотілося.

...Можна і розкаятись, коли то справді варте каяття, але, разом з тим, кажу тобі, мусиш з гідністю нести свою ношу. Яка б вона не була. Аби лише вона була твоя ноша.

Отже, є в мене, любо моя, досить гідна і неоднозначна позиція, бо як же без цього? То тільки так можна мати «і долю, і волю». Смію твердити, що маю і те, і інше!

9.12.84 р. Неділя.

...Що ж до моїх болячок, то однієї з них, грижі, вже немає. Операція (ще 17 листопада) зроблена добре, вже й встигло зарубцюватись. Такі операції не вважаються складними і зробили мені її не в Чистополі, а в Казані, досить досвідченим лікарем. Так що не хвилюйся, моя любо!

...Уяви собі, сьогодні вранці, під час прогулянки на 20-градусному морозі мені раптом згадався запах квітів — чорнобривців! Та так згадався, що пахло не морозом, але добре розім’ятою квіткою чорнобривця. Гіркувато-різкий пронизливо чистий запах не то морозу, не то чорнобривців! Що це мало б означати?

Грудень 1984 р.

Маємо останні години 1984-го. Яким він там і тут не був для нас, високосний 84-й, та вже і він позаду. Журитись нам тим, що минув уже — а чи радіти?

Щодо мене особисто, то це був рік підсумків та ліквідації всього того баласту, що залишився ще віддавна та віднедавна. А якщо метафорично — паленням мостів та кораблів. І здається, все уже спалено, що лише може горіти. Можна поставити крапку. Тепер переді мною пряма і вільна дорога. Звичайно, що вона до вас, золоті мої.

6 січня 1985 р.

Не так уже й довго пробував я в татарському краї, але встиг зтатаритися трохи, чи що. Сниться мені якось, що мене мають везти чи вести в мечеть! Як бачите, я навіть уві сні став дисциплінованим: сам — нікуди.

Пора вже мені в християнський світ!

13.01.85 р.

Все частіше приходять до мене печальні думки. Линяє, линяє мій пишний і рожевощокий оптимізм, який ще зовсім недавно був таким суцільним.

Оце мав нагоду нічим не займатись, лиш одними роздумами — спогадуванням рік за роком всього свого життя. Як склалось воно у мене? Печальні, печальні висновки...

Майже нічого не зробив. Так все, либонь, і залишиться. Літ тих вже нема...

5 лютого 1985 р.

Дорога моя старенька матуся!

...Читаючи (ваші листи), розжалобився: це ж вперше говоримо ми про те, що можете і не діждатись мене. Раніше я навіть думки такої не допускав, що, повернувшись додому, можу вже не застати вас. До цього мене найбільше дотикало те, що Марієчка, як і я свого часу, росте без батька, а тепер бачу, що найболючіше те, що можу й не застати Вас, не доглянути Ваші останні літа. Та не будемо про це думати! Буде так, як Бог дасть.

Батькова могило, не прийти

до тебе,

Не покласти рідної землі.

Хай прийде цей вітер, хай прийде це небо,

Хай летить у край той журавель.

Батькова могило, безіменна тиша

Хай стоїть довкола, як вода.

Батьку, батьку!

Молодим ти снишся,

В нас з тобою спільні злучені літа.

24 березня 1985 р.

Окрім всього іншого, вирішив набратися терпіння і прочитати «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко (є в нашій бібліотеці).

Оце так писання для дітей! Ніякої здатності будь-що по-людськи оповісти. Маса стилістичних і лексичних помилок... і не соромно, думаю, нашим літераторам, щоб отак було написано дітям про Шевченка.

27.03.85 р.

Отож, що сказали мені ваші з Марієчкою фотографії. А сказали вони мені, що все більше дає знати про себе на ваших обличчях наша розлука, що триває уже п’ять літ і невідомо скільки ще їй тривати.

7.04.85 р.

...Часом у мене таке враження, ніби приріс вже я до цієї тюрми — так звик уже до всіх її обставин, до голосів та до виду людей, що мене тут «обслуговують». До всього звикає чоловік!

9.06.1985

…Нет, смирение нужно только перед Богом, а с врагами правды Его — только бой, бой, бой! Ты берешь в кавычки, когда пишешь, что кто-то там называл меня раньше «борцом». Я себя, признаться, им никогда не считал, но все же есть, есть у меня что-то Шевченковское. Бывают минуты, когда чувствуешь себя пущенным с пращи камнем, грозой, молнией, булатом, кажется, перевернул бы одним своим словом весь мир; пою тогда все, которые знаю, песни, читаю свои самые энергичные стихи. Конечно, вы никогда не видели меня таким, потому что для этого необходимы экстремальные условия: сидеть в карцере или что-нибудь подобное. Нет, не напрасно меня держат в тюрьме, не напрасно писал я когда-то «я тот Ивась, я сын Тараса…»

27 лютого 1986 р. с.Кучино, Пермской обл. Мордовия.

Всі ті новини, які списував у багатьох листах, давно вже перестали бути новинами. Так, ви знаєте, що побачення мені не належиться. Знаєш і те, скільки доточила мені чистопольська Феміда. То добре, що мамі ти про це не сказала — хай не знає того. Бодай до якогось часу. Звичайно, що я волів би, щоб і ти того не знала. Прошу тебе не брати вже на свої плечі ту додаткову ношу!

…І не забувайте, чим більше вдається вам мати радості й світла на серці, чим лагіднішими будуть ваші лиця, тим легше буде мені тут.

2 березня 1986 р.

…Є деякі види на те, що побачення ми невдовзі таки будемо мати. Але як кажуть, поживемо — побачимо. На коротке ж побачення їхати за три тисячі кілометрів, звичайно, не варто (на дві години). До того ж, його, короткого побачення, мене теж було позбавлено, наступне лише через три місяці.

20.04.86 г.

Пришла ли к вам весна? Хотел бы я видеть, какие вы там у меня — весенние. Не может быть, чтобы весна вас обеих не обновила, не принесла радости и надежды! У нас здесь (где я теперь) ночью еще большие морозы и много снега — пусть и небольшие, но горы! И все же против солнышка — видно в окне — зацвели два одуванчика (кульбабы). Будет и здесь весна!

Очень прошу вас не волноваться обо мне — не так уж мне здесь плохо, как вам представляется. Хотя, конечно, тюрьма есть тюрьма.

3.09.1986 р.

Вже писав вам, що перестав бути самотнім, бачу людей. Через вікно бачу всіх і зі всіма обмінююсь усмішками. Всі знайомі, всі друзі.

Коли ще був самотнім — писалися вірші. Писалися усно, руки були зайняті виконанням виробничої норми.

18.12.1986 р.

Гей, продаю Біду, купуйте!

Вона не просить каші на обід.

Любіть її, вдягніть її і взуйте.

Вона ж бо краще всіх можливих бід.

Віддам її за ціну невелику.

За півкопи, задарма хоч візьміть…

Застуджено, тремтячо, мов осику

Її домівка зможе відігріть.

У домі власнім, знову легкокрила,

Дзвенітиме, мов золота бджола…

Колись вона мене любила,

Колись моєю долею була

18.01.1987 р.

Пишу вам одного листа на трьох, бо окремо кожному в одному листі не дозволяється.

Свята провів я непогано, багато співав колядок та щедрівок разом із однією щирою християнською душею. Чого б іще бажати в цих умовах?

26.01.1986 р.

Доки дійде цей мій лист, то буде, мабуть, вже березень. Місяць, в якому твій день народження. Наперед вітаю тебе, моя Любо. Хотів би сказати тобі в день народження ось що: з кожним новим днем твого народження для мене ти стаєш все красивішою, все шляхетнішою, все ближчою… І хай буде так завжди на многії літа — хай дозріває наша взаємність, хай довершуємося ми у своїй найвищій суті.

7 квітня 1987 р.

У мене тут все, можна сказати, гаразд. А які вони, мої тюремні гаразди, ви знаєте. А, може, не повинно в тюрмі бути добре? Звикнутись із неволею — що може бути гіршого! Часом таки ловлю себе на тому, що звикаю, що думаю не про свободу, а про поліпшення умов своєї неволеньки. Аби мені по-людському листуватися з вами, бодай по-чистопольському. За березень листа конфісковано: «Подозрительно по содержанию».

17.06.1997 р.

Так живу. Мов ця билина.

Мов живу останні дні.

Я до тебе серцем лину…

Так живу, немов у сні.

2.08.1987 р.

Запитуєш, чи знову я на самотині, і я подумав, що ти ніби бачиш звідти мої тутешні гаразди. Так, я справді став самітним, і це мені навіть подобається: сам собі господар, точніше, своєї території. Так би мовити, маю окрему квартиру. Чого ж іще в тюрмі бажати?

А я оце знічев’я взяв та й написав до Президії Верховної Ради СРСР: мовляв, оскільки я був одним із «першопроходців» перебудови і за це був тричі засуджений, прошу знайти спосіб мого звільнення.

11.10.1987 р.

Здоров’я моє можна назвати задовільним. Бо ж невиліковна, як мене запевнили лікарі, хвороба остеохондроз не вважається за серйозну. До такої ж думки, хоч не хоч, довелось схилитись і мені. Потроху звикнув жити разом із хворобою. Я і Остеохондроз! — вже й нема самотності.

…Що ж до «проблеми політв’язнів», то Горбачов має рацію, що на найвищому, політичному рівні вона по суті вирішена. Погодьтеся, що 22 чоловіки, засуджених за ст. 62 (70), а така їх кількість і за моїм особистим рахунком (вона збігається з точкою зору, опублікованою в пресі) це вже не є проблемою. Звернула увагу, що тепер говориться в пресі вже про іншу проблему — «вільного виїзду» і т. ін.? Отже, мені «смугастому» залишається лише подякувати своїм недавнім співв’язням («чорним»), що, скориставшись «моментом», аж в кількості 140 чоловік (дані за пресою) відразу покаялись (доки кампанія). Це справді великий досвід КГБ (якщо не тріумф)! Оскільки кампанія дала бажані наслідки і закінчилася, то тепер мені, «смугастому» нічого на світить. Тепер, як бачиться, навіть мало покаятись скромно, як за кампанії — лише по повному рахунку.

…На амністію нам і розраховувати не можна було. Бо ж її, згідно з законом, треба заслужити. А щоб заслужити, треба, як я розумію, бути справедливо засудженим і визнати це. Ось тут і виникає замкнуте коло, з якого виходу поки що немає. Згадайте прислів’я «Вибач мене, моя мила, що ти мене била». Перед милою, думаю, можна вибачитись навіть і в такій ситуації, але тільки перед милою. Та все ж надії не хоронімо. Будемо сподіватись на перебудову, врешті-решт вона повинна відчинити ворота моєї тюрми. А не відчинить, то тим гірше буде для неї, перебудови.

17.03.88

…В «Литературной газете» зацікавила сторінка про дійсний статус міста Ленінграда «Город с областной судьбой»: проте, як недавня столиця — «вікно в Європу» все більше стає провінційним, другорядним містом. В порівнянні із Москвою чи яким іншим великим містом світу. Що вже тоді говорити про наш Дніпропетровськ! ...Мрію про те, що він здобуде статус відкритого міста — коли до нас вільно будуть їхати зі всього широкого світу (як до Москви і Києва). Хотів би, щоб було воно відкрите на весь світ, як свого часу відкритою була Січ Запорозька. Хто тільки не йшов на Січ? І куди тільки не вели дороги з Січі!

Тоді б наш Дніпро був достойний назви Січеслав, так називає його дехто і тепер, думаю, це є правдива назва нашого міста. Яка ніби сама собою виростає з його степового простору з того Дніпра! Назва ця саме для нього.

4.05.88

Давно не писав вам, бо за квітневий зарахували того листа, що здав в кінці лютого (коли вже був на одиночці). Найбільшим беззаконням вважаю те, що мене, засудженого за політичними міркуваннями, утримують на режимі карного злочинця. Навіть в час перебудови! Вирішив не миритися, … не ждати, доки згори прийдуть відповідні інструкції, а вимагати і брати свої законні права.

До такого рішення спонукає мене і те, що я ніякий не злочинець, отже, утримуюсь тут незаконно (ніяких доказів моєї вини в справі немає — навіть якщо міряти мірками застійних років!).

Та на всі мої посилання уваги не звернули, і мене зразу ж по написанню заяви (6.04) вкинули до ізолятора, в якому пробув 23 доби. Отже, ізолятор мене не забув (хоч останній раз був майже рік тому, ще до одиночки). Оце такі в мене новини. Думаю, ви мене зрозумієте: що по-іншому вчинити я не міг. Продовжують писати акти про те, начебто я порушую режим. Обіцяють карати і карати.

27.05.88

Чи не втрачаєте ще надії на перебудову — що так довго шкандибає сюди на Урал? На жаль, нічого, окрім сподівань, не принесла вона нам. Сподівання сподіваннями, а умови мого перебування тут стали набагато суворішими і в десятикрат важчими морально. Отож і маю такий врожай за вісім літ, що проминули між тюремних стін: інфаркт серця (записаний був в картці (медичній) ще року 1983-го, але сказали мені про це лише в квітні цього року, коли зробили повторну кардіограму, і радикуліт, крайнє фізичне виснаження; з квітня — третя група інвалідності

…Щодо «теорії», то тут ще таке. Разом зі мною арештовано і мої вірші («Запах пам’ятає квітку…», «Покликав степ за обрії сумні…», «Степ дорівнює тиші» і багато їм подібних). Отже, при помиловці я мусив би відмовитись від них як від злочинних дій. Сього зробити я ніколи не зможу!

* * *

Це останній лист Івана Сокульського з табору.

Далі події розвивалися так. 23 травня 1988 року поет мав побачення з дружиною — адміністрація табору фотографувала перебіг побачення і передачу продуктової посилки — боялися повторення історії з «Табірним зошитом» Василя Стуса. Якимось чином його винесли з табору, передали за кордон і там опублікували. Світ дізнався про Кучинський табір політв’язнів — це був приголомшливий документ епохи, що викривав комуністичну імперію.

Хоч як старався режим, а на волю йшли списки політв’язнів, імена в’язнів Совісті і нові факти з життя «тюрми народів»...

13 липня 1988 року дружини політв’язнів Орися Сокульська й Ольга Стокотельна розпочали естафетне голодування з вимогою звільнити в’язнів Совісті. Під дією змін, під тиском правозахисників і погрозою безстрокового естафетного голодування 2 серпня 1988 року Івана Сокульського звільнили з ув’язнення.

13 років таборів і в’язниць — страшна ціна, яку заплатив Поет за свою внутрішню свободу, за право самостійно мислити і не бути бранцем рабської ідеології.

Ще перебуваючи у в’язниці, Іван запевняв маму, що на волі буде добрим господарем, займеться будинком і городом, писатиме вірші і вестиме тихий спосіб життя...

«Тихого життя» не вийшло. І.Сокульський повністю занурився у вир бурхливого політичного життя: з його участю створювалися обласне товариство «Просвіта», Народний рух, Українська республіканська партія, «Меморіал»... Іван Сокульський почав видавати незалежний культурологічний журнал «Пороги», під його редакцією вийшло дев’ять номерів. Готувався до видання десятий номер журналу...

20 травня 1991 року під час пікетування на підтримку незалежності України було по-звірячому побито, — почалося загострення тяжкої хвороби. 22 червня 1992 року Поета не стало…

В автобіографії, написаній за півтора місяця до смерті, Іван Сокульський писав: «Нарешті маємо проголошення повної незалежності України і навіть перші самостійницькі кроки на шляху її незалежності. Подія радісна і довгождана, хоч і важко повірити в це, коли все в державно-суспільному житті, по суті, залишилося на своєму місці — могутня тоталітарна машина ще не демонтована»…

За десять років незалежності України сталося багато змін, але загроза повернення тоталітарного режиму, проти якого боровся Поет, усе ще залишається…

***

Висловлюємо подяку Орисі Сокульській за надану можливість опублікувати листи Поета.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі