«Я ПОЛЮБИВ СТРАЖДАННЯ...» - Соціум - dt.ua

«Я ПОЛЮБИВ СТРАЖДАННЯ...»

4 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №38, 4 жовтня-11 жовтня

І особистість, і доля цієї людини унікальні. Поєднавши у собі два взаємовиключні начала — ідеалістичний і матеріалістичний, він перетворив їхню несумісність на гармонію добра і світла...

І особистість, і доля цієї людини унікальні. Поєднавши у собі два взаємовиключні начала — ідеалістичний і матеріалістичний, він перетворив їхню несумісність на гармонію добра і світла.

Професор хірургії, він же архієпископ і святитель, цілитель духовний і тілесний Валентин Феліксович Войно-Ясенецький, або владика Лука, прожив довге, яскраве і подвижницьке життя. «Я полюбив страждання, які так дивовижно очищують душу», — писав він пізніше.

Спочатку все складалося добре. Народився Валентин у Керчі 1877 року в сім’ї збіднілого дворянина. Дитинство та юність його минули в Києві, де він одночасно закінчив гімназію та художню школу. Обдарованому юнаку дуже хотілося займатися живописом. Годинами він сидів у Києво-Печерській лаврі, де робив численні замальовки прочан. Водночас йому не терпілося чимшвидше стати земським лікарем або вчителем, щоб приносити конкретну користь людям. Нарешті Валентин робить вибір, і 1898 року стає студентом медичного факультету Київського університету. «Уміння дуже тонко малювати і моя любов до форми перейшли в любов до анатомії. Із невдалого художника я став художником в анатомії та хірургії», — згадував він.

1903 року Войно-Ясенецький із відзнакою закінчує університет із єдиною метою — стати земським лікарем. Але планам його не судилося здійснитися. Почалася російсько-японська війна, і вчорашній студент у складі госпіталю київського Червоного Хреста був направлений у Читу, де його відразу ж призначили завідувати хірургічним відділенням. Його перші операції були складними — на кістках, суглобах і черепі, але невдач не було.

У Читі Валентин Феліксович одружився із медсестрою Київського військового госпіталю А.Ланською. Після весілля подружжя переїхало в Ардатов Симбірської губернії, де молодий спеціаліст успішно оперував у всіх відділах хірургії й офтальмології. Навантаження було колосальне, тож, щоб вивільнити час для наукової праці, молодята переїжджають в село Любаж із лікарнею на десять койок. Однак слава блискучого хірурга знайшла його й тут, і в сільську лікарню потяглися стражденні з інших повітів і губерній. Доводилося приймати силу-силенну пацієнтів, оперувати з ранку до вечора, їздити великою дільницею, а ночами вивчати під мікроскопом тканини і робити малюнки для наукових статей.

Якось молодий хірург за допомогою операції повернув зір жебраку. Вийшовши з лікарні, жебрак зібрав сліпих із усієї округи, і вони довгим ланцюжком, тримаючись один за одного, прийшли до Валентина Феліксовича по допомогу. Чи міг він їм відмовити?

Тими днями увагу молодого лікаря привернула регіонарна анестезія — нове слово в медицині. І він, розуміючи недосконалість і небезпеку загального наркозу, вирішив розробити нові методи в цій галузі. Незабаром Войно-Ясенецький їде до Москви в Інститут топографічної анатомії й оперативної хірургії, де працює над дисертацією і робить низку доповідей про свої відкриття. 1915 року вийшла у світ його книга «Регіонарна анестезія», а незабаром молодий учений захистив з цієї теми докторську дисертацію. Варшавський університет присудив йому за книгу премію Хойнацького в дев’ятсот карбованців золотом як за «найкращий твір, що прокладає новий шлях у медицині». На жаль, автор книги так і не зміг одержати ці гроші, хоча і гостро потребував їх: у нього не було коштів, щоб з’їздити до Варшави.

У березні 1917 року Войно-Ясенецький за дуже великого конкурсу отримав посаду головного лікаря і хірурга міської лікарні в Ташкенті, і, як завжди, віддає роботі весь свій час і сили. Професор В.Ошанін, який працював із ним у той час, згадував: «Я жодного разу не бачив його гнівним, нестриманим чи просто роздратованим. Він завжди говорив спокійно, неквапом, глухуватим голосом, ніколи не підвищуючи його». Із пацієнтами Валентин Феліксович одразу налагоджував теплі дружні стосунки. Дуже тяжко доктор переживав смерть своїх хворих, на кілька годин замикався тоді у своєму кабінеті.

Тим часом обстановка в місті загострювалася. Голод і злигодні викликали епідемії малярії, тифу, холери. Почався терор проти «колишніх», масові розстріли без суду та слідства. Цієї лихої години прийшло горе й у сім’ю Войно-Ясенецьких: померла дружина, залишивши чотирьох дітей. Турботу про дітей на прохання їхнього батька взяла на себе співробітниця-медсестра, залишившись із ними до кінця свого життя.

У Ташкенті Валентин Феліксович був одним з ініціаторів відкриття університету. Тепер до нескінченних операцій і прийомів додалися ще й лекції.

Шлях на Голгофу

Однак ученому і хірургу цього було мало. Він відчував, що операції та ліки зціляють лише тіло, а не душі, яким теж потрібне зцілення. Головний лікар міської лікарні дедалі частіше став відвідувати богословські збори при церкві, де проводилися бесіди і вивчали Священне Писання, і де він сам виступав із палкими промовами.

Якось після чергового вдалого виступу з ним завів розмову владика Інокентій і несподівано сказав: «Докторе, вам треба бути священиком». У Войно-Ясенецького ніколи не було таких думок, але це слово він «прийняв як Божий заклик і, жодної хвилини не розмірковуючи, відповів архієрею: «Добре, владико! Буду священиком, якщо це завгодно Богу». І це в той час, коли почалися масові розправи з духівництвом, багато священиків були відправлені в табори і заслання! Рятуючись від переслідувань, деякі, найслабші духом, зрікалися духовного сану.

Через кілька днів Войно-Ясенецький був посвячений у сан диякона. «Божевільний» учинок головлікаря сколихнув усе місто. До панотця Валентина прийшли обурені колеги та студенти. «Що зрозуміли б вони, якби я їм сказав, що ...моє серце голосно кричало: «Не можу мовчати!» — згадував панотець Валентин.

Панотець Валентин був пострижений у ченці з ім’ям Лука, на честь євангеліста й апостола Луки, який теж був художником і лікарем. Посвячений у сан єпископа, владика тепер поєднував операції та лекції зі священнослужінням і читанням проповідей, вів гарячі диспути з безбожниками. Сучасники згадують: «Панотець Валентин ходив містом у рясі, із хрестом і тим дуже нервував ташкентське начальство... Із хрестом на грудях читав лекції студентам університету. Читав добре. Студенти його любили. Після операцій і викладання багато займався живописом, писав ікони для храму й анатомічні таблиці».

Власті розпочали жорстоке цькування владики в газетах. А після того, як він відслужив свою першу архієрейську службу, його забрали в ГПУ, звинувативши у зв’язках із контрреволюційними козаками. Пізніше етапом відправили в Єнісейськ, де він відразу почав лікувати хворих, потім ще далі — на Ангару. Дізнавшись про приїзд владики в Туруханськ, місцеві жителі зустрічали його, прохаючи благословення. І скрізь — чи то в занесеному снігом селі з крижинами замість шибок, чи то біля самісінького Льодовитого океану — владика Лука залишався вірним собі: був спокійний і бадьорий, ні на що не скаржився і відразу ж, якщо була можливість, починав прийом хворих, а в місцевих храмах читав проповіді. У 1926 р. перше заслання закінчилося.

У другому засланні в Архангельську професор розробив новий метод лікування гнійних ран, а, повернувшись із заслання, видав монографію «Нариси гнійної хірургії», де узагальнив свій величезний хірургічний досвід. Ця серйозна наукова праця була високо оцінена і стала підручником для багатьох поколінь хірургів.

1937 року прокотилася нова хвиля арештів. У липні єпископа Луку звинуватили у створенні контрреволюційної організації і як «шкідливого елемента» знову відправили до в’язниці. Цього разу до нього застосували так званий конвеєр, коли безперервні допити цілодобово чергувалися з побиттям. Обвинувачуваний на знак протесту не раз оголошував голодування, але це не допомагало. У владики загострилася тяжка серцева хвороба, набрякли ноги, почалися галюцинації. Але з цим ніхто не рахувався, від нього вимагали зізнатися у шпигунстві і видати співучасників. Проте, як і перше, він усе заперечував, нікого не звинуватив і ні на кого не вказав. Потім було заслання на п’ять років у Красноярський край.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, професор Войно-Ясенецький, перебуваючи в ув’язненні, був призначений головним хірургом евакогоспіталю в Красноярську. Після закінчення роботи в госпіталі він одержав грамоту-подяку Західно-Сибірського військового округу, а після війни нагороджений медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні».

«Яку відповідь дам за вас Богу?»

Отже, одинадцять років тюрем і заслань закінчилися. 1946 року за праці «Нариси гнійної хірургії» та «Пізні резекції при інфікованих пораненнях великих суглобів» професору Войно-Ясенецькому була присуджена Сталінська премія I ступеня. Сто тридцять тисяч карбованців премії владика віддав постраждалим у війні дітям.

На той час слава про професора-єпископа рознеслася всією країною та за її межами. Однак владика Лука не радів з цього. Прийнявши 1944 року Тамбовську кафедру, він був глибоко стурбований станом справ у єпархії, станом душ і храмів своєї пастви. Він звернувся до віруючих із закликом: «Візьмемося усі, сильні і слабкі, бідні і багаті, вчені і невчені, за велику і важку справу відновлення церкви та життя її». Вже через два роки в Тамбовській єпархії було відкрито 24 парафії.

У цей же час святитель із метою релігійного просвітництва віруючих почав працювати над книгою «Дух, душа, тіло». Така духовна праця в умовах безроздільного розгулу атеїзму була украй необхідною. Спираючись на новітні наукові дані та відкриття, владика Лука намагався довести, що наука не суперечить догматам релігії, а навіть підкріплює їх.

Із травня 1946 року владика Лука почав своє служіння в зруйнованому війною Криму. Храми були розорені, священиків мало. Зате забагато шкідливої «опіки» з боку уповноваженого у справах церкви, який контролював кожен крок владики. Особливо серйозно владика Лука був стурбований поведінкою своїх пастирів. Сам кристально чистий і чесний, він того ж вимагав від них, без жалю виганяючи грошолюбних, недбайливих «брудних найманців, які пасуть себе, а не паству».

Не менше суворо стежив святитель за якістю проповідей, вважаючи, що вони повинні зворушувати простотою, задушевністю і любов’ю. Саме такими були його проповіді. Усього він виголосив їх тисячу двісті п’ятдесят, що склало дванадцять об’ємних томів.

Переймаючись справами церкви, владика не полишав і лікування, яке завжди проводив безплатно. Поєднання в ньому талановитого вченого-медика і переконаного релігійного діяча, очевидно, збільшувало можливості при зціленні хворих.

Якось на засіданні хірургічного товариства один військовий хірург запитав Войно-Ясенецького: «Як ви, такий спеціаліст, хірург, можете вірити в того, кого ніхто ніколи не бачив, у Бога?» На це професор відповів зустрічним запитанням: «Ви вірите в кохання?» — «Так». — «Ви вірите в розум?» — «Так». — «А ви бачили розум?» — «Ні» — «Ось так і я не бачив Бога, але вірю, що Він є». Ось ця глибока і щира віра і підтримувала владику в усіх його справах, а через нього передавалася і його хворим, що жадали зцілення.

Сам владика Лука казав: «Ми знаємо, що найбільші генії науки поєднували віру в Бога і наукову діяльність... Віруємо в існування світу духовного, віруємо всім серцем, глибоко переконані в тому, що, окрім світу матеріального, є безмежно, незмірно вищий світ духовний... Коли щось заперечуємо у науки, то це її право відкидати духовне... бо духовний світ не можна дослідити науковими методами, якими ми досліджуємо природу матеріальну».

Підбиваючи підсумки свого служіння людям, Валентин Феліксович писав: «Багато хто говорить і пише, що я оживив їх духовно, відродив до нового життя... Вони пишуть, що хоч яка висока моя медична діяльність, але архієрейська незмірно важливіша. Я й сам так думаю».

Наприкінці свого наповненого стражданнями життя святитель Лука почав сліпнути. І хоча академік В.Філатов, який приязно ставився до нього, не раз попереджав про небезпеку і пропонував свою допомогу, владика так і не знайшов часу потурбуватися про власний зір і незабаром геть осліпнув. Однак лікуючи хворих, продовжував ставити дивовижно точні діагнози.

Свій життєвий шлях владика Лука закінчив 1961 року. Здавалося, весь Крим прийшов проститися з духовним пастирем і цілителем. Оскільки у своєму житті він втілив ідеал святості і висоту духовної досконалості, 1995 року церква зарахувала святителя Луку до образу святих.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво