Я — очевидець - Соціум - dt.ua

Я — очевидець

22 грудня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №49, 22 грудня-29 грудня

Восени 1941 року німецька армія наближалася до Харкова. Мені було вісім років. Батько і старший брат воювали в Червоній армії...

Восени 1941 року німецька армія наближалася до Харкова. Мені було вісім років. Батько і старший брат воювали в Червоній армії. Удома залишилися я, мама, тітка і бабуся. Добре пам’ятаю, як одного ранку наш будинок прокинувся від крику «Німці йдуть!». Усі висипали на вулицю. Першою, тулячись до будинків, ішла піхота, за нею — броньовики та мотопіхота. Останніми з’явилися чорні мундири есесівців. Біля будинку навпроти (добре пам’ятаю) дві дівчинки тримали квіти. Звали їх Марта і Густа. Вони були німкені. Проте німців зустрічали з квітами і багато хто з росіян та українців. Чому? Напевно, як визволителів від комуністичної диктатури та репресій органів НКВС. У багатьох моїх друзів дитинства хтось із батьків (а то й обидва) був репресований як «ворог народу», і жоден не повернувся додому. Мій дядько отримав у 1937 році десять років таборів за участь в Організації українських націоналістів, його дружина — п’ять років за те, що була його дружиною. Повернулися вони додому після реабілітації 1955 року.

Невдовзі після початку окупації ми з мамою пішли до центру міста. Раптом вона схопила мене за руку й різко повернула назад. І тут я почув жахливий крик. Оглядаюся — і бачу під балконом другого поверху технікуму промтранспорту людину, яка смикається в зашморгу. Кілька днів повішених із табличками «комуніст» чи «партизан» на грудях не знімали, напевно, для залякування населення. Комендатура провела реєстрацію євреїв і циган. Незабаром їх зігнали в табір за тракторним заводом і розстріляли. Нині там меморіал.

У місті діяла комендантська година. Першими німецькими словами, які я вивчив, були: verboten — заборонено та erschieben — розстріляти.

Проте люди поступово пристосовувалися до нових умов життя, почали базарювати. Запрацювали залізниця, вцілілі заводи. Пустили трамвай. Перший вагон був лише для німців, другий — для всіх інших. Надрукували гроші, хоча на базарах найчастіше був товарний обмін: продукти обмінювали на речі (одяг, взуття, прикраси тощо).

Для нашої сім’ї перша зима була жахлива — продуктів не було. Мати з тіткою Лідою зібрали якісь речі, одяг, взуття і пішли по селах обмінювати їх на продукти. Минав час, а вони не поверталися. Ми з бабусею почали пухнути від голоду. Тоді вона повела мене в церкву, і мене охрестили, щоб не пішов на той світ «нехристем». Зробити це після мого народження сім’я не наважилася. Батько був безпартійний, але працював лікарем, тож могли бути неприємності...

На щастя, через два дні повернулися мама й тітка, привезли продукти, і ми з бабусею поступово оговталися.

Слід сказати, крадіжок майже не було: німці за таке розстрілювали на місці. Проте спекулянтів і шахраїв вистачало. Так, двоє чоловіків, завсідників базару, запропонували моїй мамі купити мішок борошна — великий дефіцит на той час. За це хотіли якісь прикраси, частину — авансом. Щось із прикрас, що зберігалися на чорний день, мама їм віддала. Після цього мерзотники тривалий час годували матір обіцянками, а потім зажадали ще й коштовностей. Тоді мама зрозуміла, що це афера, і звернулася по допомогу до приятельки, в якої квартирував німецький офіцер. Його попросили забрати в шахраїв наші прикраси, і, коли ті прийшли по наживу, їх зустрів цей німець. Та замість того, щоб забрати в аферистів наші коштовності, законослухняний німець відвів їх до поліції. Звичайно, від українських поліцаїв вони швидко відкупилися.

23 серпня 1943 року Червона армія визволила наше місто від фашистів. Але в мою сім’ю прийшла біда. 15 вересня маму зустріли в місті ті два мерзотники. Вони були у військовій формі. Заарештувавши матір, вони здали її до НКВС. Негідники звинуватили її в тому, що вона видала їх німцям як євреїв. З’ясувалося, що їхні справжні прізвища Сахнович і Сапожников. Абсурдність обвинувачення була очевидна: якби їх заарештували як євреїв, то негайно розстріляли б. Але вони жили й працювали при окупантах, звичайно, мали інші паспорти, та й зовнішність мали нетипову для євреїв. Затримали їх як шахраїв, тому вони легко відкупилися від місцевих поліцаїв.

Проте в ті часи «гуманний» радянський суд не виносив виправдувальних вироків. Мати отримала свої десять років таборів і 14 січня 1949 року померла в Кизиллазі. Навіть місце її поховання невідоме. Напевно, братська могила.

Вирок матері супроводжував мене все життя. Хоча я й писав в анкетах, що мати померла 1943 року, працівники Першого відділу підприємств, де я працював, знали про мене все, що їм потрібно. Повністю моя мати, Станкова Любов Павлівна, була реабілітована прокуратурою України тільки 31 січня 1992 року.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво