Як знищували і як вистояли православні монастирі

75 років тому, 1929-го, на Черкащині було ліквідовано останній монастир...

З часів Київської Русі історія монастирів багато в чому була історією держави, народу та його культури. Після 1917-го в нашій історичній науці виникла хронологічна лакуна і, відповідно, тематична «біла пляма», що приховувала багатогранне життя монастирів. «Стирання» її за радянської влади було важким (у «Архіпелазі ГУЛАГ» — зовсім мигцем), а фактичні матеріали про життя та загибель монастирів не були хоч скількись систематизовані й осмислені. Більше того, про наявність низки документів можна було лише здогадуватися: на багатьох стоїть гриф «Секретно».

Історик Юрій Мариновський видав нову книгу — «Православнi монастирi на теренi сучасної Черкаської області пiсля 1917 року». Три попередні роботи Ю.Мариновського — «Мотронинський монастир: історичний нарис» (1990), «Православні монастирі на теренi сучасної Черкаської області до 1917 року» (1997) і «Черкаська минувшина» (2001) уже міцно ввійшли в науковий оборот; про них писали в Росії й Україні, у тому числі і на шпальтах «ДТ».

Стаття, що передує великому масиву вперше публікованих і коментованих Ю.Мариновським документів, новизною і масштабністю охоплення теми, мабуть, могла б послужити основою для написання кількох дисертацій. Міркуйте самі. Автор простежує етапи життя монастирів Черкащини від моменту, коли вони ще перебували в усталеному правовому полі законодавства Російської імперії і до моменту закриття останнього монастиря 1929 р.; від часу відкриття кількох монастирів при нацистському окупаційному режимі 1941—1944 р. і до нових гонінь та утисків у період із 1958-го до середини 80-х.

Жанр «відгуку» дозволяє нам тут перегорнути сторінки нової книги.

Цікаво: поширене уявлення про те, ніби монастирі до 1917 р. користувалися винятковими пільгами і привілеями, виявилося хибним. У книзі наводиться величезний (17 пунктів) перелік податків, виплат, повинностей, якими обкладали монастирі. Це земельні податки і збори — державний і три місцеві, дорожня повинність і держподаток на всі прибутки; це страхові внески й витрати, пов’язані з війною, — утримання сирітських притулків, закупівля одягу для біженців, розміщення інвалідів...

Після 1917 р. усі п’ятнадцять монастирів Черкащини опинилися в зоні тих чи інших конфліктів. А 1919—1920 рр. «на театрі воєнних дій». Холодноярські ж монастирі — Мотронинський, Медведівський, Жаботинський, Лебединський ще й 1923 р. існували в режимі надзвичайного військового стану.

У період Громадянської війни на життя монастирів — прямо чи опосередковано — впливали законодавчі рішення всіх протиборчих сторін. З прийняттям Центральною Радою III Універсалу щодо скасування власності на землю [7 (20).11.1917] у сільській місцевості почастішали акти самоправства. Черниці Мотронинського монастиря повідомляють: «із початку революції» монастир піддавався «систематичному розграбуванню з боку і місцевого селянства і різноманітних невідомих осіб». Документи показують, як у цей же час при розгромі поміщицьких маєтків «у багатьох випадках знищували будівлі, вирубували сади, калічили худобу». Між селами (от цікаво!) виникали жорстокі суперечки з приводу того, «якому селу належав пан». Мовляв, якому селу «належав», тому селу і земля пана повинна належати. Про збройний захист своїх угідь просили ченці різних монастирів: селяни її захоплювали, іноді не дозволяючи зібрати вирощений врожай. Підрив основ економічного життя проявлявся ще й у тому, що в монастирях різні військові формування багаторазово проводили «вилучення» продовольства, монастирського майна й особистих речей насельників. 1920 р. під час одного з розбійних нападів на Мошногірський монастир був убитий ігумен Макарій.

У деяких випадках власті намагалися покласти край самоуправству, але не стільки погрожуючи покаранням, скільки закликаючи до розсудливості й звертаючи увагу селян на «тяжке становище нашого духівництва». Однак джин уседозволеності вже отримав свободу. За Конституцією радянської України 1919 р. ченці були позбавлені виборчих прав. Тяжка ситуація 1919—1920 рр. на Черкащині посилювалася голодом, присутністю біженців, епідеміями (у Черкасах — холера), криміналітетом, церковним розколом. 1920—1922 рр. насельники монастирів, щоб остаточно не позбутися земельних угідь, пішли на створення трудових артілей і сільськогосподарських комун. Завдяки цьому життя монастирів, хоч і в спотвореному вигляді, було дещо продовжене. А рішення НКВС України про закриття монастирів не могло бути виконане повною мірою. Бюлетень НКВС 1923 р. говорив: «Міські та приміські монастирі як чоловічі, так і жіночі, повинні бути закриті... У губерніях можна лишити по одному чоловічому і по одному жіночому монастирі віддалік від міст і залізниць...»

Методи більшовики використовували різноманітні, не гребували і найаморальнішими. 1925 р., вирішивши будь-що ліквідувати Мошногірський монастир, ГПУ пішло на прямий наклеп, звинувативши ченців у пияцтві, блуді і насильницькому утриманні у своїх стінах дітей. Це в свою чергу призвело до конфлікту чекістів із працівниками міліції, котрі були незадоволені тим, що «метод» із ними не узгоджений.

Власті руйнували церковні традиції, приймали рішення щодо заборони хресних ходів, дзвонів, паломництва у святі місця; вони вилучали мощі святих і чудотворні ікони. Відомий випадок підриву давнього цілющого джерела. Блюзнірства комсомольців і комнезамівців весною 1929-го (при проведенні ними антирелігійної кампанії) викликали опір населення. Ось документ, написаний у люті, що мала, напевно, криваві наслідки. Втім, цей донос зараз сприймається як найясніша сторінка «епохи великого перелому»: погромників церков — били! Слухаємо голос донощика: «... релігійно переконані групи населення, підбурювані антирадянськими і куркульсько-попівськими елементами села, у деяких селах і районах нашої округи провели ряд виступів антирадянського характеру (Золотоніський, Чорнобаївський, Ротмістрівський та ін. райони), причому деякі виступи носили контрреволюційний характер і супроводжувалися нанесенням побоїв представникам влади і громадських організацій». Ну звісно, якщо активісту товариства імені якогось безбожника, котрий скинув дзвін і вимазав дьогтем ікону, вуха надерли і ніс розквасили, то вже точно — контрреволюція й антирадянщина. А за це ж і кулю в найближчій катівні можна одержати, ніхто в колишній монастир на Соловки не повезе...

І того ж 1929-го, через 12 років після жовтневого перевороту, — «по Черкаському округу нерідко можна бачити цілу хвилю бродячих ченців, священиків, неприкаяних учителів духовних семінарій, нерідко з далеких губерній...» Після 1929 р. в офіційних документах монастирі Черкащини вже не згадуються. А ще через 12 років, 1941-го, німецькі окупаційні власті, виходячи з ситуації, почали давати дозвіл на відкриття церков і монастирів. Тема функціонування монастирів у той період у книзі лише намічена, вона ще чекає свого дослідника.

Після перемоги над фашистською Німеччиною радянська влада якийсь час була відносно м’якою до відроджених монастирів. У серпні 1945 р. В.Молотов навіть підписав постанову, за якою ченці, котрі не мають особистих доходів, звільнялися від військового податку і від податку на холостяків. Монастирі тоді стали поповнюватися колишніми фронтовиками, котрі приймали чернечий чин за обітницею.

На території Черкаської області в момент її створення (на Різдво 1954 р.) діяли 235 церков і молитовних будинків (до початку війни тут не було жодної церкви). Досить цікавим видається коментар голови Ради у справах РПЦ Г.Карпова на нараді 1957 р., що стосувався кількості церков: «Німці на тимчасово окупованій території провели масове відкриття церков, намагаючись тим самим завоювати симпатії і прихилити до себе населення... Після вигнання німецьких загарбників, із цілком зрозумілих причин, не можна було проводити будь-які заходи щодо скорочення кількості відкритих німцями церков, тим більше що релігійність населення у зв’язку з труднощами, злигоднями, викликаними війною, втратою рідних і близьких людей, значно зросла...»

1960-го на Черкащині ще діяли два жіночі монастирі — Лебединський Миколаївський і Золотоніський Красногорський. Кількість діючих церков на той час скоротилася до 174-х. У Лебединському монастирі жили 155 насельниць, у тому числі 116 віком від 55 до 90 років, серед яких було 15 лежачих хворих. У травні 1961 р. Черкаський обком КПУ розробив детальний «План заходів щодо закриття Лебединського жіночого монастиря». Ось деякі пункти «розробки» черкаських стратегів: «4. Організувати в селах, розташованих навколо монастиря, демонстрацію кінокартин на науково-атеїстичні теми, виділивши для цього 10 кіноперусувок», «7. Виділити для складання речей монахинь 30 членів ЛКСМУ (дівчат) і провести з ними бесіду», «9. З метою охорони порядку навколо монастиря в ніч перед закриттям і в день перевезення ченців виділити дружину в складі 50 чоловік і посилений наряд міліції» (еге ж, а то ще хрущовським соколам місцеві жінки по шиях надають. — О.С.), «16. Для лежачих хворих, які не побажають переїхати до лікарні, мати додатково машини «швидкої допомоги», «17. Після виїзду колони зі стін монастиря організувати зняття дзвонів і хрестів», «20. Намітити маршрут руху колони з найменшою кількістю населених пунктів...» Цитувати більше не хочеться. Я просто-таки чую завивання старих бабусь і матюки правоохоронців при проведенні цієї секретної нелюдської «операції»...

* * *

На своєму довгому шляху крізь оглушливі та осліплюючі роки, уже майже повіривши у переможність брехні, людина раптом зупиняється; глибинна потреба в правді змушує пильно подивитися на пройдений шлях і похолонути, якщо — за Достоєвським — дорога її життя чи її народу пролягає «повз совість». Книга Ю.Мариновського — така зупинка.

Радянську владу на Черкащині пережив лише один монастир — Красногорський. Якщо будете їхати повз Золотоношу, скажемо, до Києва з Черкас, гляньте праворуч: хрести стоять у вишині, мовби й не було ХХ століття...