«Встать! Шут идет, народный!» Олександр Каневський: п’ять розповідей про Тарапуньку - Соціум - dt.ua

«Встать! Шут идет, народный!» Олександр Каневський: п’ять розповідей про Тарапуньку

3 липня, 2009, 13:09 Роздрукувати Випуск №25, 3 липня-10 липня

На прохання «ДТ» Олександр Семенович Каневський згадав деякі історії співтворчості з Тарапунькою—Штепселем — як веселі, так і сумні...

У Києві, у приміщенні Спілки письменників України, скромно й достойно пройшов творчий вечір Олександра Каневського, відомого письменника, популярного сатирика («Теза з нашого двору», «Май нейм із Маня», «Смійся, паяце!»…) До всього іншого, Олександр Семенович — ще й рідний брат... «майора Томіна» (з серіалу «Слідство ведуть ЗнаТоКи»), кіноактора і телеведучого Леоніда Каневського.

Свого часу Олександр Каневський плідно працював на ниві українського гумору. Слід сказати, що саме його тексти й становили основу репертуару дуже популярних тоді Штепселя і Тарапуньки — Юхима Березіна і Юрія Тимошенка... Останньому недавно виповнилося б 90 років від дня народження. Він прожив 67 років (помер у 1986-му). Але слава цього незабутнього естрадного дуету жива донині.

На прохання «ДТ» Олександр Семенович Каневський згадав деякі історії співтворчості з Тарапунькою—Штепселем — як веселі, так і сумні. Прийміть його розповіді як данину пам’яті видатного естрадного артиста Юрія Тимошенка, чийого ювілею країна не помітила.

«Напиши так, щоб двірник прочитав і люди сміялися»

Ці артисти були унікальним явищем. Кажете, що ювілею Ти­мошенка в Україні ніхто не помітив? Та й смерті його майже «не помітили»! Не повідомили про це в центральних газетах, щоб не було ажіотажу. Коли з ним проща­лися в Будинку актора, народ прийшов усе одно, вулиці поблизу запрудили люди. Вони були суперпопулярними! Хоча й не були «народними артистами Радянсь­кого Союзу». Коли я приїхав на похорон Тимошенка з Москви, добився єдиної статті про нього в «Советской культуре»...

Олександр Каневський у Києві Фото: Василь Артюшенко
Олександр Каневський у Києві Фото: Василь Артюшенко
На естраді ми починали з Робертом Віккерсом. Це був мій співавтор, ми з ним пропрацювали десять років. Спробували створювати «розумну» естраду, в якій була б драматургія. Напевно, це помітили відразу, тому що нас буквально рвали на частини, надійшла маса пропозицій.

Щороку республіки СРСР звітували концертом у Москві. І Ук­раїна до нього готувалася. Це була важлива для країни подія. Для монологу талановитого артиста Костянтина Яницького, покійного вже, мені наснилася приголомшлива ідея. Сниться сон, ніби живуть... новий Пушкін, новий Шевченко, новий Ейнштейн. Во­ни тво­рять, дарують людям свою творчість, свій розум. І тільки потім виявляється, що так вони могли жити, а насправді всі ще хлопчиськами загинули під час війни. Коли я поділився цією ідеєю з Ро­бер­том, він сказав мені: «А де ти це читав? Це приголомшливо!» Ми підготували монолог для Яницького.

І саме після цього спектаклю Юра Тимошенко і Юхим Березін сказали: «Хлопці, ми хочемо працювати тільки з вами!»

Адже естрадний гумор дуже відрізняється від літературного. Тут реакція глядача має бути блискавичною. Або тиша. Але тиша не проста, а кричуща...

Після цього ми з Віккерсом написали для Тимошенка і Бере­зіна великий спектакль-ревю, який називався «Механічні приго­ди Тарапуньки і Штепселя». Його потім відзняли.

Вистава йшла прекрасно. За два роки — тисяча аншлагів. Прямо рекорд! Зали на дві-три тисячі місць були заповнені. Їх усі чекали як богів, на них робили зар­плату акторам. Потім була друга вистава...

Я не вмію писати для артиста, якщо не люблю його. Відразу відмовлявся від таких пропозицій. Для мене основне — людський чинник. А Юру і Юхима я дуже любив. Вони були приголомшливими людьми.

Інколи вимучували мене так, що, попрацювавши з ними, я місяць не міг нічого робити. Вони «викручували» мені мізки повністю! Казали: «Сашко, дві пів­хохми — це ще не жарти!» Прораховували, де буде сміх: «Хлопці, бракує сміху на цій сторінці!» — «Юро, тут п’ять сміхів!» — «Шостий має бути!» Я намагався спере­чатися, казав, що, мовляв, ти тут по-акторському дотягнеш... «Ні, — відповідав. — Ти напиши так, щоб двірник прочитав і люди сміялися... А я акторське й так дотягну, це вже моя проблема». Вони відчували смішне інтуїтивно. Кожну фразу пропускали через себе. З ними було водночас і складно, і здорово працювати. Причому ми з Робертом теж були вписані в кожну афішу. Адже працювали постійно разом. Їздили у Будинок творчості, в цековський санаторій у Кончі-Заспі. Там взимку артистам дозволяли відпочивати.

«...Тарапунька — піонер, пенсіонер і бюрократ»

Тарапунька і Штепсель — неймовірний приклад в історії естради, коли актори півстоліття працювали разом. Навіть із дружиною стільки не живуть... По­чинали з інституту, потім армія — завжди разом. Потім ансамбль, із якого виросли Вірсь­кий, Каменькович, Січкін. Уявіть, Юра і Фіма кожних два роки влаштовували за власний кошт збори фронтовиків. І якщо люди не могли приїхати, вони їм оплачували дорогу. Викликали із села свого старшину. Він приходив і робив перекличку: «Рядовий Петренко» — «Я», «Рядовий Іванен­ко» — «Я!», «Рядовий ...» — «Ви­був...» — «Вшануємо пам’ять». Потім вони йшли в ресторан, який замовляв Юра. Пили, співали пісні... З кожним роком їх ставало дедалі менше.

Найстрашніше для артиста випробування — слава і гроші. Чимало їх не витримали, роздулися. Та є й такі, на яких це не діє. Наприклад, мій брат Леонід завжди був простим і доступним. Як і Аркадій Хайт, Льоня Якубович, покійний Григорій Горін. У Юри і Фіми були спеціальні оклади. Їх не обмежували в кількості концертів. А раніше з цим було суворо, щоб артисти більше, ніж належало, не заробили. Адже бідними керувати набагато легше. А вони давали по три концерти на день, де тільки сили брали — не знаю. Зали — перепов­нені. З села бабусі спеціально приїжджали. Ка­зали: «Я приїхала тільки Тара­пуньку послухати... Тепер поїду всім розкажу...»

Вони витримали випробування славою. Більше того, ми кожну соту виставу відзначали в ресторані. Вони запрошували всіх — працівників сцени, освітлювачів: «Приведи Марію Іванівну, поклич Ніночку...» Не дай Боже з кимось якесь горе, відразу ж кидалися виручати.

Юрій зазвичай їхав на гастролі з дружиною — Юлією Пашков­ською. А Юхим часто їхав без дру­жини Розіти. Казав: «Я оселюся у звичайному номері, а різницю віддайте робітникам, щоб для них теж кращий номер найняти...»

З їхніх образів робили іграшки, про них співали кумедні пісеньки: «До, ре, мі, фа, соль, ля, сі, їхав Штепсель на таксі, Тарапунька причепився і безплатно прокотився...»

Колись Расул Гамзатов казав: «Коли я бачу Тарапуньку і Штеп­селя, здається, що це свято дружби народів...» Юра обожнював грузинські пісні, литовський живопис, знав українську культуру. Проте в Україні був помітний антисемітизм... Багато хто обурювався, чому для цих артистів пишуть не українські автори, а євреї — Каневський і Віккерс.

До того, як ми прийшли до них, вони запрошували Остапа Вишню. Той попросив: «Ну хлопці, прочитайте мені хоч щось... Я не знаю, що таке інтермедія». Вони показали йому дві-три свої найвдаліші інтермедії. Він послу­хав і каже: «Ні, краще я гратиму на барабані...»

У СРСР обмежена кількість людей уміли писати в жанрі інтермедії. На всю естраду набиралося чоловік п’ятнадцять справжніх професіоналів. І ось після пер­шого успішного спектаклю Ти­мошенко відразу ж запропонував: «Давайте писати другий спектакль»... Я йому кажу: «Юро, ось ми зробили спектакль, а поруч із нами працював Райкін. У нас сміялися більше, у Райкіна — мен­ше. Але коли я вийшов після Райкіна, у мене в долонях залишилися якісь думки, а вода стекла. А після нашого спектаклю в мене дуже мало в долонях залишилося, усе пішло в сміх. Вам треба зіграти пару трагікомічних ролей...» — «Ти збожеволів, хто нас таких слухатиме! Ми ж Тарапунь­ка і Штепсель!» — «Ви будете Тарапунька — піонер, пенсіонер, бюрократ. Ви збережете свої образи, але гратимете, а не робитимете лише антрепризи».

Одне слово, ми їх переконали. Мене і Роберт підтримав: мов­ляв, треба їм спробувати себе в ін­шій іпостасі. Ми зробили для Штепселя і Тарапуньки два сумних образи. Нібито пенсіонера, талановиту яскраву людину, відправляє на пенсію начальник-ідіот. Причому відправляє кривд­но, дає йому подарунок, у якому — стара деталь. Мовляв, усе, ти не потрібен, замість тебе буде інший. Скажу, що на той час це було дуже сміливе рішення. Потім ми зробили ще один сюжет: зіткнення двох поколінь. Про це теж не можна було говорити, бо в СРСР нібито не було конфлікту батьків і дітей. А Юра був панікером. На репетиціях увесь час пов­торював: «Не вийде, не вийде, все провалиться...» Вони вийшли з цим номером. Зігра­ли... У залі — мертва тиша. Во­ни стоять за лаштунками й не знають, що робити далі. І раптом такий вибух, що люди підвелися, аплодували стоячи. Потім він підійшов до мене й каже: «Винен, довели...»

«А чому ви ще не члени партії?»

Тимошенко був безкомпромісною людиною. І нічого не боявся. Тому влада його не любила. Чомусь вважали, що він друг Хрущова. Але сам Юра про це не розповідав: «Не треба про це!»

Наприклад, вийшов фільм «Зе­лений фургон», у якому Тимо­шенко зіграв чарівного українця. Хтось із вищих рангом підходить до нього й каже: «Ну, Юро, знову ти дражниш хохла!» — «Ти що, я ж хотів зробити колорит...» тут-таки підходить до нього ще якийсь діяч і каже: «Чого ти до нього причепився, його жид примусив!» Це про режисера. Юра розвернувся і як дасть йому по мор­ді! Всі одразу ж розбіглися, щоб не бути свідками. І біжать по Юхима: «Фімо, там Юра б’ється!» Юра кричить: «Підводься, підводься, я тебе не так ударив, щоб ти там валявся». Він підводиться, а Юра його — вдруге: «Як­що мене посадять, то нехай ця... знає, що я йому двічі вліпив!»

А коли вони їхали на декаду в Москву, завжди у вагоні з ними — начальство. Був такий випадок. Якось підсів на станції студент без квитка. Чиновник кричить: «Вигнати! Вигнати!» А Юра каже: «Почекай, ти голод­ний, напевно, їсти хочеш? Я ж теж студентом був. Почекай...» І пішов. А тим часом — зупинка. Він повертається, хлопця немає. Цей «начальник» вигнав його таки. Що там було! Юра на нього кинувся, той зачинився в купе, Юра почав бити у двері: «Вийди, сволото, я хочу у твої очі безсоромні подивитися. Кого ти вигнав? Ти вигнав голодну людину! Ти молодість свою вигнав! Мерзот­ник!» «Начальник» до ранку не виходив.

А то колись їм дозволили поїхати в Англію. Поїздка туди на той час — майже НП. Вони вивчи­ли всю програму англійською, у них була приголомшлива акторсь­ка пам’ять. Усе підготували... Пройшли всі двадцять п’ять інстанцій, які треба було пройти. Ос­танній підпис мав поставити секретар райкому. Вони приходять до нього, а він запитує: «Чому ви ще не члени партії?» І тут Юра під­хоплюється: «Яке право ви маєте принижувати нас цією пропозицією! Ви спочатку очистіть партію від мерзотників, а потім ми самі до вас прийдемо! А поки що навіть не смійте нас кликати!» Фіма каже: «Я сиджу й думаю: «Приїхали...» Уявіть, їх тоді не пустили. Лише через півроку поїздка вдалася.

Якщо виникала якась несправедливість, Юра ставав некерованим. Йому було все одно, чим закінчиться пригода. По всьому Фіма багато що розгрібав. Я називав Юхима «Ребе». Він розумник. Треба було бути залізною людиною, щоб тримати таку мудру противагу Юрі.

Як Тарапунька втік від Хрущова

Ще одна історія... Черговий урядовий концерт. Хрущов приїжджає давати черговий орден Ук­раїні. Нас запросили писати інтермедію до цієї події. Я ненавидів таку діяльність, адже слова зайвого написати не можна, жарти всі на рівні кербуду, спорту, моди. І все! Тексти читали в ЦК, потім — міністри. Юра це ненавидів. «Що, крім нас, більше блазнів немає?» — обурювався. І ставав дедалі похмурішим... Юхим же казав: «Це погано скінчиться!» Нарешті ми всі вже мали зібратися й затвердити остаточно інтермедію. І тут Фіма попереджає: «Можете не приходити, Юра втік! Полетів!» А завтра — концерт. Почали дізнаватися, куди він «полетів». Виявляється, в... Алма-Ату. Нібито звідти отримав пропозицію озвучити якийсь хронікальний фільм. Був дикий скандал. Кричали: «Нехай в Україну не повертається!»

А він, накоївши таких справ, зазвичай їхав до мами в Полтаву. Телефонував і запитував: «Юхим­ку, вони ще психують? Ну гаразд... Половлю я ще рибку...» А куди йти? Гастролі розписані на рік. Міста чекають! Афіші. Квит­ки продано. Йому телефонували, просили...

Коли він розлучився з акторкою Ольгою Кусенко, зробив взагалі одну неймовірну штуку. Ольга — приголомшлива жінка, але дітей у них не було. Юра взагалі був дамським угодником. І ось під час декади дівчатка представляли республіки, виносили рушники. І він там знайшов Юлію Пашковську, співачку зі Львова. У них розпочався роман. Юлія чекала дитину, і Юра залишив Ольгу, одружився з Юлею. Приходить просити квартиру. Началь­ник каже: «Діліться, у вас є трикімнатна квартира в Пасажі». Юра: «Я й так завдав жінці болю, пішовши від неї. А ви хочете, щоб я ще й житлоплощу відібрав?» — «Немає для вас квартири!» Він тоді забирає Юлю і їде в Полтаву до мами. Приходить до директора філармонії й каже: «Я хочу до вас на роботу влаштуватися і залишитися в Полтаві». Той отетерів від щастя: «Негайно квартиру!» Йому дали розкішну квартиру, взяли у штат полтавської філармонії. А тут дзвінки: «Юрію Трохимовичу, Київ вас чекає...» — «Причому тут Київ? Я працюю в Полтавській філармонії». — «У Москві гастролі очікуються, в Ленінграді». — «А в мене гастролі в Хацапетівці та в Мопетівці! Я маю бути там, вибачте! У Києві мені ніде жити, отож я не потрібен Києву! А в Полтаві в мене квартира, мене тут люблять».

Одне слово, місяць він грав у цю гру. Потім йому квартиру дали.

«Я так багато хотів тобі сказати, Юрочко...»

Юра вчив тексти не відразу. Під час перших вистав часто запинався. А в Юхима навпаки — голова-комп’ютер, усе пам’ятав із першого разу. І весь час підказував Тарапуньці. Бачить — Юра запнувся: «Ти, напевно, хочеш мене запитати, як я приїхав з Уж­города?» — «Так, так... саме про це я хочу тебе запитати...» — «Отож я тобі кажу, що приїхав я так...» Ми сміялися: Юра буде за сценою, а Фіма сам працюватиме за двох. Але поступово Тимо­шенко вивчав текст.

Свого часу Юра дуже багато курив. Одного разу йому стало зле — прямо на сцені. Лікар сказав: «Не кинете курити — буде ін­фаркт!» Він, як і кожен чоловік, був недовірливим. Прийшов і каже: «Що робити, не можу кинути!» Юхим заспокоює: «Не хвилюйся, йди до гіпнотизера, він багатьох вилікував і тебе вилікує...»

Ось Тимошенко й пішов до гіпнотизера. Повертається — регоче: «Він мене посадив у крісло й каже: «Заплющте очі. Ви спите, ви спите й розумієте, що курити шкідливо, курити шкідливо... І пити шкідливо...» Я розплющив очі й кажу: «Про пити — не треба!» Ти дивися, він мене й пити хотів відучити. Я до жінок уже не ходжу, курити не можна, тож хоча б випити!»

…На жаль, усе закінчилося трагічно. У нього стався інфаркт прямо на сцені...

Коли Юра помер, я відразу прилетів із Москви... Труна стояла в Будинку актора. Юхим підійшов і каже: «Я так багато хотів тобі сказати, Юрочко... Ти вибач, але я вперше в житті забув текст...»

Коли Тимошенка не стало, Бе­резін спробував працювати сам. Неначе «Штепсель про Тарапунь­ку». Але це вже було не те...

Пригадую, що за п’ятдесят років вони лише один раз посварилися, на весь рік. І зрозуміли, що не можуть один без одного. Виходив на сцену Тарапунька: «А де Штепсель?» Виходив Штеп­сель: «А де Тарапунька?» Їх не можна було розлучати. Подумати тільки — п’ятдесят років разом... Не можу згадати ще одного такого прикладу.

Я переконався, що ця людина ніби вмирає ще до своєї фізич­ної смерті. Внутрішньо вмирає.

Коли в мене пішла дружина, вперше в житті мені, злоякісному оптимістові, раптом не захотілося жити. Робота, звісно, витягувала. Але жити не хотілося. Бувало, їду в машині, а сльози застилають очі. Зупиняю машину, не можу рухатися, прямо жити не хотілося...

Але життя — дивовижна штука. Уявіть, що дружина мого брата — це дочка Юхима Березіна. Такі ось переплетіння!

Вже після смерті Тимошенка у Фіми почала швидко прогресувати хвороба Паркінсона. Треба було бути великим актором, щоб виходити на сцену. Це акторська сила.

Потім — інфаркт. Лікарня. Че­рез шість днів Березіна випускають. Він був вражений: «Сашо, вони мене випустили! Я запитую в лікаря: «А що мені їсти?» — «Усе, що хочете!» — «І що, можна випити?» — «Можете! Грамів сто коньяку!» — «Сашо! Юра ж двадцять один день лежав і після цього помер від інфаркту, а його ж мог­ли тут, в Ізраїлі, врятувати. Мене ж врятували!»

Я влаштував ювілей Юхима Бе­резіна — його 75-ліття у велетен­ському залі на 1800 місць. Він казав: «Ти не збереш людей!» — «Зберу!». Брали участь зірки — Якубович, Козаков, Леонідов. Га­зети, посольства. Вийшло велике свято, я був ведучим. Ми домовилися, що сам Березін не виступатиме. Тільки наприкінці вечора дві дівчинки вивели його на сцену попід руки. Йому скандували: «Браво! Браво!». А він: «Перед від’їздом в Ізраїль на вулиці до мене підійшла жінка й запитала: «Скажіть, ви Березін?» — «Я Бере­зін». — «Дивіться, вас ще можна впізнати...» Тож дякую, що ви мене впізнали, дякую, що ви прийш­ли до мене, що ви є, і шоломаленьки були».

Йому було важко говорити. Ко­ли концерт закінчився, він підій­шов до мене й сказав: «Більше я на сцену не вийду. Не хочу бути смішним...» Це трагічна фраза людини, яка все життя хотіла бути на сцені смішною. Так, Ізраїль подовжив Юхиму життя років на вісім. Діти — Льоня й Ганна — винайняли йому квартиру поруч, най­няли уважну жінку, яка за ним доглядала. На 80-ліття ми ще гостювали в нього. Він сидів натхнений, було вузьке коло — людей 12. А дружина його — Розіта — піш­ла до його смерті, згоріла буквально за місяць... Хоча все життя як нянька була при ньому, це божевільна підтримка. Дружина артиста — професія. Вона цією про­фесією володіла дивовижно. Виховала двох чудових дітей — не егоїстів.

На жаль, у Юри Тимошенка з дітьми щось дуже страшне стало­ся... Навіть не хочу торкатися цієї теми. Душа болить, коли про це зга­дую. Ще на 60-ліття Юрія Ти­мошенка я написав такі вірші: «Те­бя всегда любил народ за дерзкий ум, за смех свободный. Встать! Шут идет! Встать! Шут идет, народный!» Думаю, ці слова могли б стати епіграфом до недавнього 90-ліття від дня його народження, про яке в Україні мало хто згадав...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво