ЯКЩО ГИНУТЬ КОМКОРИ, ОТЖЕ ЦЕ КОМУСЬ ПОТРІБНО... 75 РОКІВ ТОМУ ВБИТО ЛЕГЕНДАРНОГО КОТОВСЬКОГО

Поділитися
7 серпня 1925 року в газеті «Правда» з’явилася дивна інформація: «Харків. У ніч на 6 серпня в радгосп...

sbf_ftx/instagram
7 серпня 1925 року в газеті «Правда» з’явилася дивна інформація: «Харків. У ніч на 6 серпня в радгоспі Цупвоєнпромгоспу Чебанка, за тридцять верст від Одеси, дочасно загинув член Союзного, Українського й Молдавського ЦВК, командир кінного корпусу товариш Котовський». І більше ні слова. Ніяких пояснень. Можна подумати, що Котовського вбили на полі бою. Ні, смерть найпопулярнішого полководця громадянської війни досі(!) оповита таємницею...

НІЧНІ ПОСТРІЛИ

Влітку 1925 року Григорій Іванович разом з родиною відпочивав у радгоспі Чебанка. Це була перша й остання відпустка в його житті. Будинок відпочинку було розраховано чоловік на тридцять, але родині Котовських надали невеличкий окремий будиночок біля моря. Тими днями Григорій Іванович багато купався, гуляв із сином Гришуткою, грав з іншими відпочиваючими в модний тоді крокет. А тим часом фатальний день, що так несподівано обірвав біографію нашого героя, невблаганно наближався. І разом з ним наближалася мало не найголовніша загадка феєричної долі Котовського.

…За тиждень до кінця відпустки родина почала збиратися в Умань, де стояв штаб кавалерій- ського корпусу. Квапили дві обставини: по-перше, Котовському надійшло повідомлення, що новий наркомвійськмор М.В.Фрунзе вирішив призначити його своїм заступником, отже, треба було не зволікаючи їхати в Москву приймати справи. По-друге, наближався час народжувати дружині, Ользі Петрівні (дочка Олена народилася 11 серпня 1925 року. — Авт.).

Увечері, напередодні від’їзду, Григорія Івановича запросили на «вогнище» до розміщеного неподалік Лузанівського піонерського табору. Потім він повернувся додому, але червоні командири, котрі відпочивали по сусідству, із нагоди від’їзду Котовського вирішили влаштувати йому проводи. Утім, Григорія Івановича, який майже не вживав спиртного, такі гулянки ніколи не приваблювали. Та як відмовишся, коли просять?

Дружина Григорія Івановича згадувала, що за стіл для проводів сіли тільки об одинадцятій вечора. «Котовський неохоче пішов, — писала вона, — бо не полюбляв таких вечорів і був стомлений: він розповідав піонерам про ліквідацію банди Антонова, а це для нього завжди означало знову пережити велике нервове напруження.

Вечір, як то кажуть, не клеївся. Лунали гучні промови й тости, але Котовський був байдужий і дуже нудьгував. Години через три (тобто приблизно о третій годині ночі. — Авт.) почали розходитися. Котовського затримав старший бухгалтер Центрального управління військово- промислового господарства, котрий щойно приїхав до нього. Я повернулася додому сама й готувала постіль.

Раптом чую короткі револьверні постріли — один, другий, а потім — мертва тиша... Я побігла на постріли... На розі головного корпусу відпочиваючих бачу розпластане тіло Котовського долілиць. Кидаюся до пульсу — пульсу немає...».

Куля вбивці влучила в аорту, і смерть настала миттєво. Лікарі згодом скажуть: якби куля влучила не в аорту, могутній організм Котовського витримав би...

На постріли збіглися сусіди, допомогли внести тіло на веранду. Усі губилися в здогадах: хто наважився стріляти в Котовського?! Кинулися шукати вбивцю. І несподівано, тієї ж ночі, злочинець... об’явився сам.

— Невдовзі після того, як батька внесли на веранду, — розповідає Григорій Григорович Котовський, — а мама залишилася біля тіла одна, сюди вбіг Зайдер і, впавши перед нею на коліна, почав битися в істериці: «Це я вбив командира!..». Мамі здалося, що він поривався ввійти в кімнату, де спав я, і вона, перегородивши Зайдеру шлях, крикнула: «Геть, мерзотнику!». Зайдер швидко зник...

Убивцю схопили на світанку. Утім, він і не намагався зникнути, а під час слідства й на суді цілком визнав свою провину.

Хто ж такий цей Зайдер Мейер, або, як усі його називали, Майорчик Зайдер?

«Я ВАШ БОРЖНИК...»

Він не був причетний до військової служби й не був ад’ютантом полководця, як стверджують декотрі бібліографи Котовського. Його фахові інтереси були, як то кажуть, цілком по іншому відомству. До революції Зайдер тримав найреспектабельніший в Одесі будинок розпусти. Цей заклад вистояв у дні Тимчасового уряду. Відразу після Жовтня було не до нього й одеським більшовикам. До 1918 року господар «будинку» став заможною людиною: своїй дружині Розі, колишній одеській повії, купив дороге діамантове кольє, заощадив достатньо грошей, аби придбати особняк із видом на море. Але з покупкою не поспішав — в Одесі тоді ще частенько стріляли.

В окупованому місті було багато військових: денікінці, петлюрівці, польські легіонери, англійські, румунські, французькі, грецькі солдати й офіцери. І кожне військо мало свою контррозвідку. Особливо цікавив контррозвідників невловимий Котовський. Вони знали, що знаменитий бессарабець працює за завданням підпільного більшовицького ревкому, що він брав участь у звільненні заарештованих підпільників, переправляв партизанам на Дністер відібрану в окупантів зброю, організовував диверсії на залізниці. Багато галасу наробив у місті зухвалий наліт Котовського на денікінську контррозвідку...

Якось опівдні в «будинок» Зайдера нагрянув артилерійський капітан могутньої статури. Просто з порога він звернувся до отетерілого господаря:

— Я Котовський. Мені потрібен ключ від вашого горища. — І, отримавши ключ, додав: — Ви не бачили сьогодні жодного капітана. Чи не так?..

Зайдер, квапливо підтвердивши це, провів незваного гостя до сходів нагору. Сховавши «капітана», він, мабуть, довго мучився, повідомляти йому про це «кому слід» чи ні...

Уночі Котовський, перевдягнувшись у цивільне, «позичене» в Зайдера, і начепивши перуку, яку він, вирушаючи на операцію, захопив із собою, спустився з горища і, прощаючись, сказав:

— Я ваш боржник...

Так у неспокійний рік звела доля Котовського й Зайдера. 1920-го Зайдер втратив роботу — радянська влада закрила будинок розпусти. Два роки він перебивався випадковими «заробітками», а потім, дізнавшись, де розквартировано кавалерійський корпус його «боржника», подався в Умань просити в нього допомоги.

І Котовський йому допоміг — 1922 року Зайдер став начальником охорони Перегонівського цукрового заводу, що поблизу Умані. Будучи людиною практичною, не без організаторських здібностей і комерційної жилки, Зайдер допомагав Котовському облаштовувати побут кавалерійського корпусу: котовці, приміром, заготовляли шкури, везли їх в Іваново, де вимінювали на тканини, з яких потім у власних майстернях шили обмундирування.

Того горезвісного серпня Зайдер приїхав у Чебанку машиною, викликаною з Умані Котовським. Свій приїзд Зайдер мотивував тим, що хоче допомогти родині командира зібратися в дорогу. Не виключено, що Григорій Іванович заздалегідь знав про приїзд Зайдера й не перешкоджав цьому, позаяк ніщо не віщувало біди...

Словом, стосунки між Котовським і Зайдером до трагічних подій у Чебанці були нормальні. І, судячи з усього, Зайдер був вдячний Григорію Івановичу за те, що одержав роботу, — для колишнього господаря будинку розпусти це, прямо скажемо, було величезною удачею, адже тоді в чергах на біржах праці стояли тисячі безробітних, а до 1925 року, тільки за офіційною статистикою, їх нараховувалося вже півтора мільйона.

За добро зазвичай віддячують добром. То що ж штовхнуло Зайдера на злочин?

МАКСИМУМ ВЕРСІЙ І МІНІМУМ ЯСНОСТІ

Справу про вбивство Котовського доручили вести слідчому одеського губернського суду Єгорову. Підсудний часто змінював свідчення, нерідко висуваючи й цілком безглузді мотиви свого злочину. Спочатку Зайдер заявив, що скоїв убивство з... ревнощів. Цікаво, що Єгоров визнав за необхідне вже на самому початку слідства заявити: «Чутки, які циркулюють в обивательських колах про нібито романтичні мотиви вбивства абсолютно не відповідають дійсності та спростовуються численними свідченнями свідків». У Росії на такі заяви споконвіку було заведено реагувати приблизно так: ага, отже, щось було! Не буває, мовляв, диму без вогню!

А що ж, власне, могло бути? Чи не претендував Зайдер свого часу на руку та серце Ольги Шакіної, яка віддала перевагу Котовському? Це явна нісенітниця. Хоча, за словами самої Ольги Петрівни, у тридцяті роки політуправління Червоної армії навіщось розпускало чутки подібного штибу.

Ще безглуздішою видається версія про те, що Котовський нібито сам себе поранив. За словами якогось свідка, котрий нібито був на згадуваних проводах у ніч на 6 серпня, Котовський сидів за столом із якоюсь молодою незнайомкою. А військовий, що сидів навпроти, досить виразно поглядав на пасію нашого героя. Раптом Котовський вихопив револьвер, погрожуючи застрелити нахабу. Але втрутився ад’ютант комкора, він став відбирати в нього револьвер. Котовський пручався, тягнув зброю до себе і, зрештою, випадково зачепив пальцем курок. І фатальна куля пробила його серце. Це, певна річ, теж очевидне марення. Зайдер не був ад’ютантом Котовського, і вбивство сталося не під час трапезування: усі свідки показали, що компанія на той час уже розійшлася по будинках.

Під час слідства ходило чимало подібних чуток, згідно з якими Григорій Іванович загинув не з чиєїсь злої волі, а просто через непорозуміння. Отже, комусь було просто необхідно приховати справжні причини вбивства.

ПРИ ЗАЧИНЕНИХ ДВЕРЯХ...

Судили Зайдера чомусь лише рік потому, у серпні 1926-го, хоча обставини справи — з погляду влади — навряд чи вимагали такого тривалого зволікання. У залі суду Зайдер знову змінив свідчення, заявивши присяжним, буцімто вбив Котовського тому, що той не підвищив його по службі, хоча про це він не раз просив командира. І, хоч як це дивно, таку безглузду версію суд узяв за основу.

Зайдера засудили на десять років. Але з вироку чомусь зникли обвинувачення у співробітництві з румунською спецслужбою (сигуранцою), що Зайдерові інкримінували не тільки в процесі слідства, а й безпосередньо на суді, зокрема в обвинувальному висновку прокурора!

Цікаво, що в тому ж будинку одночасно із Зайдером судили карного злочинця, котрий пограбував зубного техніка, і суд ухвалив його розстріляти. А Зайдера, вбивцю самого Котовського, — на десять років...

Після закриття судового засідання слідчий Єгоров підійшов до дружини Котовського й запитав: «Ольго Петрівно, ви, мабуть, невдоволені вироком?» Котовська відказала: «Історія нас розсудить...».

Стосовно Зайдера: усе, що сталося з ним надалі, було досить дивним. Зайдер відбував термін у харківському допрі, і невдовзі він — по суті, безграмотна людина, завідував тюремним клубом, діставши право вільного виходу з в’язниці в місто. А потім сталося й геть неймовірне: 1928 року, коли Зайдер не просидів і трьох років, його несподівано вирішили звільнити «за зразкову поведінку». Зайдер влаштувався працювати зчіплювачем вагонів на залізницю. Проте вбивці Котовського вже залишалося три чисниці до смерті...

ЗАГИБЕЛЬ ЄДИНОГО СВІДКА

Восени 1930 року 3-тя Бессарабська кавалерійська дивізія, розквартирована в Бердичеві, святкувала ювілей десятиліття бойового шляху. На свято й маневри з нагоди ювілею запросили котовців — ветеранів дивізії. Серед них була й Ольга Петрівна Котовська, яка, працюючи лікарем у кавалерійській бригаді чоловіка, пройшла шляхами громадянської війни не одну сотню вогненних верст.

Якось увечері до неї прийшли троє котовців, із якими вона була добре знайома, і сказали, що вони засудили Зайдера на горло. Ольга Петрівна категорично заперечила: в жодному разі не можна вбивати Майорчика, адже він єдиний свідок убивства Григорія Івановича, таємниця якого не розгадана... Не будучи впевненою, що її аргументи переконали гостей, Ольга Петрівна розповіла про цей візит командирові дивізії Мишуку. З вимогою перешкодити вбивству Зайдера вона звернулася й у політвідділ дивізії...

Побоювання Ольги Петрівни виявилися небезпідставними. Невдовзі вдову Котовського повідомили: «вирок» виконано. Труп Зайдера знайшли неподалік харківського вокзалу, на залізничному полотні. Вбивши зчіплювача вагонів, виконавці вироку кинули його на колію, щоб імітувати нещасний випадок, але поїзд спізнився, і труп Зайдера не було понівечено.

Згодом удалося встановити, що вбивство скоїли троє кавалеристів. Проте на сьогодні відомі прізвища тільки двох — Стригунова й Вальдмана. Третій виконавець вироку так і залишився в затінку історії. Ніхто з учасників страти Зайдера не постраждав — їх просто не розшукували.

Постає питання: чому? Адже в Бессарабській дивізії знали про підготовку замаху. Інформацію про це, найвірогідніше, передали куди слід. Хто ж тоді перекрив їй шлях до районного відділення міліції, яке розслідувало НП на Харківській залізниці?

Ми не знайдемо відповідей на всі наші запитання, якщо, подібно до одеського суду, шукатимемо мотиви вбивства Котовського тільки в самому вбивці. Хоча головний висновок — більш ніж очевидний. Зайдер був не лише не єдиним, а й не найголовнішим злочинцем. Стріляючи в Котовського, він виконував чиюсь чужу злу волю. Але чию?

Хто міг вільно маніпулювати слідчими й суддями, котрі провадили «справу» Зайдера? Хто міг так утаємничити матеріали судового процесу над убивцею Котовського, що досі(!) вони не побачили світу? Хто наклав вето на публікацію даних, що хоч трохи підняли б завісу над таємницею трагедії в Чебанці? Відповідь напрошується сама: зробити це могли тільки люди, котрі мали величезну, по суті, — необмежену владу...

БУВ БИ ПОПИТ, — А ЗАЙДЕРИ ЗАВЖДИ ЗНАЙДУТЬСЯ...

У смерті Котовського є дивна закономірність. Люди, що виходили без втрат із боїв, із безлічі небезпек і авантюр, найчастіше знаходять смерть від руки найманого вбивці.

Так, популярного в народі Котовського складно було ліквідувати офіційно — проголосивши, приміром, ворогом, зрадником тощо. Років через десять слухняний радянський народ покірно віритиме і не в такі дива, але тоді, 1925 року, це ще не стало звичним. Тож сильним світу того довелося діяти інакше.

Сьогодні вже немає сумнівів у тому, що Григорія Івановича знищили за наказом «згори» і що загибель Котовського прямо пов’язана з його призначенням на посаду заступника наркомвійськмора СРСР.

У першій половині двадцятих років Сталін прагнув установити одноосібну диктатуру. А це, зокрема, вимагало цілковитого контролю, передусім над збройними силами, які новоявлений керманич усіх часів і народів волів підпорядкувати слухняним йому пішакам, на кшталт Ворошилова й Будьонного.

Троцького, який був одним з організаторів Червоної армії в роки громадянської війни, на той час уже усунули від керівництва нею. Його місце на чолі армії посів Фрунзе, але його долю також було визначено: через неповні три місяці після загадкової загибелі Котовського за настільки ж туманних обставин відійшов в інший світ і Фрунзе.

Щоб не дуже відхилятися від теми, нагадаємо читачам основне: Фрунзе змусили зробити операцію виразки шлунка, яка на той час практично зарубцювалася. Під час цієї операції Фрунзе дали підвищену дозу хлороформу (це при явно хворому серці!), від якої він і помер просто на операційному столі.

Зіставимо всі ці факти: Троцького усунуто від керівництва армією, а згодом вислано з країни; Фрунзе ліквідовано фізично; Червону армію очолюють Ворошилов, Будьонний і їм подібні «шістки». Нагадаємо і про знищення в другій половині тридцятих років «непокірних» армійських лідерів: Тухачевського, Якіра, Уборевича, Єгорова, Блюхера, Гамарника та багатьох інших. Усе це свідчить про прагнення Сталіна підпорядкувати собі армію, прибравши з її керівництва небажаних, прогресивних людей. Чи варто говорити, що комкор Котовський зі своїм волелюбним, справедливим, безкомпромісним і невгамовним характером вочевидь не вписувався в канву розкладуваного військово-політичного пасьянсу.

У цьому ланцюжку логічних висновків великого значення набирає також той маловідомий факт, що М.Фрунзе, призначений у січні 1925 року головою Реввійськради й наркомвійськмором СРСР, уважно стежив за ходом слідства в справі про вбивство Котовського. Вражений безглуздою смертю командира одного з найбільших і найважливіших з’єднань РСЧА, який став недавно членом Реввійськради СРСР і якого запросили на посаду заступника наркомвійськмора, Фрунзе, мабуть, запідозрив щось лихе і зажадав у Москви всі документи у справі Зайдера. Хто знає, як повелося б слідство, які нитки потягнуло б воно і які імена було б названо, якби сам Фрунзе в жовтні того ж року не помер на операційному столі? По його смерті документи Зайдера повернули назад в Одесу, і тамтешнім слідчим уже ніхто не міг перешкоджати вибудовувати потрібну комусь легенду про загибель Котовського.

Потрібну — кому? Очевидне одне — комусь заважав Фрунзе, тож був небезпечним і Котовський, котрого новий нарком призначив своїм заступником. Хто міг організувати вбивство Котовського? Ті, на чиєму шляху стояв Фрунзе. У середині 20-х років, коли загострилася внутрішньопартійна боротьба й окреслилися дві основні протиборчі сторони, представлені Сталіним і Троцьким, виникла ще одна, пов’язана з іменами Фрунзе та Дзержинського. Обох забрала нагла смерть. Фрунзе високо цінував військовий талант Котовського, просував його в найвищий ешелон військового керівництва. Цього йому не вибачили.

Слід зазначити, що намагалися знайти «виразкову хворобу» й у Котовського. Нібито її симптоми виявили в Києві. Григорія Івановича терміново викликали до Москви, поклали в ту саму лікарню, куди невдовзі запроторять Фрунзе. Два тижні ескулапи наполегливо й завзято шукали причину для операції. На щастя, не знайшли. На відміну від Фрунзе, організм Котовського був воістину залізним. Тоді вдалися до іншого плану. І розіграли його як по нотах. Результати перевершили всі сподівання.

Сьогодні стає ясно, що й убивство Зайдера скоєне руками котовців не без участі тих самих невідомих диригентів, причетних до ліквідації самого Котовського. Зробивши свою чорну справу, вбивця комкора мав піти з життя. Для цього його й випустили з в’язниці так швидко. Нещасний випадок — банальний фінал не тільки цього злочинницького задуму. Котовців, за тим самим планом, просто спровокували на цей крок. Саме тому ні Стригунова, ні Вальдмана не покарано за скоєне.

Син комкора Григорій Григорович Котовський, нині провідний науковий співробітник Інституту сходознавства, заступник генерального секретаря Всесвітньої Федерації науковців, багато років намагається розгадати таємницю загибелі батька. Проте, хоч як це дивно, всі документи, підшиті у справі про вбивство Котовського, досі (!) зберігаються в російських спецсховищах. Здавалося б, спливло вже 75 років, давно канув у Лету репресивний сталінський режим, благополучно упокоїлася і Країна Рад, а таємниця вбивства одного з найвидатніших полководців громадянської війни так і залишається під грифом «цілком таємно».

Втім, у сина Котовського немає сумнівів, що загибель батька — одне з перших політичних убивств у країні після Жовтня.

На користь свого висновку Григорій Григорович наводить чимало даних. Так, 1936 року його мама, Ольга Петрівна, була учасницею з’їзду дружин командного складу Червоної армії у Кремлі. Під час прийому на честь учасників з’їзду до Ольги Петрівни підійшов маршал Тухачевський і сказав, що у Варшаві вийшла книжка, автор якої — польський офіцер — стверджував, що Котовського вбила сама Радянська влада.

1949 року Григорій Григорович знайшов цю книжку в бібліотеці Варшавського університету. Видання було присвячено не лише його батькові, а й декотрим іншим видатним радянським воєначальникам, і в ній справді було сказано, що Котовського вбила Радянська влада, оскільки він був людиною прямою, незалежною, і, маючи величезну популярність у народі, цілком міг повести за собою не тільки військові з’єднання, а й маси населення Правобережної України. Очевидно, вважає сьогодні син комкора, Тухачевський дав матері зрозуміти: вбивство Котовського мало політичний характер.

1946 року Григорій Григорович випадково зустрівся зі знайомим військовим слідчим. Наприкінці 20-х років цей слідчий, який проходив у Києві військову службу, частенько бував у родині Котовських. Від нього син Григорія Івановича дізнався, що в надтаємному архіві органів держбезпеки він ознайомився зі справою Котовського. Виявляється, ще за життя його батька, у 20-ті роки, в Москву про Григорія Івановича надходили агентурні дані! Слідчий, правда, відповідав на запитання сина Котовського дуже ухильно й нічого більше не повідомив.

ПАМ’ЯТНИКИ НІЧОГО НЕ РОЗПОВІДАЮТЬ...

Аби підкреслити свою непричетність до вбивства Котовського, уряд СРСР улаштував йому пишний похорон. Жалобний церемоніал вирізняла надзвичайно посилена урочистість, схожа на ту, що супроводжувала півтора року тому похорон Леніна.

В Одесі, яка так добре знала Котовського, комкора ховали помпезно. Тіло прибуло на одеський вокзал урочисто, оточене почесною вартою, труна тонула в квітах і вінках. У колонному залі окрвиконкому до труни відкрили «широкий доступ усім трудящим». І Одеса спустила жалобні прапори. У містах розквартирування 2-го кінного корпусу дали салют із 20 гармат. 11 серпня 1925 року спеціальний жалобний поїзд допровадив труну з тілом Котовського в Бірзулу (нині місто Котовськ Одеської області. — Авт.).

З Москви до глухої Бірзули, де 1919 року Котовський починав свій шлях командира регулярної Червоної армії, провести уславленого героя в останню путь приїхали відомі військові лідери С.М.Будьонний, А.І.Єгоров, із Києва прибули командуючий військами Українського військового округу І.Е.Якір та один із керівників українського уряду — А.І.Буценко.

Уже в день загибелі Котовського Фрунзе надіслав у штаб корпусу, яким командував загиблий, телеграму, назвавши в ній Григорія Івановича «найкращим бойовим командиром усієї Червоної армії». У такому ж дусі було витримано й інші офіційні накази та звернення, зокрема від урядів Української та Молдавської РСР. А Сталін, якого тоді ще чекала нелегка боротьба за беззастережне лідерство в партії та державі, згодом сказав про нашого героя: «Найхоробріший серед скромних наших командирів і найскромніший серед хоробрих — таким пам’ятаю я товариша Котовського».

У пам’ять про Григорія Івановича перейменовували міста. Його ім’ям називали заводи й фабрики, колгоспи й радгоспи, пароплави, кавалерійську дивізію. Центральна рада Товариства бессарабців організувала збирання коштів на створення авіаескадрильї «Крилатий Котовський», проте грошей вдалося зібрати лише на один літак: «Нехай крилатий Котовський буде не менш страшним для наших ворогів, ніж живий Котовський на своєму коні».

Було надруковано численні спогади про Котовського, наукові дослідження й художні твори про нього, вийшов кінофільм, який свого часу мав величезний успіх у глядачів.

Проте апофеозом увічнення пам’яті Котовського став... мавзолей легендарного героя громадянської війни. Чи варто говорити, що рішення про його спорудження приймалося на найвищому рівні.

МАВЗОЛЕЙ ПІД НОМЕРОМ 3

sbf_ftx/instagram
Безумовно, інформація про те, що був такий мавзолей, стане для більшості читачів своєрідною сенсацією. Справді, у жодному з численних бібліографічних і документально-художніх видань про Котовського (навіть останніх років) немає і натяку на існування в 30-ті роки мавзолею комкора. Свою розповідь про Григорія Івановича новоявлені бібліографи закінчують приблизно так: «Перед розкритою могилою Котовського схилилися...». Звісно, можна звинувачувати авторів у недостатньому вивченні теми, недомовленості, а точніше — у банальному незнанні. Та не це головне. Важливо те, що могили справді не було, а був справжнісінький мавзолей на кшталт пироговського під Вінницею чи ленінського на Красній площі.

І лише живе спілкування з родичами Григорія Івановича і творче відрядження в місто Котовськ дозволили розставити всі крапки над «і».

Отже, 7 серпня 1925 року, буквально наступного дня після вбивства Котовського, з Москви в Одесу терміново виїхала група бальзамувальників на чолі з професором Воробйовим. Прибувши на місце, учені негайно розпочали справу. І за кілька днів роботу було успішно завершено.

Спочатку мавзолей складався лише з підземної частини. У спеціально обладнаному приміщенні на невеликій глибині встановили скляний саркофаг, у якому при певній температурі й вологості зберігалося тіло Котовського. Поруч із саркофагом, на атласних подушечках, зберігалися нагороди Григорія Івановича — три ордени Бойового Червоного Прапора. А трішки далі на спеціальному постаменті лежала почесна революційна зброя — інкрустована кавалерійська шабля. 1934 року над підземною частиною звели фундаментальну споруду з невеличкою трибуною та барельєфними композиціями, які розповідають про героїчні події громадянської війни.

У дні свят і революційних урочистостей перед мавзолеєм проходили військові паради й демонстрації. До тіла Котовського було відкрито доступ трудящим. Біля підніжжя мавзолею приймали в піонери, а новобранці, присягаючи Батьківщині, клялися бути такими ж сміливими та безстрашними, як легендарний комкор Котовський.

На початку серпня 1941 року Котовськ захопили спочатку німецькі, а згодом і румунські війська. Окупація була настільки навальною, що влада не встигла організувати евакуацію саркофага з тілом Котовського, як це було зроблено в Москві. Загальновідомо, що, практично, всю війну забальзамоване тіло Леніна перебувало в Тюмені.

За трагічним збігом, мавзолей Котовського зруйнували румуни 6 серпня 1941 року, рівно через 16 років після вбивства комкора. Розбивши саркофаг і поглумившись із тіла, загарбники викинули останки Котовського у свіжовикопану траншею разом із трупами розстріляних місцевих жителів.

Невдовзі потому робітники залізничного депо, на чолі з начальником ремонтних майстерень Іваном Тимофійовичем Скорубським, розкопали траншею й перепоховали вбитих, а останки Котовського зібрали в мішок і зберігали в себе до 1944 року.

Трагічна доля спіткала й нагороди Григорія Івановича. Три ордени Бойового Червоного Прапора й почесну революційну зброю вкрали румунські війська. Проте по війні Румунія офіційно передала їх СРСР. І сьогодні нагороди легендарного комкора зберігаються в Музеї Радянської Армії в Москві.

Після визволення Котовська спеціальна комісія, очолювана колишнім першим секретарем міськкому партії Ботвиновим, провела експертизу останків комкора й вирішила їх перепоховати. В уцілілій підземній частині мавзолею обладнали пам’ятник-склеп. Останки Котовського помістили в запаяну цинкову труну. Згори пам’ятник-склеп задрапували звичайним диктом, на якому встановили портрет Григорія Івановича, намальований самодіяльним художником. У такому жалюгідному вигляді пантеон Котовського перебував мало не двадцять років. Але, хвала Господу, запротестувала громадськість, обурена нехлюйським ставленням до пам’яті героя громадянської війни. Керівництво Молдавської РСР вийшло з офіційною пропозицією про перепоховання останків Котовського на своїй території. Визрівав неабиякий скандал, тож Україна розпочала активні й рішучі дії. Відразу знайшлися необхідні матеріали й кошти.

26 грудня 1965 року відбулося урочисте відкриття монумента, спорудженого за проектом одеського архітектора Проценка. У наземній частині пам’ятника-склепу, виготовленого з граніту й мармуру, встановили погруддя Григорія Івановича. З тильного боку обладнали вхід у підземну частину меморіального комплексу, яка була невеличкою залою з облицьованими білим мармуром стінами. Покривало на цинкову труну з червоного й чорного оксамиту з золотими китицями виготовили на Тираспільській ткацькій фабриці.

До наших днів пам’ятник-склеп Котовського не зазнав істотних змін. Проте підземна частина меморіалу вже давно потребує капітального ремонту. Грунтові води, які в Котовську залягають дуже близько під поверхнею землі, практично щовесни підтоплюють склеп, руйнуючи мармурові плити, підлогу й металеві двері.

На жаль, пам’ятник, що перебуває де-юре під захистом держави, де-факто залишений напризволяще. Авжеж, усе можна списати на хронічну відсутність коштів у міському бюджеті. Та хіба можна так ставитися до історії? До нашої історії. Невже ми з вами уподібнимося до тих іванів, котрі не пам’ятають свого роду?

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі