«Я ЗАБУЛА ПРО НЕНАВІСТЬ...» МОНАСТИРСЬКИЙ ЩОДЕННИК

Ці щоденникові записи, зроблені в закритому жіночому монастирі в Західній Україні, — сповідь душі, яка упродовж шести днів пройшла шлях від глибокого розпачу до повного відродження.

Тому, хто просить, нехай воздасться

Тиск приреченості зірвав усі запобіжні пломби, й тривала депресія стала реальною загрозою. Коли кохана людина йде з твого життя — вона має на це право. А ти повинен продовжувати жити без неї. Щоб не впасти в зяючу внутрішню прірву, я почала посилено думати, що мені зараз потрібно насамперед, крім повітря, води та їжі. Душа просила надто багато: ідеального спокою, мудрості, любові, терпіння. Раптом з’явилася парадоксальна думка.

Монастир? Я розуміла всю несерйозність прохання: «до келії на тиждень»... По той бік монастирських воріт живуть люди, котрі пройшли семилітний іспитовий термін і величезну школу духовної підготовки. І все ж я постукала, знаючи, що в кожному разі ці двері завжди відчинять.

Можна скільки завгодно іронізувати, але я вірю в диво. Я розкрилася у своєму проханні ігумені, ризикуючи викликати праведний гнів і цілком зрозуміле обурення. Досі не збагну, яким чином моє прохання задовольнили.

День перший

Двадцять дві сестри-василіянки греко-католицького монастиря встають о 5.45 ранку. О шостій десять всі збираються у внутрішній каплиці для читання ранкових молитов і так званих розмірковувань. За чверть сьому сестри служать утреню. А о пів на восьму двері зовнішньої церкви відчиняються для мирян і починається свята літургія. Оскільки цілодобово перебувати в монастирі мені так і не дозволили (в келії допускають лише справжніх черниць), нізащо не хотілося спізнюватися. Всупереч очікуванню, перший надзвичайно ранній ранок дався мені досить легко. У молитві, святому причасті й непередаваному відчутті умиротворення збігло кілька ранкових годин. Чи можливо до кінця усвідомити це? Ні, ми надто звикли починати день з телевізора, наш нервовий звичайний день.

Після служби сестра Зоряна (вона ж ігуменя) передоручила мене турботам діяльної, симпатичної сестри Олівії, з якою, зачинивши до вечора двері зовнішньої церкви, ми й вирушили снідати. Невиразно пригадуючи страхітливі життєписи бенедиктинок-бернардинок, яскраво викладені Віктором Гюго в «Знедолених», я була готова до символічного сніданку на голому столі. Яким же було моє захоплення, коли ми опинилися в затишній трапезній за прикрашеним живими квітами досить вишуканим столом! Сестра Олівія помітила моє зніяковіння і задоволено сказала: «Усі чомусь вважають, що черниці займаються самокатуванням і живуть надголодь. Найбільше мирян дивує, що ми справді щасливі». Ще довго я мимоволі перебувала під враженням її життєрадісної глибокої віри, простоти та щирості. Щільна, холодна грудка розпачу стала розріджуватися й кудись невидимо текти...

Далі мене передали під опіку моєї тезки, сестри Вероніки. Глянувши на неї, була вражена її надзвичайною блідістю і худорбою. Але погляд — без домішок неспокою, лукавства й твердості — видавав людину свідомо добру. Обов’язок сестри Вероніки — обшивати всю сестринську обитель. І ось уперше я старанно прасувала так звані габіти (сукні черниць). Жодного суєтного звуку не долинало ані ззовні, ані зсередини. Навколо тиша й зосередженість. Такий самий спокій поступово заполоняв і мене.

Але, звісно, я прийшла не прасувати габіти чи сапати монастирський город, хоча й у цьому є чималий елемент смиренності. Я прийшла по щось велике, що важко піддається визначенню, й мені дали книги. Чудові книги, які легко й глибоко читаються в порожній церкві, під поглядом єдиних усерозуміючих очей.

За п’ять хвилин до полудня сестри облишають усю роботу й складають так званий іспит совісті. Сам процес називається «відвіданням святих таємниць». Ще одне відвідання відбувається близько другої години дня. Черниці тисячний раз дякують Господу за кожен прожитий і всі майбутні дні. І щоразу робиться це глибоко й проникливо.

Після обіду я довго розмовляла з отцем Парфенієм, священиком-ченцем, який часто приходить до василіянок на служби. Ми говорили про істинну віру, істинне багатство й справжню любов. Усе разюче просто: якби кожен із нас був хоч трохи схожий на Христа, не існувало б сотень сект і безлічі релігій. Була б одна. Якби людина змогла обмежити свої потреби до мінімуму, вона була б незмірно багатою. І якби ми змогли відчувати позбавлену егоїзму любов, ми зазнали б істинного щастя.

День другий

Після сніданку я почала читати другу книгу, яку дала мені сестра Зоряна. Відкриваючи для себе розсипи мудрості, я холонула від звернених прямо на мене очей Трагедії невчасності. Тільки наполягання сестер, що будь-яке знання людина одержує в призначений для цього час, повернули мені настрій. Не можу передати цього внутрішнього польоту, коли виростаєш у власних очах і знаєш напевно, що багато помилок минулого свідомість відкинула остаточно.

Так чи інакше, щось відбувається в нашому житті вперше. Але далеко не все перше залишається в пам’яті назавжди. Сьогоднішній день навіть через десятки років я назву одним із найпрекрасніших і незабутніх. Я вперше разом із сестрами співала вечірні псалми. Ніби переступила поріг таємниці. Не вельми полохлива, я вся сповнилася урочистого страху перед чимось дуже важливим, але не страшним і суворим, а непояснимо великим у своїй простоті. Час і життя в молитві, чаша з водою й ріка, гірка піску й кілометри Сахари... Я змогла побачити цю різницю. Але ніколи не зможу уподібнитися до сестер у їхній жертовності.

На цьому відкриття дня не скінчилися. Вчора я була готова засуджувати кохану людину в ім’я самовиправдання й самозаспокоєння. Сьогодні ж у мені з’явилася щира вдячність за те, що, сам того не відаючи, він дав мені таку рідкісну можливість осягати приховане від світу. Хотілося сміятися й плакати разом з ним від радості, легко, не пам’ятаючи образ і забувши про час — як буває в дитинстві.

День третій

Весь день я сиділа на церковній підлозі перед іконою Миколая Мірлікійського чудотворця й читала, читала... Хтось ніби поставив переді мною велике мутне дзеркало й старанно його чистив. Осяяння за осяянням розверзало безодні між таким недавнім минулим і сьогоденням. Як легко мене можна було переконати в істинності помилкового і в оманливості істинного! Настояне вино притч обтяжувало голову... І знову — розверзнуті безодні. Виразне бачення дріб’язковості й потворності розриву з коханою людиною... Біль змінився старечими відчуттями бездумно прожитого життя, коли немає часу щось змінювати. Цей стан важко передати. До цієї думки неможливо звикнути. Був момент, коли я раптом відчула порожнечу. Ту невідворотну зяючу безодню. Я тут. Він десь далеко й уже живе своїм окремим життям. Якби він міг знати, де я, якби міг прийти...

...Після вечерні довго стояла перед Розп’яттям. Думки світлішали. Серце заспокоювалося. За вечерею щедро змішую хазяйську сметану з варенням і на короткий час забуваю про фігуру. Я знову — дитина, але, як ніколи раніше, — мудра. Воістину, дивні діла Твої, Господи.

День четвертий

Дивовижно, але ось уже четвертий день я не відчуваю втоми. Сьогодні я прокинулася з разюче простою думкою: правда робить нас вільними. Чому всі так бояться її?

За час перебування в монастирі я встигла помітити, що всі події кожного дня логічно пов’язані між собою. Після сніданку сестра Олівія раптом запитала мене про журналістику. Громіздке й шорсткувате на слух слово було для неї втіленням чогось важкого, неоднозначного й небезпечного. Розповідаючи про цю професію й моє розуміння її, я вдруге повернулася до тієї ж думки: потрібно дивитися на світ очима дитини. Але дитини, яка досконало володіє словом і обдарована мудрістю. У непідробній щирості велика перевага дітей перед дорослими. І як мізерно мало її в моєму фаховому колі!..

Був четвер. Я почала готуватися до таємниці сповіді.

Саме відтоді зі мною стали коїтися неймовірні речі. Спробуйте цілком абстрагуватися, стати в тиші перед самим собою й чесно відповісти за кожен свій учинок. Неможливо передати протест власної слабкості, дріб’язковості й недалекоглядності, що піднімається зсередини. Від цього хочеться розплакатися і впасти комусь на коліна в пошуках захисту й заспокоєння. У пошуках виправдання... Волати, переконувати, що насправді все не так...

А потім була перша в моєму житті усвідомлена, відчута й глибока сповідь. Для священика вона, можливо, була тисяча першою, що засвідчував увесь його вигляд приреченого неминуче прощати. Але це нічого не змінювало в мені.

...За кілька хвилин я розквиталася з минулим раз і назавжди. Переді мною лежав чистий аркуш. Я написала перше слово... Потім ще й ще. Мене переповнювало щось більше, ніж відчуття прощеного. Це була нестримна радість відпущеного на волю в’язня, який задихається від свіжого повітря й боїться повірити у свою свободу, бо така кількість щастя здатна розірвати його зсередини. Хотілося розбурхати спокійну чистоту сестер, здіймаючи вихором сяючі порошини їхньої внутрішньої досконалості й необережно розсипаючи їх навколо. Але почалася вечерня. Потім свята година покаяння й смиренності... Радість і легкість усередині мене вперто не зникали. Навпаки, вони ділилися й росли пучками блукаючого світла...

...Усе, що я робила й говорила потім, було як у дитинстві, коли ще невідоме почуття гріха й не буває думок про минуле.

Я принесла цю радість додому, поділилася нею, і вже за північ сіла писати лист щирої вдячності людині, від якої зазнала стільки страждань і сліз.

День п’ятий

Напевно, вперше в житті моя молитва була так наближена до таємниці, як сьогодні. У долонях відчувалося тепло, ніби в них поклали щось невидиме, але вагоме. Я, здається, забула, що таке біль. Я намагалася пригадати відчуття страху. І ніяк не могла дати визначення смуткові й пригніченості. Я забула про ненависть. Ніби перестала розуміти заздрість. Ну, хіба не диво це? Чи може прохач отримати більший подарунок?

Тепер мене хвилювала лише доля відісланого мною листа. Було важливо знати, чи потрапить він до адресата.

День шостий

Сьогодні я залишаю монастир. Мені сповна дали те, що я просила. Нині я підійшла до межі, переступити яку — означало б назавжди зануритися в новий світ і стати сестрою у Христі. По суті, зречення всіх мирських благ — ідеальний вибір для перфекціоністів, особливо чутливих та ранимих натур і тих, хто не витримує мирської суєти. Після деяких міркувань я зрозуміла, що до кожної з цих категорій належу лише почасти. І ще. Не було черниці, котра не сказала б мені про покликання бути тут, потребу реалізуватися саме в такий спосіб. Сестри впевнені, що присвятити все життя єдино молитві — це своєрідний закладений згори талант. Тому в монастирі, як ніде у світі, не буває випадкових людей. Сюди приходять за велінням серця, живуть щасливою впевненістю в завтрашньому дні й жаліють нашу постійну залежність від гріха. І тисячу разів не мав рації той-таки Гюго, стверджуючи, ніби монастирі доброчинні в десятому столітті, спірні в п’ятнадцятому й огидні в дев’ятнадцятому. Існування обителей духу не залежить від епохи. Це внутрішня потреба людини. Монастир як явище — вічний.

Після святої літургії я випадково натрапила на маленьку, непривабливу з вигляду книжечку. Франц Скуполі, «Духовна боротьба». Рік видання 1912. Написана близько 1589 року італійським ченцем, книга досі вважається однією з найкращих серед аскетів плоті й духу. Святий Франц Салезій на прочитання її 236 сторінок витратив 18 років свого життя. Спочатку я прочитала до десятка сторінок. І більше не випустила книгу з рук.

«...У чому суть духовного життя? — пише Франц Скуполі. — Дехто вважає, що суть духовного життя полягає в знущанні над тілом, носінні волосяниці, пості, недосипанні або в інших яких-небудь умертвіннях тіла знаходять її. Інші переконують себе, що святі завдяки релігійній практиці. ...На їхню думку, духовне життя полягає в тому, щоб відчитати багато молитов, слухати по кілька служб Божих на день, відвідувати церкву, часто підходити до святого причастя. А що сказати про ті добрі справи, які робляться не для осягнення святості і не є результатом досконалості?.. Тоді люди самі себе затуманюють високими поняттями про велику ціну своїх справ... У результаті людина, що звеличує себе своїми добрими справами і гадає, що в них суть духовного життя й досконалості, стає жертвою лютих пристрастей і здобиччю диявола...»

В останній розмові сестра Зоряна просила мене підтримувати те внутрішнє світіння, яке я відчула в собі в результаті неймовірних зусиль і глибокого самоспоглядання. «Цьому світлу властиве нескінченне ділення», — так сказала вона на прощання. Я й сама вже це знала. Зібрала свої речі, зачинила ворота обителі й з насолодою знову занурилася у вир вічної людської суєти. Тепер мені зовсім не було страшно. Відкрита, я стояла у всеозброєнні.

...На міській ратуші пробило полудень.