Я вам не скажу за весь Ізраїль...

Поділитися
Того дня ніщо не віщувало дива. Я збирався у планове відрядження до українського села. Запхав до валізи куфайку, кирзові чоботи, пересипав манатки пригорщею «патронів» — запасних батарейок до диктофона...
Тель-Авів

Того дня ніщо не віщувало дива. Я збирався у планове відрядження до українського села. Запхав до валізи куфайку, кирзові чоботи, пересипав манатки пригорщею «патронів» — запасних батарейок до диктофона. Смикнув за «блискавку»... Та на самісінькому порозі мене, вже «упакованого», пригальмувала вібруюча мобілка.

— Вас турбують із Посольства Ізраїлю в Україні... Не лякайтеся, ваших документів на постійний виїзд у нас немає. Одначе у вас є нагода відвідати Ізраїль, — розвеселив мене колоратурний жіночий голос українською. — Міністерство закордонних справ разом із Міністерством сільського господарства запрошують вас узяти участь у чотириденному міжнародному прес-турі.

По правді, ознайомитись із взірцевим сільським господарством Ізраїлю мені кортіло давно. Тож компас повернув на теплі краї...

Єрусалим. Музей «Башта Давида»

Єрусалимські походеньки

Розквартирувались ми з колегою Юрієм Михайловим у готелі Dan Panorama, за якихось 250—300 метрів від Середземного моря. Недільний день тільки спинався на ноги, і марнувати його, тиняючись тель-авівськими вулицями, не хотілося. Аграрний прес-тур мав початися в понеділок і виявився настільки щільно збитим, що у ньому не знайшлося «вікна» для культурного дозвілля. А бути в Ізраїлі і не відвідати Єрусалим, це все одно, що у Римі не побачити Папу...

Юрко — легкий на підйом, із добряче «підвішеною» англійською — без вагань пристав на затію потоптати грішними стопами як ізраїльську столицю, так і центр трьох монотеїстичних релігій. Напитуючи де англійською, а де російською, знайшли зупинку муніципального автобуса. У салоні і зав’язалася спонтанна розмова з колишнім репатріантом, юним пенсіонером, котрий повертався з нічної. Напідпитку...

— Заробити не бажаєте? — одеський акцент різонув мій слух. — Доба через три... Три — вдома, одна — на роботі.

— І що ж робити?

— А нічого! Сторожувати на будівництві... 2500 «шакалів» (шекелів. — В.Ч.).

— Нудно! Чманіти, читаючи ваші газети справа наліво? — невже по мені було видно, що, за словами Шолом-Алейхема, я — «люфт менш» — людина повітря і безмовно погоджуся на його пропозицію?

— А-а-а, дуже розумні? Інтелігенти? Таким, як ви, робота не світить. Іврит знаєш?

— Ні, ідиш...

— Ану, скажи щось, — балакун, дивлячись на мене, як ізгой на гоя, неабияк «дістав».

— Ідиш ти...

До початку репатріації з колишнього Союзу найголовнішою лайливою зброєю ізраїльтян було «бен зона» — син повії. Це вже ми, найосвіченіше населення світу і найначитаніше творами Брежнєва, — щедро збагатили брутальний лексикон тутешнього народу. Суто «радянська» лайка асимілювалася і вживається тут у тому ж значенні, що й на споконвічній батьківщині. Співрозмовник зрозумів «адресність» мого посилання, але, як істинний одесит, оцінив гумор і навіть вказав нашу зупинку — автовокзал міжміського сполучення.

Зайшли всередину через пискляву рамку — детектор і огляд охорони. Спершу ніяковієш, але з часом звикаєш. Бо на подібні пости постійно натикаєшся у велелюдних місцях: магазинах, автостанціях, навіть «Макдональдсі». Присутність служби безпеки додає впевненості: ймовірність того, що «бабахне» і тебе рознесе на шматки разом зі смертником, зводиться до мінімуму. А в оточенні озброєних солдатів і солдаток, настільки юних, що згадуєш бійців військово-патріотичної «Зірниці», узагалі почуваєшся невразливим. Майже у всіх метеляються автоматичні гвинтівки М-16, у декого — короткоствольні «узі». І хоча ріжки з набоями, обмотані синьою ізоляційною стрічкою, покояться в ефодах — підсумках, від цього зброя аж ніяк не змахує на іграшкову. Для вишколених вставити ріжок у паз — секундна справа.

Чимало вояків Цахала — ізраїльської армії — зібралися біля стійки на Єрусалим. Вони поверталися до казарм із рідних домівок. На відміну від «на побывку едет молодой моряк…», в ізраїльтян, котрі стали «під ружжо», таких свят набагато більше — мало не кожні вихідні. І служити в армії тут вважають, без перебільшення, за велику честь. Конкурс на небезпечні військові професії, як-от десантника, найвищий — десять на місце. Відбір — жорсткий. І перевіряють не стільки м’язи, скільки IQ, себто інтелект. Тут не ділять на «салаг» і «дідів», не гнуть спину на генералів, споруджуючи дачі...

Тут усе не так. У разі біди не солдат має рятувати офіцера, а навпаки: останній зобов’язаний винести рядового, пораненого чи загиблого, і піти з поля бою останнім. Якщо боєць потрапив у полон, пройшов через тортури і не видав військової таємниці — молодець, герой! А якщо не витримав катувань, проговорився, але залишився живий — все одно молодець! І також герой! То нехай командувачі думають, як і куди сховати таємницю, а завдання вояка — виконати наказ і зберегти власне життя. Це теж наказ. Якщо рядовий-ізраїльтянин опиняється у пазурах супротивника, то за його звільнення віддають десять, сто, а було, й тисячу полонених ворога. До того ж кожен солдат готується захищати не чиїсь інтереси, а рідний дім, сім’ю.

Підійшов автобус у півтора поверха із «мазганом»-кондиціонером, і галаслива юрба, побрязкуючи зброєю, навипередки кинулася займати місця (як у нас!). Дітвора! Квитки можна купити у касі або безпосередньо у водія: 15 шекелів і п’ять агорот з носа (4,5 шекеля — один долар). За годину з лишком дорогою, які в усьому Ізраїлі ідеальні, прошмигуючи повз невеличкі ошатні поселення, дісталися до Єрусалима.

До старого міста таксисти довезли б за 30 шекелів, та ми надали перевагу ще не кволим ногам. Першою старовизною, що постала перед нами, виявилася «Башта Давида» — музей історії Єрусалима. Величну споруду біля Яффських воріт приїжджі часто оминають, поспішаючи, хто до мечеті, хто до синагоги, хто до церкви... Кожен — по своїй вірі. А дарма, бо з мурів фортеці всі єрусалимські святині — перед очима.

Та й усередині є на що подивитися, бодай побіжно ознайомитися з експозицією, що відображає 4000-річну історію міста. Мене ж з-поміж усього вразила модель, що відтворює Єрусалим 1873 року. Зробив її вручну з цинку угорський майстер Стефан Ілеш. Модель уперше виставили у Відні, потім якийсь час возили містами Європи. Пізніше із Женеви її перевезли до музею «Башта Давида», де вона й осіла навічно.

Нашим туристам, котрі згадують про віру щонайбільше двічі на рік — на Різдво і Великдень, важкувато зрозуміти Єрусалим. Вони запросто можуть прикрити голови картонними кипами, застромити у щілину між камінням Стіни Плачу — іудейської святині — цидулки з бізнесовими чи інтимними проханнями до Всевишнього. Дивлячись на хасидів у костюмчиках останньої гамбурзької моди XVI століття, котрі погойдуються у такт своїм думкам, перехреститися. І замість того, щоб, задкуючи, як і належить правовірному єврею, відходити від Стіни, аби не втрачати її з поля зору, можуть спокійнісінько повернутися до святині спиною. Їм абсолютно байдуже, заклали ці камені за Соломона чи на 900 років пізніше.

Ми не стали пертися до чужої синагоги зі своєю Торою, як і в мечеть — із своїм Кораном. Якщо Стіну Плачу бачили звіддалік (з відстані якихось 30 метрів від мурів), то оглядини мечетей Омара та Аль-Акса на Храмовій горі взагалі були поза нашими планами. Тим більше, що за вхід невірний мусить заплатити десять доларів.

Проте Єрусалим вирішив перевірити нашу твердість. Заблукавши у тісняві завулків, вийшли прямо на... трьох ізраїльських прикордонників. Це й був «коридор» у мусульманську зону. Саме в цей час із мінарету пролунав азан — заклик на молитву.

Наші писки відверто говорили, що ми йдемо не на поклик муедзина і намаз із вуду (обмиванням) нам хіба що сниться. Та все ж один із прикордонників, російськомовний, попросив кожного назвати прізвище, ім’я, по батькові. Переконавшись у нашому слов’янстві, у тому, що жоден ні в зуб ногою не знає арабською найголовніших сур Корану — Калима та Аль-Фатіха, перевіряльник пояснив, як вибратися із цього лабіринту на Віа Долороза, що з латині означає — Скорботний шлях.

За п’ятим поворотом ми знову втратили орієнтир, попетляли й уткнулись в ультраортодоксальну синагогу. Члени цієї конгрегації вирізняються з-поміж одновірців довгими лапсердаками, з-під яких виглядають китиці білої накидки — цицит. На голові замість традиційної ярмулки — пласка хутрова шапка спотик. І довгі-предовгі пейси. З ними розминалися і прямували в інший бік, на тфілу (молитву) до іншої синагоги, святково вдягнені родини іудеїв: попереду — глава сімейства, слідком — дружина з виводком дітей. Вони, з усього, належали до реформаторської або ліберальної релігійної общини, тільки не до консервативної. І кожна з численних течій має свій Божий дім.

Як не згадати анекдот у тему? Запитує перехожий єврея: «Навіщо ви будуєте третю синагогу, якщо вас усього-на-всього два євреї у місті?» — «До цієї, — вказав той на синагогу по сусідству із вбраною у риштування, — не ходить Рабинович». «Але ж є друга!» — і перехожий кивнув на храм навпроти. «А до тієї не ходжу я». «Тоді навіщо ж третя?» — вразився перехожий. «До третьої ми не будемо ходити обоє», — тріумфально відповів єврей.

Єрусалим. Стіна Плачу

Гроб Господній сльозами зрошу...

Синагоги синагогами, а ми вже битих дві години не могли знайти шлях до Гроба Господнього. Правильно кажуть: Бог любить трійцю! За цим разом Творець послав нам помічника, котрий знав Єрусалим, як свою оселю, і вивів нас до Левових воріт, за якими починається Віа Долороза.

Кожен пілігрим мріє пройти відрізок від резиденції Понтія Пілата до Храму Гроба Господнього — останній Ісусів шлях, із 14 зупинками, описаними в євангельських текстах. Любителі гострих відчуттів навіть прив’язують себе до взятого напрокат в арабів дерев’яного хреста, і процесія з молитвами, псалмами несе розіп’ятого «Христа» на Голгофу. Якщо вони думають, що Бог одразу відпустить їм гріхи, то глибоко помиляються. Як на мене, процедуру слід доводити до кінця...

Стишую ходу, торкаюся рукою міток на стіні. Отут Ісус узяв хрестату ношу на плечі. Тут — падає під її вагою. Далі — Симон забирає у нього хрест... Христос падає удруге... Мимоволі приміряю на себе всі страждання, прийняті Боголюдиною заради викупу гріхів усього людства. Навіщо? Невже стало менше зла?

З тим і увійшов до Храму Гроба Господнього. Зовні він не такий величний, зате всередині… Прямо перед входом — Камінь помазання. Став навколішки, поцілував. Із невимовним трепетом подовжив чергу до власне Гроба.

…Невеличка кімнатка — свічки, лампадки, ікони і мармурова плита, віко Гроба Господнього. Ноги самі підкосилися, припав до холодного каменя і враз зайшовся слізьми. Вони заюшили десь ізсередини, такі рясні, яких не проливав за рідними (хай пробачать мені!), котрі відійшли в інший світ. Здалося, що ще вчора бачив Його: живого, посмугованого канчуками римських стражників, із терновим вінцем замість лаврового... Принаймні, таким запам’ятав Його із фільму Мела Гібсона «Страсті Христові».

Грецький чернець-наглядач дав знак: пора поступитися місцем наступній четвірці. Поволі підвівся і тільки зараз побачив на мармуровій плиті озерця сліз. Наші, грішні... Вийшовши з храму, престаріла паломниця з Росії побожно мовила: «Оце відвідала Гроб Господній та й умирати вже можна!» А в мене, навпаки, прокинулася така жага до життя!

Поверталися через базар, на якому можна купити все, крім автомобілів і — відкрито — зброї. Ідилія! Араби мирно грають з євреями в нарди. Ні тобі інтифади, ні сектора Газа... За спиною у кожного — тісні крамнички: сувеніри для християн, іудеїв, мусульман, ювелірні прикраси, біжутерія, ширвжиток... Ятки там же, де були й за Давида, і за Ірода Великого. Варто зупинитися, обліплюють, як мухи у Спасівку: «Русі! Русі! Ходи сюди!» Маленький, як колобок, торгаш зо два квартали дріботів за мною, гукаючи: «Бо рега, бо рега!» Розізлився: «Який я тобі барига?!» З’ясувалося, продавець вирішив поступитися ціною і кричав: «Постривай! Постривай!»

Не лічив, скільки кроків він подолав, поки наздогнав мене. Але що більше десяти, які намагається робити назустріч нам наша влада, це — точно! Іноді здається, що вона не те що наближається, а, навпаки, втікає. У лютому 2005 року до управління Пенсійного фонду Деснянського району м. Києва подав необхідні документи на пільгову пенсію. Інспектор перевірила, занесла до електронної бази даних і сказала: «Чекайте!» Збіг місяць, другий, півроку... Після одинадцяти місяців опам’яталися, викликають: «Треба ще таку довідку піднести... таку...» Утричі більше документів, аніж за першим разом. Та ще й винуватим зробили: «Що ж ви стільки часу не цікавилися вашою пенсією?» То це хто кому має рухатися назустріч і як швидко?

Пенсіонерів — колишніх наших співвітчизників — в Єрусалимі небагато. По-перше, хитка політична обстановка у цьому регіоні. По-друге, столичний статус міста позначається на складі населення. По-третє, ціни на житло стабільно високі через близькість святих місць. Мешкають вихідці з Союзу переважно у віддаленому районі Неве-Яков, що розкинувся на одному із семи пагорбів. Живуть здебільшого в орендованих квартирах, платять дорого — 400 доларів на місяць. Пенсії, зрозуміло, на це не вистачає, підсобляють діти.

Лише одиниці мають власні квартири, придбані за машканту (іпотечний кредит), який треба сплачувати щомісяця упродовж 28 років. Аби не потрапити до списку боржників, доводиться тягти на собі дві-три роботи. І все ж, Єрусалим охоче приймає тих, хто сповідує тезу: треба жити серед неєвреїв, а помирати — серед своїх. Сюди їдуть доживати віку, аби бути похованим на одному з численних цвинтарів. Хоча місце на них, бува, дорівнює ціною трикімнатній квартирі...

Чудо-юдо риба фіш

Із їстівними рибами у правовірних іудеїв не все так просто. Адже голови багатьох із них (людей, а не водних) повернуті у минуле, тож педантично керуються древнім зводом правил повсякденного життя. А в ньому мовиться, що до споживку придатні лише ті риби, які мають луску і плавники. Причому, луска не повинна намертво кріпитися до тіла, а з легкістю відділятися, якщо по ній провести нігтем. Тож не дивуйтеся, якщо замовлена в ізраїльському ресторані фарширована щука виявиться... морським окунем.

Як на мене, весь іудаїзм уміщується саме у фаршированій рибі. Чому? За єврейським столом нікого не хочуть обділити. Коли ж їдять смажену рибу, одним дістається голова, другим — кістлявий хвіст, третім — ласа спинка. А євреї рибу фарширують і всім перепадають однакові шматочки. Єврейських каструль і пателень уникли лососеві, молюски, вугор та сом. Червона ікра кошерна, а чорна — ні. В арабів набагато менше заборон, і в їхніх кафе можна посмакувати фореллю у мигдалі, креветками, восьминогами, кальмарами... Реліктова страва — «риба святого Петра».

Після того, як земляки скептично сприйняли вчення Ісуса, той подався на Галілейське море і знайшов учнів серед тамтешніх рибалок. Один із них — Симон-Петро. Нелегко було Христу переконати простих хлопців у своїй божественній суті. І тут Йому на допомогу прийшли риби. Спершу Він наповнив ними порожні сіті, затим нагодував п’ятьма хлібами і двома рибинами п’ять тисяч чоловік. На простих, знаних речах утверджувалася віра в Учителя. Пізніше була Нагірна проповідь і благословення Симона-Петра стати наступником Ісуса й очолити Церкву. На його честь і назвали одну з риб.

Перебуваючи за кордоном, кожну країну приміряю (на предмет можливого проживання) передусім за... смаком хліба і наїдками. Інші чинники долучаю потім. Так от, в Ізраїлі не жив би і дня. Гріх скаржитися на шлунок: він міцний, як обценьки, і перетравлює сало, часник, самогон, свинину, картоплю... Але як йому звикнути до риби — вареної, пареної, копченої, в’яленої, упереміж із молоком, кефіром, йогуртом? Це те, чим запихали нас щоранку готельні кухарі. Ні, столи ломилися від екзотичних овочів та фруктів. Але ж ними не наситишся! Мій бойкот гострослови розцінили так: «Не їси риби — отже, антисеміт».

Кажуть, у «російських» магазинах можна купити свинину, сало. Щоправда, із специфічним «помаранчевим» присмаком, оскільки паць годують переважно... апельсинами.

Якщо через шлунок пролягає найкоротший шлях не лише до серця, а й до Бога, то іудеї, мабуть, ближче до нього. Бо понад 3000 років слідують жорстким приписам священної Тори, яка мало того що забороняє їсти все підряд, але й вимагає вибрані продукти готувати у визначений спосіб. Тільки за цієї умови вони стають «кошерними» — придатними. Та навіть якщо дозвільного теля чи барана забив не єврей, їх вважають трефними, тобто не кошерними, і в істинного іудея їхнє м’ясо може викликати навіть фізіологічну відразу.

Яловичина чи баранина «гожа» лише за умови, коли тварину забив шохет — спеціаліст-різник. Він знає те місце на шиї парнокопитних, куди можна встромити, знову ж таки, лише ритуального ножа... Тому єврейська традиція забороняє їсти тварин, убитих на полюванні.

Ну а як же із жаданою для кожного єврея курочкою? Вона належить до мирних пернатих, як і гуска, качка, індичка, тому споживати можна. Але й курей розрізняють за певною градаційною шкалою якості. Якщо на них є напис «кошер лемеадрин» і стоїть печатка знаних рабинів, птиця підпадає під більш вимогливий стандарт кошерності — меадрин. В інших, із наліпкою «кошерне під наглядом рабинату міста такого-то», можна знайти згустки крові, залишки печінки, тож така птиця межує із трефним продуктом.

Але на цьому турбота про ритуальну чистоту не закінчується. У жодному разі не можна змішувати молочні і м’ясні страви: їх готують і подають у різному посуді. Розповідали, у Кнесеті (Верховній Раді — по-нашому) сталося непередбачене: у молочному буфеті випадково виявили каструлю із м’ясним супом. Зчинився рейвах. Рабин-інспектор, котрий наглядав за дотриманням ритуальної чистоти, наказав суп негайно вилити, а заодно знищити всю опоганену їжу. Працівники харчоблоку так заповзято заходилися виконувати його наказ, що не пощадили навіть те, що було у тарілках депутатів. Більше того, буфет узагалі закрили на добу. І тоді голодні і злі слуги народу зажадали від голови Кнесету, щоби в ізраїльських законодавчих зборах з’явилася бодай одна їдальня, позбавлена впливу рабинату.

Забороняється пити молоко і їсти молочне після м’яса — шість годин, м’ясо після молока — дві, бо Тора тричі застерігає: «Не вари ягня у молоці матері його». За нашими мірками, доходить до смішного: суп чи борщ на м’ясному бульйоні не можна забілити сметаною. Так само, як і з’їсти одночасно два бутерброди: один із ковбасою, а другий — із сиром. У багатих єврейських родинах вуркочуть два холодильники: один для молочних продуктів, другий — для м’ясних. Побутує жарт: іудей повинен мати ще й два унітази... Як правило, кафе та ресторани діляться на молочні і м’ясні. Понад 80% ресторанів працюють за спеціальним сертифікатом, на якому підпис і печатка рабина.

Узагалі-то, багато законів Тори спрямовані на те, щоб обмежувати соціальні контакти з неєвреями і в такий спосіб перешкоджати змішаним шлюбам. Одним із таких гріховних порогів і є трефна їжа. В ізраїльській кухні, крім кошерності, відчутний східний присмак і місцеві приправи, згадувані у Біблії: кунжут, кориця, м’ята, коріандр.

На ходу довелося спробувати страви «тіпусі ісраелі» — типово ізраїльські. Меню, природно, на івриті. Один набір закарлючок — 12 шекелів, другий — 15... Запитати ні в кого. Навіть англійська не врятовує. Як інтелігент, тицяєш пальцем: «What is this?», а у відповідь: «Бурекас». От і зрозумій. Взяли те, що найчастіше замовляли відвідувачі.

Продавець щедро наклав у кишеньку піти смаженого м’яса, гарнір — на вибір. Понад 20 видів: картопля-фрі, баклажани, солодкий перець, огірки, помідори, цибуля... Насипав, скільки хотів, а от доїсти не зміг. М’ясо виявилося настільки перченим, що лисина враз спітніла. Дав маху і з фалафеллю. Думав — фрикадельки, з’ясувалося, кульки із горохового тіста, смажені на оливковій олії, після яких у роті, що у Змія Горинича. «Гасити» ж пожежу пивом Heineken дуже затратно: 12 шекелів за 0,33 літра. От і «зекономили»!

Щодо напоїв, то кошерною можуть бути і горілка, і вино. У тому разі, якщо винокурня не працює в шабат — по суботах, її господар — єврей, а за технологією приготування пильнує рабин. Івритське слово «шикор» — п’яниця —тут вживають рідко. Як щиро зізнався один тельавівець, «я бачив єврея напідпитку років зо три тому, і то — у дзеркалі».

Ні, євреї — питущі. Мудреці щодо цього кажуть: «Бішлоша ріварім адем нікар: бехасо, увіхісо, увхаасо», що в перекладі звучить приблизно так: «Людину розпізнають за трьома речами: по склянці, по кишені і по вдачі». Релігійний закон дозволяє пити, але знаючи міру.

Тому якщо у ресторані приспічить гехнути саме гранчак горілки, уточніть офіціанту літраж: «кос водка». А то принесе «мана» — порцію, а в ній біленької — на палець від денця. Лише недавно Академія мови придумала слово для похмілля — «хамарморет». І змушена була це зробити з огляду на зростаюче засилля пияків із країн СНД. «Градусне» захоплення наших колишніх земляків стає для Ізраїлю проблемою не меншою, ніж палестинська автономія.

Євреї, євреї, навкруг самі євреї

Дехто, прочитавши підзаголовок, запозичений мною із давньої ресторанної пісеньки, сконфузиться, зніяковіє. А дарма. В Ізраїлі єврей — звучить гордо. І якщо у нас він асоціюється зі словом «старий», із гаркавістю, «тьотею Сонею» чи анекдотичним Рабиновичем, то там типовий ізраїльтянин — це втілення молодості.

Першим «українським» євреєм, якого ми зустріли в Ізраїлі, виявився Михайло, колишній вінничанин, а нині — «сек’юриті» у готелі Dan Panorama. Позаочі називали його «бобе-майсес» (бабусині казки. — В.Ч.) — за фразу-паразит, яку він тулив де треба й не треба. Розповідаєш йому про зміни в Україні, а Михайло через кожне речення вибухає своїм коронним:

— Та не розказуй мені бобе-майсес!

І так безпосередньо, що й сам перестаєш вірити, що в Україні таке могло статися.

Михайло — щасливчик. За п’ять років призвичаївся до тутешнього життя, мешкає з батьками у престижному районі, має чисту, грошовиту роботу. Його однолітки не такі успішні. Надто маленька країна не може «абсорбувати» усіх висококваліфікованих випускників університетів і коледжів. Молоді ізраїльтяни змушені шукати щастя за кордоном: у США, Канаді, Європі, дехто повертається до колишнього Союзу. Тут кажуть: не родись вродливим, а родись нахабним, і все в тебе буде. Інтелігентність — щось на зразок групи інвалідності.

Від Михайла ми нахапалися розхожих івритських слів, взнали в обличчя і поіменно майже всіх «зона русі» — «наших» повій, котрі пасуться в Dan Panorama. Від юних до підстаркуватих, декольтованих, із віковими брижами на грудях... Це його порада: перш ніж запитувати на вулиці англійською, спробуй російською... І в 90 випадках зі ста спрацьовувало! Більше того, кілька «градюешн паті» обслуговували переважно дівчата-«українки», котрі на знак земляцтва заставили наш стіл стількома пляшками спиртного, які не видудлили б усі гості вечірки.

Зарубіжні колеги-журналісти з Європи, Азії та Америки дивилися на нас, як на несповна розуму, коли після виснажливої цілоденної поїздки пустелею Негев, повернувшись в Тель-Авів поночі, ми поперлися на пляж. Байдуже, що в жовтні там — не купальний сезон. Головне — температура води +26оС. Для нашої «російськомовної» четвірки — болгарина Васіла Аспарухова, казашки Гульнари Саганаєвої і нас, двох українців, — купання під місяцем стало традиційним.

Виходиш із води, а з твоїми колегами, котрі стережуть одяг, уже проводить «виховну годину» ізраїльський патруль. Російською. А в черговий прихід не встигли роздягтися, як поруч, із непоміченого нами намету, почули:

— Чи не були б ви такі люб’язні передислокуватися на кілька метрів далі і не заважати нам спати...

Усюди «наші»! Із цими «нашими» я ледь не наразився на міжнародний скандал. Забачивши авто із помаранчевими та біло-синіми стрічками, подумав, що підприємливі євреї імпортували Майдан в Ізраїль. Підійшов до водія і у віконце: «Ющенко! Так!» Мовчить. Я повторив. Із того, що гаркнув власник авто, намацуючи рукою щось важке, зрозумів лише «бен зона».

Причина появи цієї кольорової символіки лежить в іншій площині. Річ у тому, що противники відступу із сектора Газа облюбували «оранж», а прихильники уряду — біло-синій колір. Якщо впадаєш у політичний раж, то помаранчевий помічаєш навіть на речах давно звичних. «Апельсинові» телефони-автомати «Безека», такі ж будки продавців лотерей, уніформа будівельників-шляховиків, помаранчевий екскаватор... Лідери громадянського руху опору закликали блокувати державні установи, напинати намети, перекривати дороги. Та армія з поліцією залишилися вірними уряду Аріеля Шарона, і це стало вирішальним фактором. Одне слово, римейк нашої революції в Ерец-Ісраель провалився.

Із помаранчевого Ізраїлю верталися до помаранчевої України. Тут, як і там, — «висотки» й облуплені одеські, жмеринські дворики, потоки машин і грошей. Багато чого ріднить дві держави і водночас різнить. Ну, хоча б те, що в них на календарі — 5766 рік, тоді як на нашому — 2006. Ми починаємо роботу з понеділка, вони — на добу раніше. А на їхній «Шалом!» привітно киваємо: «Чолом!»

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі