Вже рік минув, або Реквієм за Музеєм історії Києва - Соціум - dt.ua

Вже рік минув, або Реквієм за Музеєм історії Києва

18 березня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №10, 18 березня-25 березня

Майже одинадцять років тому Верховний суд України розпочав облогу розташованої з нею по сусідству пам’ятки архітектури ХVІІІ століття — Кловського палацу...

Майже одинадцять років тому Верховний суд України розпочав облогу розташованої з нею по сусідству пам’ятки архітектури ХVІІІ століття — Кловського палацу. Саме в квітні 1994 року вийшло розпорядження Кабінету міністрів України про виселення Музею історії Києва і передачу палацу судовому відомству. Музею же милостиво виділяли перший поверх у будинку проектного інституту «Укрпроектстальконструкція» на проспекті Визволителів, що біля залізниці на Лівобережжі (?!).

На щастя, непоправного не сталося і перший наступ Верховного суду в серпні було зупинено твердою позицією тодішнього міського керівництва і категоричною резолюцією тепер уже екс-президента України Л.Кучми: «Треба від цього відмовитися». Але, отримавши 1995 року в своє розпорядження місткий п’ятиповерховий будинок у тилу музею і зробивши короткий перепочинок, Верховний суд вже в лютому 1996-го знову звернувся до Президента з приводу передачі Кловського палацу під палац правосуддя і переселення музею в якесь «відповідне приміщення».

Ось тоді газета «Дзеркало тижня» і висловила вперше свою думку. Нам було «ніяково за високих посадовців, які не розуміють очевидного й у цьому нерозумінні стали на неправедний шлях. З таким же почуттям ніяковості та сорому старозавітний Сим прикривав наготу батька свого Ноя, коли той «випив вина, і сп’янів, і лежав оголений», але в нашому разі хміль тут ні до чого, тут — інше» («Дзеркало тижня», 2 березня 1996 р.).

1996 року здоровий глузд і розуміння суспільством простої істини: що менше музеїв, то більше потрібно судів і тюрем, — перемогли вдруге. Цьому сприяла активна позиція діячів науки, мистецтва та культури, виступи засобів масової інформації і знову ж утручання вищої влади.

Здавалося, Кловський палац і Музей історії Києва збережені для киян. Але не так сталося, як гадалося: Верховний суд не облишив своїх устремлінь і продовжував планомірну облогу. І це попри те, що Київська міська рада у вересні 2001 року затвердила комплексну програму «Розвиток музейної справи в Києві на 2001—2005 роки». Цією програмою, зокрема, передбачалося до 2005 року реставрувати і розширити ансамбль Кловського палацу. Але Верховний суд розпочав новий етап у своїх зазіханнях на пам’ятку історії (і комунальну власність), говорячи вже не про палац, а про ціле «містечко правосуддя» у Липках.

Цього разу зусилля увінчалися успіхом. 11 серпня 2003 р. прем’єр-міністр України В.Янукович підписав розпорядження № 506-р: «Розмістити Верховний суд України в будинку по вул. Пилипа Орлика, 8 із передачею будинку до сфери його управління після переміщення Музею історії Києва в будинок по вул. Хрещатик, 2 (Палац мистецтв «Український дім»). Державному управлінню справами передати в оперативне управління Музею історії Києва приміщення такої ж площі в будинку по вул. Хрещатик, 2».

На жаль, на відміну від міської влади десятирічної давнини, Київрада погодилася на передачу Кловського палацу, а по суті — фактичну ліквідацію Музею історії Києва.

Мало того, що будинок колишньої Київської філії Музею Леніна конструктивно абсолютно не підходить для розміщення експозиції Музею міста, то ще й виділено для нього не весь Український дім (як дехто може подумати), а лише один (!) четвертий поверх площею в півтора разу меншою (!), ніж у Кловському палаці. А приміщення для зберігання фондів узагалі відсутні.

Вдруге в «Дзеркалі тижні» написали про «музей, який віддають під суд», 11 жовтня 2003 року. Ми сподівалися, що в Рік культури в Україні (!) і в ювілейний рік 25-річчя музею здоровий глузд стосовно закладу культури візьме гору.

На це сподівався насамперед колектив музею, що захищав своє дітище. Сподівалася Верховна Рада України, приймаючи 18 вересня 2003 р., за поданням народного депутата Л.Танюка, постанову «Про необхідність збереження цілісності унікального історико-архітектурного і музейного комплексу Кловський палац (пам’ятка архітектури ХVІІІ століття) — Музей історії м. Києва». Вищий законодавчий орган держави записав: «Рекомендувати Кабінету міністрів України переглянути і скасувати розпорядження від 11 серпня 2003 р. № 506-р «Про розміщення Верховного суду України» як такий, що суперечить законам України «Про музеї та музейну справу», «Про охорону культурної спадщини», «Про власність» та іншим».

Сподівалися більш як 60 відомих діячів культури, просвітництва та науки, серед яких народні депутати І.Драч, П.Мовчан, В.Яворівський, письменник П.Загребельний та інші, котрі висловили своє обурення у Відкритому листі Президенту України. Сподівався академік НАН України народний депутат П.Толочко, котрий направив окремий лист Леоніду Кучмі з проханням «скасувати незважене рішення Кабінету міністрів». Сподівався народний депутат Б.Олійник, який подав через місяць після постанови Верховної Ради депутатський запит на ім’я прем’єр-міністра.

У відповіді ж, яку Борис Ілліч одержав від тодішнього першого віце-прем’єр-міністра М.Азарова, не було жодного слова про те, як виконуються рекомендації Верховної Ради, стурбованої прямими порушеннями закону про музеї. Але зате саму суть питання було повністю перевернуто з ніг на голову, а тому відтворимо відповідь повністю: «Повідомляємо, що переміщення Музею історії Києва в будинок по вул. Хрещатик, 2 (Палац мистецтв «Український дім») зумовлене тим, що це дасть більше можливості населенню міста й туристам відвідати Музей і ознайомитися з його експонатами. Місце розміщення будинку Українського дому та зручна транспортна розв’язка становить перевагу в організації екскурсій. Крім того, будинок Українського дому споруджували під музейний комплекс. З цими доказами погодилася і міська влада і прийняла відповідне рішення. Що стосується розміщення Верховного суду України в приміщеннях Музею історії Києва по вул. Пилипа Орлика, 8, то таке рішення продиктоване винятково необхідністю компактного розміщення служб Суду, досягнення мобільності і взаємодії в їхній діяльності, що є не менш важливим при виконанні Верховним судом України своїх функцій».

По-азаровськи виходило, що музей «переміщають» на благо самого ж музею. А щоб будинок (саме будинок, а не палац ХVІІІ століття!) не стояв пусткою, його займе ВС. Оце вже дійсно, за класикою, «коні не винні». Напевно, це самі музейники просили знищити свою 25-річну працю і перетворити музей на піонерську кімнату на тему історії Києва серед ярмарків-розпродаж в Українському домі. І знищити, бо експозиція, що існувала в Кловському палаці, за своїми габаритами в іншому приміщенні просто не може розміститися.

Газета «Форум націй» найкраще прокоментувала незворушну відповідь колишнього першого віце-прем’єра: «Будинок Українського дому мав бути музейним, але музею занадто специфічного. Той, хто вважає, що його дійсно можна використовувати як класичний музей, або ніколи не бачив справжнього музейного будинку, або востаннє відвідував музей під час шкільної екскурсії в далекому дитинстві. І все це пишеться всупереч кваліфікованим поясненням про те, що переїзд музею в приміщення, які сьогодні сприймаються населенням винятково як ярмарковий центр, призведе до його загибелі, негативної реакції не лише української громадськості, а й усіх, кому небайдужа історія, культура й авторитет столиці України» («Форум націй», грудень 2003 р.).

І ось тепер газета «Дзеркало тижня» учетверте (див. також матеріал Ігоря Гирича, «ДТ» №39, 2004 р.) за минуле десятиріччя змушена писати на тему «Музей і суд». Тому що, попри думку Верховної Ради і письмові заяви громадськості, виступи на радіо й телебаченні, на публікації в газетах, протести колективу музею, Верховний суд домігся свого. Десять років облоги увінчалися «перемогою».

День 9 березня 2004 року став для музейної експозиції в Кловському палаці останнім. Пам’яткою архітектури ХVІІІ століття заволодів Верховний суд, а майно музею «переміщено» на четвертий і частину п’ятого поверху Українського дому. Унікальні фонди музею — свідчення нашої з вами, кияни, 1500-річної історії! — складено в дві тисячі ящиків і вже цілий рік перебувають у геть неприпустимих умовах зберігання.

При цьому ніхто з міських посадових осіб не відвідав колектив музею, не вислухав думку тих, хто зберігає історичну пам’ять, не розповів про подальші плани та перспективи. Не було їх і на урочистих зборах у листопаді 2003 року, коли музей відзначав своє 25-річчя.

Ми, люди, котрі стежили за ситуацією, просимо вибачення у киян за те, що не були почуті владою. За те, що столиця України на довгі роки залишиться без музею своєї історії, яким кияни так пишалися. За те, що вже ніде зібратися Клубу любителів старовини, Клубу авторської пісні й іншим ентузіастам, для яких Музей завжди був рідним домом. За те, що ветеранам війни та праці, котрі так любили приходити в Кловський палац, нікуди буде йти на свої збори. За те, що двері палацу вже ніколи не відчиняться перед цінителями майстерності українського зодчого Степана Ковніра. У вітчизняній історії ще не було випадку, щоб музей «переміщали» з історичного будинку (читай: виганяли, знищували) задля казенної установи.

Один із чиновників ВС пояснював: «Нам потрібен будинок, який був би «обличчям» не просто Верховного суду, а всієї судової системи. Кловський палац для цього ідеально підходить». Що ж, суд показав своє істинне обличчя.

Можна скільки завгодно декларувати підтримку культури, говорити про патріотизм, повторювати відомі слова про нерозривний зв’язок історії народу з його майбутнім. Усе залишається словами, якщо на ділі — інше.

Де й коли відродиться Музей історії столиці України? Це запитання ставили собі й не знаходили на нього відповіді всі присутні на двогодинній прес-конференції, що відбулася 2 березня в Українському домі. На двох нижніх поверхах галасував традиційний передсвятковий ярмарок, а поверхом вище розмірковували про інші категорії й одностайні були в одному — це сусідство несумісне.

Якщо ж казати про Український дім у нинішній його якості, то він безумовно потрібен і суспільству, і державній владі, і місту саме для того, як використовується нині. Для громадських зібрань і симпозіумів, партійних з’їздів і конференцій, прийому іноземних гостей, проведення різних виставок, показів мод і святкової торгівлі. Адже якщо об’єктивно, у місті немає придатного для всього цього будинку.

А що ж із Музеєм історії Києва? Про це на прес-конференції було висловлено несподівану, але єдино справедливу думку. Музей має повернутися в Кловський палац, який зараз, порушуючи всі норми поводження з пам’ятками архітектури, перебудовує Верховний суд для своїх потреб!

Верховний суд слід забезпечити сучасним будинком, який відповідає його статусу й потребам. Нова влада, котра проголосила духовне відродження і демократію своїми основними цінностями, повинна поставити нарешті крапку в цій не дуже привабливій історії.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво