«Я завжди боялася за Віктора, але навіть не припускала, що його вороги зайдуть так далеко»

На інтерв’ю Катерина Ющенко — дружина Віктора Ющенка, прийшла з шестимісячним сином Тарасом. Старші Софійка та Христинка в цей час були в дитсадку. Після пригоди з її чоловіком, Катерина Михайлівна ні на секунду не залишає своїх дітей одних. Останні кілька років сім’я Ющенків живе в атмосфері тривоги та очікування небезпеки. Однак хвороба Віктора Ющенко стала справжнім шоком для його близьких. Усі найважчі дні, котрі Віктор Андрійович провів в австрійській клініці, Катерина Михайлівна була поруч із ним. Коли вона зрозуміла, що йдеться не про побутовий розлад чи застуду, наскільки могла, намагалася захистити інших членів сім’ї від тривог. Вона не повідомляла домашнім, що раптова й незрозуміла хвороба батька прогресує. Всю серйозність ситуації близькі Віктора Ющенка усвідомили, мабуть, лише 18 вересня, коли він — виснажений, зі зміненим обличчям — вийшов на Європейську площу й вимовив: «Дорогі мої українці! Я сьогодні як ніколи щасливий бути з вами». Біля сцени плакала його старша дочка Віталіна — вона чекає дитину, й рідні як могли намагалися уберегти її від негативних емоцій. І тисячі киян, які зібралися того дня на площі, зичили Ющенку головного — здоров’я. Катерина впевнена, що її чоловік швидко підвівся на ноги завдяки молитвам близьких і підтримці мільйонів українців. А ще батькові, сам того не знаючи, допомагав шестимісячний Тарас, який разом із мамою всі ті тяжкі дні був у лікарні біля тата. Там у хлопчика прорізався перший зуб, там він навчився сидіти. «Вже дорослий, навіть сидіти приловчився, — з гордістю розповідає Катерина, посадовивши Тараса на коліна. — Нам ще на Сорочинському ярмарку в серпні давали цілий рік, хоча було лише п’ять місяців. Він у нас молодець: не вередує, а щоб заплакати — довго збиратися буде. Коли були з ним біля Віктора в Австрії, годинами сидів у лікарні, їв лише під час переїздів у таксі й сприймав усе як даність».

— Катерино Михайлівно, як ви сприйняли те, що сталося? Адже ви неодноразово заявляли, що противники Ющенка здатні на все. Чи готові ви були до цього психологічно?

— Звісно, я завжди боялася за Віктора, але ніколи не могла припустити, що його недруги можуть піти так далеко. Тому перші симптоми хвороби не викликали в мене серйозного занепокоєння. Дуже добре пам’ятаю той вечір. У ніч на 6 вересня Віктор повернувся додому пізно. Я, як завжди, поцілувала його й відчула на губах якийсь незвичний лікарський присмак. Я навіть запитала чоловіка, чи не приймав він якихось ліків. Віктор відповів, що ні, сказав, що втомився, й зізнався, що дуже не хотів їхати на цю останню зустріч.

Спочатку, заспокоюючи себе, я думала, що це звичайні недуги, котрі можуть з’явитися в будь-якої людини. Більше того, поки українські лікарі не встановили діагноз — побутове отруєння, ми пов’язували нездужання з утомою, що накопичилася за час його численних відряджень, мітингів, зустрічей із людьми.

— Коли ви усвідомили, що це не просто застуда?..

— Я зрозуміла, наскільки все серйозно, тільки через кілька днів, адже самопочуття чоловіка все погіршувалося. Віктор і сам не відразу зрозумів, що його отруїли. Деякі наші друзі та колеги чоловіка з самісінького початку наполягали на неодмінному обстеженні в авторитетній європейській клініці. Вони казали про потребу незалежного обстеження, про питання безпеки. Проте ми довго вагалися, перш ніж прийняти остаточне рішення. На щастя, воно виявилося правильним. Адже, за словами австрійських медиків, попередній діагноз, поставлений в Україні й призначений у зв’язку з цим курс лікування, були неточними. І якщо б ми зволікали з госпіталізацією ще хоча б добу, ми ризикували втратити Віктора. Лікарі вважають, що якби ми спізнилися усього на кілька днів, можливість летального кінця склала б 80 відсотків.

— Хвороба Віктора Андрійовича стала випробуванням для всієї вашої сім’ї. Яка психологічна атмосфера в домі сьогодні? Як почуваються діти?

— Старші, Віталіна й Андрій, тяжко переживали те, що сталося з батьком. До повернення з Австрії я не казала їм, що стан Віктора найтяжчий. Ми серйозно тривожилися за здоров’я Ліни, котра тепер чекає дитину. Маленькі ж Софійка та Христинка до кінця не розуміли, що відбувається, й увесь час запитували, що болить у тата.

— Катерино Михайлівно, а мама Віктора Андрійовича знає про те, що сталося?

— Напередодні хвороби Віктора Варвара Тимофіївна перенесла інфаркт. Ми їй категорично забороняємо дивитися новини на українських каналах — вона дуже переживає за сина й плаче, коли дивиться весь бруд, який ллють на нього опоненти. Нині вона в лікарні в Києві, але весь час хвилюється про своїх курей, гусей і кіз. Ми збиралися перевести її в інше відділення, але вона відмовилася, каже, що знайшла собі подружок серед медсестер. Варвара Тимофіївна незвичайна, мудра, розважлива жінка. У неї чудова пам’ять, як у всіх учителів математики.

— А як ваш чоловік сприйняв відсутність підтримки багатьох політиків і цинічні коментарі деяких колег по парламенту?

— Спочатку ми не надавали цьому значення. Оскільки ситуація була критичною, ми думали тільки про його життя. Лише в Австрії ми дізналися про цинічні заяви представника адміністрації Президента на адресу мого чоловіка. До речі, за кордоном його репліку розглядають як особисту позицію Президента. До мене кілька разів підходили люди й запитували: невже Президент міг так відреагувати на хворобу колишнього прем’єр-міністра України?

Нам із Віктором було боляче дізнатися про багато некоректних коментарів, які прозвучали на його адресу від людей, до яких ми дуже добре ставилися, спілкувалися з ними, допомагали, підтримували. Гадаю, така реакція насамперед показує рівень їхньої вихованості та людяності.

— Як ви ставитеся до того, що суперники Ющенка використовують ваше ім’я у своїх контрагітаційних технологіях?

— Вони не можуть знайти компромат на мого чоловіка, а тому взялися за його сім’ю. Політичні опоненти Віктора намагаються надати його дружині образ шпигунки й таким чином його самого дискредитувати. Я вже не кажу про те, що втручатися в чуже життя аморально й незаконно. За останні роки ми багато пережили… Однак мені стає страшно жити в державі, для якої жінка й троє її маленьких дітей є «загрозою національній безпеці країни». Адже я — українка, у нашій сім’ї шанують народні традиції. Мої батьки народилися й виросли тут, в Україні: мама — в селі Літки під Києвом, батько — у селі Зайцівка на Харківщині. З примхи долі вони опинилися далеко від батьківщини. Мамі було лише 14, коли німці погнали її як остарбайтера на примусові роботи до Німеччини. Там вона зустрілася з батьком, котрий солдатом Червоної Армії в роки Великої Вітчизняної війни потрапив у фашистський полон і був вивезений у концтабір. 1945-го вони одружилися й дуже хотіли повернутися в Україну, де залишилися їхні близькі. Хоча вони добре розуміли, чим загрожувало повернення, адже, як тоді казав товариш Сталін, «у нас немає полонених, у нас є тільки зрадники». Але в батька виявили важку форму туберкульозу. Йому потрібна була операція, йому видалили половину легень і ще десять ребер, вісім років він провів у закритому санаторії й не бачив свою сім’ю. Весь цей час моя старша сестра жила в монастирях і чужих сім’ях, а мама багато працювала, щоб оплатити лікування батька. Пізніше батьки на запрошення церковної громади переїхали до США, батько все життя працював електриком у маленькому містечку й завжди мріяв повернутися в Україну. Він похований на Лісовому кладовищі в Києві.

А я щаслива, що сьогодні живу в Україні, що повернулася на батьківщину. Я давно для себе вирішила прийняти українське громадянство. Юристи ще 1999 року сказали, що для цього треба прожити в Україні постійно п’ять років. Адже раніше — до 1999 року — я перебувала тут лише за робочими візами. Відтоді, як у мене в Україні з’явилася сім’я, й пішов відлік мого постійного проживання. Я вже маю п’ять потрібних років.

Тому буквально днями подаватиму документи для отримання громадянства України. Якби не ця історія з Віктором, я їх уже подала б, оскільки планувала це зробити на початку вересня. Мені дуже хотілося б, щоб на цій темі більше ніколи не спекулювали політичні опоненти мого чоловіка.

— Ви ніколи не пробували умовити Віктора Андрійовича не йти в політику, не боротися за президентський пост? Адже абсолютно очевидно, що він відбувся б і як успішний банкір або бізнесмен, ви мали б щасливу сім’ю й спокійне життя.

— Я була б нещира, якби сказала, що не пробувала. Безумовно, я намагалася заводити з ним розмови про його безпеку, про дітей, про те, що для нас найголовніше — щоб він був із нами. Віктор справді високоосвічений, високопрофесійний економіст, і він завжди знайшов би собі прекрасну роботу. Але всі ці розмови обрубалися на корені. По-перше, на Віктора неможливо впливати — навіть коли йдеться про питання побуту. По-друге, він категорично наполягає, щоб удома ми не говорили про політику. І, найголовніше, його рішення піти в політику було зумовлене одним — бажанням служити Україні. Це справа його життя, повірте, я не хочу говорити пафосні й гучні фрази, але всі останні роки його робота присвячена одному — він дійсно щиро хоче, щоб Україна була квітучою й демократичною країною.

— Як він сам переносить усе, що з ним сталося?

— Філософськи. Він знає, що таке українська політика, і не має ілюзій із приводу того, наскільки жорсткою буде президентська кампанія. Проблема в тому, що Віктор ніколи не скаржиться, він у собі переживає всі болі — й моральні, й фізичні, — намагається захистити сім’ю від будь-яких неприємностей. У цій ситуації він нас заспокоює, мовляв, нічого, дешево відбулися. Він оптиміст і ніколи не зациклюється на негативі. Віктор — віруюча людина, він упевнений, що Бог і підтримка близьких допомогли йому вижити.

— У вас ніколи не виникало бажання виїхати з дітьми з країни хоча б на час виборів, щоб не наражати на небезпеку свою сім’ю?

— Звісно, багато хто радив мені не ризикувати дітьми. Проте я знаю, що з нами Віктору легше. Тепер, коли він щодня має десятки зустрічей, мітингів, спілкується з тисячами українців, удома йому особливо потрібна комфортна атмосфера й сімейне тепло. Він хоче бачити свою сім’ю, відчувати нашу підтримку. Звісно, йому бракує спілкування з дітьми. Тому він часто їх балує й каже, що я сувора матір.

— Катерино Михайлівно, сьогодні вашого чоловіка підтримують багато творчих особистостей. Однією з його довірених осіб стала Ліна Костенко. Ви любите її поезію?

— Ми з чоловіком дуже любимо творчість Ліни Василівни. Із задоволенням читаю прозу Юрія Андруховича. Раніше я читала багато класичної української літератури, тепер цікаво знайомитися з сучасною. Взагалі це велике щастя спілкуватися з цікавими творчими людьми. У нашому домі бувають прекрасна співачка Ніна Матвієнко, Наталя Сумська й її чоловік Анатолій Хостікоєв. Ми любимо наших українських виконавців Оксану Білозір, Олександра Пономарьова, Тараса Петриненка, групу «ВВ», «Океан Ельзи». Моєю улюбленою піснею стала «Одна калина» Софії Ротару. Дівчатка дуже полюбили «Океан Ельзи». Часто ходять по квартирі й наспівують: «Ти — машина, я — машина, ми — машини…» Віктор високо цінує підтримку всіх людей, котрі вірять у нього. Саме вони допомогли йому подолати випробування хворобою.

P.S. У цей момент Катерина Михайлівна разом із молодшим сином знову в Австрії: на настійну вимогу лікарів Віктор Ющенко прибув у Відень для проходження повторного курсу лікування.