«Я ЛЮБЛЮ СПІВАТИ ОДИН» - Соціум - dt.ua

«Я ЛЮБЛЮ СПІВАТИ ОДИН»

16 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 16 серпня-23 серпня

Чому ми вважаємо, що перехід до ринкової економіки — це випробування лише для дорослих? Діти не гірше, а можливо, навіть краще за нас відчувають розлади в житті...

Чому ми вважаємо, що перехід до ринкової економіки — це випробування лише для дорослих? Діти не гірше, а можливо, навіть краще за нас відчувають розлади в житті. Відчувають знервованість батьків, не впевнених у завтрашньому дні, безпорадність школи, і, нарешті, те, що сьогодні дедалі більше утверджується принцип: кожен сам по собі, а напівіронічна приказка минулого — хочеш жити, вмій крутитися — стає основним законом. І в цьому коловороті рідні діти виявляються в ролі пасинків...

Нещодавно в Черкасах серед двох тисяч батьків було проведене соціологічне опитування: «Хто, на ваш погляд, відповідальний за виховання ваших дітей?» І уявіть собі, 1080 осіб (це були здебільшого мами) відповіли: «Школа». Інші варіанти відповідей розподілилися в такий спосіб: «міліція» (140 чоловік), «суспільство» (310), «нинішня влада» (320), «не можу відповісти» (80). І лише в 50 (!) відповідях було: «ми самі... наша сім’я... я і мій чоловік...»

Так, можуть бути черстві й затуркані власними життєвими проблемами вчителі. І держава, і суспільство, і міліція, зрештою, можуть бути настільки зайняті своїми проблемами, що їм справи немає до наших дітей. Страшно про це писати, але таке може бути (і, на жаль, є!) у період суспільних катаклізмів. Але навіть за найтяжчих часів дітей виховували мати, батько, бабуся з дідусем, коротко кажучи, сім’я. Мир у сім’ї, можливість нормально вчитися, працювати і знайти собі гідне місце в житті — словом, те, що завжди вважалося для дитини добром, не перестало бути ним і сьогодні. Ось лише зло стало начебто відвертішим і більш лихим.

Дуже цікаве дослідження здійснила в Донецьку група ентузіастів-психологів на чолі з кандидатом педагогічних наук Олександром Куринським — у дев’яти школах міста відбулися анонімні опитування, що охопили 1026 старшокласників.

Начебто б відомо, що становить собою покоління «шістдесятників» і хто такі «діти перебудови». А яким же буде покоління, що має (на це дуже хочеться сподіватися) відродити Україну? Принаймні половина опитаних школярів від 14 до 17 років вважають це не лише своїм обов’язком, а й навіть місією.

У цьому аналізі анкет хочу зупинитися не на громадянських якостях хлопців і дівчат (це особлива розмова), а на відповідях, присвячених стосункам з батьками, цій вічній темі. Адже і справді, з усіх вічних тем, що хвилюють нас, найбільш вічна — батьки і діти. Майже всі люди — батьки, а всі без винятку — діти.

На запитання «Чи довіряєш ти своїм батькам?» відповіли всі 1026 хлопців і дівчат. Причому всі, абсолютно всі довіряють «частково», а в процентному відношенні матерям довіряє більша кількість хлопців і дівчат, батькам — менша.

«Ні. Вони мене не розуміють. Якби я розповіла хоч половину про себе — з мамою стався б серцевий напад».

«Ніхто так не бреше, як мої батьки, запевняючи мене в тому, що понад усе на світі люблять правду».

«Хіба можна довірити таємницю батьку? Він, якщо щось не так, — відразу потиличник».

«Мої батьки все роблять, як скаже дідусь. А він був дуже ідейним, стійким комуністом. От і розпускає руки, якщо я вмикаю музику на повну котушку. Все йому сьогодні не подобається, а от раніше все було «правильно».

Однак хлопчик має рацію. Ми десятиліттями сприймали психічно покалічених людей як приклад для наслідування. От уявіть собі: вторгнення в Нормандію союзників. Має бути важкий бій, на багатьох чекає смерть. І молодий англійський солдат пише не прощального листа батькам або коханій дівчині, а заяву: «Якщо я загину, прошу вважати мене лейбористом»... Дарма смієтеся, читачу. Ми ж зовсім недавно нормально сприймали слова: «Якщо я загину, прошу вважати мене комуністом».

«Я стану їм довіряти тоді, коли перестануть робити мені щохвилини зауваження».

«Набридла сліпа покора».

Не всі, далеко не всі батьки можуть сказати дитині: «Роби, як я», тому більшість віддають перевагу вбивчій для педагогіки формулі: «Роби так, як я кажу, і не розмірковуй». Плюс тотальний контроль за всім життям дитини, коли батьки є не стільки другом-вихователем, скільки ментором-наглядачем. Природно, що в дитини таке ставлення викликає активний протест. Саме тому матері так часто скаржаться: «Я все покинула заради нього, а у відповідь нічого, крім невдячності».

Не можна вимагати від підлітка, щоб на кожну вкладену в нього «одиницю батьківської любові» негайно відбувалася віддача з відсотками. Все це набагато складніше, ніж видається навіть досвідченим педагогам. Адже проблеми виховання особистості хвилюють не лише наше «хворе суспільство», а й усе людство. Проблема «батьків і дітей» тому і вічна, що стосується всіх.

«Мене ніхто не любить — ні мати, ні вчителі. Я сирота при живій матері».

«Часом не хочеться жити, стільки зла навколо, та й удома тільки й чую: «Звідкіля ти на нашу голову взявся?»

Так, усі біди, серед них і виховання підлітків, стаються тому, що в наших душах іде нескінченна громадянська війна. Наші серця ведуть нескінченний поєдинок з видимими і невидимими супротивниками: з родичами, друзями, начальством. І це чудово бачать і розуміють діти.

Життя, звісно, складніше від найскладніших і найпродуманіших анкет. Якусь дитину батьки пальцем не торкають, порошинки здмухують, а вона ледве підросте — і в таку історію потрапить, що батьки ладні повіситися: «Шмагати треба було!»

Вони, власне, мабуть, її били, тільки не паском, а словами. Напевно, головними словами в її вихованні були «не можна», «не треба», «погано». Дитина з малих років живе в постійному страхові і розуміє, що «все не можна», а зрозуміти, що і як можна, що треба, що добре — не в змозі. До того ж, якщо здмухувати «порошинки з неї», тобто увесь час забороняти дитині «сунути палець у свічку», скінчиться ця справа тим, що вона «засуне голову в грубку», щойно батьки прогавлять, оскільки з болем і небезпекою в мінімальних, профілактичних дозах вона не зіштовхувалася, і до життя не підготовлена.

«Батьки вважають мене маленьким і нічого мені не дозволяють робити самостійно. Посилають до магазину за хлібом і олією, а слідом іде бабуся і, як шпигун, усе перевіряє».

«Набридло слухати нотації. Всі, кому не лінь, мене вчать».

«Мені здається, що без мене батьки жили б чудово. Я їм увесь час заважаю».

«А буває, мати пристає з пестощами, з поцілунками. Ну як їй пояснити, що цілуватися негігієнічно».

«Ці телячі ніжності набридли. Мене, як маленьку, перед сном батьки — і тато, і мама — намагаються поцілувати. Набридли».

Соціальне розшарування нашого суспільства, поділ людей на бідних і багатих відбувається й у дитячому середовищі. Нащадки заможних батьків «тусуються» окремо від бідних, чим принижують і ображають останніх.

«Мені не пощастило, що я народився в сім’ї прибиральниці».

«Наша сім’я — невдахи. Бабуся моєму татові не раз казала це прямо в обличчя».

«Ми — бідні, і цим усе сказано».

«Батьки в мене гарні. Обіцяли до випускного подарувати «БМВ».

«Образливо, що лише діти «нових українців» мають і комп’ютери, і відики, і іномарки. Я ненавиджу і «нових українців», і їхніх підлих дітей».

«Мрію про комп’ютер. Нічого мені не потрібно, навіть дружба дівчинки».

«Я вважаю, що при грошах можна досягти всього, навіть якщо на це не тягнеш розумом».

Директор однієї зі шкіл Херсона зізнавався: «Нерівність жахлива — одних дітей на «Мерседесах» до школи підвозять, а інші... Мені доповідали: один семикласник сказав своєму багатому сусідові по парті, що поцілує його в сідницю, якщо той дасть 20 доларів. І що ви думаєте? Вони домовилися — один у компанії зняв штани, а другий тричі поцілував...»

Але ж і раніше також була нерівність. Це тільки здавалося, що похмура шкільна форма зрівнювала синів шоферів з нащадками секретарів обкомів. Усі, мовляв, училися за однаковими підручниками, їли в піонерських таборах ту саму синювату вівсянку і здавали стандартні нормативи ГТО. Адже дитинство і тоді було різним. Зразкові дівчатка і гарні хлопчики вчилися на відмінно, бадьоро виступали на зборах, а після школи вступали до престижних вузів і починали робити кар’єру в межах всемогутньої Системи. «Важкі підлітки» розбивали шибки і фізіономії однолітків, пили пиво і курили «Біломор» у підворіттях, потрапляли на облік у дитячу кімнату міліції і займалися сексом на підвіконнях запльованих під’їздів. Нерідко з перших виходили закінчені мерзотники, а другі, перебісившись, виростали цілком гідними людьми. Бувало й навпаки. Але на порозі дорослого життя кожному доводилося визначати для себе, «що таке добре і що таке погано». Причому батьки, сім’я відігравали в «підказуванні» не останню роль. А сьогодні класний керівник однієї з київських шкіл, давня знайома, яка раніше навчала мою дочку, а потім онучку, каже: «У минулому зустрічалися батьки, які абсолютно не цікавилися своїми дітьми, їхніми успіхами або неуспіхами в школі. Але тепер таких — кожен другий. У школу не ходять, на запис у щоденнику не реагують... Зайдеш до них додому — пісні обличчя, спокійні інтонації, а тим часом син другий місяць заняття пропускає. Нічого, мовляв, не хвилюйтеся, він із хлопчаками гуляє. Коли ще погуляти, як не в молоді роки?»

Серед питань анкетування, проведеного в Донецьку, було й таке: «Чи пишеш ти вірші?» Ми, дорослі, вважаємо, що для них найважливіше підібрати кросівки в тон джинсам. Думаємо, що модний одяг хвилює їх набагато більше, ніж тонкощі дієприкметникового звороту. Ми так вважаємо. І дуже помиляємося. 23 відсотки дівчаток і 7 відсотків хлопчиків признавалися, що пишуть для власного задоволення. Проза, поезія, особисті щоденники, листування — всі жанри використовуються для самовираження.

«Прийду додому і замість інформатики сяду писати вірші. І так добре на серці»...

«Веду на комп’ютері щоденник потай від усіх. Пишу про друзів, про кохану людину, яка носить чарівне ім’я — Льоха».

«Я не поетеса, але раптом сяду на диван, і вірші так і сиплються з голови, так і сиплються».

«Коли мене охоплює якесь почуття, мені хочеться висловити його у віршах. Мені треба вилити свою злість або свою радість».

«Вірші не пишу, але граю на скрипці. Мої предки носяться з моєю музикою, як з писаною торбою. А я і скрипку, і музику — ненавиджу. Хотів би писати вірші, але абсолютно немає часу».

Приблизно 15 відсотків хлопців і дівчат заявляють:

«Я талановитий. Шкода, що Ніна із 7-В цього не розуміє».

«Мене наша класна записала в хор, але я ходжу туди, як на страту. Адже я розумію — треба співати в хорі, але я ж не винний, що люблю співати один».

«Так, як я пишу вірші про природу і кохання, і Пушкіну не снилося».

«Усі діти — вундеркінди. У тому числі і я».

Оце правильно! Тому що більшість дітей з раннього віку дуже допитливі. Ось чому так важливо, щоб батьки не спиняли дитину — «не чіпай», «не лізь». Нехай лізе, нехай задовольняє свою допитливість!

«Хочу зробити світове відкриття в галузі фізики. А батько бив мене за розібраного телевізора. Не розуміє, що так світового відкриття я можу і не зробити».

Нехай дитина майструє, малює, ліпить усе, що захоче. І треба похвалити, навіть якщо вона зробить по-своєму. Вона завжди робитиме все трохи не так, у цьому суть обдарування. Часом великі наукові відкриття і твори мистецтва з’являлися на світ саме тому, що їхній автор робив усе «не так».

«Я збираю гербарій дуже давно. А мама все мене соромить: «Здоровенний хлопець, а якимись листочками і квіточками грається!» Соромно за її неосвіченість».

Власне, все життя дитини — це творчість. Навіть її життя в лоні матері — вельми складна творчість. Не перебільшую. Їй дається лише дев’ять місяців на те, щоб з’явитися на світ людиною. А от якою саме вона стане людиною, це вже залежить від нас, дорослих.

Психологи, вивчаючи нинішніх підлітків, відзначають особливості в їхній поведінці, психіці, життєвих установках, особливості, названі дуже символічно: «за відсутності маминої любові». Мова йде не про вихованців дитбудинку. Ці діти мають батьків або хоча б маму, їх ніхто не принижує і не мордує. Багато навіть навчаються в престижних школах, добре одягнені і мають комп’ютер... Єдине, чого їм бракує, — материнського, батьківського тепла. У дорослому світі, такому метушливому і жорстокому, ці підлітки почуваються зайвими, аж до небажання жити. Вони чутливі до фальші, хоча самі дуже цинічні. Розмовляєш з ними — ніби ходиш по мінному полю.

В одній вінницькій школі дев’ятикласникам запропонували написати анонімний твір на тему «Моя мама — яка вона?» Вийшло 29 розповідей. Яка ж вона, «збірна мама»?

З одного боку:

Добра. Ласкава. Справедлива.

Гарна господиня, готує вареники — пальчики оближеш.

Чуйна. Весела. Терпляча. Ніжна. Все розуміє.

Велика приколістка. Вміє співати.

Завжди дає грошей, не шкодує коштів, щоб я не виглядала лахудрою.

Завжди чемна з моїми товаришами, вони її люблять.

Не задирається. Дає носити свої колготки, черевички і все інше.

Терпить, коли вмикаю музику на весь рубильник, тільки щільно закриває двері.

Гарна, молода, бачив, як якийсь чоловік на неї в автобусі задивлявся.

Розумниця. Часом таке втне.

Фарбує волосся, і мені це подобається...

І з другого боку:

Зла і страшна, як вобла.

Замазура і нечепура, її халат усім уже намозолив очі.

Зайнята тільки собою. Жадібна до безпам’яті, гривні якоїсь не випросиш.

Як сяде на телефон, так і строчить, строчить.

Груба.

Батько її б’є і правильно робить — нехай до чужих не стріляє очима.

Увесь час варить суп і сосиски, нічого іншого не знає, мабуть.

Постійно лається з батьком, чому він ще не запив — не знаю.

Б’є мене дотепер, але ж я вже не маленька.

У нас у будинку завжди пиятика, всі це знають, соромно жахливо...

Ось так. Ми, батьки, абсолютно беззахисні перед суворим і всерозуміючим оком своїх дітей. Адже кожному з нас так хотілося, щоб маленька людина, якій ми колись подарували життя, любила нас завжди.

Розумію, говорити про любов, її кількість, розмаїтість складно, тому що вона — Божий дар. Та лише в щасливу мить появи на світ нашого дитяти. А потім любов — праця, часом непосильна, праця серця, розуму, душі, праця на все твоє життя, що залишилося. Любов до своїх дітей не завжди можна висловити словами, розрахувавши відповідно до кількості випраних пелюшок, штанів, курток, до кількості поїздок до моря, годин, проведених на свіжому повітрі, або грошей, виданих на кишенькові витрати. Та й навряд чи потрібно все це висловлювати словами, вести облік своїх добрих справ. Адже любити своє дитя, віддати йому всього себе — природний закон . Але як охоче ми, дорослі, клянемося в безмежній любові до своїх дітей і як по-різному їх любимо! І чи любимо?

Бачили колись обличчя людей, які скаржаться на своїх дітей? Люті, не люблячі, добра не бажаючі. Але й ці люди впевнені, що люблять дітей, просто не перестають лічити на пальцях — хто, скільки, кому любові винний і чому недодає? Ніхто! Нікому! Анітрішки! Так само як винний кожний. Усім! Завжди! До нескінченності! І тоді якось вранці, увечері, наодинці або в натовпі, під дощем або під парасолькою раптом зрозуміємо, що досі начебто і не любили своїх дітей пo-справжньому. Стане сумно до сліз. І безкінечно радісно. Тому що саме в цю мить настане прозріння: «Нікому наші діти, крім нас самих, не потрібні. Це нас, єдиних на усьому білому світі, Господь обрав відповідати за наших дітей. Тому що в них більше нікого немає, крім нас». І лише тоді в сім’ї почнеться надзвичайне життя, сповнене взаємного щастя, любові і чудових відкриттів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво