«Я вже не раз порівнював директорів теле- та радіоканалів з наркодилерами...»

Усі, хто серйозно цікавиться джазом, пам’ятають щоденну програму Олексія Когана «Година меломана», яка виходила на радіо «Промінь» протягом семи років (1992—1999 рр.), або ж «Тему з варіаціями», що звучала на «Континенті» (1996—2000). Потім були «Влюблен по собственному желанию», «Перекресток», «Доживем до понедельника», інші програми на різних станціях. Нині фани програм Олексія Когана можуть піймати його на радіо «Ера».

Польський уряд нагородив Олексія орденом за внесок у польську культуру. Від українських чиновників чогось подібного він не сподівається. Але урядові нагороди — не головне в житті меломана.

— Народився я в Києві. Мама — професіональний музикант, але працює з дітьми. Вони її дуже люблять, навіть називають тьотя Казка. Тато був лікарем, істориком медицини, вивчав проблему голодомору. Працював заступником директора музею історії медицини. Якось до мене приїхав приятель з Польщі й одразу зацікавився діяльністю мого батька. Ми зайшли в музей. На мій сором, я чи не вперше побачив, чим займається тато. Виявилося, що Київський музей історії медицини входить у світову п’ятірку найкращих.

Дядько сорок років працював в оперному театрі скрипалем. Другий дядько, хоч і трудився на машинобудівному заводі, але записував усі джазові «ворожі» голоси. Саме він уперше познайомив мене з джазом, а 1971 року повів на концерт Дюка Еллінгтона. Концерт той став для мене знаковим.

— Вочевидь, ти був просто приречений займатися музикою...

— Мама вважала, що, маючи таке прізвище, я зобов’язаний стати скрипалем. Я й закінчив музичну школу по класу скрипки. Та в дитинстві соромився свого інструмента. Був дуже ледачий, але талановитий. Мені пророкували добре майбутнє. Після школи мав одразу вступити до консерваторії. Проте вийшло так, що, замість підготовки до вступу, я купив бас-гітару і поїхав із хлопцями грати на пароплаві. Приїхавши, за день швидко вивчив першу частину концерту. Прийшов до свого викладача, програв... Він каже: «Добре, Олексію, давай другу частину». Ніколи не забуду, як він підійшов, узяв у мене скрипку, поклав у футляр і сказав «до побачення». Я йому дуже вдячний за чесність.

Я став непоганим бас-гітаристом. Грав і на весіллях і в ресторанах. Ніколи від цього не відхрещуюсь і не соромлюся. Завжди згадую Олександра Цфасмана. Приймаючи музиканта на роботу, він обов’язково запитував: «На весіллях працювали?» На заперечливу відповідь реагував коротко: «Дуже погано».

Та в армії я дістав серйозну травму — опіки. Тож із кар’єрою бас-гітариста розпрощався. Як говорив Остап Бендер: «Довелось перекваліфікуватися в кербуди». Став організовувати джазові концерти, фестивалі. Але я не поділяю музику на джаз і не джаз. У мене інші критерії. Просто є гарна і погана музика.

— Географія твоїх мандрів по світу пов’язана виключно з джазом?..

— Не можу сказати, що вона надто широка. Бельгія, Франція, Німеччина, Фінляндія... У 2002 році пощастило бути в складі української делегації на запрошення держдепартаменту Сполучених Штатів. Ми відвідали п’ять міст Америки. Поїздка була фантастична. Після того я, Віктор Овчинников і В’ячеслав Криштофович, які входили до джазової делегації, були прийняті до міжнародної асоціації джазових журналістів. Минулого року була поїздка на джазовий фестиваль в Чикаго. Запрошують на фестиваль до Ейлата в Ізраїль... А ще я дуже хотів би поїхати на фестиваль у Бразилію. Одного разу я був за два кроки від цієї поїздки. Зі мною мали їхати українські музиканти, розбишаки страшенні, з ними ми зробили спеціальну програму «Я люблю Бразилію». Коли бразильський посол почув цю музику, він вигукнув: «Хлопці, вам треба потрапити в нашу країну!» Та коли ми прийшли до амбасади, то з’ясувалося, що в хлопців не тільки нема закордонних паспортів, але й українські були не в усіх.

— Може, розкажеш про польську нагороду?..

— 10 березня з рук міністра культури Вольдемара Домбровського я отримав Хрест за заслуги перед польською культурою. З друзями з польського інституту культури ми організовували багато концертів джазової музики по Україні. З 1989 року я постійно презентую Україну на всіх джазових фестивалях у Польщі. Такий орден раніше отримали мої колеги з Росії Олексій Баташов і Дмитро Ухов та мій кумир, радіо-журналіст з «Голосу Америки» Уїлліс Коновер. Він працював в американському ефірі сорок років. Уже помер, але його місце в радіопросторі — вільне. Ведеться постійна ретрансляція його програм.

— Якось ти розповідав, що мав прямий ефір на національному радіо у Штатах. Що цікавило американського обивателя?

— О, приємні спогади... Ми з Віктором Овчинниковим та В’ячеславом Криштофовичем наважилися розмовляти з американським слухачем англійською мовою. Знаєте, одна річ побутова балаканина і зовсім інша — синхронне оформлення думок у прямому ефірі. Проте, коли ми стали вибачатися за нашу недосконалу англійську, нам дали зрозуміти, що цього не слід робити. По-перше, наша англійська є зрозумілою, по-друге, «ніхто в Америці не комплексує від незнання української мови». Там ми зазнайомилися з трьома фахівцями, котрі знали європейський джаз, у тому числі й український. Настрій решти слухачів можна окреслити так: американців цікавить тільки Америка. Відповідно звучали й запитання. Наприклад, чи знаємо ми, коли народився Армстронг... Тобто, їм були байдужі особливості української культури, більше цікавило наше сприйняття їхньої країни. Ну що ж, ми скористалися нагодою і почали розпитували. Зокрема, що є спільного і відмінного в музикантів кольорових і білих? Чи є між ними якийсь антагонізм? Американці дуже важко відповідали... То є напівзакрита тема, яку намагаються обминати. Адже в Штатах в основному грають групи з однорідним складом музикантів: або чорні, або білі. Змішані групи можуть бути, якщо там співпрацюють музиканти світового рівня. Тому ми не надто здивувалися, коли прийшли на радіо «Пасифік» і відчули спочатку неприязнь. Там працювали тільки чорні, і перша реакція була на кшталт: «а ви чого сюди приперлися, вам нічого тут робити». Але потім, знаєте, як у голлівудському фільмі: побраталися, випили української горілки... Люди завжди можуть знайти спільну мову, якщо у них є спільні інтереси. Чорні, з котрими нам довелося спілкуватися, були дуже приємні люди. Крім того, коли ми чекали на прямий ефір, то несподівано мали ще одну знакову зустріч: познайомилися з видатним чорношкірим режисером Спайком Лі. Пам’ятаю, він нас запитав: «Вам уже говорили, що я американський екстреміст?»

— Попросив автограф?

— Слава Богу, я не страждаю на цю хворобу, але сфотографуватися зі знаменитим майстром... Чом би й ні? В Америці можна зустріти багато знаменитих митців. Навіть у кумедній ситуації: я мив руки в туалеті поруч зі славетним музикантом Бастером Вільямсом, на записи котрого свого часу молився.

— Ти доволі часто спілкуєшся з європейськими колегами. Існують якісь ментальні відмінності між ними та американцями?

— Коли ми були у Німеччині, там за сто кілометрів від нас виступав знаменитий джаз-бенд. Автобаном ця відстань була б непомітна — ні в часі ні в просторі. Коли ми запропонували німецьким колегам поїхати туди, вони відмовилися: мовляв, далеко. Або у тій же Німеччині зателефонував давньому приятелю. Думав, що зустрінемось, обміняємося новинами та новими дисками... Але той відмовився. Саме на ту годину він запланував купити новий дистанційний пульт для телевізора. Інший світ...

Подібне мені розповідав всесвітньо відомий музикант Джо Завінул. В Америці він домовився записати спільний концерт зі своїм кумиром, африканським народним співаком Саліфом Кейтою. Домовились, а Саліф Кейта не прийшов. Витрачено купу грошей, звукорежисер чекає, студія простоює... Телефонують у готель, а Кейта пояснює, що сьогодні йому щось не те, не в голосі... Радикально інше ставлення до життя. Коли в африканській лікарні хворі можуть спокійно чекати вісім годин на прийом до лікаря, то чого тут дивуватися? Хроніка зупиненого часу.

— Американський джаз є таким собі феноменом глибинки... Чи можеш назвати якийсь знаковий український гурт, який виніс би нагору знак нашої глибинки?

— Можливо, «Мандри», «Гайдамаки», якоюсь мірою «ВВ»... Взагалі, останнім часом стало дуже важко працювати з українськими музикантами. Не хочу, щоб здавалося, ніби я ображений. Я завжди наполягав на тому, що наші музиканти повинні на фестивалях отримувати не менші гонорари, ніж російські колеги. Своїх завжди підтримував. Але коли не відчуваєш не те що подяки, а просто людяності, то хочеться згадати слова київського колеги: «Українського музиканта куди не цілуй — всюди дупа». Працюючи з іноземцями, зрозумів: чим вищий рівень загальної культури, тим легше працювати з людьми.

— А як тобі «...Нас багато, нас не подолати»?

— Не думаю, що цим хітом Україні й надалі слід заробляти собі очки. Як на мене, кулаки Кличка більш переконливі, ніж ця пісня. Крути в будь-який бік, там всього чотири ноти. Я чітко відокремлюю музику од масової культури. Наприклад, не думаю, що «ВВ» — це музика. Скоріш соціальне явище. Водночас не вважаю, що те, чим я займаюсь, є музикою білої кістки. Часто люди слухають джаз бо це модно, але не люблять його і не розуміють. З другого боку, я намагаюся не розводити демагогію з масовою культурою. Критикувати треба тільки те, на чому добре знаєшся. З вуст наших політиків надто часто зринає слово «демократія». Ця індивідуалістична епоха настане тоді, коли на хвилях радіо будуть рівноправно присутні поп, фольк, класика, джаз, рок. І все — доброї якості. Я вже не раз порівнював директорів теле- та радіоканалів з наркодилерами. Не думаю, що вони самі споживають ту отруту, якою годують народ. Придумали дурнувате слово «рейтинг» і носяться з ним. Те, що Бетховен, Бах, Чайковський, Лисенко не звучать в ефірі, не означає, що у них низький рейтинг!