Як гекачепісти країну з кризи виводили. Виповнилося 15 років краху ГКЧП — «Государственного комитета по чрезвычайному положению» (Державного комітету з надзвичайного стану), створеного 19 серпня 1991-го групою державних керівників СССР - Соціум - dt.ua

Як гекачепісти країну з кризи виводили. Виповнилося 15 років краху ГКЧП — «Государственного комитета по чрезвычайному положению» (Державного комітету з надзвичайного стану), створеного 19 серпня 1991-го групою державних керівників СССР

18 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 18 серпня-25 серпня

Усе-таки недаремно Борис Пастернак колись написав: «Грядущее на все изменит взгляд, И странностям, на выдумки похожим, Оглядываясь издали назад, Когда-нибудь поверить мы не сможем»...

Усе-таки недаремно Борис Пастернак колись написав:

«Грядущее на все изменит взгляд,

И странностям, на выдумки похожим,

Оглядываясь издали назад,

Когда-нибудь поверить мы не сможем».

«Озираюсь» на ту подію 15-річної давнини і не можу повірити в те, як ми 19 серпня 1991-го разом з однією відомою згодом у незалежній Україні людиною слухали «Звернення до совєтського народу», що його оголошували по тоді ще всесоюзному радіо від імені ГКЧП. «Ну, як вам усе це?» — наївно запитав я. «Ти розумієш, — відповів неквапливо мій співрозмовник, — по формі примітивно, навіть трохи брутально, але по суті правильно». Я здригнувся. Що ж там правильно, коли це — реваншистські інвективи, прикриті словами про крах «перебудови», втрату владою довіри населення, про некерованість країни, про економічні проблеми, про страх і відчай простих людей, про міжнаціональну й громадянську конфронтацію, хаос, анархію?! Якщо є такий Непорядок, значить, повинен бути ПОРЯДОК.

І підтвердження моєму припущенню не забарилося. Номером другим згаданої радіопрограми диктор зачитав постанову №1 ГКЧП, якою призупинялася діяльність непідконтрольних владі політичних партій, громадських організацій і масових рухів, заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків. У окремих місцевостях СССР із 19 серпня на шість місяців запроваджувався надзвичайний стан. Силові структури повинні були підтримувати режим надзвичайного стану.

«А це як розцінювати?» — продовжував я розпитувати свого досвідченого співрозмовника. Він витримав паузу, дивлячись на мене, потім вимовив: «Ти як думав?! Порядок треба утримувати!» У мене миттєво закрутилися в голові слова, що належать (якщо не помиляюся) Екзюпері: «Порядок не творить життя, а, навпаки, — життя творить порядок». Та гекачепісти думали інакше, маючи для цього власні мотиви.

Мотивація

Коли помер Леонід Брежнєв, а генсеком ЦК КПСС обрали Юрія Андропова (це сталося 12 листопада 1982 року), стало відчутно, що «брежнєвцям» доведеться змінювати спосіб мислення і дій. «Генсек із Луб’янки» не лише декларував, що ми не знаємо суспільства, в якому живемо, а й почав «закручувати гайки» (досить згадати липневу 1983 року постанову ЦК КПСС і Ради Міністрів СССР про посилення роботи зі зміцнення соціалістичної дисципліни праці). Андропов розпочав кадрові зміни. За п’ятнадцять місяців (середина листопада 1982-го — середина лютого 1984 року) було змінено 18 керівників союзних міністерств і прирівняних до них осіб, 37 перших секретарів обкомів, крайкомів КПСС, ЦК компартій союзних республік.

Можливо, Андропов плекав плани щодо інших змін, однак хвороба і смерть (помер 9 лютого 1984-го) не дали йому реалізувати ці плани. Із приходом до влади немічного та хворого Костянтина Черненка (з 13 лютого — черговий генсек ЦК КПСС) суспільство отримало відчутний сигнал про те, що не всі в правлячій «геронтократії» схильні відходити від напрацьованих політичних стандартів. Важливим сигналом для керівництва стало й поновлення в партії в липні 1984 року одного з найближчих сталінських соратників, 94-річного В’ячеслава Молотова. Проте прибічників неосталіністських традицій у прямому сенсі слова наздогнала доля: 10 березня помирає Черненко. Та цього разу в Кремлі розпочинається черговий тур боротьби не лише за портфель генсека, а й за порятунок міжнародного іміджу СССР.

На цій хвилі найстаріший член політбюро ЦК КПСС, екс-міністр закордонних справ СССР Андрій Громико своїм авторитетом забезпечив прихід до влади відносно молодого (свого часу близького до Андропова) ортодоксального кар’єриста Михайла Горбачова. 11 березня 1985 року позачерговий пленум ЦК КПСС обирає його генсеком. У квітні 1985-го Горбачов проголошує курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни, а через рік — у квітні 1986 року — під час візиту до Тольятті вперше вживає слово «перебудова» («перестройка»), що йому судилося ввійти без перекладу до багатьох мов світу. Водночас саме це слово стало відразливим символом «горбачовізму»: керівництва не ділом, а словом, непродуманих рішень, розмов про реформи, а не власне реформування, тотального дефіциту, що торкнувся кожної неноменклатурної родини СССР тощо.

Дуже швидко стало зрозуміло, ким насправді є Горбачов: приїзд на роботу об 11-й ранку, від’їзд о 18-й, закордонні подорожі, під час яких він любив вислуховувати компліменти на свою адресу, що дратувало багатьох усередині тієї країни, якою він нібито мав керувати і де його начебто мали поважати в першу чергу, непродумані й шкідливі рішення (як-от сумно відома антиалкогольна кампанія), а головне — небажання прислуховуватися до інших думок, монологічність, неприйнятна для керівника такого рангу. Геннадій Янаєв, невільний і невдалий керівник гекачепістів, згадує: «Іноді приходиш на роботу, раптом по телефону: «Зайди до мене». І Горбачов півтори години говорить… А ти почуваєшся дурною кобилою, лише головою киваєш. Якщо вдалося два слова вставити — вважай діалог відбувся».

Усі, хто вийшов зі сталінсько-брежнєвської «шинелі», дуже швидко зрозуміли, що «служити» архітекторам «перебудови» довго не зможуть. Поліфонія гласності, плюралізм думок і творчості, що ось-ось мав перерости в плюралізм політичний, поступове припинення політичних репресій, релігійні свободи, припинення холодної війни, а також війни в Афганістані, нарешті спроби нанести на казармений соціалізм макіяж «людяності» — все це подавалося горбачовськими прибічниками як зміцнення існуючого ладу. Насправді все це підривало «стабільність», себто самі основи автентичного комуністичного ладу, дбайливо закладені його архітекторами Леніним і Сталіним. До всього додалися міжнаціональні зіткнення, що розпочалися, коли в грудні 1986 року замість Дінмухамеда Кунаєва першим секретарем ЦК Компартії Казахстану став Геннадій Колбін. Це була перша тріщина у величному монументі під назвою «Союз нерушимый республик свободных». І ця тріщина почала катастрофічно збільшуватися. Паралельно консервативне ядро в КПСС зміцнювалось у думці, що треба рятувати ситуацію.

Чи розумів усі ці проблеми Горбачов? Розумів, але першоджерело їх вбачав насамперед у спротиві старих кадрів. У лютому 1987 року під час візиту до Риги він уперше висуває ідею виборів до Рад на альтернативній основі. Велику надію він покладав на ХІХ Всесоюзну конференцію КПСС, що відбулася 28 червня — 1 липня 1988 року. Офіційно вона розглянула питання про завдання парторганізацій щодо поглиблення перебудови й заходи з демократизації життя партії і суспільства. Фактично вона показала, що партноменклатура не бажає реформ. Конференція ухвалила рішення про скликання з’їзду народних депутатів і про демократичні вибори.

Після конференції, за пізнішим зізнанням Олександра Яковлєва, вони з Горбачовим остаточно переконалися, що стару партійно-державну номенклатуру не змінити, не перевиховати, й узяли курс на її «витискання» з усталених структур влади, руйнуючи чи позбавляючи впливу самі ці структури. Та, схоже, Яковлєв недооцінив якості свого тоді ще патрона. Публічно звертаючись до прибічників «перебудови», Горбачов заявив: «Ви тисніть на партійних чинуш знизу, а ми будемо — згори». Насправді ж, спостерігаючи за перебігом власних «реформ», за тим, як СССР дезінтегрується, за втратою власного авторитету та впливу, Горбачов вирішив зіграти роль «батька нації» (точніше, «совєтського народу»), він апелював до тих, хто йому ще довіряв, а паралельно почав «романсувати» з консерваторами, з тими, кого формально таврував.

Хто автор ГКЧП?

Горбачов устиг нажити собі чимало ворогів різного калібру. Таким був, наприклад, і багаторічний лідер Компартії України Володимир Щербицький. Проте Горбачов зміг умовити його залишатися на посаді першого секретаря ЦК КПУ аж до вересня 1989 року. Лише з відходом Щербицького від влади Україна перестала бути «заповідником комунізму», в ній завирувало політичне життя. 16 липня 1990 року Верховна Рада УССР навіть прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

Та Горбачов розумів: не регіональні вожді a la Щербицький чи Володимир Івашко, який змінив Щербицького (при всій «нелюбові» автора «перебудови»), становлять небезпеку для нього. Ворогом номер один був Борис Єльцин, на той час голова Верховної Ради незалежної Росії. Єльцин не лише не міг вибачити Горбачову минулих образ (зокрема, в період, коли він очолював Московську парторганізацію), а й постійно підкреслював, що Горбачов нездатен втілити в життя прогресивні починання. Найбільш одіозним прикладом стала програма входження в ринкові відносини під назвою «500 днів», розроблена влітку 1990 року. Коли цю програму було провалено, Єльцин розцінив це як свідчення підступності Горбачова, вказав на неможливість плідної співпраці з союзним керівництвом, декларував готовність розвивати ринкові реформи всередині Російської Федерації.

До критики Єльцина, до тиску з боку партійних консерваторів додалася критика тих, кому Горбачов, власне, надав можливість говорити, не боячись, а саме: демократично налаштованої інтелігенції. 18 листопада 1990 року популярний у ті часи тижневик «Московские новости» надрукував відкритого листа відомих діячів «перебудови» (Тенгіза Абуладзе, Юрія Афанасьєва, Василя Бикова, Галини Старовойтової, Юрія Черниченка та інших) до Горбачова — «Страна устала ждать!» — із закликом: «Або підтвердіть свою здатність до рішучих дій, або йдіть у відставку!»

Утім, Горбачова в той час піддали не лише інтелектуальному обстрілу. 7 листопада 1990 року в Москві на Червоній площі відбулися останній військовий парад і святкова демонстрація на честь Жовтневої революції. 35-річний слюсар з Іжорська Олександр Шмонов намагався стріляти з мисливської рушниці в Горбачова, який стояв на трибуні Мавзолею. Шмонова було засуджено, а через рік запроторено до психіатричної лікарні.

Відлуння цього пострілу на безкраїх просторах СССР, що активно дезінтегрувався, змусило Горбачова діяти. Наприкінці грудня 1990-го на 4-му з’їзді народних депутатів СССР він добивається розширення повноважень для себе як президента (право безпосередньо керувати урядом, що перетворився на Кабінет міністрів, він очолив Раду Федерації, Раду безпеки СССР). У січні 1991 року він санкціонує застосування сили в Вільнюсі. Там прокомуністичний комітет громадського порятунку за підтримки частин Совєтської Армії намагався здійснити de facto державний переворот, усунувши від влади уряд Народного фронту. Цей заколот було придушено, але за тиждень все повторилося за тим самим сценарієм у Латвії.

Єльцин категорично підтримав законні прибалтійські уряди, а Президія Верховної Ради УССР під головуванням Леоніда Кравчука (обраний в червні 1990-го на посаду голови ВР УССР Володимир Івашко залишив цю посаду 11 липня, поїхавши до Москви на запрошення Горбачова працювати заступником генсека ЦК КПСС) прийняла навіть заяву із засудженням дій Москви.

І ось він, останній наступ: Горбачов ініціює проведення 17 березня 1991-го всесоюзного референдуму про збереження СССР як «Оновленої федерації суверенних республік». Більшість учасників референдуму в дев’яти республіках, що взяли в ньому участь, висловилися за збереження СССР. Потрактувавши підсумки референдуму як особисту перемогу, Горбачов знов вдається до політики батога. І знов незграбно.

Уночі 28 березня, напередодні відкриття позачергового з’їзду народних депутатів Російської Федерації, до Москви вводять військо, що взяло в кільце центр міста. Це рішення Горбачова було сприйняте як образа. Армійські частини виводять, а 12 червня Єльцина обирають президентом Росії.

Та Горбачов не полишає надії зберегти себе як впливового лідера, він вбачає шанс у реформуванні СССР. Такий проект був розроблений і оприлюднений у другій половині червня. Тепер мав виникнути новий СССР — «Союз Советских Суверенных Республик». Підписання нового союзного договору було призначене на 20 серпня. Про це Горбачов сказав 2 серпня у своєму виступі по телебаченню. Промовчав він про інше, про те, що 22—23 липня він намагався «сторгуватися» зі своїм суперником Єльциним, залучивши до цього президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва. На зустрічі вони змінили проект союзного договору, федерація перетворювалася на конфедерацію з неясними функціями центру.

Пікантність ситуації полягала ще й в тому, що на цій зустрічі обговорювалося питання протидії консерваторам. Після підписання союзного договору планувалось усунути з посади прем’єр-міністра Валентина Павлова, міністра оборони Дмитра Язова, голову КГБ Володимира Крючкова. Останній, одначе, контролював ситуацію: запис того, про що йшлося на зустрічі, був переданий йому своєчасно. Подальші події можна було б потрактувати просто: майбутні гекачепісти образились і вчинили путч. Та не так все просто було насправді.

Горбачов не був би самим собою, якби й за тих умов уник «різновекторних» дій. Він дав завдання Крючкову, Язову та міністру внутрішніх справ Борису Пуго (його призначили на зміну ліберальному Вадиму Бакатіну в грудні 1990-го) розробити програму надзвичайних заходів. Чотири варіанти її передали Горбачову. 3 серпня на екстреному засіданні уряду, як згадував Янаєв, «речі називалися власними іменами: СССР — в агонії, біля останньої межі. Тоді Горбачов заявив: «Ми підемо на будь-які заходи, включно з надзвичайними, але розвалу країни не допустимо!» І четвертого —полетів відпочивати в Форос».

15 серпня 1991-го Бюро президії Центральної контрольної комісії КПСС виключає з партії колишнього члена політбюро ЦК КПСС, секретаря ЦК КПСС Олександра Яковлєва, якого вважали «батьком перебудови». 16 серпня в прес-центрі «Движения демократических реформ» оприлюднили заяву Яковлєва в партійний комітет ЦК КПСС, в якій мовилося: «Вчора, 15 серпня, по радіо я почув повідомлення про те, що ЦКК прийняла рекомендацію про виключення мене з лав КПРС. Ніхто зі мною з цього питання не розмовляв. Ображено мою особисту гідність і грубо потоптано елементарні права члена партії...

Але річ не тільки в цьому.

Я хотів би попередити суспільство про те, що в керівному ядрі партії склалося впливове сталіністське угруповання, котре виступає проти політичного курсу 1985 року, і тим самим гальмує суспільний прогрес у країні.

Мова, по суті, йде про те, що партійне керівництво, усупереч своїм же деклараціям, звільняється від демократичного крила в партії, веде підготовку до соціального реваншу, до партійного та державного перевороту.

У цих умовах вважаю, що служити справі демократичних перетворень у рамках КПРС уже неможливо й аморально, а тому заявляю про вихід із її лав.

Так велить мені моя совість». .

Невдовзі вибухає ще один скандал: газета «Московские новости» друкує останній варіант союзного договору. Тепер уже всім стало зрозуміло, що СССР у «класичному» вигляді не бути. Колегія КГБ і Кабінет міністрів констатують, що безпека СССР не може бути гарантована. 17 серпня група майбутніх членів ГКЧП збирається на нараду на секретному об’єкті КГБ. Вирішено відправити делегацію в Форос до Горбачова, щоб умовити його відкласти підписання союзного договору.

Фінал

«Запросивши до кабінету, я запитав, з якою місією прибули. Бакланов повідомив, що створено комітет з надзвичайного стану. Країна котиться до катастрофи, інші заходи не врятують, я повинен підписати Указ про запровадження НС. По суті справи, приїхали з ультиматумом. Я категорично заявив, що ніяких указів підписувати не буду… Ми попрощалися. Коли вони відходили, не стримався і вилаяв їх по-російськи». Так Горбачов описує свою зустріч із візитерами в Форосі.

Керівник апарата президента СССР і помічник генсека Валерій Болдін, член політбюро ЦК КПСС Олег Шенін, генерал Валентин Варєнніков згадували про це не так. Болдін, наприклад, стверджує, що справді, Горбачов був незадоволений спочатку, та дізнавшись, що надзвичайні заходи торкнуться Єльцина і керівництва Росії, заспокоївся, пояснював, як слід вирішувати питання, «чому він займає таку позицію… Потискаючи на прощання руки, додав: «Чорт з вами, дійте».

І чорт справді, очевидно, був з гекачепістами. Поїхавши з Фороса та знаючи підступний характер Горбачова, вони наказали вимкнути урядовий зв’язок, затримали на дачі весь персонал, який там не залишався на ніч. Із моря дачу було взято під пильний контроль військових моряків. Усе це потім дало Горбачову підстави стверджувати, що він був ув’язнений заколотниками на дачі, що він нічого не має до діла з гекачепістами.

Тим часом у Москві виконання обов’язків Президента перебрав на себе (за власним указом) тодішній віце-президент СССР Геннадій Янаєв, який (під тиском своїх колег і без особливого ентузіазму) очолив ГКЧП. Окрім нього, до складу ГКЧП увійшли: перший заступник голови Ради оборони СССР Олег Бакланов, голова КГБ СССР Володимир Крючков, прем’єр-міністр СССР Валентин Павлов, міністр внутрішніх справ СССР Борис Пуго, голова Селянської спілки СССР Василь Стародубцев, голова Асоціації державних підприємств і об’єктів промисловості, будівництва, транспорту і зв’язку СССР Олександр Тізяков, міністр оборони СССР Дмитро Язов. Цю компанію невдалих «рятівників СССР», напевно, багато хто запам’ятав із першої та єдиної прес-конференції ГКЧП, під час якої у Янаєва тряслися руки.

Тим не менш до Москви (де було введено надзвичайний стан) та інших великих міст країни стягнуто військові частини. Під Києвом були зосереджені Кіровобадська та Кременчуцька десантно-штурмові бригади (1200 осіб), на одеському шосе знаходився піхотний полк 72-ї дивізії. У межах Києва дислокувалися 2—3 тисячі військовослужбовців. У стані підвищеної бойової готовності перебувала 10-тисячна Деснянська танкова дивізія. У Борисполі приземлився десантний полк спеціального призначення з Бреста, що мав на меті захоплення урядових структур. При цьому військо ще прибувало до Києва.

Із самого початку ГКЧП почав стикатися зі спротивом. У Москві цей спротив очолив Борис Єльцин. Уже 19 серпня він видав указ, за яким декрети ГКЧП були заборонені на території Росії. Після невдалої спроби заколотників оволодіти Домом уряду в Москві в ніч із 20 на 21 серпня стало зрозуміло, що ГКЧП зазнає поразки. 21 серпня гекачепісти вирішили припинити короткочасну й неефективну діяльність своєї структури. Ба більше, вони знову вирішили летіти до Горбачова в Форос. І полетіли. Цього разу у такому складі: Крючков, Бакланов, Язов, Тізяков і Володимир Івашко... Горбачов поводив себе як переможець. Він наказав увімкнути зв’язок, віддав розпорядження й про те, щоб вимкнули зв’язок у путчистів. Потім зателефонував Єльцину, Джорджу Бушу, Назарбаєву, Кравчуку та ще комусь. А «покаянну» делегацію не прийняв.

У Києві 19 серпня командуючий сухопутними військами СССР генерал Валентин Варєнніков у присутності першого секретаря ЦК КПУ Станіслава Гуренка вимагав від голови Верховної Ради УССР Леоніда Кравчука визнання законними дій ГКЧП і зміни політичного курсу. Кравчук зауважив, що генерал знаходиться не в Київському військовому окрузі, а у Верховній Раді. На це Варєнніков роздратовано відповів: «У Західній Україні немає совєтської влади, суцільний «Рух». У західних областях необхідно ввести надзвичайний стан. Припинити страйки. Закрити всі партії, крім КПСС, їх газети, припинити та розганяти мітинги. Вам необхідно здійснити екстрені заходи, щоб не склалася думка, що ви йдете старим курсом… Військо доведено до повної бойової готовності і ми вживемо всіх заходів аж до пролиття крові».

За українською традицією, Кравчук зайняв спочатку вичікувальну позицію, тягнув час. Здається, його поведінці домінувало бажання зберегти владу за будь-якого перебігу подальших подій і недопустити кровопролиття. Під впливом національно-демократичних сил 21 серпня Кравчук назвав зміну влади антиконституційною, закликав до захисту суверенітету України, навіть вийшов із партії (хоча, до речі, ніхто його заяви в очі на бачив).

Крах ГКЧП став потужним каталізатором розпаду СССР. Республіки, що на той час ще залишалися у складі СССР, почали проголошувати незалежність. 24 серпня Верховна Рада УРСР прийняла Акт про незалежність України. Цей процес завершився всеукраїнським референдумом (90,3% учасників якого виступили за незалежну Україну) та підписанням угоди у Біловезькій Пущі у грудні
1991-го, що формально легімітизували колапс СССР.

Члени ГКЧП (крім Бориса Пуго, який покінчив життя самогубством) були заарештовані й засуджені. В 1992-му — всі амністовані, написали спогади, щедро роздають інтерв’ю. ГКЧПісти твердять, що це Горбачов підштовхнув їх до рішучих дій, а потім «здав» їх. Будьмо оптимістами й не втрачаймо надії на те, що ще дізнаємося, як було насправді.

Завершу компліментами на адресу Леоніда Кравчука. Це не мій політичний герой з огляду на його політичні кульбіти і поведінку в екзистенційній для України ситуації наприкінці 2004 року. Проте в 1991-му в ситуації з ГКЧП він виявив політичну майстерність, сприяв безкровному постанню незалежної України, ставши її першим всенародно обраним президентом. Він був ЕФЕКТИВНИМ у своїх діях, а це для українських політиків ХХ століття (і не лише ХХ) риса унікальна.

P.S. 24 серпня 1991 року Горбачов заявив про зняття обов’язків генерального секретаря і про необхідність саморозпуску КПСС. 25 грудня він офіційно склав із себе президентські повноваження, підкресливши: «В силу ситуації, що склалася із утворенням Співдружності Незалежних Держав, я припиняю свою діяльність на посаді президента СССР». Невдовзі він почав їздити з лекціями по світу, а потім з’явилася реклама піцци з участю Горбачова та його онуки. Виглядав він переконливо. Переконливіше, ніж у ролі демократа, який раптом вирішив інспірувати надзвичайний стан. Утім, є ще багато ресурсів для самореалізації. Наприклад, колекціонування горщиків або утримання пасіки.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво