Як Україну до вступу в ООН готували Сталінська «конституційна реформа» воєнної доби - Соціум - dt.ua

Як Україну до вступу в ООН готували Сталінська «конституційна реформа» воєнної доби

21 жовтня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №41, 21 жовтня-28 жовтня

2005 рік проходить під знаком 60-річчя утворення Організації Об’єднаних Націй, одним із перших 50 засновників якої була й Україна...

2005 рік проходить під знаком 60-річчя утворення Організації Об’єднаних Націй, одним із перших 50 засновників якої була й Україна. Попри гордість українців за цю знаменну подію, не слід забувати, що умови вступу УРСР до ООН і події, що розгорнулися довкола цього, дають привід не стільки плекати почуття національної гордості, скільки замислитися над ефемерним державним статусом республік у тоталітарній імперії. Радянська історіографія приділяла велику увагу визначній ролі СРСР в утворенні ООН та вступу до складу цієї міжнародної організації України та Білорусії. Але… історія довкола цих подій була вкрай утаємничена. Майже недослідженими лишалися так звані конституційні перетворення в СРСР воєнної доби, внаслідок яких в республіках мали бути утворені наркомати оборони і наркомати закордонних справ, а без цього їх вступ до ООН міг виявитися проблематичним.
28 січня 1944 року газета «Правда» опублікувала інформаційне повідомлення про черговий пленум ЦК ВКП(б), який розглянув пропозиції Раднаркому СРСР «Про розширення прав союзних республік у галузі оборони та зовнішніх зносин» і схвалив їх для винесення на наступну сесію Верховної Ради СРСР. Вже сам партійний пленум виглядав доволі неординарною подією; це був єдиний пленум ЦК ВКП (б), що його скликано за роки війни. З’їзди партії з 1939 по 1952 роки взагалі не провадилися. Того ж дня почала свою роботу Х сесія Верховної Ради СРСР першого скликання, яка три дні розглядала бюджетні питання. «Родзинка» була припасена на кінець. 1 лютого 1944 р. на сесії з доповід­дю «Про перетворення Наркомату оборони і Наркомзаксправ із загальносоюзних у союзно-республіканські наркомати» виступив заступник голови Раднаркому СРСР та нарком закордонних справ СРСР В.Молотов.
Коротке обговорення питання за­кінчилося ухваленням запропонованих законів — «Про утворення військових формувань союзних республік та про перетворення у зв’язку з цим Народного комісаріату оборони із загальносоюзного у союзно-республіканський» та «Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх відносин і про перетворення у зв’язку з цим народного комісаріату закордонних справ із загальносоюзного у союзно-республіканський народний комісаріат». Прийняття першого закону пояснювалося посиленням оборонної могутності СРСР, а другого — завданням розширення міжнародних зв’язків і зміцнення співробітництва з іноземними державами та «з огляду на зрослу потребу союзних республік у встановленні безпосередніх стосунків з іноземними державами». (Ці закони увійшли поправками до Конституції СРСР та згодом до Конституції УРСР.)
Рішення Х сесії В.Молотов назвав «новим кроком у практичному вирішенні національного питання в багатонаціональній радянській державі, новою перемогою ленінсько-сталінської національної політики», і пояснив: «це перетворення означає велике розширення діяльності союзних республік, яке стало можливим у результаті їхнього політичного, економічного і культурного росту...»
Попри запевнення у цілковитій прозорості питання з боку заступника голови РНК СРСР те, що відбулося у Москві на початку 1944 року, виглядало абсолютно незрозумілим, як пересічним радянським громадянам, так і іноземним спостерігачам. Про який розвиток республік йшлося, якщо 8 з 16 вже три роки — чи повністю, чи частково — знаходилися під німецькою окупацією? І чому в розпал війни раптово знадобилося децентралізувати найважливіші наркомати — оборони і закордонних справ? Із цього приводу посол США в СРСР А.Гарріман навіть висловив своє здивування. «Насправді дивно, — повідомляв він у Білий дім, — що оборона і закордонні справи обрані для проведення децентралізації, тоді як, на наш погляд, саме ці дві функції розглядаються такими, завдяки чому Центр зберігає свою владу».
Західні аналітики не мали жодних ілюзій відносно меж, до яких може сягати «розширення прав союзних республік». «Центральний контроль Москви, — зазначав в одному з документів керівник східноєвропейського відділу Держдепартаменту США К.Болен, — ніколи не здійснювався через уряд, а тільки через партію і, безумовно, так буде і надалі». Хоча Молотов і винайшов у доробку «вождя народів» пророчі слова, сказані в 1923 р. на пар­тійному з’їзді щодо можливості в майбутньому роз’єднання деяких із тих наркоматів, які саме тоді зливалися, однак можна знайти у сталінській спадщині і зовсім протилежні висловлювання відносно принципів державного будівництва. Пригадаймо його «автономістську» платформу під час утворення Союзу РСР, через що відбулася його «розмова» з Леніним, чи реакцію Сталіна на пропозицію українських комуністів М.Скрипника та Х.Раковського щодо збереження за республіками функцій зовнішніх зносин та зов­нішньої торгівлі. «Де ж тут єдина союзна держава, — риторично запитував він, — якщо у кожній республіці залишається свій НКЗС та НКЗТ. Ми створюємо не конфедерацію, а федерацію — єдину союзну державу, яка об’єднує військові, закордонні, зовнішньоторговельні та інші справи, державу, наявність якої не применшує суверенності окремих республік».
Провадити конституційні перетворення під час війни радянське керівництво вирішило зненацька. Так, у лютому 1943 року, під час радянського наступу в Україні і першого звільнення Харкова (16 лютого), українські партократи підготували проект постанови ЦК ВКП та ЦК КП(б)У про скликання сесії Верховної Ради УРСР, а також проект постанови ЦК КП(б)У про скликання ВР УРСР. Сесія, яка мала відбуватись у другій українській столиці, замислювалась як акт легітимації радянської влади, що поверталася в Україну. На сесії, скликання якої намічалося на 20 березня 1943 р., мали розглядатися, передусім, соціально-економічні питання. Однак вже 16 березня в ході німецького контрнаступу радянські війська були змушені знову залишили місто і повернулися туди майже через півроку. Заплановану сесію провели вже в Києві у березні 1944 року.
Думка запровадити конституційні перетворення з’явилася у радянських керівників лишень восени 1943 р. після закінчення переговорів «великої трійки» в Тегерані. Там президент Рузвельт виклав американську точку зору відносно створення в майбутньому міжнародної організації безпеки — Об’єд­наних Націй, і ось через два місяці, згідно з рішеннями Х сесії ВР СРСР, всі радянські союзні республіки стали де-юре суб’єктами міжнародного права. Правда, для остаточного правового оформлення цього статусу рішення сесії мали утвердити республіканські Верховні Ради. Тут також досить виразно впадає в очі поспішність, з якою це робилося. Подекуди не очікували навіть на визволення республіканських столиць, а проводили сесії Верховних Рад в перших-ліпших визволених містах. Так, скажімо VI сесія ВР Білоруської РСР проходила у березні 1944-го не в Мінську, а в Гомелі.
Такий позірний статус «суверенних держав» давав Сталіну можливість активніше використовувати союзні республіки у зовнішньополітичній діяльності, приміром, як кількісний чинник при голосуванні у майбутній ООН, чи під час вирішення проблем післявоєнних кордонів із сусідами. А наявність у розпорядженні радянського вождя відразу двох наркоматів закордонних справ (центрального і республіканського) створювало додаткові дивіденди — ефект «двостволки», як це влучно назвав А.Гарріман.
У своїй політичній грі Сталін почав активно використовувати ті переваги, які йому надали конституційні перетворення. У серпні 1944 р. в Думбартон-Оксі на Міжнародній конференції, на якій розглядалися питання про склад членів—засновників майбутньої ООН, голова радянської делегації А.Громико зробив заяву про те, що до числа первісних членів —засновників майбутньої організації СРСР пропонує включити всі 16 радянських республік. Президент США Рузвельт навіть сказав у запалі своїм радникам, що буде вимагати 48 голосів для всіх американських штатів. Проте невдовзі він звернувся до Сталіна з посланням, в якому закликав його не порушувати питання по членство радянських республік в утворюваній міжнародній організації безпеки до часу її остаточного заснування. Сталін у своїй від­повіді підтримав пропозицію, висловлену А.Громико, аргументуючи її законність саме рішеннями Х сесії. «Заяві радянської делегації з цього питання, — писав він, — я надаю виключно важливого значення. Після відомих конституційних перетворень в нашій країні на початку року уряди союзних республік насторожено слідкують за тим, як поставляться союзні держави до гарантованого в радянській Конституції розширення їхніх прав у сфері міжнародних відносин». У посланні Сталін уперше виділив із числа інших республік Україну і Білорусію, які, як він зазначив, «за кількістю населення і політичною вагою перевищують ряд країн із числа майбутніх ініціаторів створення ООН».
На Кримській конференції 1945 р. заради вирішення питання про членство цих двох республік у складі ООН, радянський уряд навіть був готовий піти на те, щоб запропонувати їм самостійно виступити зі спеціальними деклараціями про проголошення війни нацистській Німеччині. Боротьба за голоси в ООН ще тривала деякий час, але з прийняттям «права вето» при голосуванні у Раді Безпеки з питань збереження війни і миру, що сталося саме під час Ялтинської конференції, вона втратила свою гостроту. 26 червня 1945 р. СРСР, УРСР та БРСР були запрошені для підписання Статуту ООН, а 24 жовтня того ж року на конференції у Сан-Франциско цей статут було ратифіковано.
У конституційних перетворень був також не менш виразний внутрішньополітичний бік. Повернення радянської влади в Україну після двох років німецької окупації потребувало додаткових заходів щодо відновлення її легітимності. Влада намагалася продемонструвати українцям кардинальну відмінність своєї політики від нацист­ської політики національного приниження та показати реальні зміни у національній по­літиці. «Український народ, — зазначала 15 лютого 1944 р. «Ра­дянська Україна», — схвалює державні перетворення, вбачаючи в них новий крок уперед в розв’язанні національного питання, новий ступінь у розвитку і зміцненні своєї державності... Закони, прийняті Х сесією Верховної Ради СРСР, відкривають нові сторінки в історії Радянської України». Згадали у цьому контексті і про такі глибоко ворожі марксизму поняття як «національна свідомість» та «національний патріотизм». «Нове піднесення почуттів національної гордості і торжества переживає кожен син, кожна донька України, кожний український радянський патріот», — писала «Радянська Україна». Про масштаби пропагандистської кампанії, присвяченій результатам проведення Х сесії Верховної ради СРСР та VI сесії ВР УРСР свідчить той факт, що лише у Харкові навесні 1944 р. у зв’язку з цими подіями було проведено 662 мітинги, в яких взяло участь 172 426 чоловік.
Отож, рішення Х сесії немов би виступали у ролі певної поступки Москви національним республікам, передусім регіонам, що були збурені національно-визвольними рухами. Вони мали пом’якшити повторну інкорпорацію до складу СРСР прибалтійських країн та західних областей України і Білорусії — регіонів, в яких точилася справжня партизанська війна.
У своїй книзі «Рузвельт і Росіяни» Е.Стетініус згадував, що 7 лютого 1945 р. президент США мав приватну бесіду зі Сталіним, в якій той поскаржився на свою важку і непевну позицію в Україні. Голос для України, сказав Сталін Рузвельтові, потрібен йому для збереження єдності СРСР.
Ситуація в Західній Україні була архіскладною, і це визнавали західні спостерігачі. Характеризуючи дії радянської влади, військове міністерство Великої Британії в своїй доповіді від 13 грудня 1945 р. зазначало, що поряд із такими заходами, як військові дії та депортації сімей учасників руху, влада активно застосовує панслов’янську і антисепаратистську агітацію, а також пропаганду конституційних перетворень. «Навряд чи наразі є сумніви, — зазначалося в документі, — що ці заходи (поправки 1944 р.) були здебільшого замислені як поступки національним почуттям у радянських республіках, особливо в Україні».
Сталінська влада пильно стежила за реакцією повстанців щодо рішень Х сесії. «З проникненням чуток про розширення прав союзних республік (а чутки поширюються швидко), — йшлося в одному з повідомлень в ЦК КП(б)У із західних регіонів, — особливо про наркомати Заксправ і НКО, з’явився серед повстанців розбрід, особливо серед рядовиків. Дехто казав, за яку ж таку самостійну Україну ми маємо боротися».
З огляду на це, рішення Х сесії можна було вважати певним «дежа вю», таким собі рімейком більшовицької національної політики часів громадянської війни та коренізації, що проводилися під гаслом «права націй на самовизначення». Тоді у 20-х, створення Союзу РСР та поступки національним меншинам щодо національної державності, мови, еліти тощо мали запобігти розвалу єдиної країни. Демонструючи у такий спосіб подальший розвиток радянської національної політики, конституційні поправки 1944 року, крім інших завдань, мали діяти на випередження місцевого націоналізму, який значно посилився в роки війни в усіх національних регіонах СРСР. На тлі гітлерівської політики знищення української державності така політика пасувала якнайкраще.
І саме в той час, коли радянська пропаганда розгортала роботу щодо висвітлення «торжества сталінської національної політики» «розширення прав союзних республік» та «дружби народів СРСР», 11 лютого 1944 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про позбавлення ряду народів державності, а вже у березні цього ж року нарком держбезпеки Л.Берія відзвітувався перед Політбюро ЦК ВКП(б) за «успішно проведену операцію» по виселенню північнокавказьких народів. У цілому в роки війни було депортовано 12 націй і народностей — на загал близько 3,5 млн. чоловік.
Надзвичайно важливий аспект конституційних перетворень випливав із перспектив входження Червоної армії до Європи. З огляду на перед­воєнну «наступальну зовнішню політику СРСР», годі було й сподіватися, що Сталін залишиться осторонь питання розширення своєї імперії, чи то територіально, чи шляхом зміни політичної орієнтації країн, що він їх буде звільняти. З огляду на це, поправки, прийняті до Конституції СРСР, створювали легальний механізм щодо включення до складу Країни Рад нових республік.
Україні, врахо­вуючи її ключову роль у розв’язанні проблем, пов’язаних із майбутніми західними кордонами СРСР, а також з огляду на безпосереднє сусідство та етнічні зв’язки з країнами, які сталінське керів­ництво готувалося «радянізувати», а також зважаючи на масштаби національно-визвольної боротьби в її західних ре­гіонах, відводилося особливе місце в політиці Сталіна. Тож зовсім не випадковим було те, що УРСР не тільки першою розпочала розбудову своїх зовнішньополітичного і оборонного відомств, але й єдиною, що призначила обох своїх наркомів. Про сталінські проекти створення Наркоматів оборони і закордонних справ УРСР читайте в найближчих номерах «ДТ».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво