«Я в коридоре дней сомкнутых»: небо Миколи Гумільова - Соціум - dt.ua

«Я в коридоре дней сомкнутых»: небо Миколи Гумільова

25 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №32, 25 серпня-1 вересня

«Провина у контрреволюційній організації громадянина Гумільова М.С. на підставі протоколу Таганцева і його підтвердження цілком доведена...

«Провина у контрреволюційній організації громадянина Гумільова М.С. на підставі протоколу Таганцева і його підтвердження цілком доведена. На підставі вищевикладеного вважаю за необхідне застосувати стосовно громадянина Гумільова М.С. як явного ворога народу і робітничо-селянської революції вищу міру покарання — розстріл», — ці сухі рядки з ухвали в справі №2534 від 24 серпня 1921 року підвели риску під життям Миколи Степановича Гумільова. 25 серпня 1921 року поет і містик, один з основоположників акмеїзму був розстріляний більшовиками. Світ культури завжди вкрай болісно сприймає ситуацію, коли поета вбивають. Досить згадати хрестоматійні рядки Лєрмонтова на смерть Пушкіна: «Погиб поэт, невольник чести…» Біль цей устократ посилюється, коли поета присуджують до розстрілу від імені держави. У символіці цього дійства є щось обурливо-неправедне й водночас фатально-неминуче. Разом із Гумільовим на ешафот сходив Срібний вік російської культури. І починалася нова, трагічна епоха, невблаганна логіка якої немилосердно рватиме й різатиме культурне поле, як і ламатиме прості людські долі. Загалом, хоч і «блажен, кто посетил сей мир в его минуты роковые» (Тютчев), крий нас Господи від такого «блаженства».

Навряд чи початок життя Миколи Гумільова віщував такий трагічний фінал. Він народився 3 квітня 1886 року в Кронштадті в сім’ї колезького радника і суднового лікаря Степана Гумільова та Ганни Гумільової, уродженої Львової. Уже в ранньому дитинстві сталася драматична подія — п’яна нянька випускає дитину з рук на пляшку з відбитою шийкою. У результаті — розсічена брова і косоокість, яка збереглася на все життя. Потім було не дуже успішне навчання в Царськосельській гімназії і переїзд родини до Тифліса, де 8 вересня 1902 року в газеті «Тифлисский листок» відбувся літературний дебют поета. Вірш «Я в лес бежал из городов» було підписано «К.Гумільов». Дебют виявився доленосним — саме в літературі молодий чоловік знаходить своє покликання, їй і тільки їй прагне присвятити своє життя.

Після повернення в Царське Село на Миколу Гумільова очікують кілька важливих зустрічей. 24 грудня 1903 року він знайомиться з гімназисткою Ганнусею Горенко, тією самою легендарною Анною Ахматовою, котра 25 квітня 1910 року стане його законною дружиною. Вінчання пройде в Миколаївській церкві села Микільська Слобідка Чернігівської губернії. До цього Гумільов неодноразово приїжджав до коханої в Київ, де Ахматова закінчувала Фундуклеївську гімназію, а потім навчалася на юридичному відділенні Вищих жіночих курсів.

«В ремешках пенал и книги были,

Возвращалась я домой из школы.

Эти липы, верно, не забыли

Нашей встречи, мальчик мой веселый».

Так Ахматова опише їхню першу зустріч. 1 жовтня 1912 року в сім’ї народився син Льова — згодом відомий історик і культуролог Лев Гумільов. «Руде левеня з очима зеленими, страшну спадщину тобі нести!» — напророкує тоді нащадку двох великих поетів Марина Цвєтаєва. Дійсно, Лев Гумільов прожив складне життя, у якому були геніальні батьки, репресії, гоніння і власна популярність, навіть слава, що прийшла в зрілому віці. Батьки маленького Левка були разом недовго — 5 серпня 1918 року вони оформили розлучення на прохання Анни Ахматової, яка вирішила вийти заміж за відомого сходознавця і семітолога Володимира Шилейка. Цікаво, що саме в цей час Гумільов перекладає російською мовою вавилонський «Епос про Гільгамеша». Незабаром поет одружується з Ганною Енгельгардт, мати якої була в першому шлюбі з відомим поетом-символістом Костянтином Бальмонтом. Саме їй Гумільов присвятить свою останню прижиттєву збірку «Огненный столп», що вийшла 1921 року. 1919-го у подружжя народиться дочка Олена, яка помре від голоду в блокадному Ленінграді 1942 року.

А 1905 року традиційним у той час для першої авторської книги накладом у 300 примірників (такими ж накладами було опубліковано дебютні збірки «Вечер» Анни Ахматової і «Вечерний альбом» Марини Цвєтаєвої) виходить поетична збірка Миколи Гумільова «Путь конквистадоров». Книгу помітив і доброзичливо прорецензував метр символізму Валерій Брюсов. Він же пропонує Гумільову співпрацю у своєму літературному журналі «Весы». Символічно, що Брюсов на початку творчого шляху стає наставником Гумільова — саме йому той присвятить видану 1910 року збірку «Жемчуга» і вірш, який відкриває цю збірку «Волшебная скрипка»:

«Милый мальчик, ты так весел,

так светла твоя улыбка,

Не проси об этом счастье,

отравляющем миры,

Ты не знаешь, ты не знаешь,

что такое эта скрипка,

Что такое темный ужас

начинателя игры!»

Іншим покровителем поета-початківця стає Інокентій Анненський. «И мой закат холодно-дынный с отрадой смотрит на зарю», — гадаю, цей дарчий напис найбільшого представника російського імпресіонізму свідчить про найвищу оцінку Анненським творчості Гумільова. Уже після смерті поета, 1911 року, Гумільов напише вірш «Памяти Анненского»:

«К таким нежданным

и певучим бредням

Зовя с собой умы людей,

Был Иннокентий

Анненский последним

Из царскосельских лебедей

Десяток фраз,

пленительных и странных,

Как бы случайно уроня,

Он вбрасывал в пространства

безымянных

Мечтаний — слабого меня».

Однак не всі представники літературного бомонду того часу сприйняли особистість і творчість молодого поета настільки доброзичливо. Уїдливо описала появу Гумільова у своїй паризькій квартирі Зінаїда Гіппіус: «Ми просто впали, Боря мав сили знущатися з нього, а я була розбита паралічем. Двадцять років, вигляд блідо-гнійний, сентенції — давні, як капелюшок удовиці, котра їде на Драгомилівське. Нюхає ефір і каже, що він один може змінити світ. «До мене були спроби... Будда, Христос... Але невдалі». Можливо, у той момент формувалися джерела майбутнього розриву Гумільова із символізмом. Однак, перебуваючи в Петербурзі, він регулярно відвідує знамениті збори на «Вежі» — у квартирі В’ячеслава Іванова, активно бере участь у виданні літературного журналу «Аполлон».

Із цим журналом був пов’язаний один із найгучніших тогочасних літературних скандалів — дуель Миколи Гумільова і Максиміліана Волошина, що виникла через Єлизавету Дмитрієву (вона ж — витончена й вишукана поетеса Черубіна де Габріак, яка зачарувала Петербург, мабуть, найгучніша містифікація в літературі Срібного віку). «Чужа душа — темний ліс», тому зараз, як збігає майже сто років по дуелі, важко казати, чим вона була викликана — був це «любовний трикутник» («У мені є дві душі, і одна з них певно любила одного, інша іншого» — напише пізніше у своїй «Исповеди» Єлизавета Дмитрієва), чи ж корені сварки сягають глибше. Але сам виклик на дуель Волошина, який дав йому привселюдно ляпаса, цілком відповідає образу Гумільова.

«Я в коридоре дней сомкнутых,

Где даже небо — тяжкий гнет,

Смотрю в века, живу в минутах,

Но жду Субботы из Суббот».

Збірка «Чужое небо», до якої увійшли ці рядки, виходить 1912 року у видавництві журналу «Аполлон». Гумільов на той час стає одним із лідерів нового поетичного об’єднання «Цех поетів». Виникає акмеїзм як поетичний напрям, що розвиває в нових умовах і тим самим певною мірою спростовує символізм. «Завжди пам’ятати про непізнаване, але не ображати свою думку про нього більш-менш імовірними здогадками — ось принцип акмеїзму», — напише Гумільов у статті «Спадщина символізму й акмеїзм». А інший видатний представник акмеїзму Осип Мандельштам в есеї «Ранок акмеїзму» так охарактеризує його новизну стосовно символізму й футуризму: «Для акмеїстів свідомий сенс слова, Логос, така ж прекрасна форма, як музика для символістів. І якщо у футуристів слово як таке ще повзає по землі, в акмеїзмі воно вперше набуває більш гідного вертикального положення і вступає у кам’яний вік свого існування». Тобто, наскільки я розумію, сенс акмеїзму полягав у відкритті самодостатньої глибини слова поза його теологічними, містичними, окультними й іншими конотаціями. При цьому останні не відкидаються, а лише вибудовують свої субординативні контексти стосовно слова.

«В оный день, когда над миром новым

Бог склонял лицо Свое, тогда

Солнце останавливали словом,

Словом разрушали города.

И орел не взмахивал крылами,

Звезды жались в ужасе к луне,

Если, точно розовое пламя,

Слово проплывало в вышине».

Пристрасний пошук справжнього слова й усвідомлення виняткової місії поета як людини, котра це слово несе, визначають життєву позицію Миколи Гумільова. Але він мав ще одну пристрасть — подорожі, передусім ризиковані експедиції до Африки. Свою першу подорож до Єгипту він здійснює восени 1908 року. Що стало причиною цієї поїздки? Приклад Володимира Соловйова, котрий 1876 року несподівано вирушає до Єгипту, аби побачити Софію (деталі цієї поїздки можна знайти в його поемі «Три встречи»)? Біографія одного з улюблених поетів Гумільова Артюра Рембо, котрий провів в Африці значну частину свого життя? Окультні уявлення про Африку як про колиску могутнішої цивілізації, що передувала нинішній? Певне, усі ці моменти зіграли свою роль, вдало вбудовуючись у романтичне світосприймання поета і його потяг до незбагненного. Цей ірраціональний потяг спонукав його знову й знову кидати комфортний петербурзький побут і борознити африканські савани та пустелі в пошуках таємниці й дива.

«И как я тебе расскажу

про тропический сад,

Про стройные пальмы,

про запах немыслимых трав…

Ты плачешь? Послушай…

далеко, на озере Чад

Изысканный бродит жираф».

Із початком Першої світової війни Микола Гумільов стає до лав діючої армії. Він воював, дослужився до чину прапорщика, навіть виконував дипломатичні доручення в Парижі та Лондоні. У квітні 1918 року поет повертається до Петрограда, столиці Радянської Росії, де стає членом редколегії створеного з ініціативи Максима Горького видавництва «Всемирная литература» і членом редакційної комісії Спілки діячів художньої літератури, намагається відродити діяльність «Цеху поетів», пише вірші, критичні статті, читає лекції... Усе обірвалося з арештом у серпні 1921 року. На допитах Гумільов не назвав жодного прізвища «ворогів» радянської влади й чесно зізнавався, що у разі поширення Кронштадтського повстання на Петроград він приєднався б до повстанців. У ті роки для винесення негайного смертного вироку цього було більш ніж досить.

«И вот мне приснилось,

что сердце мое не болит,

Оно — колокольчик фарфоровый

в жёлтом Китае

На пагоде пестрой…

висит и приветно звенит,

В эмалевом небе дразня

журавлиные стаи».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво