Як узяти свою висоту

Людям успішним властиво змінювати світ навколо себе, — і зазвичай відбувається це в інтересах усього суспільства. Броварчанин Олег Іваненко — людина, безперечно, успішна: відомий у місті приватний нотаріус, котрий при цьому надає безкоштовні консультації громадянам. Прямий і діловий, він із дитинства звик бути лідером. Тепер йому тридцять один рік — і свій духовний та особистісний пік він сприймає природно, як не помічає людина кольору своїх очей... А коли йому було шістнадцять років, невдало пірнувши в річку, Олег отримав тяжку травму шийних хребців. Відтоді він в інвалідному візку. «Я не ходжу, але міцно стою на ногах», — усміхається Олег. Його мислення вільне від штампів типу «життя поділилося на дві частини — до трагедії й після». У шістнадцять років він уже був дуже дорослим, до того ж капітаном шкільних команд із плавання та баскетболу, і тому добре знав, якими будуть наслідки серйозної травми: просто він зрозумів, що якість його — безперервного! — життя буде трохи іншою, ніж у здорових людей. Оскільки ж життя — ширше за будь-які особистісні межі, в нашого героя з’явилися нові інтереси й проблеми.

Ще навчаючись на юридичному факультеті КНЕУ в 2001 році, маючи на руках сто доларів і здоровий азарт у душі, Іваненко створює міську громадську організацію інвалідів «Прагнення». Тепер, уміючи заробляти, він повністю утримує організацію та її відгалуження: це Центр реабілітації людей з обмеженими можливостями, брокерська контора «Інва-Брок», комп’ютерний клуб «Клас». Усього в нього працевлаштовано тридцять інвалідів. Крім того, йому належить автотранспортне підприємство для інвалідів «Інва-Транс»: щодня чітко за розкладом вісім автобусів, обладнаних підйомниками для інвалідних візків, курсують між Броварами та Києвом, а ще чотири автобуси безплатно перевозять пільговиків: пенсіонерів, незаможних і багатодітних. Добре було б пустити маршрутом великі автобуси з низькою підлогою — туди б поміщалося по п’ять інвалідних візків за один раз, але поки що на це фінансів немає, а держава мовчить... Спільно з місцевою владою «Прагнення» ввело в експлуатацію дитячий центр реабілітації: тепер там на денному стаціонарі безплатно обслуговуються 59 дітей, — з ними працюють психолог, реабілітолог, фізіотерапевт. Навіть іпотерапія є! А очолює центр Олегів батько Валерій Іваненко.

Де живе «Гордість країни»?

Хоч би що розказувала влада про свою невсипущу турботу про людей, це легко спростувати простим фактом: наші міста і села абсолютно не пристосовані до потреб інвалідів. Бровари — виняток: місто за цією ознакою наближається до нормальної європейської практики, — пандуси ведуть до магазинів, музею, органів влади, суду, кінотеатрів, поліклініки. Це ініціатива Олега Іваненка. Виявляється, обладнання одного спуску — метр двадцять на метр п’ятдесят — з тротуару зі зниженим бордюром на проїзну частину коштує для його організації три тисячі гривень... Але, попри всі труднощі, приємно бачити, як інваліди у візках вечорами прогулюються містом. Деякі люди з обмеженими можливостями, відвідавши культурні і спортивні заходи, що їх регулярно організовує «Прагнення», навіть залишаються жити в Броварах і знаходять там роботу.

У 2007 році Олег Іваненко отримав звання «Гордість країни» у номінації «Особисті досягнення». Він — майстер спорту і рекордсмен України та світу з параолімпійського плавання. Наприкінці 2007 року Олег став рекордсменом Книги рекордів України — за 1 хвилину 13 секунд він проплив стилем «батерфляй» п’ятдесят метрів на єдиному вдиху, — навряд чи у світі хтось із людей з обмеженими можливостями повторить це досягнення.

Сам Олег вважає, що грошові призи параолімпійцям, правду кажучи, має вручати не держава, а доброчинні фонди (і тут постає маса запитань до закону про меценатство: зараз до внеску на хорошу справу меценат повинен докласти стос документів, оскільки держава вочевидь підозрює його у відмиванні грошей), адже коли чемпіонські гроші надходять з бюджету, то це означає, що їх зняли із забезпечення соціальних програм для інвалідів усієї країни.

Інвалідам потрібне повноцінне життя

— Скажіть, Олеже, які з проблем, із котрими зіштовхуються наші інваліди, — найактуальніші і найболісніші?

— Найактуальніша проблема — в Україні немає жодного центру первинної реабілітації інвалідів. Людей із тяжкими травмами, прооперувавши, виписують з лікарні через два тижні — і далі відновлюйся як сама знаєш. Людина осідає вдома, у неї погіршується здоров’я — виникають контрактури, відбуваються зміни у трофіці м’язів... До того ж до такої людини постійно прив’язані родичі, найчастіше вони самі випадають із суспільства. Та й пенсія за інвалідністю становить вісімсот гривень, — і ця сума йде тільки на необхідний мінімум медикаментів, у тому числі бинт, спирт і вату. Тобто сім’я сповзає в бідність. Хоча вся сім’я, включно з інвалідом, могла б працювати, заробляти гроші, платити податки. Ми склали бізнес-план і підрахували, що в десятки разів вигідніше побудувати центр первинної реабілітації інвалідів, ніж платити державну допомогу їхнім матерям. І після самої реабілітації людину треба ресоціалізувати, повести по житті, позбавити психологічного зламу, який виникає під час першого ж виходу з будинку на візку... Окрім лікарів, з інвалідами повинні працювати психологи, соціальні працівники.

Санаторіїв для інвалідів в Україні всього два — у Саках і Слов’янську, і беруть туди людей, котрі, як мінімум, уже можуть сидіти у візку. А з не пролікованою спиною туди їхати немає сенсу, та й путівки видають раз на два роки, і далеко не всім, хоча людина повинна побувати в такому санаторії, щонайменше, двічі на рік. Туди не доходить дуже багато людей.

Тож такий центр первинної реабілітації потрібен інвалідам як повітря, хоча б на п’ятдесят місць, не обов’язково в столиці — люди доберуться... Ця моя ідея чомусь не має підтримки ні у Верховній Раді, куди я подавав свій бізнес-план, ні в засобах масової інформації.

Згадаю свій випадок. Я в 1996 році «поламався», лікарі казали, що сидіти у візку зможу тільки через рік. Ми з батьками знайшли в Києві невеличкий реабілітаційний центр, його очолював колишній баскетболіст, який «підняв» себе після тяжкої травми, — через три місяці я вже стояв у колінному упорі горизонтально... А якби не робив нічого, за рік відбулися б зміни структури кісток, у трофіці м’язів, і виправити все це було б уже неможливо. Але пропускна здатність цього центру була 10—12 чоловік на місяць, і з часом він закрився...

Тепер такий центр є у Москві в Дикуля, це великий і серйозний заклад, але вартість лікування там — п’ятнадцять тисяч доларів. Це нереальні гроші... А ми підрахували, що професійна первинна реабілітація в Україні коштувала б для держави п’ять тисяч гривень на травмовану людину. А серйозні ж травми в нас отримують десь 500 осіб на рік! До речі, в університеті «Україна» відкрито факультет реабілітології, там навчають спеціалістів, проте, виявляється, їм ніде працювати... І це при тому що 90% інвалідів «осідають» вдома і навіть на вулицю не виходять, а всього кількість інвалідів у суспільстві наближається до 6%.

У перспективі потрібен комплексний центр, де фахівці, окрім лікування та ресоціалізації людей із обмеженими можливостями, муситимуть знайти і обладнати їм робочі місця. За законодавством, на кожному підприємстві має діяти тривідсоткова квота для інвалідів. Влаштовувати таких людей на виробництво — наше наступне завдання, адже «візковик» може бути і менеджером, і завскладом, а інвалід третьої групи цілком може освоїти верстат. І такий бізнес-план у мене є, і куди я тільки з ним не звертався... «Прагнення» готове вкластися у створення таких центрів і трудовими ресурсами, і інтелектуальними, — але фінансову частину, реабілітаційне обладнання ми не потягнемо.

Допомагати іншим — радість

— А найбільший же соціальний капітал у країні — це люди! Невже їм судилося сидіти вдома і плекати в душі вину перед родичами та всім світом?

— Ми намагаємося своїх людей «витягувати» за межі вини та хвороби, — для того, щоб вони спілкувалися, ми створюємо великі проекти. З найбільших подій нагадаю кілька. У лютому 2008 року на Льодовій арені комплексу «Термінал» ми провели великий культурно-спортивний захід, на якому були присутні 720 інвалідів з усіх областей України. Там виступали і хор сліпих, і танцюристи у візках, був український турнір з волейболу сидячи (для ампутантів). А з 31 серпня по 17 вересня 2008 року відбувся марафон Київ — Варшава на підтримку проведення в Україні чемпіонату світу з футболу Євро-2012. Здоровий учасник марафону, Микола Куценко з Харкова, дев’ятнадцять днів дороги безперервно «набивав» ногою футбольний м’яч, рухаючись по 42 кілометри 195 метрів щодня, а супроводжували його люди у візках, — і все це шляхами українських провінцій! Я сам пройшов із ними тиждень — тоді більше був організатором і продюсером документального фільму про цю акцію. Фільм називався «Хто йде, хто їде» і на представницькому міжнародному правозахисному кінофестивалі «Сходи» у 2009 році отримав Гран-прі. А всього було представлено 149 фільмів із сорока країн...

У серпні 2009 року ми вперше провели в Броварах міжнародний турнір із волейболу сидячи, — до нас приїхали найсильніші збірні світу: Іран (параолімпійські чемпіони), Німеччина (чемпіони Європи) і Росія. Тепер команда України, набувши досвіду, посіла друге місце в Європі.

Усі ці акції я вважаю досвідом ресоціалізації для інвалідів, яких у нас у Броварах 3600. Тепер ми намагаємося відкрити відділення «Прагнення» у трьох районних центрах Київської області.

— Колись ви сказали, що спортсмен має бути готовий померти в момент досягнення мети...

— Це означає, що ти повинен ставити перед собою найбільші цілі й завдання і викладатися на всі сто відсотків. Треба вчитися вигравати, а не програвати. Я зробив усе для своєї фізичної реабілітації — протягом восьми років проводив у тренажерному залі по вісім годин на день. Я став незалежним, і тепер для мене особливе задоволення — допомагати іншим...