Всесвітній конгрес «Трипільська цивілізація»: рефлексії дилетанта - Соціум - dt.ua

Всесвітній конгрес «Трипільська цивілізація»: рефлексії дилетанта

29 жовтня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 29 жовтня-5 листопада

Трипільська культура чи трипільська цивілізація? Чи є українці прямими нащадками трипільців? Трипільці — автохтони чи мігранти з Анатолії?..

Трипільська культура чи трипільська цивілізація? Чи є українці прямими нащадками трипільців? Трипільці — автохтони чи мігранти з Анатолії? Хто повинен опікуватися охороною і збереженням археологічної спадщини? Чи варто легалізовувати діяльність приватних колекціонерів старожитностей? Ці, багато в чому риторичні, запитання вже не один рік кочують сторінками як наукових, так і періодичних видань. Навіть неозброєним оком видно, що до цієї дискусії давно прилучилися аматори та всюдисущі політики. Проведення в Києві Першого всесвітнього конгресу «Трипільська цивілізація» (8—11 жовтня) підтвердило деякі — хоча далеко не всі — побоювання автора щодо ура-патріотичного присмаку зібрання.

Серед приємних несподіванок конгресу — вихід у світ фундаментальної двотомної «Енциклопедії Трипільської цивілізації» та альбому-каталогу «Платар» (із колекції Сергія Платонова і Сергія Тарути), у якому вперше в Україні проведено наукову паспортизацію приватних зібрань старожитностей із залученням відомих фахівців. Яскравою, але малопереконливою агіткою на користь «цивілізаційної» версії щодо Трипілля став вихід документального фільму (на конгресі продемонстрували його скорочений 21-хвилинний варіант) «Свет для мира». Але не це головне, патетики вистачає і в житті, і в політиці. Розмови про те, що ми «най-най», викликають хіба що усмішку...

Зупинюся на морально-етичному боці проблематики, безпосередньо пов’язаної з трипіллязнавством. А саме — ставленні до «чорної» археології. Постає насамперед питання законодавчого забезпечення археологічних розкопок та ролі держави (чи, швидше, її відсутності), яка відсторонилася від його вирішення. Не секрет, що державні інституції — в першу чергу Інститут археології НАН України та музеї, — які повинні опікуватися охороною, збереженням пам’яток трипільської культури (або цивілізації, як кому подобається), ледве животіють й ініціатива перебуває в руках «чорних» археологів. Вони, своєю чергою, застосовуючи найсучасніші технології, обслуговують інтереси цілої обойми приватних колекціонерів.

Це — даність. Так, «чорна» археологія нині процвітає, і навряд чи кому-небудь вдасться зазирнути на її «кухню». І крок, на який наважилися Сергій Платонов та Сергій Тарута (видання альбому-каталогу, а отже — легалізація колекцій), свідчить про значні зрушення у свідомості приватних колекціонерів.

Боротьба багатьох фахівців із «чорними» археологами має і зворотний бік. Вони не в змозі протистояти їм потенційно (на кшталт двобою в боксі — легковик проти супертяжа) і «б’ють» практично не по причинах, а по наслідках. І все ж це не виключає — малоприємного з багатьох причин — продовження постійного пошуку істини лицарями науки. Мої симпатії — на їхньому боці.

Чимало речей, на щастя, опиняються в руках патріотично налаштованих колекціонерів. Відомо, що Сергій Платонов ще у 2001 році подарував Національному музею історії України свою колекцію старожитностей, яка складалася з 1315 речей! Тим часом більшість їх перебуває в запасниках музею. На часі — створення окремого Національного музею «Трипілля» в Києві.

Як відзначив кандидат історичних наук Ігор Гирич, «ми закопуємо цю проблему. Притому що не бачимо і 99% експонатів музеїв, і це стосується не тільки Трипілля. Чимало з них мають загальнодержавну вагу. Є дві площини національної проблеми: контроль за відпливом експонатів за межі країни і трагічна безпорадність музеїв, де багато невідреставрованих речей. Наприклад, у запасниках знаходиться чудовий портрет Антоновича роботи Труша. Його ж ніхто не бачив! Але ж Антонович стільки зробив для української культури! Функція сучасного музею — не тільки зберігання, часто в непристосованих для цього умовах, експонатів. Так, приватний музей Монтгомері у Філадельфії є справжнім науковим закладом, а його фундатор заповів на розвиток музею один мільйон доларів». Як бачимо, старий комуністичний лозунг «мистецтво — в маси!» спрацьовує, як завжди, не у нас.

Через нерозвиненість законодавчої бази з цього питання діяльність приватних колекціонерів в Україні перебуває фактично поза законом. Їм просто необхідна легалізація, аби нащадкам залишилася хоч частина спадщини далекого минулого, що по-хижацьки розкрадається і часто опиняється в закордонних колекціях. «Чорним» археологам не потрібна легалізація — вони розкопують скіфські кургани, грабують їх і трипільські поселення. І якщо безпорадній державі начхати на цю проблему, то хай уже приватні колекціонери зберігають для наступних поколінь залишки культури.

Те, що Трипільська культура є унікальним явищем, не викликає сумніву, мабуть, ні в кого. Питання лише у кваліфікації цього феномену без застосування романтичних сантиментів і екзоміфів. Держава вперто ігнорує проблему збереження, інвентаризації, вивчення пам’яток Трипілля. Вона стоїть «над сутичкою» між бідними лицарями від науки і аматорами з товстими гаманцями, більшість яких живуть міфами та власними доленосними «відкриттями». Виснажлива боротьба, повторюю, легковика і супертяжа триває. Арбітр «умиває руки».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво