Вулиця поетів, учених, лікарів. Із нотаток про рідне місто минулих років - Соціум - dt.ua

Вулиця поетів, учених, лікарів. Із нотаток про рідне місто минулих років

6 листопада, 2009, 14:32 Роздрукувати Випуск №43, 6 листопада-13 листопада

Давній шанувальник Києва письменник-романтик Костянтин Паустовський одного разу зауважив: «Історія будинків буває інколи цікавішою за людське життя...

«Киев — родина нежная,

Звучавшая мне во сне

…Я готов целовать

твои улицы…»

О.Вертинський

Давній шанувальник Києва письменник-романтик Костянтин Паустовський одного разу зауважив: «Історія будинків буває інколи цікавішою за людське життя. Будинки довговічніші за людей і стають свідками кількох людських поколінь». Повною мірою це стосується вулиць, на яких розміщені старі будинки з їхніми багатоликими мешканцями. І справді, якби відновити історію цих будинків та цих вулиць, дізнатися, хто тут жив, які події відбувалися, — вийшов би, за словами того ж таки Паустовського, «соціальний роман, можливо, навіть значніший, аніж романи Бальзака». І далі письменник, згадуючи тінисту й тиху вулицю, на якій по приїзді до Києва оселилися його батьки, будинок, із якого він уперше пішов до гімназії, поділився з читачем пам’ятною картиною замислених каштанів, що викидають перше весняне листя — прозоре, зім’яте, вкрите рудуватим пухом.

Нерозгадана назва

Гадаю, що навряд чи хтось із моїх земляків — корінних киян і тих, для кого наша столиця стала другою малою батьківщиною, не бував на Тарасівській. Усі знають цю круту, свого часу занурену в густу зелень вулицю, тиху й затишну. Незабутня вулиця мого дитинства, далеких шкільних років, на якій ділив радощі й прикрощі зі своїми однолітками. Їхні юні обличчя, захоплюючі суперечки, голоси вражаюче зримо зберігаються в пам’яті. Але про це розмова ще попереду. А поки що зауважу: відомостей про Тарасівську вулицю в публікаціях, присвячених Києву, невиправдано мало. Несподіваним винятком став нарис, датований 1993 роком, під короткою, але гранично адресною назвою «Моя Тарасівська». Автором цього нарису в популярній київській газеті «Правда України» був відомий публіцист і письменник Григорій Кіпніс (літературний псевдонім К.Григор’єв). Розповідаючи про те, хто в різні роки мешкав на Тарасівській, він писав: «Це була вулиця поетів, художників, архітекторів, професорів, адвокатів, лікарів... Одне слово, вулиця інтелігентів. Але передусім і найбільше — вулиця поетів. Чи не тому, що сама Тарасівська — як поезія. Така питомо київська, вся в каштановому цвіту, вся в пахощах бузку, з камінною бруківкою, що круто збігає у бік річки нашого дитинства Либеді, з вузькими тротуарами з жовтої цегли, зворушливо описаної свого часу Паустовським, гарна, затишна, тиха. Знали поети, де жити і складати вірші...». І в іншому місці: «Так складалося, що медики або селилися тут, або просто народжувалися на Тарасівській, а потім уже ставали першокласними лікарями».

До речі, про саму назву вулиці — Тарасівська. Запитання це інтригує нас донині. Найпоширенішим вважається припущення, що вулицю названо на честь Тараса Григоровича Шевченка. Чи так це? Важко сказати... Зауважу, що такі ж туманні й витоки назв сусідніх вулиць — Паньківської та Микільсько-Ботанічної. Припускають, що першу названо ім’ям Пантелеймона Куліша, другу — Миколи Костомарова. Але все це лише версії. Думка, яка побутувала ще до революції, буцімто три згадані вулиці, що петляють на відтинку від Караваївської до тупика Тарасівської, названо на честь видатних представників вітчизняної культури, швидше за все, хибна. Адже Тарасівська була відома ще із середини XIX століття, її назва, найімовірніше, пов’язана з приміським селом Тарасівкою. Прикметний і такий факт: у 1959 і 1962 роках під час розкопок у районі саме цієї вулиці було виявлено кілька монет — одну мідну часів Боспорського царства, дві срібні — Антоніна Пія. Це навело київських істориків на думку, що тут у II столітті н.е. існувало поселення.

Фото: Василь Артюшенко
Фото: Василь Артюшенко
Ще один цікавий факт. Вулиця Тарасівська, як стверджують старожили, давно відрізнялася від інших, розміщених поблизу, своєю старовинною пожежною дзвіницею. А спеціальна служба для гасіння пожеж з’явилася в Києві ще в другій половині XV століття, після отримання Магдебурзького права. Все це означає, що Тарасівська — одна з найдавніших київських вулиць. І її назва не могла бути пов’язана зі згаданими вище іменами. Адже ті, кому вони належать, жили значно пізніше. А ось імена тих, чиї життя в різні роки XIX і XX століття були пов’язані з Тарасівською, відомі достеменно і навіть можуть бути донесені читачеві з певними подробицями. Почнімо з поетів.

Шановані імена

Тут народився Максим Рильський, що провів свої дитячі роки поза Києвом — у Романівці на Житомирщині. Жив на Тарасівській й інший поет — Лев Озеров, який згодом переїхав до Росії й перекладав там твори українських авторів. У різний час мешкали на Тарасівській Анна Ахматова (в будинку
№ 25) і Максиміліан Волошин (у будинку №4). У будинку, розміщеному поруч із «садибою Чайки», жив відомий український поет Василь Еллан-Блакитний. А на фасаді будинку №14 можна бачити меморіальну дошку, яка сповіщає, що тут у березні 1889 року жила і працювала Леся Українка. Жила вона у квартирі свого брата М.Косача.

Вище вже згадувалося, що певний час на Тарасівській мешкала інша велика поетеса, Анна Ахматова (уроджена Горенко). Завдяки нашій колишній землячці Кірі Гаєвській, походженням зі старовинного дворянського роду, яка жила у Дніпропетровську, кияни дізналися про раніше невідомі сторінки життя Анни Андріївни, пов’язані з нашим містом. Аня Горенко після розлучення батьків переїхала з матір’ю з Царського Села до Києва, де жили їхні родичі, і вступила до гімназії при Левашовському пансіонаті. Потім вона їде з матір’ю до інших родичів — у Євпаторію, а через рік повертається до Києва, де відвідує Фундуклеївську гімназію. Потім навчається на Вищих жіночих курсах — у цьому приватному навчальному закладі працювали викладачі відомого київського Інституту шляхетних дівиць. Розміщувалися курси на Фундуклеївській, 51. Будинок цей зберігся й понині. Навчаючись на юридичному відділенні курсів, майбутня поетеса подружилася з матір’ю Кіри Гаєвської (уродженою Дубровською), яка також мешкала з сім’єю на Тарасівській. Звідси вони разом ходили на заняття. До речі, Єлизавета Дубровська й народилася на Тарасівській, у будинку, в якому жила її бабуся Євгенія Яківна — вдова героя Севастопольської оборони Василя Дубровського. Анна Андріївна любила згадувати той час, коли, як вона казала, «ми були молоді і щасливі».

Мій давній товариш, дуже відомий невролог і шанований київський клініцист із лікарської династії Маньківських Микита Борисович, який має завидну пам’ять, розповів мені про декого з тих, хто жив на Тарасівській, і нагадав, що і родина його покійного дідуся Микити Івановича Маньківського — відомого київського військового лікаря — жила тут у двоповерховому будинку під номером 20. Мешкав там молодий Маньківський зі своїми батьками — матір’ю Катериною Дмитрівною та батьком Борисом Микитовичем, який став згодом одним із провідних українських невропатологів. За порадою професора Ф.Яновського, який перед тим встановив у Катерини Дмитрівни ревмокардит, сім’я Маньківських у 1926 році переїхала в сухіший район Києва — у Музейний провулок, що прилягав до Олександрівської вулиці (нині Грушевського). А до того на Тарасівській вони були в тісних стосунках із тодішніми своїми сусідами — викладачами навчальних закладів, ученими-медиками та практикуючими лікарями.

Позаду основної споруди їхнього будинку стояв у дворі двоповерховий флігель, що його орендував професор історії, член Української Академії наук Микола Василенко. За гетьманського правління він обіймав посаду міністра освіти, і до будинку його охоронцем був приставлений жандарм. Другий поверх у тому ж таки флігелі займав завідувач кафедри університету професор Роже. У будинку під номером 18 мешкав ще один завідувач кафедри університету — професор-психіатр Іван Сікорський, батько знаменитого авіаконструктора Ігоря Сікорського, сумно відомий своєю ганебною участю в процесі Бейліса. У будинку номер 16 також жили медики — доцент кафедри нормальної анатомії Микола Волкобой та його колега — завідувач кафедри патологічної фізіології професор Семен Ярослав. А з протилежного боку Тарасівської, в будинку №3, мешкав рентгенолог Гейнісман, близький знайомий Маньківських, згодом — професор і завідуючий відділом психоневрологічного інституту. З того ж самого боку, в багатоповерховому будинку №17, розміщувалася приватна терапевтична лікарня лікаря Кулішера. І ще, зовсім поруч із Тарасівською, трохи осторонь перехрестя з нинішньою вулицею Саксаганського, в будинку під номером 75, де раніше була лікарня Маріїнського товариства Червоного Хреста, а тепер — інститут, у якому я працюю, — в далекі 1920-ті роки розміщувався інститут удосконалення лікарів. Першим його директором було призначено професора Олександра Бернштейна. До речі, на протилежному боці вище згаданого перехрестя жив військовий лікар Михайло Слонімський, батько майбутнього невропатолога, багатолітньої соратниці Бориса Микитовича Маньківського — Віри Слонімської. З нею у роки свого студентства й подальшої роботи у КМІ я часто зустрічався, як і з Борисом Микитовичем, що його шанувала наша сім’я.

Доповню перелік відомих киян, які мешкали на Тарасівській, і іншими іменами. На розі Толстого й Тарасівської в одноповерховому дерев’яному будинку, спорудженому 1842 року, жив професор Київського університету філософ О.Новицький. Протягом двох років (1847—1848) у цьому будинку мешкав студент математичного факультету університету, згодом — відомий художник Микола Ге. Значно пізніше тут жив філософ, член Академії наук України О.Гіляров. У 1870—1871 роках на Тарасівській мешкав видатний педагог К.Ушинський. Тими ж роками жив там із сім’єю і ректор університету, доктор медицини О.Матвєєв. Мешканцями будинку №1 були видатний хірург М.Волкович, який закінчив медичний факультет Київського університету в 1882 році, у пізніших роках — художник Р.Мельничук, випускник Київського художнього інституту, академік Української академії наук Д.Зеров. У будинку №5 1919 року мешкали поет В.Еллан-Блакитний і доктор медицини К.Трітшель. Тут же розміщувалося товариство боротьби з туберкульозом, яке Трітшель очолював. Навпроти, у власному будинку №4, в 70-х роках XIX століття жив ботанік Панас Рогович, а співвласником цього будинку був архітектор П.Шлейфер. Прикметно, що саме в цьому будинку провів перші роки свого життя Максиміліан Волошин.

У 70-х роках XIX століття в будинку №12 розміщувалася народницька «Київська комуна» В.Дебогорія-Мокрієвича. А ось у будинку №6, де в пізніших роках жила наша родина, працювали редакції трьох київських видань, у тому числі журналів із інтригуючими назвами — «Вегетарианский вестник» (20 номерів на рік) і «Вегетарианское обозрение» (щомісячний) зі слоганом «Єдиний вегетаріанський орган у Росії». Тут-таки розміщувалася книгарня «Самопомощь». Поруч, у флігелі сусіднього будинку (№8), жив майбутній академік-біохімік О.Бах, який у ті часи долучився до революційного руху.

Тут доречно зазначити, що людьми, причетними до культури й науки, були не лише ті, кого я згадав вище, а й багато мешканців найближчої до Тарасівської — Микільсько-Ботанічної вулиці, де наприкінці XIX століття оселилася родина Паустовських, яка шанувала місто, з котрим пов’язані гімназичні роки майбутнього письменника. Не випадково в автобіографічній повісті Костянтин Георгійович багато й тепло написав про Київ і киян. А хто жив на Микільсько-Ботанічній? Ось далеко не повний перелік: учений і політичний діяч М.Грушевський, історик і літературознавець О.Грушевський, мистецтвознавець Г.Павлуцький, народниця С.Присецька (мати академіка О.Богомольця), математик Б.Букрєєв, який до 100 років читав лекції в університеті, батько відомого в більш пізні роки київського лікаря Є.Букрєєва, філолог Ю.Яворський, художники Л.Крамаренко, В.Масляніков, В.Кричевський. А ще й члени Академії наук України О.Левицький і О.Білецький (пам’ять останнього увічнено меморіальною дошкою, встановленою на фасаді будинку №14). Мешкав на Микільсько-Ботанічній у будинку №33, розміщеному неподалік Ботанічного саду, відомий журналіст, критик і театрознавець, викладач російської мови та словесності В.Чаговець, батько майбутнього академіка Р.Чаговця.

Сподіваюся, читач сам дійде висновку, що ці київські вулиці, які справіку тут сусідять, справді близькі за духовною аурою. Сусідили тут не лише згадані будинки, що в них жили київські інтелектуали, а й будинки, в яких чимало їх працювало, а перед тим — здобували знання. У цих навдивовижу різних за архітектурою минулого будинках розміщувалися студентські лекційні зали і кабінети найдавнішого нашого університету, що на Володимирській, вікна якого звернені на колишній Миколаївський сад, а з іншого боку — на Ботанічний парк. Тут-таки розміщувалися й університетські клініки медичного факультету (нині — Національного медичного університету), неподалік — будинки двох бібліотек — публічної та медичної (остання — у колишньому особняку Терещенків), трохи нижче від знаменитого «професорського» будинку, відомого ще як «будинок Мороза», що на розі Володимирської і Караваївської (нині Толстого). Зазначу: в цьому старому київському будинку також мешкало чимало київських медиків та викладачів столичних навчальних закладів.

«Я бы начал эту юность наново, пусть с войны…»

Розповідь моя про ці вулиці минулих років та їхніх мешканців буде неповною, якщо не згадати, що в 1940-х роках багато тутешніх мешканців пішли звідси в лихоліття війни. Чітко пам’ятаю 22 червня. Того недільного досвітку до моєї рідної Тарасівської почали долинати глухі розриви перших ворожих бомб і віддалений гуркіт важких літаків. Мимоволі спливає в пам’яті спогад про те, як несподівано занурилася в тяжке мовчання вулиця мого безтурботного дитинства, котра щойно прокинулася в радісному променні. В уяві стоять розгублені сусіди, які лаштувалися виїздити на природу, візки з невибагливим дачним скарбом, що завмерли на тротуарах і проїжджій частині бруківки, а поруч — сонні після перерваного сну малюки у барвистому вбранні. Потім — калейдоскоп метушні й перипетій. Пам’ятаю, як стали навстіж відчинятися вхідні двері парадних нашого та сусідніх будинків, а вулиця заповнилася натовпами людей, які кудись поспішали. Вже під кінець дня багатьох можна було бачити в приміщеннях найближчих контор, домоуправлінь, шкіл, поблизу входів у районні військові комісаріати. Скрізь виникали стихійні збори, обговорення.

Вже в наступні дні й тижні почали помітно безлюдніти будинки киян. З Тарасівської та сусідніх вулиць пішли в діючу армію багато вчених, літераторів, поетів. Серед них Андроник Чайка, Микита Маньківський, Семен Гудзенко, Григорій Кіпніс, Борис Горянський, мій брат Ілля Трахтенберг. Нагадують про воєнні роки і меморіальні дошки, встановлені на згадку про безстрашних київських підпільників, які загинули у фашистських катівнях, Героя Радянського Союзу Олександра Пироговського (на Тарасівській, 19) і Героя України Тетяну Маркус, на будинку школи №44, в якій я навчався, що неподалік рогу Тарасівської та Жилянської. З цієї школи пішли в армію, прослуживши в ній у воєнні та повоєнні роки, мої однолітки Олег Буданков, Марк Городецький, Григорій Шурмак, Марк Поліський, Борис Епштейн та інші. Чимало їх не повернулося з війни. Потім мій товариш шкільних років, які минули на рідній Тарасівській, напише про війну і про улюблене місто свого дитинства такі проникливі рядки:

Я родился в этом городе, рос.

Мне не надо в этом городе роз.

Мне не надо в этом городе дач.

Мне не надо в этом городе
и удач, и неудач.

Тишины бы мне, каштановой,
и весны.

Я бы начал эту юность наново, пусть с войны…

Тепер, коли згадую своїх співучнів, які згодом стали відомими поетами, спливають у пам’яті й інші їхні віршовані рядки, які прийшли до нас сьогодні як відлуння далекої війни. Процитую одного з них, уже покійного, — Лазаря Шерешевського:

Гул войны в душе не умолк,

В сны врывается вновь и вновь

Односложное слово — Долг,

Односложное слово — Кровь.

День твой труден бывал и крут.

В испытаньях твой дух окреп.

Односложное слово — Труд.

Односложное слово — Хлеб.

И судьба творилась твоя,

Словно жернов, перемолов

Сотни сложностей бытия

Односложностью этих слов».

Чи маємо ми право, дорогий читачу, благословенну Тарасівську іменувати не лише вулицею поетів, а й вулицею вірних захисників Вітчизни? Переконаний, що моє запитання не буде сприйняте як риторичне. Адже все це було — і страшна війна, і скорбота, і горе, і радість визволення рідного Києва, і щастя великої Перемоги, сумні і світлі поетичні рядки наших земляків.

По суті, що таке історія? Рейн Карасті на це запитання відповів, мені здається, неординарно: «Історія — це не те, що було колись. Історія — це те у світі, що нас особисто стосується, історія — це люди, чиї голоси ми чуємо крізь холод часів». Чи не правда, судження не зовсім звичайне, але правильне? Згадуючи близьких товаришів моїх шкільних років, із якими щодня спілкувався тоді на рідній вулиці, а також своїх дорослих сусідів, яких постійно тут зустрічав, — викликаю в пам’яті знакові картини. Ось вузьким тротуаром простує назустріч медичний генерал професор Андроник Чайка, повз чий будинок за високою загорожею густого саду ми гучною ватагою мчали на вулицю Караваївську до хвіртки Ботанічного саду. Коли перед нами маячіла його представницька постать у сірій військовій шинелі, з-під якої прозирали червоні лампаси, ми, поступаючись йому дорогою, відступали з тротуару на бруківку. Запам’яталася велика сивоволоса голова професора, суворий погляд, енергійна хода. А ось спливає в пам’яті інша картинка. На протилежному від генеральського будинку боці я й мої шкільні товариші, спускаючись униз, завжди зустрічаємо в один і той самий час ще одного представницького сусіда. Високий, сухорлявий, він простував по-балетному на прямих ногах із трохи розведеними в боки носками, привертаючи до себе увагу елегантним артистичним образом. Звали його Микола Дельсон, був він танцюристом, балетмейстером і педагогом із хореографії. Помітна постать! Різні колоритні особи жили на моїй Тарасівській, і вражаюче органічно вони вписувалися в її симфонічний і вже звичний ритм та настрій.

Коли я, працюючи над цими нотатками, напередодні чергової знаменної дати — дня визволення Києва від фашистських загарбників — вирішив побувати під стінами свого старого будинку, — потім перейшов вулицю й наблизився до будинку №3, на якому встановлена меморіальна дошка з ім’ям Семена Гудзенка. При цьому згадав, що в мого друга Григорія Кіпніса про нашу вулицю написаний не один, раніше вже згаданий нарис, а два. Опублікований 1992 року в одному з березневих номерів «Литературной газеты» нарис називався «Семен Гудзенко — хлопчик із моєї вулиці». У ньому цитується й напис на меморіальній дошці, що гласить: «У цьому будинку в 1922—1939 рр. жив поет-фронтовик Семен Гудзенко». А нижче — рік народження 1922 — і рік смерті — 1953. Між цими двома датами — коротке життя поета, 31 рік. Зовсім мало... А скільки увічнено в талановитих книжках віршів, залишено людям. Про його фронтову одіссею, поетичну творчість, яка зробила Гудзенка визнаним лідером цілого фронтового покоління молодих поетів, про його журналістську діяльність спецкором «Литературной газеты» багато говорили на відкритті меморіальної дошки у травні 1988 року. Присутні на цій події я й Григорій Кіпніс ділилися думками про те, що наша Тарасівська — воістину вулиця поетів.

А тепер про самого Кіпніса — блискучого публіциста, письменника, перекладача, близького мого товариша з юнацьких років. Переді мною на столі — його остання книжка. Видання, на жаль, посмертне... Серед нарисів, вміщених у книжці, є й ті, що їх Гриша — хай дозволено мені буде називати його так, як називав за життя, — писав спеціально для «Дзеркала тижня». У ті часи щойно створений тижневик відразу заявив про себе не лише як суспільно-політичне видання, а й як суспільно-художнє. Так, принаймні за характером публікацій, сприйняли його читачі. І Григорій Кіпніс став у ньому частим і завжди бажаним автором. Лаконічна, помітна назва книжки — «Корпункт», під нею, як ремарка, — «На перехрестях зустрічей». Інтригуюча обкладинка: вгорі відтворено добре знайомий логотип «Литературной газеты», а нижче — три виразних знімки. На них — сам автор, він же — зі своїм товаришем з «Літературки» Булатом Окуджавою, замислений, з окулярами, піднятими на високе чоло, Микола Амосов. Саме він передмовою до цих нарисів подав своє проникливе слово у формі стислої замітки «Про Григорія Кіпніса». Пригадую, як під час однієї з наших зустрічей у Гришиному гостинному будинку на Лівому березі незадовго до його смерті ми з Миколою Михайловичем обговорювали одвічні питання: «Хто винен?» і «Що робити?». Розмова була емоційною. Запам’яталося, як скептично налаштованому Миколі Михайловичу і мені, теж налаштованому не дуже оптимістично, Гриша викладав обнадійливі думки про найближчі зміни. Вірив у них і жив ними. А ще пам’яттю про минулу війну. Завжди цікавився ситуацією в медицині, в якій, окрім М.Амосова, працювали багато його друзів — Юрій Щербак, Яків Бендет, Володимир Фролькіс, Юрій Віленський, а ще деякі наші співучні з 44-ї. Притягальна сила минулого спонукала мене зовсім недавно пройти по Тарасівській у свою стару школу, вдихнути її повітря, глянути на хлопчиків і дівчаток, які галасливим натовпом заповнюють навчальні кабінети, на стіни коридорів, заклеєні, за укоріненою в нас звичкою, різного роду оголошеннями та програмами, роздивитися на дошці фотографії найкращих учнів. Знову згадалися наставники далеких років: директор школи Головач, один із її ветеранів — Марія Іванівна, улюблениця тих, хто захоплювався літературою, Ірина Володимирівна... Як і раніше, школа зберігає свій колишній номер — сорок чотири, стоїть на тому ж самому місці — Жилянська, 46, поблизу перехрестя її з Тарасівською.

Коли я був школярем, вулиця Жилянська називалася інакше. Вчителі розповідали нам, що 1926 року її було названо на честь учасника революції 1905—1907 років у Києві і Громадянської війні в Україні Бориса Жаданівського. Підпоручик 5-го понтонного батальйону 3-ї саперної бригади в Києві Жаданівський у листопаді 1905 року очолив повстання саперів, які перейшли на бік військової організації РСДРП. Під час
збройного зіткнення з урядовими військами в районі цієї ж вулиці його було тяжко поранено, потім — заарештовано й ув’язнено в каземати «Косого Капоніра» на Госпітальній, що їх називали «київським Шліссельбургом». Жаданівського засудили до розстрілу, заміненого довічною каторгою. Через 12 років у Криму він загинув під час боїв із австро-німецькими військами. На будинку в Києві, в якому він мешкав, 1969 року встановлено меморіальну дошку. У перебудовні роки вулиці Жаданівського повернули її колишню назву — Жилянська. Вулиця відома ще й тим, що в різний час на ній у минулому жили революційні народники — брати Іван і Гнат Івічіви, Є.Ковальська, М.Щедрін, відомий громадський діяч М.Драгоманов, народний артист П.Саксаганський, пізніше — композитор О.Рябов.

Про рідну школу тепло написала в невеличкій, але емоційній замітці «Сорок четверта, даєш відсіч» колишня учениця Е.Полонська. Процитую одне лише місце: «Слова, винесені в заголовок, — це слова пісні на мотив відомого маршу прикордонників, яку співали в 44-й школі: ...страшний 1941 рік розметав нас у різні боки. Наші хлопчики майже всі пішли на фронт. Рік у рік виходять зі школи нові покоління. Як би хотілося, щоб їхнє життя було щасливішим за наше і щоб вони, дотримуючись традиції, могли багато років відзначати свята своєї шкільної дружби в новому щасливому столітті».

Завершуючи ці багато в чому ностальгічні нотатки, знову хочу згадати товариша з часів довоєнної Тарасівської, який назвав вулицю нашого дитинства поетичною. І для цього, як читач міг переконатися, є всі підстави. Завдяки таким вулицям, як Тарасівська, багато в чому створювалася духовна аура Києва. «...У характері тодішнього київського життя, — писав Костянтин Паустовський, — ...у самій його південній мальовничості і — хтозна, — може, навіть у блиску та свіжості київських весен і в пишному цвітінні київських каштанів містилися, як тоді казали, якісь «флюїди», що породжували підвищений потяг до мистецтва».

Хай побуде у хвилинній тиші, в роздумах про юність, весну, творчість і людські долі читач, який прочитав ці мої нотатки про вулицю далекого дитинства і рідний Київ, про який той-таки Костянтин Паустовський написав навдивовижу виправдані слова: «Київ, незважаючи на існування свого «місцевого» обивателя, був насамперед містом великих культурних традицій». І ще: «Не можна забувати і про зовнішню красу міста, яка надавала самому ладу київського життя особливої привабливості». Не втратити б нинішньому поколінню цих традицій, цієї особливої чарівності…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво