Вудро Вілсон: від профеcора до президента* - Соціум - dt.ua

Вудро Вілсон: від профеcора до президента*

9 грудня, 2011, 14:50 Роздрукувати Випуск №45, 9 грудня-16 грудня

Радикальні реформи, запроваджені президентом Вудро Вілсоном чотири покоління тому, — це не вкритий пилом історичний архів.

© Wikimedia

Держава існує для суспільства, а не суспільство для держави.

Джерелом Свободи ніколи не був уряд. Історія Свободи — це історія обмежень, а не розширення урядової влади.

Вудро Вілсон

Радикальні реформи, запроваджені президентом Вудро Вілсоном чотири покоління тому, — це не вкритий пилом історичний архів. Вони актуальні й сьогодні не тільки для Америки. 28-й президент США був переконаний, що час, у який він жив, — «доба реформ, а не революцій». Явивши державну муд­рість і далеко­глядність, він запобіг потрясінням в американському суспільстві — подібним до тих, що ви­­рували у період Першої світової війни в Європі, а в Росії в результаті більшовицького перевороту призвели до встановлення тоталітарного комуністичного режиму.

Капіталізм в Америці початку ХХ століття був незрівнянно цивілізованішим і гуманнішим, ніж дикий капіталізм, що утвердився у нас на початку ХХI століття і переростає нині в авторитарний неофеодальний режим.

Чи спроможний панівний у сьогоднішній Україні та в інших країнах СНД олігархічний клан, що прихва­тизував більшість національного багатства, висунути державного діяча, котрий переконав би його в необхідності — хоча б задля власного порятунку — вгамувати апетити й пройнятися інтересами суспільства? Адже самовпевнена переконаність скоробагатьків у тому, що вони всесильні, а їхнє панування віч­не, — насправді ілюзія. Якщо цей клан, який Збігнєв Бже­зинський назвав паразитичним та антипатріотичним, не зробить висновків, це призведе, за прогнозом усесвітньо відомого політолога, до масштабних соціальних катаклізмів у суспільстві.

Під таким кутом зору особистість 28-го президента США (1913—1921 рр.) постає як знакова, що заслуговує на увагу і в наш час. Інша річ — що ліберал Вудро Вілсон, який у своїх програмних 14 пунктах проголосив право народів на самовизначення, не визнав незалежності УНР. Та чи справедливо покладати головну провину за неспроможність України обстояти свою незалежність на початку ХХ століття на лідерів інших держав?

Особистість

«Син Божий» з Вірджинії: яким він був

«Нехай він здобуде довіру країни, яка захоплюватиметься ним. Жодна окрема сила не встоїть проти нього, і хоч би які сили об’єдналися, здолати його їм буде нелегко. Він полонитиме уяву країни самою президентською гідністю». Так патетично висловлював своє державницьке кредо Вудро Вілсон у книзі «Консти­туційне правління у Сполучених Штатах», що вийшла друком за кілька років до того, як він став господарем Білого дому. Ці та інші висловлювання про те, яким має бути президент, відбивають уявлення Вілсона про особисту місію перед Богом, перед самим собою, перед Нацією і перед Світом, яку він мріяв взяти на себе з 16-річного віку. Месіанська пристрасть була визначальною рисою одного з найсуперечливіших і найінтелектуальніших президентів в історії США, в натурі якого поєднувалися ідеалізм і прагматизм. Уже президентом, під час зустрічі з журналістами в Національному клубі преси у Вашингтоні, він поділиться потаємним: «Можете вірити чи не вірити мені, але я палаю немов полум’я у вулкані. З великої відстані вам не видно, як звідти вивергається лава, бо ви не в змозі зазирнути в кратер і побачити, як там усе кипить».

Дивлячись на світлини колишнього господаря Білого дому, важко уявити, що він був емоційною людиною. Без жодного зовнішнього прояву почуттів, зосереджений і заглиблений у себе, він радше схожий на стриману, раціонально мислячу людину. Вілсон справляє враження холодного, байдужого, відчуженого від зовнішнього світу. На­справді ж він був проповідником в іпостасі президента і як природ­жений інтроверт не міг стати популістом у сучасному значенні слова. Певно, цим можна пояснити, що ані за життя, ані після смерті він не належав до кумирів нації, хоча завжди прагнув цього і навіть більшого.

Тим часом за експертними оцінками істориків і політологів ліберального та консервативного напрямів Вудро Вілсон нез­мінно фігурує серед десяти найвидатніших президентів США. У внутрішній політиці він проявив себе одним з найефективніших реформаторів у національній історії. Він вдався до методів державного регулювання раніше, ніж Франклін Д.Рузвельт у період Великої депресії 30-х років. Ухвалені з його ініціативи закони розширили правниче підґрунтя американської демократії, а створені ним фінансові інститути функціонують і сьогодні. Його спадок у соціальній сфері, який базується на тому, що федеральний уряд і держава повинні опікуватися соціально незахищеними верствами суспільства, й досі залишається одним з головних ко­зирів Демократичної партії. З іншого боку, втягнувши країну під тиском подій у Першу світову війну, Вілсон вирвався з традиційного для США кола ізоляціонізму, вивівши їх на орбіту європейської та світової політики. На Паризькій мирній конференції 1919—1920 років разом з іншими двома лідерами Ради трьох — прем’єр-міністром Великої Бри­танії Девідом Ллойдом Джорд­­жем і прем’єр-міністром Фран­ції Жоржем Клемансо — він визначав повоєнний глобальний устрій. Та в зовнішньополітичній царині Вілсон у кінцевому підсум­ку не домігся своєї головної мети, зіткнувшись з нездоланною опозицією в самих Сполучених Штатах.

Його вважають найвидатнішим представником «ідеалістичного інтернаціоналізму», а його доктрина дістала назву «вілсоніанство». Вона передбачала вихід США на світову арену задля поширення демократії. Та моральні міркування нерідко оберталися втручанням у внутрішні справи інших країн із застосуванням військової сили в Латинській Америці та Карибському басейні. Після жовтневого перевороту 1917 року в Росії і фактичного виходу її з війни американський президент приєднався до військової інтервенції Антанти. Він відрядив туди війська, щоб запобігти захопленню більшовиками або німцями зброї та амуніції, яку держави Антанти постачали царському уряду, допомогти вивезти чеських і словацьких війсь­ковополонених Транссибірською магістраллю та утримувати конт­роль над ключовими портами — Архангельськом, Мурмансь­ком і Владивостоком. Наслідком цього стало продовження кривавої громадянської війни.

Видатний американський дослідник і сучасник 28-го президента США Семюел Еліот Мо­рісон так охарактеризував його постать у фундаментальній «Окс­фордській історії американського народу»: «Вудро Вілсона важко оцінити як президента. Особливо тому, хто стежив за його лідерством у часи війни і миру, був свідком його діяльності у Парижі і з плином часу почав терпимо ставитися до його помилок. Вілсон був великим лідером, бо відчував прагнення простих людей, його висловлювання лунали немов відлитий з бронзи дзвін. Як державний діяч він виявив гнучкість, перейшовши від пацифістської до войовничої політики, та під час переговорів у Парижі. Непоступливим він став лише наприкінці, і тоді його зусилля виявилися марними. Але він передбачив: якщо Америка повернеться до політики ізоляціонізму, вона неминуче буде втягнута в нову, жахливішу війну. І все ж американці, мабуть, ніколи не шануватимуть його так, як Авраама Лінкольна, Джорджа Вашингтона чи навіть Франкліна Д.Рузвельта через надмірну гордість та небажання налагоджувати людські контакти. То були вади його шляхетного розуму». (The Oxford History of the American people Samuel Eliot Morison New York Oxford University Press, p. 886.)

За освіченістю і досконалим знанням англійської мови Вілсо­на ставлять поряд із Томасом Джефферсоном, якого він, вихований на англо-американській культурі, недолюблював через франкофільство. Він — єдиний американський президент, що мав ступінь Ph.D, був добре обізнаний на історії, праві й очолював Американську асоціацію політологїї. Свідченнями поваги до нього та неослабного інтересу до його спадщини стали видання у Принстоні 69-томника його творів і створення в американській столиці одного з найвпливовіших у США мозкових осередків — Центру Вудро Вілсона. З 1998 року Кеннанівський інститут Між­народного центру підготовки вчених Вудро Вілсона здійс­нює Київський проект.

Томас Вудро Вілсон (від першого імені він відмовився у студентські роки), нащадок ірландських і шотландських переселенців, які прибули у Новий світ на початку ХIХ століття, символізує взаємозв’язок між двома драматичними епохами американсь­кої та світової історії. Перший президент від Демократичної партії у ХХ столітті був водночас останнім президентом — свідком громадянської війни 1861—1865 років.

Дід Вудро Вілсона був прихильником скасування рабства і пропагував ідеї аболіціонізму. Батько, рабовласник, служив капеланом в армії конфедератів, а після релігійного розколу заснував пресвітеріанську церкву Півд­­ня. Малюком Томмі бачив спалені війною землі Джорджії та Південної Кароліни. Свою кон­цепцію Півдня і Півночі як єдиної держави він сформулює у книзі «Розкол і возз’єднання» і першим серед президентів на знак національного примирення покладе вінок до меморіалу загиблим воякам Конфедерації на Арлінгтонському кладовищі. Від­тоді цієї традиції дотримуватимуться всі його наступники аж до темношкірого господаря Біло­го дому Барака Обами. Водночас як переконаний прихильник анг­ло­­саксонської зверхності він терпимо ставився до расової сегрегації у федеральних установах.

Суперечлива особистість Віл­сона цікава передусім з людсь­кого погляду. Те, що йому вдалося піднятися на державний олімп Америки, стати одним з творців світової історії початку ХХ століття, — унікальне явище. Це — переконливий приклад того, яких вершин, усупереч непереборним — на звичайні мірки — труднощам, спроможна досягти вольова, цілеспрямована особистість. Важко навіть уявити, скільки зусиль йому довелося докласти заради цього!

Майбутній господар Білого дому народився в освіченій духовній сім’ї у штаті Вірджинія, щедрому не тільки на мальовничі краєвиди, а й на президентів. Четверо з п’яти очільників США були тамтешніми уродженцями. Тож брати приклад було з кого. Та, схоже, він від народження був приречений на роль аутсайдера в суспільстві. Томмі опанував читання, коли йому минуло вже десять років: далися взнаки симптоми дислексії. Двічі через недуги змушений був кидати коледж, та попри це досяг блискучих ус­піхів у навчанні. У немічному ті­лі пульсував сильний дух. Ус­падкувавши від матері цілий «букет» хвороб: був нервозний, пос­тійно мучився головними болями, мав поганий зір, страждав на атеросклероз, гіпертонію, неврастенію та гіпохондрію.

Що ж допомогло Вудро Віл­сону утвердитися в житті й домогтися феноменального успіху? Богообраність, у яку він глибоко вірив. Це, власне, відповідь на запитання, що було рушійною силою його вчинків. І саме на цьому психологічному тлі вимальовуються штрихи біографії Вудро Вілсона…

Президент-реформатор

Прелюдія до великої гри та курс «Нової свободи»

Перш ніж стати господарем Білого дому, Вілсон вивчав право у Вірджинському університеті, отримав наукове звання Ph.d. з історії та політології в університеті Джонса Гопкінса, викладав у кількох вишах, був президентом Принстонського університету, маючи репутацію видатного реформатора в галузі освіти. Через це між ним і консервативно налаштованими членами Ради опікунів, від яких залежало фінансування, виник гострий конфлікт. Вілсон відмовився від будь-яких компромісів, оскільки вважав, що це було б рівнозначно «пристосуванню до зла», і подав у відставку.

Вимушена відставка з посади президента університету прискорила його шлях у велику політику, про яку він давно мріяв. Босам Демократичної партії потрібен був інтелектуальний, чесний, не заплямований скандалами діяч. Вілсон погодився балотуватися на посаду губернатора штату Нью-Джерсі на умові, що буде повністю незалежним, хоча партійним босам важко було повірити, що музику замовлятимуть не вони.

Він, як і обіцяв, не стає маріонеткою в руках своїх політичних благодійників і навіть виступає проти них, орієнтуючись на власні концептуальні погляди й на прогресивне крило у Демокра­тичній партії. Вілсон діє блискавично, домагаючись ухвалення законодавчим органом штату майже всіх пунктів своєї передвиборної програми. З його ініціа­тиви запроваджуються система «праймериз» — попередніх внут­рішньопартійних виборів, ефективне державне регулювання підприємствами громадського користування, страхування робітників від нещасних випадків на виробництві, здійснюється муніципальна реформа, демократизується система шкільної освіти. Губернатор спонукає законодавців ухвалити Антитрестовий закон, спрямований на обмеження свавілля корпорацій.

Діяльність Вілсона на регіональному рівні відповідає духу Прогресивної ери — періоду радикальних реформ на основі національного консенсусу, що тривав у США з кінця ХIХ століття протягом перших двох десяти­літь наступного. У той період американська еліта усвідомила необхідність радикальних змін задля збереження стабільності у суспільстві та сприяння соціально-економічному поступу країни. Спираючись на середній клас, прогресисти проголосили одною з головних цілей викорінення політичної корупції та впровадження нового законодавства.

Завдяки радикальній ліберальній діяльності губернатор Нью-Джерсі стає політичною фігурою національного масштабу і претендентом у президенти від Демократичної партії на виборчих перегонах 1912 року. Свою перемогу він пояснить «бого­обраністю». Натомість більшість американських істориків вважають, що Вілсон переміг передусім завдяки розколу в Респуб­ліканській партії. Важливу роль відіграв і інший чинник — система непрямих виборів у США. За нього проголосувала менш як половина виборців, однак Вілсон отримав більшість голосів колегії виборників.

Новий господар Білого дому діє так само цілеспрямовано, як і на посаді губернатора. Щоб донести до співвітчизників суть своєї реформаторської програми «Нова свобода», одразу після інавгурації він проводить першу в історії прес-конференцію у Білому домі в сучасному значенні цього слова — із запитаннями й відповідями. Відтоді традиція спілкування з пресою, а через неї і з суспільством утвердиться як один із головних атрибутів американської демократії і пошириться у світі.

Президент переконаний: система вільного підприємництва та винахідливість середнього класу, що є основою американського суспільства, відкривають перед державою широкі обрії. Потрібно лише подолати бар’єри на шляху до вільної конкуренції, скасувавши систему особливих привілеїв фінансових і промислових монополій, яким протегує держава. Вілсон окреслює широку законодавчу програму, спрямовану на здійснення реформ у тарифній та банківських сферах, протидію монополізації.

Представники великого бізнесу вважають ліберального реформатора надто радикальним, звинувачують його в «соціалістичних експериментах», що підривають підвалини американського суспільства. Щоб уникнути політичної анафеми, він іще до інавгурації розкриває свої цілі вузькому колу сильних світу цього. На конфіденційній зустрічі з фінансовими та промисловими магнатами новообраний президент переконує їх в необхідності змін, добровільного обмеження зрощування монополій і закликає до співпраці.

Як концептуально мислячий державний діяч він формує потужну команду радикально налаштованих ліберальних інтелектуалів і як правник сам бере активну участь у виробленні законодавчих актів.

Вілсон удруге після Джона Адамса, який створив прецедент 1799 року, скликає спеціальну сесію обох палат Конгресу і особисто звертається до вищих законодавців із закликом: «Ми повинні скасувати будь-що, подіб­не до привілеїв та штучних переваг». Перший пункт у запропонованому ним порядку денному реформ — тарифний законопроект. Президенту доводиться долати шалений опір законодавців (насамперед у верхній палаті Конгресу), які лобіюють інте­ре­си монополій. Він публічно застерігає країну від загрози махінацій лобістів. Америка збуджена. Преса б’є на сполох, підхоп­люючи його пересторогу. Невдо­волені виборці вимагають від сенаторів негайно ухвалити закон. Оливи у вогонь підливає створена для розслідування лобістської діяльності комісія, що оприлюднює докази залаштункових інтриг. Законодавці змушені відступити.

Ухвалений тарифний закон (відомий також як закон про податок з доходів) передбачає перше з часів громадянської війни істотне зменшення мита на імпорт. Це стосувалося більш як 900 найменувань продукції та сировини, сотні інших було внесено до списку взагалі не оподатковуваних. Американці схвально сприймають цей закон, завдяки якому знижуються ціни на предмети першої необхідності. Водночас жорстка конкуренція прискорює розвиток продуктивних сил країни.

Для компенсації державою доходів, втрачених через різке зменшення мита на імпорт, новий закон передбачав упровадження федеральної прогресивної системи оподаткування доходів на основі ратифікованої напередодні 16-ї поправки до конс­титуції. Згідно із цим законом встановлювалася найнижча — один відсоток — норма податку з доходів для одинаків, дохід яких становив 17 тис. дол. на рік (у нинішніх цінах — близько 370600 дол.), та подружніх пар з доходом
16 тис. дол. (нині — 348800 дол.). Ті, хто перебував нижче за цю межу, повністю звільнялися від сплати податків. Найвищу норму податку (сім відсотків) було встановлено для осіб, дохід яких становив у тодішніх цінах 500 тис. дол. і більше. Спочатку цей податок сплачував менш як один відсоток населення США. А вже за декілька років він стане головним джерелом доходів для уряду, набагато перевищивши доходи від тарифів.

Іншим важливим нововведенням, ініційованим Вілсоном, була повна реорганізація фінансово-банківської системи та грошового обігу. Сьогодні американцям важко навіть уявити, який фінансовий безлад панував у їхній країні з часів громадянської війни і аж до початку ХХ століття. У той час функціонувало близько семи тисяч банків. В обігу були золоті й срібні монети, сертифікати, «зелені», купюри Національного банку, а грошовий обіг перебував під повним контролем Волл-стриту.

Щоб гармонізувати фінансову систему з потребами економіки, Вілсон домагається ухвалення закону про створення Феде­раль­ної резервної системи (ФРС), яка виконує функції цент­рального банку США. Пре­зи­дент дотримується «золотої середини». Він прислухається до порад консерваторів і задля ефективного функціонування фінансової системи згоджується на створення 12 регіональних федеральних банків. Однак каменем спотикання стає принцип формування правління ФРС, яке за особистим задумом Вілсона та його радників-прогресистів мало регулювати її діяльність. Прези­денту доводиться витримати неабиякий тиск з боку банківських магнатів, які звинувачують його в намаганнях позбавити їх конт­ро­лю над своєю власністю. Але він не йде на жодні поступки, вважаючи призначення складу правління Федеральної резервної системи виключно компетенцією президента. Тому в управлінні ФРС, хоча форма її власності приватна, вагому роль відіграє держава.

«Закон про створення Феде­ральної резервної системи, — вважає біограф 28-го президента Артур Лінк, — був головним правничим актом в епоху Вілсона та одним з найважливіших законо­давчих актів в історії Сполу­чених Штатів. Це — наріжний камінь нової, прогресивної політичної економії, спроба поєднати приватну ініціативу з державним контролем». Було впро­вад­жено в обіг єдину нову націо­нальну валюту. ФРС і досі лишається найважливішим фінансовим знаряддям Сполучених Штатів.

Згідно з іншим законом, ство­рено Федеральну торговельну комісію (ФТК) зі статусом незалежного урядового відомства. Її головні функції — протидіяти недобросовісній конкуренції, запобігати антиконкурентній бізнесовій практиці, зокрема примусовій монополізації, скасовувати її наслідки й захищати інтереси споживачів. ФТК розслідуює проблеми, що на них вказують бізнесові структури та споживачі. У разі встановлення незаконних дій відомство спільно з міністерством юстиції може домогтися від порушників добровільної поступливості, а в разі від­мови — вчиняти адміністративні позови або позови до федеральних судів. У сучасній Аме­риці заснована в період президентства Вілсона ФТК оберігає споживачів від недобросовісної торговельної практики, починаючи з фальшивої реклами.

Мета іншого, Антитрестового, закону — відродження вільного підприємництва і рівних можливостей. Створювалися законодавчі передумови для запобігання нечесній конкуренції та монополізації. Деякі угоди визнавалися незаконними. Цей закон забороняв бізнесову практику так званого перехресного директорату, за якої одна й та сама особа могла очолювати дві чи більше компаній, що «гралися» в конкуренцію, та встановлював особисту відповідальність за порушення правил бізнесової діяльності. Якщо компанія програвала судовий процес, їй доводилося відшкодовувати конкурентам збитки, завдані нею внаслідок фінансових махінацій.

Згаданий акт легалізував діяльність робітничих профспілок і селянських організацій. Відте­пер пікетування, бойкоти, мирні страйки та ведення колективних переговорів не підлягали утискам. Метод судових заборон для вирішення трудових спорів міг використовуватися тільки у випадках, коли виникала загроза завдавання шкоди приватній власності. То була перша в історії США поступка федерального уряду організованим найманим робітникам. Американська федерація профспілок (АФП) охарактеризувала цей закон як «велику хартію праці».

Низка законодавчих актів, ініційованих президентом і його командою, стосувалася фермерів. Один з них запроваджував надання фермерам вигідних довгострокових федеральних позичок під заставу. Інший — державне фінансування сільськогоспо­дарсь­ких коледжів, де фермерів навчали новітніх технологій обробітку землі.

Змалюйте все навпаки проти того, що відбувалося в Америці початку ХХ століття, — і перед вами постане реальна картина того, що діється в Україні початку ХХI з її монополізацією в економічній та фінансовій сферах, із несправедливим оподаткуванням та іншими болячками, що роз’їдають суспільство!

Усталене в радянській істо­ріо­графії й фактично законсервоване до сьогодні твердження, що проголошений Вілсоном курс «Нової свободи» відповідав ли­ше інтересам фінансово-промислових магнатів, не стикується з реальними фактами і потребує об’єктивного переосмислення. Президент не міг і не мав наміру оголошувати їм війну, але йому вдалося переконати їх у необхідності змін і «часткових жертв». Він діяв у межах ретельно розробленої радикально-ліберальної програми, враховуючи інтереси малого та середнього бізнесу, робітників і фермерів, а відтак американський капіталізм набував привабливішого — людського — обличчя.

Завдяки вілсонівській «Но­вій свободі» Сполучені Штати уникли катаклізмів, подолавши економічний спад 1913—1914 років, а сьогодні її результами, навіть не підозрюючи цього, користуються мільйони американців.

Початок президентства Вуд­ро Вілсона був тріумфальним. Проте його фінал обернеться втратою ілюзій і особистою трагедією.

Глобаліст

США між війною і миром, Паризька конференція і 14 пунктів, що не врятували Україну

Відколи звук пострілу, який пролунав у Сараєві влітку 1914 ро­ку і запалив іскру Першої світової війни, докотився до Аме­рики з її сподіваннями на тривалий мир і процвітання, Вілсон прагне єдиної мети. «США повинні зберігати нейтралітет», — проголошує він у посланні Конгресу і закликає співвітчизників бути «безсторонніми у словах і вчинках». Його гасло спів­звучне відданості законодавців на Капітолійському пагорбі традиційній політиці ізоляціонізму та пацифістським настроям більшості американців. Навіть коли німецький підводний човен пускає на дно британський пасажирський лайнер «Лузитанія» з понад 1200 пасажирами на борту, серед яких було 128 американців, офіційний Вашингтон не вдається до рішучих дипломатичних демаршів. Тільки після нових трагічних інцидентів президент США надсилає до Берліна ультиматум з вимогою припинити необмежену підводну війну, домігшись від кайзерівської Німеччини часткових поступок.

На президентських перегонах 1916 року Вілсон перемагає під гаслом «Він утримав нас від війни!». Очільник Америки бере на себе глобальну місію, пропонуючи воюючим сторонам укласти «мир без перемоги». В Лон­доні та Парижі реагують на це стримано. Тим часом посол Ні­меччини у Вашингтоні демонст­ративно з’являється у держдепартамент з нотою про поновлення необмеженої підводної війни. Президент США розриває дипломатичні відносини з Берлі­ном, сподіваючись, однак, що воєнної конфронтації з Німеччиною вдасться уникнути.

Та за день до інавгурації у березні 1917 року вибухає «бомба»: держдепартамент оприлюднює текст перехопленої і розшифрованої британськими спецслужбами телеграми міністра закордонних справ Німеччини Артура Циммермана послу в Мексиці:

«Телеграма №1 від 16 січня. Цілком таємно. Розшифрувати самостійно. Ми маємо намір розпочати 1 лютого необмежену підводну війну. Незважаючи на це, ми намагатимемося зберегти нейтралітет Сполучених Штатів. Якщо це не вдасться, пропонуємо Мексиці союз на засадах спіль­ного ведення війни та укладення миру, щедрої фінансової допомоги, підтримки та розуміння з нашого боку, що Мексика відвоює собі територію, втрачену раніше в Нью-Мексико, Техасі та Аризоні. Подробиці угоди — на Ваш розсуд. Поінформуйте цілком таємно (мексиканського) президента про згадане вище, щойно стане очевидним, що вій­на зі Сполученими Штатами розпочалася. Порадьте йому, щоб він із власної ініціативи запропонував Японії негайно приєднатися і водночас став посередником між нами та нею. Будь ласка, приверніть увагу президента до того, що рішуче використання нами підводних човнів відкриває нині перспективу за декілька місяців змусити Англію до миру. Отримання підтвердити. Цим­мерман».

На початку квітня Вілсон ос­таточно відмовиться від політики нейтралітету і запропонує Конг­ресу оголосити війну Німеч­чині, щоб «покінчити з усіма вій­нами» й «зробити світ безпечним для демократії». Так після довгих зволікань США, зрештою, вступлять у глобальний конфлікт.

У січні 1918 року Вілсон звертається з посланням до Конгресу про «цілі війни та умови миру», основу якого становлять програмні «14 пунктів». Ось їхня суть: відмова від таємних угод, відкритість міжнародної дипломатії, свобода мореплавст­ва за межами територіальних вод, свобода торгівлі, усунення економічних бар’єрів, вирішення територіальних суперечок, забезпечення Росії щирого, гостинного прийому до співтовариства вільних держав на основі вільного вибору нею політичної системи, створення нових держав (в окремому пункті йшлося про незалежну Польщу, що об’єднує всі її етнічні території, з виходом до моря), створення Ліги Націй.

Повністю поклавшись у воєнних справах на головнокомандувача американських військ у Європі генерала Джона Дж.Пер­шинга, Вілсон присвячує свої зусилля геополітиці та дипломатії. Опинившись восени 1918 року на межі нищівної поразки, Ні­меч­чина звертається до президен­та США із закликом припинити війну на проголошених ним засадах «миру без перемоги». Дер­жави Антанти, зі свого боку, дають згоду. Сподіваючись на лаври миротворця та світового арбіт­ра, Вілсон з ентузіазмом приймає цю пропозицію.

Він — перший серед американських президентів здійснює офіційний візит у Європу. Його мета — участь у Паризькій мирній конференції, на якій має бути визначено новий глобальний порядок після Першої світової вій­ни. В європейських столицях Віл­сона вітають як апостола ми­ру. Тим часом у власному домі його позиції похитнулися: під час проміжних парламентських виборів більшість в обох палатах Конгресу здобули республіканці.

На Паризькому форумі, що відкривається на початку січня 1919 року, Вілсона чекає нове розчарування. Між союзниками виникають непримиренні супе­речності в питаннях світового лідерства, розподілу сфер впливу і територій. Британський пре­м’єр-міністр Девід Ллойд Джордж, який представляє найсильнішу морську державу, вис­тупає проти запропонованої президентом США свободи мореплавства. Французький пре­м’єр Жорж Клемансо демонструє непримиренне ставлення до Німеччини, вимагаючи максимально послабити її, не допустити відродження німецького мілітаризму як головної загрози національним інтересам. З ним солідарний Ллойд Джордж, який переміг на парламентських виборах під гаслами «Повісити кайзера» та «Німеччина повинна заплатити». Водночас він протистоїть прагненню Клемансо утвердити Францію як найпотужнішу європейську державу.

Виникають і драматичні, і кумедні ситуації. Доходить до того, що Вілсон розбороняє британського і французького прем’єрів, які зчепилися навкулачки. Ос­тан­ній цинічно заявляє: «Містер Вілсон набрид мені своїми чотирнадцятьма пунктами. Навіть у Всевишнього було лише десять заповідей».

Аби у Версальському палаці не умертвили його улюблене дітище — Лігу Націй, президент США відмовляється від багатьох своїх намірів. Проголошений ним принцип самовизначення народів сприяє утворенню нових держав на руїнах Австро-Угорсь­кої та Оттоманської імперій, однак не поширюється на Британсь­ку та Французьку, що лише зміцнюють свої позиції. Вілсону не вдається стати головним світовим арбітром. Тріумфатор на Паризькій мирній конференції — Клемансо, якого за непоступливість і жорсткість називають «тиг­ром». З одного боку, він домагається від Німеччини територіального реваншу, репарацій на астрономічну суму, з іншого — створення «санітарного кордону» проти більшовизму, в якому роль бастіону відведено Варшаві.

У стратегічну схему Клеман­со та інших світових гравців уписувалися цілеспрямовані державницькі дії політичних еліт новостворених Польщі, Чехосло­ваччини, а також Румунії. Чого не скажеш про тогочасну укра­їнсь­ку еліту, яка лише гралася в геополітику і все програла. Українській делегації, що не мала на Паризькій конференції офіційного статусу й неспроможна була вести залаштункові дипломатичні ігри, не вдалося досягти поставлених цілей: визнання УНР і виведення з українських територій усіх іноземних військ.

Президент США зустрічався з членами української дипломатичної місії і навіть давав їм надії на справедливе вирішення національного питання. Та ця проблема була на периферії його політичної свідомості, а його обіцянка виявилася цяцянкою. Аме­риканська дипломатія формально виступала за надання автономії українському народу у складі новоутворених держав. Однак під час Українсько-польської вій­ни 1918—1919 років США приєдналися до держав Антанти, фактично ставши на бік Варшави. Вашингтон не визнав УНР, а добірне польське військо із санкції великих держав під машкарою збройної боротьби проти більшовизму завдало поразки армії ЗУНР. Обіцяний у Парижі плебісцит щодо самовизначення населення Східної Галичини так і не відбувся. Територію України було поділено між Польщею, Чехословаччиною та Румунією, а левову її частку в результаті воєнної інтервенції відшматувала собі червона Москва. Цілком очевидно, що американська дипломатія, як і сам Вілсон, перебували у полоні політичних ілюзій стосовно майбутнього Ро­сійсь­кої імперії, що відроджувалася на більшовицькій основі.

І все ж головних винуватців трагедії української державності, останній акт якої, схоже, відбувається сьогодні на наших очах, слід шукати у власному домі, а не у Вашингтоні чи в Москві.

Фінал

Після повернення Вудро Вілсона до Вашингтона сенат Конгресу США, в якому тон задавали республіканці, відмовився ратифікувати представлений ним Версальський договір, частиною якого був статут Ліги На­цій. Президент вирішив попросити підтримки в народу і вирушив у поїздку по країні, подолавши десять тисяч миль. Непомірне навантаження далося взнаки. Вілсона спіткав серцевий удар, і він змушений був перервати агітаційне турне.

У Вашингтоні президент пережив інфаркт, внаслідок чого ліву частину його тіла паралізувало. Те, що відтоді він був по суті недієздатним, ретельно приховували аж до його кончини.

Майже повністю ізольований від зовнішнього світу, Вілсон жив примарними сподіваннями на те, що його оберуть на третій строк. Підлабузники в усьому світі однакові, й ніхто з його найближчого оточення не насмілився сказати йому правду ані про його фізичний стан, ані про те, що битву за Лігу Націй на Капі­толійському пагорбі остаточно програно через його вперте небажання йти на будь-які компроміси з Конгресом.

Вілсон завжди був переконаний: Бог обрав його для великих справ і охоронятиме його, допоки він їх не завершить. Та цього разу Всевишній не почув його. «Син Божий», удостоєний Но­белівської премії миру, закінчив свій життєвий шлях розчарованим і знесиленим. На смертному одрі він з гіркотою визнав, що «стомився плисти проти течії».

*Будь-які аналогії з політиками в Україні, на думку автора, недоречні

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво