«Все потерять – и вновь начать с мечты…» - Соціум - dt.ua

«Все потерять – и вновь начать с мечты…»

12 серпня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 12 серпня-19 серпня

До українського життя Вадима Туманова не пристебнеш ніяким боком. Хіба що будинок у Місхорі, купле...

Вадим Туманов на річці Алдан (Якутія) 1970 рік. Вже відомий старатель
Вадим Туманов на річці Алдан (Якутія) 1970 рік. Вже відомий старатель

До українського життя Вадима Туманова не пристебнеш ніяким боком. Хіба що будинок у Місхорі, куплений років тридцять тому, і посильна участь ялтинської влади в його цькуванні у 1980-ті, коли, здавалося б, усе найстрашніше в житті цієї людини вже було позаду. Однак я упевнений, що книжка його спогадів і роздумів «Все потерять — и вновь начать с мечты…» однаково цікава всім, хто жив і ще довго житиме на теренах колишнього СРСР. Дивна книжка...

За першого, побіжного прочитання, подібні до чистої води особисті переживання, мемуари, в яких головна складова — табірна Колима з жорстоким тюремним побутом, із втечами, шаленим прагненням жити й вижити. Але тільки за першого прочитання. Бо власне ув’язненню присвячено меншу частину повісті.

Сторінки спогадів так густо населені особистостями та неймовірними подіями, що навіть тепер, після всього відкритого, прочитаного про Колиму в Шаламова, Домбровського, Гінзбург і багатьох інших авторів, після десятків документальних фільмів і телевізійних сповідей виникає запитання: як Вадимові Туманову вдалося не просто залишитися в живих, уціліти фізично, а й морально не зламатися? Господь дає людині не те, що вона в нього просить, а те, що людині потрібно. Вадим Туманов хотів бути капітаном далекого плавання, до 22 років дослужився до штурмана, посьорбав солоних вітрів і у воєнні роки — хоч і не на бойових кораблях, і далі все йшло до того, що він таки підніметься із золотими шевронами на капітанський місток. Але 1949-го молодого штурмана зняли із суховантажа «Уралмаш», що прийшов до Таллінна з Гетеборга, і наказали терміново з’явитися в управління кадрів Далекосхідного пароплавства. Без пояснення причин. «Наступного дня я стояв на причалі, спостерігаючи, як суховантаж повільно відбиває корму. Ось уже ширша смужка води між мною і судном, яке йде в море без мене». Де Таллінн, і де Владивосток! Через увесь СРСР Вадим Туманов повіз себе до вироку за стандартною 58-ю на стандартний строк — 10 років.

Із Вадимом Івановичем ми знайомі з кінця 1970-х. Колись спілкування наше було щільним: під розмови, суперечки й розмірковування чаю випито неміряно. Тож багато що з того, що він розповідав і що тепер стало змістом книжки, мені знайоме. Але в розповідях це були епізоди, пригоди, а тепер, вишикувані в сюжетну лінію, вони стали долею. І що вражає. Вісім із лишком моторошних колимських років у долі Туманова не здаються після прочитання книжки найчорнішими. Може, тому що Вадим Іванович розповів про них не в’їдливо пересмикуючи, а весело. Взагалі в літературі такого штибу події мають майже нульову текучість. Туманов же мимохіть прохопився, що не може згадати жодного табірного дня без пригод — «життя вирувало й виходило з берегів», що ніколи не знав, заходячи ввечері до барака, чи не заріжуть до ранку, чи не опиниться в ізоляторі. Така й розповідь — вирує і виходить із берегів, цитувати чи переказувати її — річ безнадійна, хоча спокуса велика.

У загальному уявленні становище зека завжди принижене та безправне. За Тумановим, навіть у тому пеклі можна за себе постояти, захистити свою гідність. А оскільки в нього не було для цього нічого, окрім міцних боксерських кулаків, він без вагань пускав їх у хід, і силу його удару знали не тільки конвоїри чи наглядачі, а й чини трохи вищі. Ясна річ, що кожного разу це закінчувалося побиттям до напівсмерті, карцером, голодним пайком.

Загалом, якби хтось узявся шукати докази, що людина вища від обставин, і спростовувати тезу, що «таке було життя» і підлість чи аморальність є породженням цих обставин, то в долі Туманова таких доказів предостатньо. Його ім’я знала вся Колима, а там знаменитих відсидників було не злічити — від ленінської гвардії до зірок «кримінального політбюро». Він був символом людини неприборканої. Коли його достроково звільнять, на воротах усіх колимських таборів з’являться про цю подію транспаранти. Так вихователі ГУЛАГу показували — якщо вже самого Туманова реабілітували, то будь-хто інший і поготів може сподіватися. Щоправда, станеться це після смерті Сталіна. Країна змінювала свій курс в історії. Не боючись впасти в патетику, скажу, що Вадим Туманов належить до громадян, які відчувають біологічний зв’язок зі своєю країною, відчувають зміну морального клімату в ній і реагують на них. Вони інтуїтивно роблять учинки, які стануть для суспільства нормою через роки і навіть десятиріччя.

З 1953 по 1956 роки в табірній біографії Вадима Туманова з’явиться нова сторінка. Людина, котра в найстрашніші роки за переконанням відмовлялася від будь-якого теплого місця в табірній обслузі, хоча це обіцяло виживання, людина, котра й на мікрон не йшла на зближення з адміністрацією, створила свою шахтарську бригаду. Крий Боже подумати, що в зеків був напад ентузіазму. Сумлінна робота йшла в обмін на стерпні умови життя, на можливість купувати до баланди харчі, на розконвоювання. Це все ще була праця каторжан. Але вже були й проблиски оптимізму... В один із днів, коли Туманова та його напарника ледь не привалило в шахті, вони сиділи біля її стовбура, відсапувалися. З підземелля тягло вогкістю й амонітом. Вадим пише, що був близький до розпачу — попереду 25 років, становище гірше нікуди. І в цей час побачив, як по черево в багнюці змучений кінь тягнув двоколку з електромотором і сталевим ковшем. Бідолашну тварину жалили гедзі, а візник ще й шмагав її батогом. «Дивлюся й думаю: усе ж таки добре, що не конем народився!».

Бригада Туманова ставила немислимі для Колими рекорди з проходки. Саме це й послужило підставою для перегляду справи. Влітку 1956-го секретар Сусуманського райкому партії А.Власенко особисто привіз Туманова на засідання реабілітаційної комісії з правами Президії Верховної Ради СРСР. Зазвичай на долю колимського зека комісії вистачало 15—20 хвилин. Справу Туманова розглядали дві з половиною години. Навіть для такої комісії вона була унікальною. Надумане «політичне обвинувачення», за яким Туманову вліпили десятку, втонуло в трьох утечах ще до Колими, у підозрі (справедливій) про участь у заколоті на «Феліксі Дзержинському» — зеки мали намір захопити корабель і піти до Японії чи Америки; в негативних характеристиках із 22 таборів, тюрем і штрафних ізоляторів; у десятках утеч на Колимі, у рішучій готовності захищати свою честь кулаками тощо. І коли комісія, здавалося, вже вибралася з лабіринту протиріч цієї долі, хтось додумався запитати, що йому, Вадиму Туманову, не подобається в сьогоднішньому (1956-й рік) житті?

«Мені не зрозуміло, чому на Красній площі в Мавзолеї поруч із вождем партії лежить людина, яка наробила стільки мерзоти!».

Гробове мовчання можете уявити самі.

Теми Сталіна чи сталінізму як такої в книжці немає. Вона антисталінська за духом і кожною літерою. Табірний статус Вадима Туманова був особливим. Засуджений за 58-ю, він не приєднався в таборах до жодного угруповання, хоч і був своїм серед політичних, серед злодіїв і бандитів, серед литовських «лісових братів» і наших партизанів УПА; серед тієї сірої й ні в чому не винної маси, котра потрібна була на копальнях просто як робсила. (До речі, багато що важить його мимохідь зронене — якщо вже хто в таборах і ненавидів радянську владу люто, то це бандерівці.) Про смерть Сталіна Вадимові повідомив начальник відділу по боротбі з бандитизмом на прогулянці: «Вус хвоста відкинув!». Жертвуючи перебуванням на повітрі, Туманов помчав у тюрму й вигукував у вічка всіх залізних дверей: «Сталін здох! Сталін здох!»

Мільйони, що населяли табори, не помилялися. Вони не тільки Сталіна ненавиділи. «Щодо Леніна, ні в мене, ні в тисяч інших ув’язнених теж не було ілюзій. Ми вже тоді розуміли багато такого, про що інші стануть замислюватися значно пізніше...»

Реабілітаційна комісія довго вирішувала, як бути. Туманов у цей час у коридорі картав себе за довгий язик. Але зі спецчастини він вийде не просто вільним, а зі зняттям усіх судимостей і не забувши попросити голову комісії, щоб було проявлено співчуття й до членів його ударної бригади.

Багато років по тому, на рубежі 1980-х, ми стояли з Тумановим під будинком Іркутської обласної прокуратури. Його викликали на допит за підозрою... А ось за підозрою в чому, сказати непросто. В основі млявого перебігу слідства було невір’я прокуратури в чесність і порядність людини. Як може бути, міркувала прокуратура, щоб людина золото видобувала і золота не вкрала? Старательський видобуток майже безконтрольний. Намиває артіль за сезон під півтори тонни золота, і хто поручиться, що все здано державі? Не зловили, ще не означає, що не вкрав!

«От якщо людина 60 тонн картоплі накопала, то від її життя є користь? А я ж їм 60 тонн золота добув, чого ж вони ще хочуть?», — обурювався Туманов. У той час він очолював артіль «Лена», що входила до системи об’єднання «Лензолото» на Вітимі. Артіль ця була в нього чи то п’ятнадцятою чи то сімнадцятою — Туманов втратив їм лік, оскільки першу створив невдовзі після звільнення 1957 року. Але це були не просто артілі, а нова для Радянського Союзу система старательського видобутку золота. Вона по суті протистояла системі державній, із громіздкими, погано керованими й безініціативними золотодобувними об’єднаннями. Будь-яка країна завжди намагається мати золотий запас якомога багатший, а потворна економіка Союзу його потребувала особливо. Але об’єднання рік у рік видобуток утрачали — «золоті вершки», тобто багаті родовища й ті, що ближчі до дому вже були відпрацьовані. А видобувати метал у важкодоступних місцях вони не вміли і вміти не хотіли.

Створене Вадимом старательство не просто якісно різнилося від традиційного з фартовим Фількою Шкворнем. Це були сучасні мобільні механізовані загони, де організація праці будувалася не за нормативними актами і розпорядженнями, а на здоровому глузді. Інтенсивність використання техніки була в десятки разів вищою, аніж у звичайних мехколонах. Бульдозери й скрепери переробляли, промивні прилади створювали самі артільники. Перевіряльники й ревізори в окулярах і нарукавниках ніяк не могли зрозуміти, чому витрати пального у старателів низькі, а витрати запчастин високі? Оплата праці за трудоднями, в результаті чого механізатор за сезон заробляв тисяч 20—25 карбованців, їх жахала. В артілях руйнувалися всі існуючі в СРСР уявлення про трудовий ентузіазм і героїзм, про продуктивність праці, про чесні заробітки, робочу честь і, що найстрашніше, про роль партії в робочому колективі. Влада терпіла Туманова тільки з однієї причини — його артіль у 200—300 чоловік давала золота стільки ж, скільки комбінати та об’єднання чисельністю в 10—15 тисяч осіб, оснащені драгами та суперсучасною технікою.

Тумановські артілі були остю в партійному оці ще з однієї причини. В нього був за вищим класом організований побут. Кухарів Туманов зманював на тайгові ділянки із найкращих ресторанів Москви та Сочі, платячи їм як бульдозеристам. Їдальня, лазня та пральня працювали цілодобово й безкоштовно. У балках — чистота й порядок.

І ще одна грань артільного буття, практично не порушена автором. Такої колоритної публіки, як у Туманова, я не зустрічав ніде. В артілі органічно уживалися інтелектуали-випускники МДУ, вищої кваліфікації механізатори з промислових флагманів і колгоспні трактористи, інтелігенти, які вирішили заробити, колимська братва й відсидники з інших зон. Туманов не відмовив у роботі жодному з колишніх табірників, але всі вони, у тому числі і його товариші по Колимі, знали — він нікому не потуратиме, всі рівні перед роботою та сухим законом. В артілі страшенно любили розіграші й проводили їх блискуче і з інтригою. Новачки стандартно купувалися на легенду, як наприкінці минулого сезону везли здавати останнє зняте золото, кілограмів десять, машина перекинулася, метал розсипався схилом і «слава Богу, що все ціле залишилося, а золото нехай собі лежить». Неодмінно знаходився простак, який домагався у Вадима дозволу «намити тещі на зуби». Геніально «купувалися» журналісти — їм мимохідь казали, що в артілі є делегат третього з’їзду РКСМ, який розмовляв із Леніним. «Щоправда, старий уже, але пам’ять — ого-го!» Роль делегата блискуче грав Борис Меметов, який просидів у таборах усе життя. Із білосніжними зубами й у відмінному фінському костюмі, фарбованим під вороняче крило поріділим чубом, цей самотній дідуган доживав віку на базі, намагаючись бути корисним хоч у чомусь. Туманов умів зігрівати людей.

Усі артілі Туманова в усіх об’єднаннях — від Колими до Лени — мали однакову долю. Держпідприємство провалює план, просить Туманова розгорнути на його території свою артіль, створює всі умови для роботи й незабаром вибивається в передові в країні. Потім робітники цього об’єднання бачать на тлі чіткої старательської роботи всю безглуздість і тупість радянської економіки. І починається слідство — чи не крадуть старателі золотце? Коли під Вадима Івановича копала Іркутська прокуратура, чесніше за всіх на запитання, чим неугодний Туманов країні, відповів мені завідувач відділу пропаганди й агітації Бодайбинського райкому КПРС: «Нехай краще в країні не буде золота, аніж будуть старателі, і особливо Туманов». Приблизно так само на закритому засіданні політбюро сказав Ю.Андропов про запропоновану М.Косигіним модель економічних реформ — може, ми станемо багатшими, але занапастимо соціалістичний лад.

Друга, більша частина мемуарів присвячена саме тому, як радянська влада боролася зі старательством і його лідером у Примор’ї, в Якутії, на Алдані, на Вітимі, у Свердловську, у Середній Азії. Загадкова країна — Туманов добував їй золото, а вона все намагалася запроторити його до в’язниці чи, у крайньому разі, вигнати з артілі. Радянській владі це так і не вдалося. Єдине, чого вона домоглася, — Туманов пішов із золотовидобутку.

Якщо вдосконалити Гоголя, то в Росії є три біди — дурні, бідняки та дороги. Створивши нову систему старательського видобутку, Туманов намагався допомогти своїй країні позбутися бідності — спільно старателі видобули як мінімум 500 тонн золота. Але лідер даремно чекав подяки й визнання своїх заслуг — незліченних чиновників його успіхи в золотовидобутку тільки дратували. Їм було начхати, скільки Туманов добув золота країні. Вони хотіли золота собі. І в пострадянській Росії державний видобуток золота завалився. А видобутий напівлегальними методами метал пішов повз скарбницю за кордон.

Вадим Іванович, один із найталановитіших й успішних золотопромисловців Союзу, виявився безнадійним патріотом. Замість того щоб рвонути на Колиму й застовпити за собою право приватного, вже взаконеного видобутку, він намагався позбавити Росію іншої біди — почав будувати дороги. Він будував їх у місцях, де ніколи ніяких доріг не було взагалі — на Крайній Півночі, наприклад. Він будував їх швидко і чомусь дешево. Він будував дороги в Карелії й у Москві, і не те, щоб замахувався остаточно перемогти в Росії бездоріжжя, але створював йому реальну загрозу. Йому вже потискував руку Єльцин, уже нагороджували орденами, але в модель кримінальної держави Туманов якось не вписувався. Він ходив міністерствами і пропонував організувати видобуток рудного золота в Сухому Лозі — найбільшому родовищі в світі, яке виявилося не по зубах радянській владі. Вадим Іванович доводив, що видобуток організує швидко і без космічних витрат. Погоджувалися, крали ідею — і справа глухла. Туманов пропонував почати видобуток удоканської міді, заради чого, жартували колись, і побудований БАМ. Погоджувалися, крали ідею, справа глухла. Туманов пропонував розпочати у Росії видобуток бокситів, найціннішої сировини для алюмінієвої промисловості, котру країна закуповує за кордоном. Погоджувалися, ідею крали, справа глухла. Здається, один Вадим Туманов на всю Росію тільки й розуміє, через які багатющі ресурсами місця проліг БАМ, тільки він і знає, як швидко й без зайвих витрат організувати їхній видобуток. Але не судилося. Мимоволі згадується Юрій Домбровський. «Меня убить хотели эти суки…» Пройшовши крізь усі кола колимського пекла, перебуваючи вже в звичайному совковому житті, герой, дивлячись «на мовчазне сиве зло, на дрібне добро копійчаної суті», думає — як же йому не пощастило...

Широкій громадськості ім’я Вадима Туманова стало відоме після смерті Висоцького. Виявилося, великий бард і артист дружив із Вадимом, написав на сюжети з його біографії чимало пісень. Про це в мемуарах чимало цікавих і дуже тактовних сторінок. Людина самодостатня, Вадим Туманов не був «при Висоцькому». У моєму розумінні це було взаємне тяжіння і взаємне збагачення рівновеликих зірок. Двох доль, які Росія, по суті, не оцінила. Двох мрійників. І в назву книжки автор поклав рядки із «Заповіту» Кіплінга аж ніяк не за витонченість — уже хто-хто, а Туманов тільки й робив у своєму житті, що втрачав і починав із мрії. І щоразу отримував більше, ніж втрачав.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво