Як писати про війну? Замість рецензії на одну публікацію - Соціум - dt.ua

Як писати про війну? Замість рецензії на одну публікацію

16 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 16 вересня-23 вересня

Важка це справа — писати про війну. Хоч як пиши — нікому не догодиш. Праві скажуть, що ти недостатньо правий і спотворюєш історію, а ліві — що ти націоналіст і також спотворюєш історію...

Важка це справа — писати про війну. Хоч як пиши — нікому не догодиш. Праві скажуть, що ти недостатньо правий і спотворюєш історію, а ліві — що ти націоналіст і також спотворюєш історію. Тому багато моїх колег-істориків застосовують простий як граблі, але надійний засіб: у різних аудиторіях виступають по-різному, підлаштовуючись під тих, хто їх слухає, розставляючи відповідні акценти.

Правда, є й інший спосіб — мовчати. Мовчати й чекати, що скаже влада, яка сьогодні «на дворі». Ось дасть президент України саме таку оцінку, а ми її з задоволенням витлумачимо. І навіть професіоналізм виявимо, поміркувавши про низький рівень досліджень і тонко натякнувши на власний пріоритет у розумінні «багатьох непростих» проблем історії Другої світової.

«Паплюження» чи переосмислення?

Останніми роками я старанно колекціоную (читаю, вирізую, зберігаю в електронному вигляді) такі дурості. Намагаюся перечитувати й реагую. Правда, рідко, але сьогодні душа моя справді не витримала.

Почну зі слів однієї дуже літньої людини, Героя України, котрого чомусь вважають незаперечним авторитетом і законодавцем у міркуваннях про те, як «потрібно» та як «не слід» писати про війну. Отож, цей автор в одному науковому (!) журналі написав: «Нове бачення полягає не в тому, аби обмовляти героїв і події Великої Вітчизняної війни, паплюжити нашу пам’ять про подвиг народу, як це подається в деяких публікаціях... Особливої ревізії зазнає радянська епоха та її доленосний період — Велика Вітчизняна війна. У багатьох академічних виданнях, вузівських і шкільних підручниках, художніх творах, кінофільмах, через засоби масової інформації ці роки подаються як період суцільних репресій, «тоталітаризму й диктатури», «гулагів», «голодоморів» і т.п.».

Лапки, у які взято всесвітньо відомі й аксіоматичні похмурі поняття, за задумом автора, явно мають вказати читачеві, що цих «гулагів», «голодоморів» і т.п. ніби насправді й не було. Коментар тут, на мою думку, зайвий. Можна лише подивуватися здатності автора цитованих слів не помічати того, що вже всі навіть непримиренні фанатики комуністичних ідей помітили.

Мені видаються об’єктивнішими слова фронтовика (причому не формального, не з партійно-комсомольської номенклатури, а справжнього) та письменника Даніїла Граніна. Він якось зазначив, що розгром фашизму був «єдиною заслугою Радянського Союзу перед людством». Єдиною! Гірка (а для фронтовика тим паче!) сентенція, але Гранін на неї наважився.

Ну а цитований мною автор уже добив мене остаточно, підкреслюючи, що «на чолі народу стояла партія комуністів» (звісно, це правильно, але яка ще партія могла стояти, коли всі інші партії більшовики знищили як конкурентів?), і вболіваючи за те, що останніми роками не було опубліковано «жодного правдивого дослідження про роль комуністичної партії в досягненні Перемоги».

Так, з останньою тезою не можна не погодитися. Одне лише невелике зауваження: не тільки останніми роками, але й попередніми. І заважала цьому сама партія, точніше, її ідеологи, котрі не пропускали нічого, крім панегіриків на адресу вождів і системи, а також ретельно відсіювали все, що могло сприяти розумінню того, з допомогою яких методів і засобів комуністи організовували Перемогу.

Пригадаємо, десятиліттями не можна було розповідати про перший рік війни, пов’язаний із відступом і поразками, ганебною втечею, тобто з усім, що руйнувало офіціозні стереотипи. Було заборонено торкатися теми полону, хоча в полоні опинилося понад п’ять мільйонів радянських солдатів. Природно, не можна було говорити про нелюдське і принизливе ставлення «народної» влади до них. Звільнені з полону проходили тривалу перевірку у фільтраційних таборах НКВС. Частина з них знову направлялася на фронт, а інші під «опіку» ГУЛАГу (до речі, 60 років тому, у серпні 1945-го, Державний комітет оборони СРСР прийняв постанову, відповідно до якої репресіям мали піддаватися всі військовослужбовці, котрі опинилися в полоні). А тема ставлення командирів до солдатського життя? Ціна цього життя — копійка. Життя це взагалі не бралося до уваги, оскільки перемога потрібна була за будь-яку ціну. Не випадково дані про втрати у війні було засекречено, адже вони ставили під сумнів репутацію багатьох воєначальників у різних воєнних операціях.

Одне слово, історії війни не було, а були створені за Микити Хрущова й Леоніда Брежнєва труди про війну, в основі яких лежав принцип «чого бажаєте». Не було й адекватного висвітлення того, як поводилася партія і передусім її вожді. Усе зводилося до мобілізуючої пропаганди, пафосних, емоційно-героїчних моментів, але вони, як відомо, доль воєн не вирішують (за всієї поваги до героїв і пам’яті про них).

Ситуація поступово почала змінюватися з часів горбачовської «перебудови». Проте, здається, останнім часом процес «непарадного» розуміння війни в Росії загальмувався. Розпочалася «повзуча», а потім і відверта героїзація радянського часу, апологетика Сталіна, реставрація старих стереотипів війни.

Але Бог із нею, із Росією, котра веде війну проти власного народу. Неприпустимо, щоб нині (а цитовані мною слова про «гулаги», «голодомори» і т.п. написані 2005 року!) у ніби незалежній Україні, з перспективи якої і варто оцінювати минуле, нас знову почали навчати, як «правильно» писати про війну. Не можна дозволити реставрувати міфи з недавнього (неподоланого) минулого.

Звісно, і ретрогради повинні мати право голосу (також люди, як сказав би Лев Толстой). Питання тільки в тому, чому саме сентенції ретроградів (нехай навіть «відзначених» званнями, лисинами чи сивинами) потрібно вважати «істиною в останній інстанції»?

Маленький приклад для розуміння
великих питань

Сьогодні є хороший привід поміркувати про те, як комуністи організовували перемогу, на одному маленькому прикладі, важливому для розуміння ширшої картини. Але для початку слова Володимира Висоцького:

«Считает враг: морально мы слабы, —

За ним и лес, и города сожжены.

Вы лучше лес рубите на гробы —

В прорыв идут штрафные батальоны».

Ось я і пригадаю оці самі штрафні батальйони. І підштовхнув мене до цього не лише недавно побачений багатосерійний телефільм із назвою «Штрафбат». Річ у тому, що в серпні 1942 року, через 20 днів після сталінського наказу за номером 227, з’явилася одна маловідома директива Головного політичного управління Червоної Армії, де було написано: цей наказ командний склад має сприйняти як основний документ.

Загальновідомо, влітку 1942-го німцям вдалося відчутно просунутися в глиб території СРСР. Навіть сталінський маршал Георгій Жуков, щоправда, уже після війни, так сказав про це:
«У нас соромляться писати про нестійкість наших військ у початковий період війни. А війська бували нестійкими й не лише відступали, а й бігли, і впадали в паніку».

Правда, слід зауважити: комуністичний режим від самого початку боровся з «нестійкістю», як делікатно висловився Жуков. Приміром, 16 серпня 1941 року з’явився підписаний Сталіним наказ № 270. Він вимагав від оточених «битися до останньої можливості», а коли вони «віддадуть перевагу потраплянню в полон — знищувати їх усіма засобами, як наземними, так і повітряними». Усіх військовополонених оголошували зрадниками. Але ось тепер, у 1942-му, було вирішено зробити ще один крок, яким і став наказ №227.

Цей унікальний документ мав гриф «Без публікації». Так воно взагалі-то й було: про нього не згадували в СРСР аж до 1990 року, коли його текст уперше надрукував московський журнал «Агитатор», нібито на прохання ветерана. «Мені, — писав до редакції якийсь І.Грибанов, — фронтовику, добре пам’ятний наказ №227, виданий 1942 року. Він увійшов в історію під назвою «Ні кроку назад!». Про нього багато говорять, згадують, але жодного разу після війни я не бачив його в пресі. Чи може редакція заповнити цей провал в історичній гласності й опублікувати документ минулих років?». Ось така зручна для перестраховки редакції форма прохання: пише, мовляв, ветеран і просить ліквідувати «провал в історичній гласності». Зрозуміло, «Агитатор» наказ надрукував, а то ні ветеран (якщо він, звісно, існував), ані ми так і не прочитали б одне із найважливіших джерел для розуміння реалій війни.

На початку наказу йдеться про наступ німців, про те, що населення починає втрачати віру в Червону Армію та про те, що «деякі нерозумні люди на фронті тішать себе розмовами про те, що ми можемо й далі відступати на схід...»

А далі в наказі міститься вимога: «Ні кроку назад! Таким тепер має бути наш головний заклик... Ми повинні встановити в нашій армії найсуворіший порядок і залізну дисципліну... Панікери й боягузи повинні знищуватися на місці».

Потім — ще цікавіше. Наводиться досвід німців, котрі створили за своїми військами загороджувальні загони, штрафні роти з бійців, які порушили дисципліну. Поставили їх на небезпечні ділянки фронту й наказали спокутувати кров’ю свої гріхи. А далі в наказі розпочинається — будете здивовані — монолог самого Сталіна і стає зрозуміло, що він — автор цього наказу: «Чи не слід нам повчитися в наших ворогів, як навчалися в минулому наші предки у ворогів і здобували потім над ними перемоги?

Я гадаю, слід».

Потім формулюються конкретні пункти — викоренити панікерів, сформувати в межах фронту від одного до трьох штрафних батальйонів (по 800 чоловік), сформувати в межах армії три-п’ять добре озброєних загороджувальних загонів (до 200 чоловік у кожному), сформувати в межах армії від п’яти до 10 штрафних рот (від 150 до 200 чоловік у кожній).

«За этот час не пишем ни строки —

Молись богам войны артиллеристам!

Ведь мы ж не просто так —
мы штрафники, —

Нам не писать:
«…считайте коммунистом».

Через три місяці після оприлюднення наказу № 227 було запроваджено «Положення» про штрафні батальйони діючої армії. Особи середнього та старшого командного, політичного й командного складу направлялися до штрафного батальйону наказом по дивізії чи бригаді, корпусу чи армії на термін від одного до трьох місяців. Усі вони підлягали розжалуванню в рядові. Ордени й медалі в штрафника відбирали й передавали на збереження до відділу кадрів фронту. Тимчасово, коли, звісно, штрафник виправиться та ще й залишиться живий, бо штрафні батальйони використовувалися на найважчих ділянках фронту.

Знаючи все це й багато чого іншого, продовжувати сьогодні писати історію війни за сталінськими політико-ідеологічними «лекалами» та ще й обвинувачувати когось у «паплюженні нашої пам’яті про подвиг народу», — це, щонайменше, означає прирікати себе на цілком заслужену іронію й засвідчувати власний обскурантизм.

…Ось тому частіше треба згадувати такі документи, як наказ №227. Особливо, коли з’являються просякнуті замшілим пафосом «міркування» про війну (на кшталт процитованих мною на початку). Утім, сам я згадую не лише цей наказ, а й заборонену свого часу в Радянському Союзі пісню Висоцького.

«Вот шесть ноль-ноль —
и вот сейчас обстрел, —

Ну, бог войны, давай без передышки!

Всего лишь час до самых главных дел:

Кому — до ордена,
а большинству — до «вышки»…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво