Возз’єднання. Бобринецький варіант - Соціум - dt.ua

Возз’єднання. Бобринецький варіант

15 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №35, 15 вересня-22 вересня

Про «золотий вересень» 1939-го сказано і написано чимало. Тоталітарна система відразу ж почала приб...

Про «золотий вересень» 1939-го сказано і написано чимало. Тоталітарна система відразу ж почала приборкувати Західну Україну, знищуючи тисячі і тисячі людей, цілими селами виселяючи їх до Сибіру, розстрілюючи інтелігенцію, не один рік борячись з УПА... Втім, у тих краях теж було чимало тих, хто беззастережно вірив комуністичній ідеї. Ці люди часом добровільно переселялися до Радянської України. Але й вони, ближче познайомившись із соціалістичною дійсністю, погано в неї вписувалися. Система не могла сприйняти їхні життєві мірки, розуміння суспільних взаємин, наявність елементарної людської гідності. Зрештою, таврувала як «ворогів».

Серед таких переселенців до Бобринецького району опинилися і двоє теслярів — Йосип Лукасюк та Олександр Полюх.

«Я був членом КПЗУ...»

Розповідає Йосип Лукасюк: «Територія, де я проживав (с.Пасіка Грубешівського повіту Люблінського воєводства), була зайнята німцями, коли ж почала на польські війська наступати червона армія, німці відступили. ...Вже коли встановлювався державний кордон СРСР, місцевому цивільному населенню, яке брало участь у сільських комітетах і сприяло червоній армії, запропонували виїздити в її тил. У жовтні 1939-го нас, біженців, у залізничних вагонах відправили на Східну Україну. 10 листопада наша сім’я (йдеться про Йосипа, його дружину Ніну та сестру Марію, синів Антона і Анатолія; старенька мати та трирічна донька Лукасюків залишились у рідному селі) прибула у радгосп імені Рози Люксембург, що в Бобринецькому районі».

Дуже схожа історія появи у наших краях і родини Полюхів: «Коли під час воєнних дій польську армію розбили, у нас настало безвладдя, по селу ходили різні банди, грабували населення. Їх ніхто не переслідував. Ми дізналися, що недалеко (йдеться про с.Мачте того ж Грубешівського повіту) перебувають частини Червоної армії, громада вирішила послати туди делегата з проханням про допомогу, щоб навести у селі порядок. Делегат Антон Копач, повернувшись, сказав, що треба організовувати місцевий комітет, збирати зброю, боротися з бандами. Ми так і зробили, обеззброїли кілька банд, червона армія всіляко нам сприяла. Тоді із села виїхало понад 50 сімей, з них десять — у радгосп імені Рози Люксембург». З великої родини Полюхів багато хто залишився у Західній Україні. Та Олександр і його дві сестри з чоловіками виїхали на схід.

Не можна сказати, що Лукасюкам та Полюхам сутужно жилося за старого ладу. Йосип вів своє господарство, мав шість десятин землі, двоє коней, корову, телицю, хату, сарай. Але при цьому, очевидно, був небайдужий до соціалістичних ідей, бо ще у 1931 році (розповідав уже будучи під слідством) його односельці, члени КПЗУ, часто зверталися до нього по допомогу у партійній роботі. За дорученням комуніста Йосипа Грицюка у 1932 році сім днів переховував у себе працівника окружкому партії. Якось в його оселі проводилися партзбори. Але офіційним членом КПЗУ Лукасюк не був, хоча й стверджував це. Мабуть, просто співчуваючим. Пізніше, як і Олександр Полюх, став членом місцевого комітету. Але ж у Західній Україні вони тоді створювалися швидше не з ідейних міркувань, а з метою наведення елементарного порядку. До речі, обрання Олександра членом такого комітету цілком логічне, адже він свого часу три роки був сільським старостою. Жив також небідно — мав хату, два сараї, чотири десятини землі, троє корів, свиней, гусей, курей.

Хто ж знав, що соціалізм — це злидні?

«Спочатку ми працювали, як належить, — пояснюватиме слідчому Йосип Лукасюк, — а потім вирішили виїхати, бо адміністрація радгоспу не створила для нас, переселенців, абсолютно ніяких умов для життя і праці. Більше того, мали місце факти просто нелюдського ставлення до нас. Я зі своєю родиною та Ядилюк Микола зі своєю (всього 12 осіб) розміщались в одній квартирі, необлаштованій, холодній, звідки зимою доводилося сніг виносити. Моя дружина була на останньому місяці вагітності і мала народжувати. Коли почалися пологи, я побіг до директора радгоспу, аби допоміг відправити її в лікарню. Однак автомашини він не дав, лише дозволив узяти коней. Дружина народила в дорозі і дитина померла. Інша дитина у мене хвора — гостре малокрів’я. Я не раз просив директора радгоспу виписати нам за готівку якихось жирів, але він відмовив. Палива зовсім не було. Не було навіть соломи, щоб набити матраци. Попросив у директора залізну пічку — немає, коней, аби підвезти глини та хоч трохи поремонтувати те приміщення — не дає».

Не можна сказати, що приїжджі раніше взагалі не знали нестатків. Але щоб людина не могла розпорядитися заробленим, своїм власним, придбати життєво необхідне — це було їм незрозуміло. Як і те, що заробітну плату не видавали вчасно. Про це на слідстві говоритиме Олександр Полюх: «Я зарплату не отримав ще за грудень 39-го. Гроші, які ми мали у польських злотих, можна було обміняти у Держбанку, але для цього треба було поїхати у Кіровоград, між тим директор радгоспу не дозволяв доти, доки обмін не припинився, і наші гроші пропали. Палива не було — за весь час я зміг придбати тільки чотири відра вугілля, доводилося після роботи розгрібати сніг і діставати бур’ян, щоб хоч трохи протопити. Житло холодне, їсти нічого. Найближчий базар був у Бобринці, це 15 кілометрів від радгоспу».

Проте дехто вважав: переселенці із Західної України казяться від жиру. Їх, мовляв, прийняли, як належить, усім забезпечили, три дні годували безплатно, дали їм житло, меблі, а вони... Місцеві жителі свідчили, що сім’я Лукасюків, продавши двох своїх коней, жила добре — мали перини, подушки, ковдри, постільну білизну. Ймовірно, так воно і було. Але наявність цих елементарних речей, які для будь-якого європейця не були ознакою достатку, для наших земляків-степовиків, тодішніх будівників соціалізму, забитих і пригнічених, пограбованих і принижених владою, могла здаватися розкішшю...

Більшість свідків у справі Лукасюка і Полюха підкреслювали: західняки, оцінивши наші чорноземи, дуже хотіли, щоб їм дали по кільканадцять десятин. Але таке в Радянському Союзі було неможливо, тому вони, мовляв, і казали: життя тут гірше тюрми, далі так жити не можна, треба повертатися додому.

Хоч би як там було, але коли у середині січня Йосип отримав листа від свого двоюрідного брата Василя Дудки, теж переселенця. Той повідомляв, що для біженців із Західної України з’явилася можливість повернутися, але для цього треба їхати до Києва. Отож, чимало людей вирушило пішки до Кіровограда. Там на вокзалі зустріли ще кількох братів по нещастю і разом поїхали до столиці. У Києві їм нібито вдалося знайти відповідну інституцію. Проте там пояснили, що слід повернутися до Кіровограда і через обласну владу отримати дозвіл. У Кіровоградському облвиконкомі вони звернулися до такого собі Омельченка, який нібито записав усі прізвища і пообіцяв, що до 1 лютого їх відправлять. Не дочекавшись обіцяного, десять сімей винайняли підводи і поїхали на станцію Долинська, щоб вирушити звідти до Києва. Директора радгоспу вони про своє рішення попередили, здали все надане їм майно, сподівались отримати і розрахунок, але марно. Радянська влада з тими, хто хотів жити інакше, розраховувалась по-свому. Три дні вони пробули на станції (квитків їм не дали), аж поки Лукасюка і Полюха заарештували.

Звинувачення стандартні — саботаж, антирадянська агітація. Вину вони свою не визнали, весь час твердячи одне й те саме: просто хотіли мати для своїх сімей людські умови проживання. Для тодішньої влади це теж було злочином...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво